Десять років тому Україна як держава почала творити майже все з нуля. На відміну від прибалтійських держав ми, на жаль, не спромоглися почати відлік відновлення своєї незалежності від доби УНР, проголошеної Четвертим Універсалом, або від визнаної десятками країн світу Гетьманської Держави Павла Скоропадського, а зуміли проголосити тільки те, що нинішня Українська держава є спадкоємницею Української Совєтської Соціалістичної республіки...

СИСТЕМА не дозволила себе викинути з історії (період з 1920 року по 1991-й). Натомість для прибалтів мить історії зупинилась між 1940 і 1991 роком — естонці, латиші й литовці надто добре усвідомлювали тяглість такого поняття як незалежність (хай і тривалістю лише в два десятиліття).

Естонці, латиші й литовці швидко зрозуміли, що “пєрєстройка сістєми” не для них і вчасно, 1990 року, зістрибнули з горбачовського потягу: “Наші шляхи розійшлися у той день, коли М.Горбачов проголосив імперську політику перебудови. Так уже складається в політиці світового масштабу: ні актори, ні глядачі спочатку не усвідомлюють, до чого ведеть перші кроки. Спершу ми були глядачами, людьми, котрі не звикли вирішувати свою долю. Сьогодні ми стали нацією, і тому нас уже неможливо зупинити. “Перебудова”, якою диригують з метрополії, для нас закінчилася. Ми виходимо на шлях своєї перебудови” (А.Юозайтіс). Прибалти СИСТЕМУ не простили. Не вибачили їй незчисленні злодіяння.

“Ні, не Сталін кат, не Берія навіть, не Суслов — один кивав і хмурився, другий катував особисто, третій гноїв великі книги і керував нашою духовною дієтою, а яка різниця? Що вони без СИСТЕМИ? СИСТЕМА — кат, СИСТЕМУ прощати немає у нас права, інакше ми й справді діти її, і тоді ГОРЕ нам” (Сергій Параджанов).

У цих воістину пророчих словах всесвітньовідомого кінорежисера напрочуд точно схоплена суть драми української нації, Української держави, яка простодушно вибачила злопам’ятну і зловорожу СИСТЕМУ. І в результаті СИСТЕМА залишилась, по суті, не тільки неушкодженою, а й навпаки — стала ще мстивішою і підступнішою. Саме СИСТЕМА зробила все, щоб не постав справжній український провід, щоб у титульної нації не з’явився загальновизнаний лідер.

СИСТЕМА напрочуд добре розуміла роль особи в історії. Навіть Тлумачний “Філософський словник” зразка 1973 року більш ніж точно тлумачив роль історичного діяча: “Тип історичного діяча в цілому відображає природу і ступінь соціального розвитку того суспільства і того класу чи партії, яким вона служить. У зв’язку з цим особа може відігравати як прогресивну, так і реакційну роль в історії, прискорювати або сповільнювати окремі історичні події, навіть зумовлювати їхній наслідок”.

Умри, Платоне, краще не скажеш. Філософи-функціонери від марксизму-ленінізму добре знали своє ремесло, зводячи теоретичний фундамент для виправдення правомірності існування тоталітарної СИСТЕМИ. Вони добре вивчили й праці українського вченого, всесвітньовідомого економіста Михайла Тугана-Барановського, який, зокрема, підкреслював: “Не треба забувати, що більшість, народна маса, по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськости, люди з виключним хистом, герої думки й волі. Яка ж буде доля людськости, коли люди, що стоять вище середнього рівня, будуть під владою звичайних? І чи не загине творча думка людськости, якщо натовп буде керувати працею генія, якщо творча ініціятива окремої особи завмре через неможливість свого виявлення?”.

СИСТЕМА надто добре знала на кого слід робити ставку після розвалу СССР. Хто опинився на вершині влади в Україні восени 1994 року? Ось що пише з цьго приводу народний депутат Дмитро Чобіт у своїй книжці “Час підлої влади”: “У 1994 році мер Одеси Едуард Гурвіц, який був тоді вкрай незадоволений ситуацією і щиро хотів змінити життя на краще, приїхав на дачу Л.Кучми у Дніпропетровськ агітувати екс-прем’єра балотуватися у президенти; Людмила Кучма була цим дуже незадоволена і сердито відповіла: “Нє морочтє єму голову, пусть ідьот на пєнсію, сідіт на дачє і ходіт на рибалку, ето нє єго ума дєло”. Жінка мала рацію”.

СИСТЕМА продумано (часом приховано, а іноді цілком відкрито) почала розчищати дорогу черні у владні структури. “Люди перетворюються на чернь тоді, коли вони беруться за державну справу, спонукуваті не політичною правосвідомістю, а приватною корисливістю; але саме тому вони не шукають кращих людей і не хочуть передавати їм владу. До черні може належати всякий: і багатий, і бідний, і темна людина, і “інтелігент”... Чернь не розуміє ні призначення держави, ні її шляхів і засобів, вона не знає загального інтересу і не відчуває солідарності... Право для неї є питання сили, спритності й удачі; і тому, бачачи силу на своєму боці, вона виявляє зухвалість і швидко стає нахабною, розгубившись, тремтить і плазує. Чернь ненавидить державну владу, поки ця влада не в її руках... Але посадивши свою владу, вона не вміє дати їй ні поваги, ні довіри, ні підтримки; вона починає підозрювати і її, проймається ненавистю і до неї і тим розхитує та губить своє власне протиполітичне породження. А якщо їй все-таки вдається створити якусь подобу “режиму”, що здійснюється під виглядом “демократії”, настає торжество жадоби над загальним благом, рівності над духом, брехні над доказовістю і насильства над правом...” (Іван Ільїн).

У той час, коли наївно-романтичні націонал-демократи в ейфорії проголошеного суверинітету тішилися появою синьо-жовтого прапора над Верховною Радою і умлівали при перших звуках гімну “Ще не вмерла...”, досвідчена КПСС оперативно почала призначати бізнесменів, банкірів, дипломатів, відповідальних працівників державних установ з числа партійно-комсомольської номенклатури. Сумні для української націонал-демократії висліди не примусили чекати надто довго: майже суцільні програші в політиці, економіці, науці, культурі не забарилися... Демократично налаштована частина суспільства так і не спромоглася висунути зі своїх лав загальнонаціонального лідера. Тих же, хто міг претендувати на цю роль, СИСТЕМА різними способами усувала (Вадим Гетьман, В’ячеслав Чорновол, Костянтин Морозов, Борис Тарасюк, Віктор Ющенко…). Один за одним несподівано йдуть з життя сповнені небуденних задумів уже загальновизнані лідери, громадські діячі, відомі не лише у Львові, а й в Україні — міський голова Богдан Котик, поет Ростислав Братунь, професори Георгій Бачинський і Володимир Лебединець...

Нині суспільство фактично розколоте: за політичними вподобаннями, за соціально-економічним статусом, за мовною та етнічною ознакою (росіяни, приміром, на основі Русского руху України, партій “За Русь єдину” і “Російсько-українського союзу” нещодавно задекларували утворення передвиборчого об’єднання “Русскій блок”…).

“Власне, десятиріччя незалежності було святом правлячої політичної еліти. Беззапречно, це не було святом суспільства і народу, бо суспільство інтуїтивно, емоційно чекало іншої держави. І тому максимум, що могла зробити влада, це хоча б запитати в народу, яку державу той волів би… Ми живемо основним конфліктом між абсолютною більшістю суспільства і частиною правлячої еліти. Автономізація суспільства й еліти є настільки значною, що сьогодні в Україні існують фактично дві держави. Це є різні планети в світоглядному, ментальному сенсі. Українське суспільство не боїться цієї держави, оскільки не вірить у неї, і не вважає її своєю. Тобто воно змирилося, що формально воно має державу, і суспільство від неї вже нічого не вимагає, тому що знає, що нічого вона не дасть” (Микола Томенко).

Що ж маємо у висліді? Моральні цінності розмиті. Духовний вакуум, що виник у душах постсовєтських громадян після розпаду СССР, почав інтенсивно заповнюватись західним кічем. СИСТЕМА не дрімала й не дрімає... “Не може не тривожити те ностальгійне ставлення до недавнього минулого, що почало в нас поширюватися, як епідемія. Дружно раптом полюбили зворушливо фальшиві старі радянські фільми з незмінно доблесними луб’янськими джеймс бондами, потім і незграбні піснеспіви “про головне”, які заполонили екрани телевізорів. Що це? Масова втрата пам’яті? Німеччина соромиться свого фашистського минулого. У нас комуністичним минулим пишаються. В Німеччині провели нещадну люстрацію і безкомпромісну денацифікацію, розчистили авгієві стайні нацизму. У нас вчорашня компартійна номенклатура, як і раніше, править бал. Чи не тому через десятиліття після нищівної поразки на руїнах рейху вже відродилася досить потужна європейська держава. Ми за такий самий час, маючи чудовий стартовий потенціал, планомірно згортаємося до статусу Верхньої Вольти в центрі Європи” (Олександр Шлаєн).

Нинішня ситауція в Україні якнайкраще підтверджує правомірність соціологічної концепції (колись вкрай реакційної, “буржуазної”) — теорії еліт — за якою суспільство поділяється на керуючу верхівку і пасивну масу, котра неспроможна впливати на хід історії.

“У більшості випадків нація розпочинається як явище, породжене елітою суспільства” (Т.Х.Еріксен). Саме завдяки еліті нація усвідомлює і пізнає себе як таку. Відсутність справжньої повноцінної української еліти, органічної частини народу, перешкоджала і продовжує перешкоджати українцям сформувати політичну українську націю, відтак створити повнофункціональну українську державу.

“Три українці — чотири гетьмани (партії)” — абсолютно точне віддзеркалення факту відсутності реально існуючої української еліти.

Натомість наш владний апарат, який повсякчас демонструє усьому світові брак політичної волі, позбавлений не тільки розуміння української культури, а й розуміння політичної культури взагалі. Такі речі його мало хвилюють. І тому, замість формування української політичної нації, він заглибився у формування власних статків. Зійтися ці два сьогодні непримиренні полюси — політична культура і культурна політика — у майбутньому, звичайно, зможуть. Але за умови, якщо здолаємо інертність і провінціалізм. Вибору у нас нема: або українці витворять висококультурну модерну націю, або зникнуть не тільки з етнографічної, а й політичної карти Європи.

“Головна перепона у реформації — соціально-психологічний фактор. Не змінимо систему цінностей та орієнтацій, не матимемо доброї України” (Юрій Саєнко). Позитивне вирішення цієї проблеми — нагальна, цілковита ліквідація СИСТЕМИ. Образно кажучи, карфаген тоталітаризму совєтського зразка має бути зруйнований остаточно і безповоротно. Не “знищивши дракона”, приречемо себе на забуття. Як нації так і держави. На планеті Земля.

“Українська справа — се велика справа, може найбільша з усіх европейсьих справ! Наука з того для всіх українців: ніколи не зводити української справи ні в якому напрямі на загуменок московській, польській чи іншій!.. Ми — великий народ, наш край — величезний, ми мусимо бути так високо поставлені серед інших народів Европи, як нам після нашої численности й після величини нашої країни належиться!” (Степан Рудницький).