Студент із Уганди Ерік Каната дуже любив хороші сни. І вони йому й снилися майже щоночі – кольорові, яскраві, веселі. Він часто усміхався уві сні.

А то раптом приверзлося страшне й химерне, ніби на якусь біду... Ніби іде він степом. Густа трава по коліна. Але чим далі він іде, тим вищає трава. Ось вона вже до пояса. Ось уже по груди. Ось уже й вище його зросту. Але він іде. Йому навіть цікаво і не страшно, хоча й не може збагнути – де це він опинився? У якій країні?

Трава така густа й запашна, аж дихання перехоплює. І раптом – зелена стіна різко обривається, він виходить на потріскане від спеки плоскогір’я. А на тій потрісканій від спеки землі – о, святий Боже!

Спершу здалося, що гаддя повзає. Велетенська кількість, аж до обрію! Одне по одному.

Але потім він злякано роздивився, що то велетенські хробаки-трупоїди, з породи тих, котрі домовини проточують. Але ті велетенські трупоїди мають голови, схожі на людські – очі, ніс, рот і вуха.

Не знав – що ж робити і як повестися?

Хотів уже чимдуж податися назад у високі трави. Аж тут хробак, він був найближче, підвів свою голову-морду від землі, подивився на нього уважно, усміхнувся і сказав:

– Не бійся нас, дитино. Ми свійські. Тут колись було велике місто. І ми жили разом із людьми. Навіть служили їм. Не бійся нас. Ми харчуємося лише трупами. А ти – живий і здоровий. Он який парубок! Куди тобі треба? Ми дамо тобі дорогу.

Ерік подивився – до самого обрію хробаки ворушаться. Одні в землю вгризаються, інші виповзають, ще інші із землі просто морди повистромлювали. Решта – одне по одному снують.

– А куди ж іти? – запитав. – Що там далі?

– Пустеля. Велетенська пустеля. А ти йди. Тут немає води, немає ніякої поживи. Ти врешті втомишся і помреш. І тоді ми тебе з’їмо. Бачиш, я не обманюю тебе. Я завжди кажу щиру правду. В житті завжди треба казати лише правду. Тоді легше жити. Чи ж не так? Іди! Щастя тобі в дорозі й доброго здоров’я. Бережи себе. Якщо хочеш, я можу тебе супроводжувати.

– Спасибі, – сказав Ерік. – Але я тут трохи перепочину. Я вже стомився. Я сьогодні багато пройшов.

– Якщо хочеш, можеш з’їсти когось із нас. Ми добрі істоти. І нас дуже багато. Ти ж сам бачиш, як нас багато.

– А що ж ви їсте у цій пустелі, де колись було місто?

– Ми їмо один одного. А що ж залишається робити?

– А що трапилось із велетенським, як ти сказав, містом?

– Постаріло і вмерло. Все на світі старіє і вмирає. Місто розсипалося на пісок. А ми ще лишилися. Ми також постаріємо колись, доїмо один одного і зникнемо. Закон природи. Але природа вічна. На наше місце прийдуть інші. З’їж, будь ласка, когось із нас. Я дуже тебе прошу. Ми добрі й жалісливі. А якщо ти не з’їси когось нашого, то нам буде дуже ніяково і соромно згодом з’їсти тебе. Це буде несправедливо і невдячно. В житті треба робити тільки добро. Чуєш? Ми ділимося з тобою найдорожчим. Поживи ще трохи.

...Ерік прокинувся серед ночі, витер холодний піт. Серце калатало. Перевів подих. Чортівня! Стиха вилаявся. На сусідніх ліжках студентського гуртожитку сопіли його побратими. Меконен – з Мадагаскару, Юрій Апостолюк – з Вінниччини. Ерік дуже рідко курив. Але зараз підвівся з ліжка, намацав на столі сигарети й сірники Апостолюка, вийшов у коридор і зробив кілька глибоких затяжок.

Врешті Ерік примусив себе знову лягти.

Він довго лежав у темряві з розплющеними очима. Пригадалася рідня – батьки, брати, сестри. Подумки розмовляв із ними. З’їздив на рідний водоспад Кабарега, походив вулицями своєї рідної столиці...

... А коли заплющив очі, й прийшов сон, Ерік знову опинився серед хробаків.

– Про що ти задумався? – запитав хробак.

– Розумієш, я зворушений твоєю пропозицією, але... Я нині – студент-медик. Майбутній лікар. І дещо я вже добре знаю. Якщо я з’їм когось вашого, то можу відразу отруїтися. І помру відразу. Розумієш?

Хробак замислився і зітхнув:

– Цілком можливо... Я чомусь не подумав про це... А якби так трапилось – це було б для усіх нас ще неприємнішим. Виходило б так, що ми тебе підступно ошукали... Але я вже й не знаю, що можу зробити для тебе доброго?..

Ерік знову прокинувся і вже не спав до ранку. Він хотів збагнути – що ж трапилось? Йому ніколи не снилися такі страшні й химерні сни. Він був не дуже забобонним, але у віщі сни вірила вся його родина. Щось трапиться? Коли? Що? Навіщо, Господи?

Сон не віщував нічого доброго.

Юрій Апостолюк прокинувся також на диво похмурий.

– Як спалося? Доброго ранку! – мовив до Еріка, побачивши, що той лежить з розплющеними очима.

– А тобі як спалося? – запитав Ерік.

– А ну його, цей сон, до біса! Яке спання?! – буркнув Юрій, кремезний вусань. – Всю ніч верзлася гидота.

Ці слова трохи втішили Еріка. Бо ж не одинокий. Може, і сон не віщий? Просто на зміну погоди? А Юрій продовжував:

– Всю ніч якась гадина з людською мордою крутилася довкола мене і лукаво мружилась, шкірилась, заривалася в землю і прогризала свій шлях піді мною. Я просто ніби відчував, як ворушиться піді мною земля. І так всю ніч. Вистромить, стерво, морду із землі, підморгне і знову своє метро піді мною прокладає... А морда ж – бридкішої не вигадаєш! Але – до біса! – Апостолюк аж сплюнув на підлогу. – Куди ніч, туди й сон! Так у нас кажуть.

Юрій взяв рушник і подався вмиватися.

Повернувся трохи веселішим.

– Сьогодні хильнемо увечері? Не забув?

– Що?

– У Наталки ж нашої професорської сьогодні день народження! Ти десятку на подарунок давав?

– Здавав, здавав.

– Ну, от! А ще й перепитуєш. Забув... Меконен! Підйом! – гарикнув по-армійськи. – Скільки можна спати? На Мадагаскар інтервенти вже висадили десант! Підйом! До зброї!

Той солодко потягнувся під ковдрою і врешті розплющив очі.

– Добрий утро, ребята.

– Як спалося?

– Харошо. Всьо нормально, спасіба, рєбята.

Продовження в журналі