Поняття “креольського націоналізму”, “креольської культури” та взагалі “креольства” як соціокультурного і соціополітичного явища до українського інтелектуального розмислу увійшли, як це на перший погляд не парадоксально, не через переклад класичної для західної націології книги Бенедикта Андерсона “Уявлені спільноти” (він з’явився лише цього року), а через численні публікації київського дослідника Миколи Рябчука, присвячені розвиткові України в останньому десятилітті ХХ століття. Терміном “креоли”, вживаним Андерсоном щодо Латинської Америки періоду боротьби за незалежність і національної самоідентифікації, Рябчук позначив ту частину української спільноти, яка політично орієнтована на незалежність України, але мовно і, насамперед, соціокультурно відкидає українськість чи, принаймні, дистанціюється від неї. Як образно заявив письменник Андрій Курков, “можна бути українцем і без Тараса Шевченка”. Власне кажучи, кращої автохарактеристики українського креольства годі шукати.

Саме Микола Рябчук протягом останнього десятиліття вперто і послідовно займався руйнацією дихотомії “українці-росіяни”, “українофони-русофони”, “україномовні-російськомовні”, “патріоти-перевертні”, “національно свідомі-манкурти” тощо, яка з самого початку ХХ століття була чільною основою у поясненні етнополітичних і національно-культурних процесів в Україні. Натомість у своїх розвідках (і відтепер — двох книжках) Микола Рябчук запропонував принципово інший, значно евристичніший теоретичний конструкт, за яким сучасний український загал містить у собі зовсім не дві, а три основні національно-культурні групи, належність до яких дуже умовно пов’язана (якщо взагалі пов’язана) із “п’ятою графою” колишніх совєтських паспортів їхніх “співучасників”. Ба більше: не автоматичною є і пов’язаність із лінгвістичними уподобаннями людей. Отож автор цієї статті і надалі повертатиметься до деяких положень, висловлених Миколою Рябчуком, але, звичайно, пропонуватиме і свої окреслення української національно-культурної ситуації.

Власне, на факт існування в Україні не двох, а саме трьох великих спільнот із істотно відмінними соціокультурними і націокультурними орієнтаціями будь-якого прискіпливого дослідника повинні були наштовхнути висліди соціологічних досліджень останнього десятиліття. Якщо на президентських виборах 1994 року Україна чітко розкололася вздовж етнолінгвістичної межі (україномовна частина голосувала за Леоніда Кравчука, російськомовна — за Леоніда Кучму; виняток становив тільки переважно російськомовний Київ, в якому “столичне самоусвідомлення” взяло гору над властиво лінгвістичною самоідентифікацією), то вже у 1996 році проявили себе, а 2000—2001 стали самоочевидними зовсім інші речі. Пов’язаність світоглядних і політичних орієнтацій із мовною практикою не зникла; але вона стала значно слабшою; і головне — в переважно російськомовних регіонах потужно оприявнила себе фундаментальна відмінність між різними групами російськомовного ж населення (і навіть між регіонами). Для прикладу візьмемо дані регулярних досліджень Київського міжнародного інституту соціології на чолі з професором Валерієм Хмельком, насамперед що стосується економічних орієнтацій. Вони в Україні є найвиразніше проринковими у двох регіонах: в Галичині і на Півдні. Так само у цих регіонах домінує настрій на користь швидкого входження України до Європейського Союзу. Натомість Донбас (російськомовний, як і Південь) налаштований категорично антиринково й антиєвропейськи. Ще одна деталь: і Південь, і Донбас — це регіони України, де більшість населення виступає на користь інтеграції з Росією — аж до утворення спільної держави. На україномовній і традиційно українокультурній Галичині за таку інтеграцію — лише 1—2% населення. Проте Південь готовий відмовитися від будь-яких форм “возз’єднання” з Росією у разі, якщо життєвий рівень населення в Україні буде вищим, аніж у Російській Федерації. Ба більше: якщо Українська держава стане ареалом стрімкого економічного прогресу, мешканці Півдня (включно зі здавна космополітичною Одесою) готові вивчити українську мову, читати українські книжки і слухати українські пісні. Донбас же за будь-яких обставин не сприймає ані ринку, ані “української України”. Не менш цікавими є і дані щодо того, яке поняття першим в ієрархії рангів асоціюється у людей із словом “Батьківщина”: близько 40% назвали Україну, понад 20% — Совєтський Союз, 2% — Росію, інші — “моє місто”, “моє село”, “мій регіон”.

Власне, якщо взяти кожен український регіон, то у ньому у різних пропорціях спостерігаються ці три основні групи населення за головними показниками: культурні вподобання (не просто мова!), ставлення до ринкової економіки і політичної демократії, налаштованість на європейську інтеграцію, засадничі підстави у ставленні до української незалежності, оцінка совєтського минулого. Отож — три групи. Властиво українці, совєтські люди і креоли. Взаємини, боротьба і союзи між якими визначали (звісна річ, не напряму, а у вигляді, який Мераб Мамардашвілі називав “перетвореною формою”) перебіг подій в Україні і визначатимуть його ще принаймні кілька десятків років. Плюс певна частка публіки без жодної національно-культурної самоідентифікації — утім, не надто значна; просто “тутешніх” в Україні навряд чи більше, ніж 10% від загальної кількості населення. При цьому, звісно, не забуваймо, що йдеться про певні концептуальні ідеалізації, а тому зазвичай важко (і найчастіше неможливо) показати пальцем на людину й сказати — “Це стовідсотковий креол (українець, совок)”. Хоча, з іншого боку, серед індивідуальних та групових суб’єктів трапляються й “чисті”, “ідеальні” типи, неначе виведені на світ Божий якимось усепланетних масштабів Мічуріним.

Отже, придивимося уважніше до вітчизняних креолів, наразі, як видається, домінуючої національно-культурної спільноти України. В окресленій вище “тричленці”, котру пропонує як певний “ідеалізований образ” національно-культурного буття автор, саме риси цієї групи викликають найбільше запитань. Тому пройдемо через низку політолого-культурологічних українських сюжетів, пов’язаних саме із креольською складовою спільноти співгромадян країни, яку цілком слушно можна назвати “державою У” (Максим Стріха).

Почати варто, мабуть, із ескізного описання нинішньої ситуації, принагідно і паралельно звертаючись до проблем, пов’язаних із різними ракурсами буття й історії українського креольства. Отож найперший, але не останній парадокс: політично креоли у теперішній час у переважній більшості — незалежники, інколи аж до фанатизму, інколи з суто прагматичним ракурсом (як одесити — “чи вигідно приєднатися до Росії, чи вигідніше бути незалежними?”), але культурно вони завжди, без винятків, орієнтовані на Москву, часом так само — до фанатизму, часом — так само прагматично (“що робити, московські співаки збирають більше грошей, ніж київські”), часом — просто за звичкою. Візьмімо для прикладу лише назви київських популярних видань: “Натали”, “Кіевский телеграфъ”, “Столичные новости” (“две столицы — одна газета”), “Киевлянинъ” тощо. Чи, скажімо, інтерв’ю з зірками поп-мистецтва на останній шпальті опозиційної київської газети “Вечерние вести”: там завше російські зірки, хоча політично газета є незалежницькою аж до суто націонал-радикальних ескапад на адресу імперської Москви. Дивина: чому ж взірцем усіх чеснот і джерелом алюзій, метафор, тексту та контексту для креолів виступає саме російська (майже завжди, щоправда, ще й “вибраними шматками” англоамериканська, але про неї згодом) культура? Та ще й минулих століть, доби імперства (з добрячою домішкою і совєтської, щоправда, в улюбленому креольством не надто заідеологізованому кавалку, — культури)?

Справа в тому, що креолові, хай то українському чи латиноамериканському, з його специфічним національно-культурним походженням (в межах імперії або колишньої імперії — але поза безпосередньою належністю до “корінних”, “імперієтворчих”, “відпочаткових” (“изначальных”) політико-культурно-національних структур), як і будь-якій людині із суспільними претензіями надзвичайно потрібно для соціополітичного самоствердження спертися на щось ґрунтове. Це “щось” має бути дуже і дуже вагомим, бо креол в українському суспільстві внаслідок специфічних історичних обставин (про них — дещо пізніше) виявився раптом у дуже виграшній ситуації. І, цілком зрозуміло, хоче цю ситуацію ще поліпшити. А для цього потрібен таки твердий ґрунт під ногами, “історична правда”, підсвідома (само)впевненість у своїй місії тощо.

А яким може бути цей ґрунт? Традиційне визначення креольства, застосоване до Латинської Америки, полісемантичне: йдеться і про нащадків вихідців із метрополії, і про “мішанку” з прийшлого та місцевого етнічного субстрату, але з культурною орієнтацією на метрополію. Власне, щось схоже відбувалося і в Російській імперії, надзвичайно схожій за своїми особливостями на Іспанську (хто не вірить, хай візьме перший том “Капіталу” Маркса — це все ж таки науковий твір, бо там жодного разу не вжите слово “комунізм” — і прочитає там блискуче описання колоніальної експансії Іспанії, яке мало наслідком, зокрема, кричущу загальмованість економічного й політичного розвитку метрополії). Чи не аналогічним робом при надзвичайно швидкому економічному розвиткові українських теренів у межах Російської імперії ще на початку XIX століття вихідці з України (незалежно від походження) легко здобувалися на гідні місця у державному й культурному житті Петербурга й Москви, та швидко ситуація змінюється, і до “южан” у російських столицях починають ставитися як не до зовсім своїх, як до цікавих, але трохи небезпечних диваків. Можливо, саме тому, що українські землі більше, ніж майже всі інші реґіони імперії, були економічно інтегровані до Європи.

У відповідь креоли гуртуються. Ще не доконечно усвідомлюючи, чому і навіщо. Так, наприкінці XIX — на початку ХХ століття постають численні об’єднання промисловців “юга России”. Формується те, що згодом отримає назви “южнорусской школы” у красному письменстві та “Киевского круга” в філософії. Прикметно, що такі різні Чуковський, Родзянко, Бердяєв, Шестов, Терещенко, Луначарський — чи не перша генерація креолів, що “десантувалася” за межі України, — почуваються у Росії європейцями. Часом — навіть чужинцями у євразійській Москві. Зростає той самий “територіальний патріотизм”, який бачив основою майбутньої незалежної України (на відміну від патріотизму етнічного) В’ячеслав Липинський, коли осмислював уроки силоміць перерваної національно-демократичної революції 1917—21 років.

Під час цієї революції 1918 року виникла було й суто креольська Українська держава гетьмана Павла Скоропадського. Звісна річ, це окрема і дуже цікава тема. Згадаємо лишень у Михаїла Булгакова — як офіцери намагаються говорити поміж собою на офіційні теми українською мовою, але зрештою начальник махає рукою: “Ладно, бросьте! Давайте лучше по существу!” Записи майора Мельниченка засвідчують існування такої практики й донині.

Надалі креоли відходять на другий план. Совєтська влада у 20-х роках іде на компроміс із українцями і жестово висуває наперед комуністів-українців. З кінця періоду “українізації” у першій половині 30-х років і українців, і креолів починає витісняти новосформована совєтська людина, спершу на низах влади, а потім — уже й на верхах. Чи не першим репрезентантом цієї національно-культурної групи на чолі КПУ став Микита Хрущов. Надалі виникає своєрідний функціональний поділ ролей: середня, а часом і вища ланка науки, виробництва, господарчого управління на теренах України — місце для креола; совєтська людина — це насамперед партійний апарат та робітник індустріального Сходу й Центру; українець — це номенклатурний письменник та частково науковець-гуманітарій, а також сержант міліції, робітник провінційного підприємства, колгоспник, некваліфікований працівник у великій промисловості. Цілковито закономірним наслідком такої ситуації стало те, що з розпадом совєтської системи саме креоли стали домінуючою спільнотою в постсовєтській Україні. Насамперед тому, що українці, а особливо їхня еліта (звісно, не офіційна, а справжня, “неформальна”), були в УССР справді “гнаними і голодними”, якщо демонстративно не зрікалися українськості (та й тоді треба було зі шкіри лізти, аби довести свою лояльність метрополії). Хіба що декому дозволялося працювати в “гуманітарному гетто” у суворо визначених “компетентними органами” межах. Для того, аби показати світові, що Україна квітне під сонцем радянським. Можна принагідно згадати, що не випадково серед етнічних українців (а тим більше — україномовних українців) було значно більше (у відсотках до загальної кількості цієї лінгвоетнічної групи) дисидентів, ніж серед інших лінгвоетнічних груп в УССР, включно навіть із євреями. За комуністичних часів совєтські люди, витворені-таки владою у “тоталітарному плавильному казані”, за своїм єством чудово підходили на роль виконавців усіх рівнів та — частково — номенклатури. Креольство, незадоволене і “союзним центром” (скромне псевдо метрополії), який божевільно обмежував будь-яку активність у союзних республіках (досить сказати, що будівництво кожної (!) громадської вбиральні у підземному переході в містах так званих “національних республік” — всіх, крім Російської Федерації — затверджувалося у Москві у шести (!!!) міністерствах), і комуністичною догматикою з її небажанням зважати на живу людину, опановувало головним чином прагматичні посади. 1990—1991 року, переконавшись у неможливості трансформувати імперію і прагнучи позбутися свого довічно провінційного і другорядного статусу, воно створило єдиний фронт з українцями у боротьбі проти СССР, при тому постійно роблячи реверанси на адресу свого “другого Я”, говорячи, що “не можна різати по живому”. Але, поки щирі українці та їхні лідери (змушено — майже виключно гуманітарії, воістину за Євгеном Маланюком, “як в нації вождів нема, тоді вожді її — поети”) переймалися гуманітарно-лінгвістичними проблемами, креоли за пару років узяли до рук державне управління й економіку на всіх рівнях.

І це було не найгірше з того, що могло статися. Креольський прагматизм на початку 90-х одночасно і зруйнував українську економіку, і порятував її від повної й остаточної катастрофи. Поки українська спільнота вирувала під гаслами “відродження мови” та боротьби з Москвою, а “червоні директори” очікували, а що ж буде далі, креоли непомітно для всіх приватизували і кудись продали за шалено демпінговими цінами, звісно, майна колишньої Совєтської армії (від танків до танкістських комбінезонів), за оцінками експертів, щонайменше вартістю у 50 мільярдів доларів. Звісно, більшість грошей осіла в офшорних зонах (нагадую, ціни продажу були демпінговими, отже, заробили продавці, очевидно, десь уп’ятеро менше, ніж міг дати продаж за собівартістю), але кілька мільярдів “зелених” в щиро купонну українську економіку влилося. Так само масовано саме найпрудкіші представники цієї суспільної групи вивезли за тими ж демпінговими цінами за кордон весь метал, який погано лежав. І знов-таки, наслідком стало напомповування української економіки (спершу тіньової) доларами й марками. Це перше. А друге, ще важливіше, — це невміння українців здійснювати управлінські функції, бути раціональними бюрократами. Йдеться, зрозуміло, не про вроджену національну рису, а про результат цілеспрямованої соціальної селекції упродовж щонайменше 230 років, від скасування Гетьманщини (утім, у Західній Україні КГБ спрацював так успішно, що вистачило 40 років, аби істотно, хоч і не до кінця, поруйнувати вміння галичан, волиняків, буковинців та закарпатців творити структури “другого” і “третього” секторів).

Паралельно з цим, поки українці намагалися реалізувати гасло: “Геть від Москви!”, а совєтська спільнота зловтішно чекала, коли ці спроби закінчаться катастрофою, креольство масово й успішно кинулося налагоджувати ділові стосунки з єльцинською Росією, і в плані постачання енергоносіїв (половину із них, звісна річ, крадучи), і в плані відновлення розірваних технологічно-виробничих зв’язків на ринковій основі (знов-таки, з добрячим тіньовим наваром), і в плані конвертації рубля/купонокарбованця (яку не змогли або, швидше, чомусь не схотіли забезпечити Нацбанк України і Центробанк Росії). Як наслідок — панівні позиції в економіці нової України стали креольськими. А затим (за дуже короткий час — і позиції політичні).

Але, опинившись у верхніх прошарках публічної і тіньової влади, креол відчуває підсвідомо-свідому потребу на щось спертися. Позірно він може апелювати до сакральних українських імен і текстових фрагментів. Але реально, для себе і для “своїх”, він спиратиметься на щось, істотно відмінне від української культури, якої він не знає і яка йому малоприступна, бо це не лише мова — мову можна вивчити на прискорених курсах — і головним чином не мова, а сукупність кодів, смислів, сенсів, які покладені у соціокультурне буття. Власне, це складова масиву самого цього буття, вписаного в довкілля (І лани широкополі, і Дніпро, і кручі…). Стати суперукраїнцем, переплюнувши у патріотизмі чи знанні поезії Євгена Маланюка екс-дисидентів у вишиванках? Що ж, і це можливо у поодиноких випадках, але надто складний такий шлях. Простіше спертися на те, що значною мірою відпочатково наявне у життєвому обширі креола, що є його (життєвого світу) органічною складовою. Отож — на потужну традицію, чинну ще в імперії, яку креол вважає (і досить справедливо) своїм витвором і своїм надбанням. Що з того, що час імперії відбуяв. Імперії приходять і відходять. Їх набуток належить креолу. Відтак він бореться за набуток з “корінними русаками”, з колишньою метрополією, і небезуспішно.

Інша причина звернення не до української традиції — те, що українці, згуртовані в національно-демократичні партії, на початку 90-х років були конкурентами креолів у боротьбі за політичне домінування в Україні. А за українською спільнотою стоїть справді потужна (принаймні, потенційно) професійна і фольклорна культура. Українство, як не смішно звучить для декого, має могутні традиції, високі імена, людей, наших сучасників, значно духовно потужніших за совкових і навіть багатьох суто креольських достойників, людей, що перебували у послідовній опозиції до імперії. Йдеться, власне, про оригінальну неімперську культуру. У цьому принципова відмінність української культури з її протягом століть виробленою витонченою літературною мовою від культури, скажімо, американо-індіанської чи культур народів Тропічної Африки.

І, нарешті, ще одна причина неопори на українське. Чи не всі креоли щиро переконані (ймовірно, ридання членів Національної спілки письменників вкупі з щиро патріотичними політиками й публіцистами переконали їх у цьому?), що українська культура така вже бита й мучена за минулі століття, що вона не може стати надійною основою сучасного державного буття України, що українці здатні тільки на поразки і плачі. Тому основою Української держави може виступати лише сама Українська держава. Незалежно (щедрий жест!) від національно-культурної спадщини. Надзвичайно показовим у цьому плані є минулорічний щиросердий жест президента Леоніда Кучми: мовляв, для найвищого відзначення корисної для України діяльності журналістів треба вивести номінацію “журналістика” з Національної премії імені Шевченка і передати до Державної премії України. І — вивели та передали. Зрозуміло, що Українська держава вища за українську націю і за українського ж Шевченка.

Спектр ставлень креолів до України й української культури, звичайно, не зводиться лише до описаного вище (то, так би мовити, “домінантна лінія”). У дійсності подибуємо тут й Олеся Бузину з його жалем, що не можна ревно служити покійній імперії і ставленням до всіх персонажів української історії та культури як до ні на що не спроможних (п’яниця Хмельницький, вурдалак Шевченко, бездарні полководці Мазепа і Петлюра, навіть редактор журналу “Лель” Чирков не здатен друкувати справжню еротику) — прикметно, це все разом із абсолютною глухотою до класичної російської мови та культури, без відчуття іронії та самоіронії російських класиків, й Олександра Зінченка, котрий навіть у себе на телеканалі “Інтер” згоден трошки української мови дати, і сам публічно нерідко виступає українською, і щиро переконаний, що саме його дії як політика зможуть дати бодай якийсь лад “этой Богом забытой Украине”, і хамсько-можновладне ставлення креольських вискочнів до Ігоря Білозора, що завершилося торік його демонстративним, майже ритуальним убивством, — і, з іншого боку, фактом є співчутливо-проукраїнська позиція (скажімо, кияни Мирон Петровський, Ігор Кручик та інші численні інтелектуали).

Утім, трапляється й щось щиро-креольске, аж до сміху. У програмі Партії слов’янської єдності записано, зокрема, що робота державних радіо й телебачення повинна проводитися мовою, заснованою на київсько-полтавському діалекті. Уявімо вимогу якоїсь російської партії, що праця російських мас-медіа має ґрунтуватися на лінгвістичній основі московсько-курського діалекту! Наче й не існує вироблених, відпрацьованих літературних мов. Смішно? Але не для тих, хто ставиться до “хахлів” як до тубільного племені. Підсвідома логіка мислення дуже проста: хай вони під нашим мудрим керівництвом заново створюють свою мову, принагідно викинувши геть Шевченка (він не мав щастя народитися на теренах цієї діалектної групи), Франка, Лесю Українку, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка, Юрія Андруховича й Оксану Забужко. Щиро. І невипадково.

Адже для креольства Україна — молода держава. Американський сенат привітав цього року Україну з “десятиліттям відновлення незалежності”. Влада в самій Україні святкувала “десятиліття незалежності”. Як сказано у популярній телерекламі, “відчуйте різницю”. І вона є глибинною. “З днем народження, Українська держава!” “Наша молода Україна!” “Десять років тому народилася наша Українська держава!” — такі й подібні гасла (звісна річ, щорою українською мовою) звучали і на святковому концерті до 24 серпня 2001 року, і в програмах державного Українського радіо та телебачення, і, нарешті, у виступах поважних посадовців, включно із президентом, і навіть у заявах частини опозиціонерів (наприклад, партії “Батьківщина”). Дуже прикметна річ. Адже реально українська державність була відновлена (чи створена — як кому подобається) 1917 року, і далі якийсь час існувала у двох формах — УНР і УССР. Після 1921 року уряд УНР перебував в екзилі (теж, між іншим, своєрідна форма “консервації” державності). Номінально ж на території України існувала така соціалістична держава, як УССР (співзасновник ООН, між іншим!). Але навіть УССР як форму державності креоли “забувають”, хоча назагал совєтський період вважають “своїм”. Адже, якщо обмежитися УССР, доведеться полишити претензії на імперську культурну спадщину, на основу впевненості у собі “великого українського креольського народу”. Отож креоли подумки пишуть історію Української держави наново як держави власної. З нуля. З чистого аркуша. Як, скажімо, історію Мексики чи Перу — креоли тамтешні. При цьому водночас розкланюючись у бік імперської історії та культури — а також демонстративно вшановуючи українські старожитності (скажімо, у Мексиці також шанують мистецтво ацтекської доби). Аякже — старожитності у модерному світі річ шанована, це по-перше, а по-друге (і це важливіше) перевагу над совєтською спільнотою креоли отримують, тільки блокуючись бодай з частиною української спільноти, отже, потрібен певний компроміс.

Утім, існує й у “лабораторно чистому вигляді” креольська безкомпромісність. Аж надто показовим у цьому плані був проект Конституції України, запропонований ще на початку 90-х років партією кадетів. За задумом творців проекту, установчі збори мали започаткувати (!) Державу Україна, ухваливши своєрідний пакт, в якому населення певної території оголошувало (!) себе новою нацією. Справді, “ідеальна сутність” у чистому вигляді, чи не так?

Ще одна зразково-показова ситуація. Міністр освіти і науки академік Василь Кремень нещодавно заявив в радіоінтерв’ю: мовляв, пам’ятник Леніну на Хрещатику треба зберегти, бо це “наша історія”. Справді: на одному кінці Хрещатика — Ленін, на іншому — монумент Незалежності. Оце і є креольська історія, історія креольської України.

В результаті для креольського вуха нормально звучить назва “Закрите акціонерне товариство “Завод имени Ильича”, хоча для нормального політичного українця чи для росіянина Ілліч — це потвора, а для “совка” кошмаром є словосполучення “закрите акціонерне товариство”.

Прикметним є й ставлення до реабілітації (власне, визнання) Української Повстанської Армії (УПА). Якщо українці та “совки” тут посідають діаметрально протилежні, несумісні позиції, то креоли наче не проти визнання УПА, але і не за. Адже УПА — це щось, принципово чуже (і не дуже зрозуміле) для них. Та головне, мабуть, в іншому: визнання УПА, виховання вояків на “традиціях УПА” (будь-яка армія світу мусить-бо виховуватися на чиїхось традиціях) матиме наслідком істотне підсилення, так би мовити, компонента українськості в масовій свідомості. А це матиме наслідком загрозу домінуючому становищу креольства у суспільстві. Скидається на те, що УПА ніколи не буде визнана в Україні. Проти — більшість. Креоли плюс “совки”. А от правозахисники визнані. “За” — креоли плюс українці, більшість.

Як уже говорилося вище, ставлення до незалежності України у креольському середовищі відчутно проеволюціонувало. Володимир Гриньов, один із лідерів креольства, у 1990—94 роках заступник голови парламенту, свого часу говорив: “Я не можу сказати, чи треба нам брати участь у Новоогарьовському процесі випрацювання нового Союзного договору, бо не знаю, чи це нам вигідно. Треба ретельно поміркувати”. І ще: “Я не знаю, чи треба нам проводити свій чемпіонат з футболу, відокремившись. Треба знати, чи це вигідно”. І так далі. Тобто для українця незалежність України мотивувалася тим, що це Україна. І все. “Україні — волю!” Аргументи зайві, коли йдеться про самоочевидності. Справді, частина українців до пори вірила, що найкраще (не найвигідніше!) Україні вестиметься у модифікованому Совєтському Союзі, потім здебільшого переконалася, що це не так, і стала на незалежницькі позиції. А креольска позиція полягала в тому, чи вигідна для них незалежна Україна. Прикметно, що Леонід Кучма був записаний в анкеті Верховної Ради 1990 року як “росіянин” (хто б інакше призначив його на території УССР директором стратегічно важливого “Южмашу”); ситуація змінилася, і прем’єр України Кучма був уже “українцем”, хоч україномовні тексти для нього писалися російськими літерами (українська, транскрибована російською абеткою!). Вигода ставала все відчутнішою — і практично всі креольські лідери стали державниками — десь після середини 90-х років, що були ознаменовані приходом саме цієї групи до влади — формальної і неформальної, до ключових позицій у політиці, економіці, мас-медіа. Олександр Волков, Григорій Суркіс, Віктор Пінчук, Володимир Горбулін, Сергій Тигипко, Рінат Ахметов. Список не закінчений.

Дуже цікавим є сюжет “Незалежність і креольські олігархи” (інших, до речі, в Україні не може бути; навіть Павло Іванович Лазаренко, котрий сподобився-таки у дуже патріотичній пресі на звання “справді українського олігарха” — на противагу “всіляким там Суркісам” — є типовим креолом, досить вчитатися у програму його партії “Громада” чи у виступи самого Павла Івановича.) Власне, що загрожує Україні? Найбільше — той сакраментальний борг у півтора мільярда доларів за газ Росії. Насправді ж цей борг — гарне опудальце, аби лякати щиро українських патріотів, і змушувати їх мимоволі гуртуватися навколо президентської адміністрації та інших “державницьких структур”. Насправді ж ці півтора мільярда для олігархів-креолів в принципі не є проблемою. Якщо Росія справді притисне, й олігархам справді треба буде захистити незалежність України, вони скинуться й заплатять ці гроші. Бо ж олігархам-креолам є що втрачати. У межах відновленої імперії вони — ніхто. Вони — шестірки. Їхнє становище буде ще гіршим, ніж було до 1991 року, адже всі (і не тільки чільні) ролі розподілені. Звісно, Григорій Суркіс (Україна) зовсім не романтик за покликанням і не думає, що його угоди з Романом Абрамовичем (Росія) чесно виконуватимуться останнім. Ні, Суркіс знає, що його за найменшої нагоди будуть щиросердо “мочити в сортирі”. Отож — хай живе незалежна (від колег із Москви) держава Україна!

Тут, до речі, знову спливає сюжет: “Креоли і первинне накопичення капіталу”. У кожного народу існує традиційна етнічна мораль, яка стає зазвичай і складовою моральних засад модерної нації. Етнічна традиційна мораль — це стримуючий чинник, він здебільшого заважає безоглядній експлуатації і грабунку своїх співплемінників, без чого первинне накопичення неможливе; така мораль засуджує надмірне багатство і стимулює “справедливий перерозподіл” накопиченого серед “своїх” (хоча існують і винятки, скажімо, у євреїв часів середньовіччя, що блискуче описав молодий Карл Маркс). Сприяє капіталістичному прогресові і трансформована у горнилі протестантизму традиційна мораль європейських народів, що описав Макс Вебер. У народів із православною традицією інакше: традиційна мораль не є модифікованою, вона є гальмом первинного накопичення. Але коли є свобода від етнічної моралі — тоді досягається успіх. Саме у креолів етнічна мораль відсутня за визначенням. У совєтських людей солідарність, спрямована на свій етнос, підмінена “справою комунізму”, “партією”, “інтернаціональним обов’язком”, які також гальмують справу грабунку ближнього в ім’я збагачення. Креолам же з їхнім засадничим прагматизмом дуже надається для підсвідомо-свідомого виправдання своїх справ Ленін з його “у марксизмі немає ні грана етики” і “моральне все, що слугує комунізмові”. Звісно, комунізм тут підмінений (в ідеалістичному варіанті — перемогою ринку, у цинічно-прагматичному — інтересами власної кишені).

Від первинного накопичення знову повернемося до державотворення та націотворення. Держава мусить мати військо. А Українська “державницька держава” — тим більше, бодай голодненьке, але гарне на парадах. Зрозуміло, що це військо виховується на традиціях тих, хто воював під червоними прапорами (спроби на початку 90-х тодішнього міністра оборони Костянтина Морозова прищепити інше виявилися невдалими) і саме здебільшого досі має старі червоні прапори з портретами Леніна. У цьому війську у великій пошані так звані “воїни-афганці” (власне, славетні засудженим всім світом геноцидом народу незалежної держави). Їм вручають на свята ордени незалежної України — за майстерне вбивство афганських жінок і дітей. Цінично, але щиро-креольськи. І ще деталь: креольське військо й воюватиме за креольську свободу. Наївні патріоти (в термінології Миколи Рябчука — “українські кацики”) думають, очевидно, інакше, докладають зусиль до виховання війська на традиціях боротьби за незалежність — але 2001 року впливу цих традицій менше, ніж десять років тому, на початку творення Збройних сил України.

Держава неможлива й без багатопартійності. В Україні склалася дуже цікава у цьому плані ситуація. Практично всі креольські партії — це так звані “центристи-прагматики”, хоча за деклараціями серед цих “центристів” і ліберали, і консерватори, і християнські демократи, і соціал-демократи, і навіть (!) “оновлені комуністи”. Українські партії традиційно і самі зараховують себе до “правих” або “правоцентристів”, і в політаналітичних розвідках знаходяться там само (включно, скажімо, з Українською соціал-демократичною партією, яка наче мала б бути лівоцентристською). А от у середовищі лівих все значно складніше. Спершу в незалежній Україні виникає Соцпартія — як мішанка всіх лівих сил. Далі виокремлюється КПУ — суто совєтська партія, що не приховує цього, і входить до СКП-КПСС. Електоральна й кадрова база КПУ — совєтська людина, що горда з цього. Територіально це насамперед Схід, Південь. Далі виокремлюється Прогресивна соціалістична партія (Центральний Схід). Це вже типово креольська партія, хоча вона й не усвідомлює цього, з активним відторгненням всього українського (взагалі, мовляв, галичани — це не українці, хай вони не заважають українцям жити, як було заявлено на одному з мітингів ПСПУ) і з активним відторгненням совєтського в особі КПУ, що, мовляв, теж заважає трудящим у боротьбі за їхні права. ПСПУ суто про-креольськи робить спробу привласнити собі щось жестово “щиро українське”, наприклад, назву для газети — “Досвітні вогні” (з вірша Лесі Українки). Нарешті, лишилася пошматована за минулі роки Соцпартія. Наразі це дещо навіть вимушено українська ліва організація. Не випадково головна маса її виборців і кадрового потенціалу — це Центральна Україна. Відтак й остання програма Соцпартії стала власне українською лівою програмою. Її цілковито міг би написати, скажімо, лідер українських соціал-демократів періоду Української національно-визвольної революції 1917—21 років Володимир Винниченко.

Держава мусить визначатися і в геополітичному просторі. Офіційна Україна має, як відомо, два головні вектори політики: західний і східний, себто російський. Отже, про Україну і Росію у контексті зазначеної проблематики. Якщо українською національно-культурною тричленкою є формула: креоли-українці-“совки”, то у Росії ця формула пишеться так: метеки-росіяни-“совки”. Гадаю, що читачеві “Універсуму” не потрібне розтлумачення понятійної метафори “метек” стосовно сьогоднішньої Росії (знов-таки нагадаю, що йдеться не про саму “п’яту графу”, а про речі більш глибинні на постсовєтському просторі: метек — людина, в основному позбавлена справжньої російськості, але позбавлена і совєтськості). Варто зазначити, що Росія, як й Україна, є також державою без національно-культурної більшини. І там боротьба за лідерство, можливо, виглядає ще запеклішою. Відтак метеки прагнуть довести, що вони “державно-російськіші за росіян”, щоб отримати “внутрішнє право” у власній підсвідомості чи то правити державою (Березовський, Мігранян, Кара-Мурза, Лебедь, Павловський тощо), чи то тягнути на собі російську опозиційну традицію (Старовойтова, Шустер, Явлінський, Кирієнко, Нємцов і т.д.).

В імперії (з погляду метрополії) креол, власне, дуже часто виглядає метеком. Тобто “некорінним” жителем з обмеженим унаслідок походження (не обов’язково етнічного, ще серйозніше — походження з провінції) колом прав. Обмеженим найчастіше не внаслідок писаних юридичних норм, а як результат неписаних норм, традиції. Тому-то креольський націоналізм і метекський великодержавний шовінізм — це реально два виміри того ж самого феномена — спроби самоствердження в імперському політичному просторі “підданих другого гатунку”. Хіба що це ствердження відбувається у дуже різних політично (але надзвичайно подібних за соціокультурними схемами дії) способах. І ще одне: і ті, й інші дуже люблять КВН і є його основними рушіями й глядачами.

Це справді-таки “апофегей” (Юрій Поляков) креольства — КВН. Закономірно витіснений із Росії (де він завжди був антисовєтським, водночас — відверто метекським, досить лише подивитися часом на “п’яту графу” деяких його активних діячів та засновників, а головне — на периферійне, провінційне походження), закономірно він угніздився в Україні як креольській державі. Цікавий феномен для дослідження: спільний гумористичний простір креолів-метеків. Він не коригується ні з українською, ні з російською національними культурами, і водночас ідеологічно він, безумовно, несовєтський, а здебільшого й антисовєтський. Отож — це креольсько-метекський витвір у чистому вигляді, який єднає цих славних хлопців попри державні кордони (включно з емігрантами до США, Німеччини, Ізраїлю).

Але, попри КВН, політично українські креоли все більше (особливо в міру наближення до владних посад і до висот бізнесу) обстоюють незалежність України й інтеграцію до Європи. До Європи креолів тягнуло ще на початку століття і, тим більше, тягне тепер. Але здебільшого для них немає принципової різниці: чи то разом із Україною до Європи, чи то персонально, чи Україна разом з Росією — марш-марш європейським вектором. Останній варіант навіть дещо зручніший для креольського сприйняття, оскільки дозволяє жити у звичному культурному колі московської поп-культури. Знов-таки, діє той самий прагматичний принцип, про який уже йшлося. Але навіть ті, хто демонстративно пише на своїх партійних прапорах: “До Європи разом із Росією”, насправді давно вже освоївся у Європі, відпочиває там, має грошенята у тамтешніх банках і не мислить себе без Європи. І хоча “душа” ще не може розпрощатися з Євразією, “тіло” (тим більше — “праксис”) уже за Дунаєм, Тисою й Західним Бугом.

До речі, в цьому плані лихо сусідньої Білорусі в тому, що там надто мало своїх креолів. Домінує совєтська людина і ще донаціональна істота — “тутешній”.

І нарешті. В Україні частина (поки що незначна) креольства — переважно молодь — йде далі. Для неї знакові жести російської культури — не менша провінція, ніж української. Тому й береться орієнтація безпосередньо на західний світ, на “англокиївський суржик”, на зневагу до “совкової” традиції та постсовєтської реальності. Така публіка охоче виїздить на Захід, де намагається демонстративно і якомога швидше позбутися питомих ознак свого походження. З іншого боку, частина західно орієнтованої креольської молоді засвоює собі і питому західну традицію національної — в сенсі державної — самоідентифікації й охоче вимахує на міжнародних футбольних матчах за участю українських команд синьо-жовтими прапорами, навіть розфарбовує собі обличчя в українські національні кольори, на навчанні за кордоном демонстративно вбирається у щось синьо-жовте, хоча вживає російську (й англійську) мову і перебуває у колі московської популярної культури.

Таким чином, можна зробити висновок, що, попри понад столітню традицію національно-культурного творення, яка стоїть за українським креольством, воно тільки-но вступає в етап остаточного самовизначення. Що буде його результатом? Паралельна питомим українцям державотворча нація в Україні? “Двоголова” українська політична нація? Інтеграція з метеками і росіянами?

Зазначу одразу, що останнє видається наймалоімовірнішим. Отож — поглянемо на два перших варіанти. У Ентоні Сміта, серед робочих, операціональних комплексних визначень нації подибуємо й таке: сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи і історичну пам’ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх її членів. Додати до цього можна й Ортегу-і-Гассета: нація здатна створювати спільний проект майбутнього. Як у цьому плані з креолами, що прагнуть згуртувати навколо себе (чи навіть у собі) всю Україну?

З назвою, здається, ще далеко не все визначилося: хоча дехто смикається від слів “український народ”, але вони ввійшли до Конституції. З іншого боку, вояки присягають “народу України”, тобто з юридичного боку — взагалі чомусь неіснуючому. Але на словосполученні “українська політична нація” сходяться навіть деякі “червоні”. Ймовірно, до цього і йде справа.

Своя історична територія — це дуже загадкова річ. Креоли й українці однозначно вважають Україну своєю Батьківщиною. Але для креола “вітчизняне” — це ще й совєтське. А ще — імперське. Та й суто російське для нього не іноземне, хоча і не зовсім своє (а часом і зовсім не своє, коли йдеться про політичну традицію). Тому не випадково сучасні креоли хитаються між євразійством і європейством, розриваючись між абсолютною неможливістю визнати Чукотку чи Туву власною Батьківщиною і небажанням відмовлятися від імперського спадку.

Міфи та історична пам’ять. З ними ще гірше. Грушевський в сучасному офіційному (себто креольському) фігурує разом із Леніним, а Шевченко — поряд із Пушкіним. Велика Вітчизняна війна — це досі “своє”. А от Бандера і Сталін — це зовсім не “свої”. Сахаров і Стус — їх офіційна міфологія просто замовчує.

От із єдиними юридичними правами та обов’язками і спільною громадською культурою незалежної України — все начебто O’K. Заперечень нема ні з боку українців, ні з боку креолів, і в цьому вони протистоять совєтським людям (хоча на практиці юридичні норми дружно порушують усі). Проте як вибудувати цю культуру взагалі поза українською традицією (звичаєвим правом, зокрема, традиціями громадянського суспільства, які на теренах України найповніше таки у ХХ столітті були вибудувані в Галичині)? Як це зробити, навіть з використанням у певних (офіційних) випадках української мови?

І наостанок — щодо проекту спільного майбутнього. Цікаву думку довелося недавно почути в середовищі молодих харківських російсько-англомовних інтелектуалів: мовляв, “западенці”-галичани дуже заважають формуванню української нації. Взагалі, виявляється, західний регіон, не здатний на економічний розвиток, перейнятий лише мовними проблемами, є тягарем для Української держави. Якби його не було — вихід із економічної кризи був би вже не те що реальністю останніх двох років, а Україна вже б перегнала Польшу. Що ж, думка цілком логічна: адже українська нація реально може скластися або на основі креоли + українці (зі зведенням до мінімуму совєтських людей і залишенням росіян в статусі незначної меншини), або ж це будуть креоли без українців (котрі будуть поглинуті або витіснені на маргінес, в “резервацію Галичина”, на взірець індіанців), або ж відбудеться реставрація імперії (чи то щиро Російської, чи то Російсько-Совєтської), що стане крахом і креольства, і українства, отож, українського націотворення у будь-якому варіанті. Отже спокуса спершу ліквідувати спільними зусиллями “совка” як впливову суспільну силу, а потім загнати українців до національно-культурного гетто й остаточно забезпечити своє прагматичне панування в напівєвропейській Україні — така спокуса ширяє і ширятиме у креольському середовищі. Так само, як у середовищі українців — бажання українізувати креолів й істотно посунути їх із провідних суспільних позицій. Але, очевидно, жоден із останніх варіантів не реалізується повністю, і наступне десятиліття буде не менш химерним у плані українського націєтворення, ніж минуле.