Так повчав, точніше радив, досвідчений і мудрий біокібер Центуріон – герой повісті Олександра Тесленка «Танець діліаків». Але я добре знав, що так думав і чинив Сашко. Бо не раз чув ці слова з його уст. Як і багато інших слушних і розважливих порад. Ненав’язливих і дуже доречних, делікатних. Йому можна було довіритись. Завжди. Біокібер Дьондюранг, як полюбляв підписувати свої листи Сашко, неодмінно вкладаючи в конверт поштову листівку із зображенням чогось екологічного – лісу, дерев, квітів, звірів, як правило, у житейських і літературних порадах мав рацію.

Тож зовсім не випадково я використав ці думки біокібера Центуріона, чи то пак Олександра Тесленка, як епіграф до одного з розділів мого фантастичного роману «Зоряний кристал». Сашко, підготувавши журнальний варіант рукопису для «Дніпра», де працював старшим редактором відділу прози, дещо ніяково запитав мене: «Може, обійдемося без цього епіграфа? Якось незручно... Розумієш?» Я розуміти не хотів і довгенько-таки переконував Сашка у своїй правоті. Врешті-решт він махнув рукою, а я погодився на компромісний варіант і скоротив цитату. Так вона й помандрувала і в окреме видання роману...

Сашко ніколи нікого не повчав. Умів радити. І робив це ненав’язливо, тактовно. Це у нього вроджене. Від лікаря – також. Гіппократ жив у ньому, хоча офіційно розв’язався Сашко із медициною, здається, в 1979 році. Але він завжди пам’ятав, що є лікарем. Був гарним психологом. Якось признався, що дуже хотів стати лікарем-психіатром. Став письменником. І письменником гарним, талановитим.

Утім лікар жив у ньому. Мав Сашко знаменитий портфель, в якому було геть усе на всі, здавалось би, найнесподіваніші житейські випадки: рукописи й книги, молоток і обценьки, бинт і лейкопластир, пінцет і ножиці, кілька різновидів клею, таблетки і зеленка, ізоляційна стрічка й шматок дроту... Я не здивувався б, якби одного разу він добув би звідтіля мініатюрний «уокі-токі» і тут-таки зв’язався з Інканою – планетою, породженою його багатющою уявою...

Червень 1983-го. Ужгород. Сюди прибула творча бригада молодих українських письменників-фантастів та працівників видавництва «Молодь» з метою пропаганди цього жанру літератури на Закарпатті. Ми з Сашком жили в одному номері. За найменшої нагоди він правив свій рукопис... Тільки-но зустрілись на пероні залізничного вокзалу, Тесленко помітив, що я накульгую (за день до приїзду в Ужгород я підвернув ногу). «Через двадцять чотири години брикатимеш, як гірський козлик», – жартував Сашко, професійно накладаючи на спухлу ногу тугу пов’язку, попередньо змастивши щиколотку якоюсь мазюкою, котру дістав із свого портфеля. Так воно й сталося. А ще через два дні він уже професійно лагодив мою туфлю, яка несподівано й недоречно «попросила їсти». Все потрібне для ремонту мав під рукою, в портфелі...

Був страшенно допитливий, майстровитий. Гарно столярував і слюсарив. Знався і на електриці. До всього намагався доходити сам. Було в ньому щось дитяче. Пам’ятаю, як Сашко дуже переймався тим, як сприйме його моя дружина, коли вони знайомились у Києві... Я лише по-дружньому кепкував з нього. Хіба ж можна було не сприйняти Сашка-Дьондюранга?

Були в Сашковій біографії моменти, про які він, крім мене, нікому більше не розповідав. Це я знаю. Достеменно. Деякі ж з подробиць житейських глибоко ховав у собі. Немовби ніс якусь таємницю. Зрештою, кожна людина несе в собі якусь таємницю. Можливо, про дещо я здогадувався, і він знав, що я здогадуюсь...

Десятки разів його дзвінки до Львова буквально на лічені секунди випереджали мої дзвінки до Києва. І коли я говорив Сашкові, що хотів щойно телефонувати йому, чув у відповідь: «А я це знав». Я тут же уявляв його багатозначну, трохи іронічну посмішку, що ховалась у чорних вусах і розкішній бороді. Було й навпаки: мій дзвінок випереджав його. З чим це пов’язане? Нині можна лише гадати.

Втім, як мені видається, розгадку феномена Тесленка-фантаста слід шукати не стільки е його прозових творах, скільки в творах поетичних. Бо писав Сашко направду прекрасні вірші, які іноді вкраплював у свої повісті та оповідання. Усе відкладав їх публікацію окремою книжкою. «Ще не час», – хитав головою. Були ці поезії дбайливо оформлені ним самим у саморобні збірочки (сподіваюся, що вони, нарешті, знайдуть свого читача). Як на мене, у своїх віршах Олександр Тесленко зробив спробу оповісти світові свою сокровенну Таємницю... Послухайте:

Нашу любов вимірюють рентгенами.

Весна. Бліндаж. І сльози на щоках.

Наша любов – радіаційна бестія.

Тюльпани. Стронцій. Листопад.

Нашій любові – і галактики замало.

Поезія війни. Поезії – війна!

Наша любов – це спалах наднового

Радіоактивного космічного вина...

Не знаю, чи писав ці рядки Сашко від руки, чи друкував на своїй старезній, але надійній, як він сам, друкарській машинці «Олімпія». Знаю одне: він мав повне право так написати. Бо був у тому чорнобильському пеклі. Того самого трагічного для України 1986-го. Майже одразу. Як капітан медичної служби. Він дуже змінився після того. Іноді розповідав про бачене. Про той рейвах, що там панував. Про той соціалістичний безбаш. Але розповідав далеко не все. «Друже, давай-но облишимо цю невеселу тему», – зітхав Сашко, коли я намагався вияснити для себе деякі подробиці того радіоактивного лиха.

Невдовзі у «Кам’яному яйці» появляться такі рядки. Симптоматичні:

«Колись я був певен, що будь-яке безумство в державних масштабах не вічне. Проте зараз я з кожним днем все більше переконуюсь – ми всі заходимо у страхітливий тупик, з якого немає вороття... Таке враження, що ми всі перетворилися на ходячі «ілюстрації результатів духовної рекастрації»...

Він добре знав, що писав, що хотів сказати цей біокібер Дьондюранг, Констанцій Девіс...

Був Сашко винятково обов’язковим у виконанні даних обіцянок. Про його доброзичливість до авторів-початківців можна було б розповідати багато. Дуже вболівав про долю, майбуття української фантастики. За десятьох робив, щоб знали її за межами республіки, всіляко пропагував і поширював. Ніколи не був категоричним у судженнях про людину (хіба вже коли остаточно переконувався, що має справу з негідником). Завжди давав людині шанс виправитись, змінити про неї думку на краще. «Не поспішаймо у висновках, – радив Сашко. – Постерігаймо, як ця людина поведеться...»

Завжди з повагою згадував свого колишнього шефа – академіка Миколу Амосова, якого з тонким гумором умів напрочуд дотепно копіювати у манері розмовляти.

Мав гарних друзів – медиків, з якими вчився і працював, і які цінували його талант лікаря, письменника...

Той нічний дзвінок із Києва мене приголомшив. Утім сказати так – нічого не сказати... Влітку ми планували податися на Волинь, де Сашко ще ніколи не був... А в день похорону мене просто душили сльози від усвідомлення власного безсилля щось змінити, від цієї великої несправедливості. Та чи варто говорити вголос про свої почуття?..

Гарний сонячний день. Ми сидимо в літньому кафе й згадуємо... Говоримо гарні слова про Сашка, а на душі тоскно і щемно. Боляче. Така несправедливість...

На кожній з Сашкових книжок, які зараз лежать переді мною, автограф Дьондюранга. Тільки «Шалата дика» без дарчого підпису.

Непередбачене передбачення.

Захід сонця в густу траву.

Спогад перший. Останнє побачення.

Вічний докір. Невже я живу?

Наша совість народжена вдруге.

Хай з реторти, а все-таки є.

Передбачення болю і туги

Захід. Сонце.Твоє і моє.

Є у Сашка і такі рядки:

Летимо, летимо, поспішаємо.

Хто бджолою, а хто, як комар.

Хтось новим реактивним лайнером.

А хтось інший – листком в листопад.

Летимо. Хто – за вітром. Хто – проти.

Летимо до мети... До мети?

Посивілі завбачливо скроні

Маяками на нашій путі.

Сашко відлетів несподівано. Трагічно несподівано. Страшно: була людина – і не стало її. Враз. В один мент. Не стало друга, доброго порадника. І світ помалішав. Іноді ловлю себе на тому, що десь на рівні підсвідомості бачу Сашка на Інкані, куди він повернувся. «Обнімаю Вас усіх. Бажаю»...

Очевидно, так уже влаштована людська психіка – нізащо не хоче змиритися з алогічним ходом подій. Бо ще скільки доброго міг зробити на Землі Олександр Тесленко, Сашко, Дьондюранг...

У цьому числі «Світу пригод» читачі зможуть познайомитися з повістю Олександра Тесленка, яка ще ніде не друкувалась.

Олег РОМАНЧУК