Ім’я цього українського вченого з Відня постійно на вустах багатьох людей. У роки совєтського застою — тому, що не скорився системі, зумів виїхати (з великими проблемами) на Захід. Тепер, бо створив ліки, які дають надію вилікувати страшну хворобу — рак. Ці ліки світ знає під назвою україн^®. Від 1998 року препарат офіційно зареєстрований і в Україні, де також розповсюджується.

Доктора Новицького обрано почесним громадянином багатьох міст, штатів, регіонів різних країн світу, кількість нагород від рiзних медичних і немедичних інституцій за досягнення у подоланні страшної хвороби вже нині може заповнити цілий музей.

Ярослав-Василь Новицький постійно в русі: поїздки по світу, робота над новими препаратами, громадська діяльність залишають йому обмаль часу навіть для спілкування з сім’єю, а не те що з журналістами. Упродовж 1983—2001 рр. доктор Новицький взяв участь у роботі 177 міжнародних конференцій і симпозіумів з проблем онкології. Бібліографія його наукових праць налічує 178 публікацій у найпрестижніших виданнях світу.

Влітку 1999 року членам редакційної колегії журналу “Універсум” випала рідкісна нагода безпосередньо поспілкуватися з нашим колишнім співвітчизником, людиною, якій у багатьох випадках вдається повернути безнадійно хворим радість та надію життя.

Розмову з паном Новицьким ведемо у його затишних апартаментах поблизу центру старого Відня, на вулиці Маргаретштрассе, 7, у будинку, де знаходиться Український інститут подолання пістряка (це давнє козацьке слово нині переінакшене на рак або канцер).

— Пане Василю, якщо не заперечуєте, почнемо наше інтерв’ю не з початку, а з кінця. Тобто про Вас поговоримо трохи згодом, а насамперед про створені Вами ліки, бо це, очевидно, те, що болить багатьох людей, що підкаже комусь, можливо, спосіб повернути надію на життя.

— Працювати над розв’язанням цієї проблеми я почав тому, що в мене захворів на рак брат. Я довго “бавився” чистотілом, щоб допомогти йому, і йому таки стало легше. В Україні серйозно працювали над створенням аитиракових ліків на основі сировини з рослини чистотіл (відомості про її чудодійні властивості містяться у папірусах Еберуса, перша згадка про чудо-рослину датована ще 3 500 роком до народження Христа) професори Потопальський, Туркевич, очолювані ними науково-медичні групи, лабораторії, вони працювали над препаратом амітозин. Я продовжив цю справу, але пішов дещо іншим шляхом: суть у тому, що мені вдалося, взявши до уваги і їх доробок, створити власну формулу ліків, які піддаються водорозчинюванню (це дає можливість використовувати їх для внутрівенних ін’єкцій. До речі, як це буває при багатьох відкриттях, мені допоміг його величність випадок: довгий час я бився над створенням розчинної формули і вже майже зневірився у можливості цього, коли раптом мені це вдалося! Виявилося, що прибиральниця переплутала місцями колби з реактивами, і я залив у пробірку не те, що планував. За законами логіки не повинно було вийти нічого, але, на диво, я одержав саме той результат, якого так довго прагнув. Далі все було, знову ж таки, непросто. Ліки вийшли нетоксичними, але й недостатньо ефективними, лабораторні досліди з пацюками не давали всього необхідного спектра спостережень. І ось на Великдень я зустрів у Парижі в церкві знайомого лікаря, який розповів, що працює у клініці з безнадійно хворими на рак 17-ма пацієнтами. Він погодився запропонувати цим людям чи не останній у їхньому житті шанс. Приблизно через місяць він повідомив мені дуже оптимістичні відомості про стан здоров’я багатьох з них, сказавши: “Ти знаєш — у цьому щось є...”, і вислав мені звіт про хід одужання хворих. З цього власне і почався тріумф україну^®. Вперше препарат був запатентований у 1975 році, відтоді вже розроблено кілька досконаліших його модифікацій, ця робота триває і нині. Що стосується нинішньої об’єктивноЇ оцінки ефективності ліків, то про це краще говорити з пацієнтами, які їх випробували, консультуватися з лікарями, вивчити висновки медично-фармакологічних установ багатьох країн, де офіційно розповсюджується препарат. У Грузії я проводив такий експеримент: чоловікові, у якого на руці ззовні була пухлина, я капав з відкритої ампули україн^® на хворе місце і запитував, чи він щось відчуває. Він відповідав, що його пече в тому місці. Коли ліки накапали йому на здорову руку, то він нічого не відчув. У цьому і полягає головна функція препарату: він діє вибірково, лише на уражені клітини.

Причому експериментально доведено, що ліки не мають побічної дії на організм, тобто у тих небагатьох випадках, коли вони не допоможуть, то й не пошкодять, як надуживання хіміотерапією, наприклад.

— Можливо, трохи банальне запитання: як виник задум назвати ліки україном^®?

— У той час на Заході ніхто не бачив різниці не тільки між Україною та Росією, а навіть між Грузією чи Литвою або Латвією. Для Заходу все, що пов’язане було з СССР вважалося “раша” — російське. Отже, однією з причин такої назви україн^® було прагнення утвердити у свідомості людей Заходу назву моєї батьківщини. Кожен народ має право на пошану до себе, на респект його індивідуальності.

— Думаю, що саме час поговорити про Вашу еміграцію на Захід, що вже стала “притчею во язицех”.

— Родом я з Підлютого Рожнятинського району Івано-Франківської області. Навчався у Львівському політехнічному інституті. Потім викладав у технікумі радіоелектроніки. Ніколи не був піонером, комсомольцем. Річ у тім, що після повернення з німецького концтабору (ми пішки дісталися Калуша в 1947 році), де Сталін у нашій уяві був рятівником людства, ми зіткнулися з цілком протилежним — невинних людей масово вивозили в Сибір. Це викликало в мене страшенне обурення, і на знак протесту я відмовився вступати у піонерську та комсомольську організації. Разом з іншими українськими інтелігентами мене у 1964 році звільнили з роботи. Важко було опинитися “за бортом” життя. Але найбільше допекло те, що батько сказав, мені що за нашим будинком слідкують. Я після того поїхав на прийом до голови КГБ у Москву. Але гостра розмова з Андроповим, за яку мене могли і посадити, на диво, дала протилежний результат, у 1970 році мене поновили на роботі. Далі сталося так, що я листувався, а потім вирішив одружитися з громадянкою Австрії. Я чесно попередив її, що це буде дуже не просто, але вона погодилася. 368 листів я написав у різні інстанції. Але, гадаю, що не ці листи допомогли мені виїхати з СССР, а старання Анни, моєї майбутньої дружини, і особливо її звернення до канцлера Австрії Бруно Крайського. Пiд час візиту до Австрії Косигіна він поставив питання про мій виїзд високому гостеві з СССР. Словом, питання про мій виїзд на Захід було вирішене.

У Відні я знову став студентом. Я поступив у тамтешній університет, щоб мати можливість безкоштовно користуватись лабораторією і працювати над створенням україну^®. 1993 року я отримав диплом доктора технічних наук з хімії.

— Як склалося Ваше особисте життя в Австрії?

— Ви маєте на увазі те, що у мене тепер нова сім’я? Я допомагав великій кількості українців, вихідців з Польщі, які масово виїжджали у 80-х роках на Захід. Робив, що міг. Часами у моєму помешканні тимчасово жили до 50 осіб. Я думаю, що Бог мене нагородив за це моєю нинішньою дружиною. Вона з Польщі. Маємо трійко діточок. Я дуже щасливий зі свого сімейного життя.

— Ви їздите по світу, спілкуєтеся з багатьма людьми, маєте особливе розуміння того, як вдосконалити політичне i економічне життя в Україні.

— Біда українців у тому, що кожен хоче бути отаманом. На мою думку, ідеальною є модель держави, де є три потужні, основні партії. Причому партія, яка перемогла на виборах формує уряд і керує державою лише один термін, а дві iнші в опозиції слідкують, щоб не було порушень. СССР загинув через те, що в ньому були вічні вожді. Не було свіжого подиху, новизни, змін. А це завжди веде до застою. Керівник держави, якого обирають не навічно, боїться дозволяли собі якісь порушення, бо потім за це доведеться відповідати. А усвідомлення безкарності у вічних вождів породжує безмежне свавілля.

Нація вимирає, у вас повторюється те саме, що я бачив скрізь у посттоталітарному суспільстві: злочинність, тотальне зубожіння народу, поряд з цим творення олігархічних кланів; повна залежність від Світового банку і МВФ. Те саме у Росії, в Угорщині. Захід через свою жадібність і захланість знову штовхає народ до комунізму. Короткозорість деяких політиків Заходу створює умови для рекомунізму. На щастя, це вчасно зрозумів Китай, який взяв від соціалізму все позитивне (безплатне навчання та медичне обслуговування, державну підтримки науки і культури тощо). Китайці не націоналізували величезні заводи та фабрики, тут всіляко підтримується ініціатива дрібних підприємств.

З України вивезли мільярди доларів нечисті на руку люди, і ніхто не лише не знає, як їх повернути, а й, на жаль, навіть не ставить про це питання. А це не гроші Лазаренків і йому подібних, це гроші народу, це ваші неодержані зарплати, пенсії, соціальні виплати тощо. Світовий банк добре знає, куди, звідки і як рухаються гроші (цього вимагає боротьба з наркобізнесом), і тому повернути їх українському народові немає жодних проблем.

Триває занепад соціального захисту, культури, науки. Лише такий приклад: з 1991 року Україну залишили, емігрувавши на Захід, близько 8 000 науковців.

Ще я всіх попереджаю, хто здатен прислухатися: “Обережно з Америкою”.

Добрі слова це одне, але політика подвійних стандартів, продемонстрована Вашингтоном у Югославії, повинна багатьох отверезити щодо оцінок діяльності цієї супердержави. Пам’ятайте також, що Захід нікому “за так” не допомагає.

Сліпа надія на те, що Захід виведе Україну з кризи (при власній пасивності) — дорога у нікуди.