Перший день

1

У серпні Антон Корзун, приватний слідчий, мав у гаманці якраз стільки грошей, скільки треба, щоб поїхати до Криму. Майже щороку на два-три тижні десантувався у Капсіхор, плавав, трохи смажився на сонці, а часом упадав за гарненькими жіночками, якщо на той час такі траплялися. Білета на Сімферополь ще не купив. Мав знайомого в Укрзалізниці і зібрався йому телефонувати, але апарат сам задзеленчав під рукою – як завжди, тихо і навіть жалібно. Старенький витруджений телефон пора було викидати, а номер мобілки Корзун давав не всім.

– Корзун слухає.

– Ви Корзун?

– Я Корзун. Антон. Маєте щось мені сказати?

– Звісно, що маю, бо чого б я дзвонила?

Голос був ображено-примхливий; такий зустрічається у недозрілих дівчат, які вважають себе гарними, а найчастіше у перезрілих жінок, які гарними колись були – скажімо, років десять тому.

– Слухаю, і дуже уважно.

– Ви приватний детектив? Мені треба з вами зустрітися.

Не «прошу призначити зустріч», і навіть «чи ми не могли б зустрітися», а «мені треба» – і край. Добре, що я йду у відпустку, подумав Корзун, і що мені ні з ким зустрічатися не треба. Але, живучи на заробітки від таких дзвінків, мусив бути ввічливим.

– Маєте якусь термінову справу?

– Здається, що маю…

– Якщо йдеться про чоловіка, який потай від вас з кимось зустрічається і запізно повертається після роботи, то я за такі справи не беруся.

– Що за дурниці! Не йдеться про такого чоловіка.

– Я, власне, з сьогоднішнього ранку у відпустці.

– То так би й сказали!

Так я й кажу, подумав Корзун, коли пані кинула слухавку, і домовився з Укрзалізницею про білет в обидва кінці та взявся до сніданку. Мав трохи зайвої ваги і тижнів уже за два снідав морською капустою і крабовими паличками. За це преміював себе міцною і солодкою кавою, до якої пасувала сигарета. Колись любив «Кемел» з намальованим верблюдом, але ті верблюди, яких можна було купити сьогодні, йому не смакували. Довго вибирав і зрештою зупинився на «Marlboro Light», хоча й до цього зілля мав претензії. Сидів на балконі, пив каву, палив і милувався цегляною стіною будинку, який стояв навпроти. Зненавидів цю стіну з першого разу, але поки що не назбирав грошей на краще житло. Котре у нього неодмінно буде, і де новий і не стомлений телефон стоятиме не на підлозі, а на якомусь такому фігурному столику. І де можна буде запарити каву не в старій чашці з надбитою емаллю, а в розкішному турецькому імбрику з візерунками.

Коли телефон знову зашелестів, Корзун вирішив не підходити, але таки підійшов. Клієнти у чергу до нього не ставали.

– Антон Корзун.

– Якщо людина у відпустці, то хіба вона не може поговорити з іншою людиною? Скільки ви берете за розмову на п’ять хвилин?

– Різні бувають розмови… Я вас слухаю, і нічого за це не візьму. Говоріть. Алло?

– Говорити по телефону? Це несерйозно… Хіба так роблять поважні справи?

Справи, страви, трави, травми… Дратуючись, Корзун починав гратися словами; інколи це допомагало.

– Ми можемо зустрітися десь у центрі, – сказав він. – Метро «Університет» вас влаштує? Я мушу дістатися до залізничних кас.

– Ви їздите на метро?

– Часом літаю на крилах. А ви?

– Я не літаю, – засміялася пані, і це були її перші слова, сказані по-людськи, без агресивної підкладки.

Домовилися на одинадцяту. Пані матиме жовту шкіряну торбу з двома сріблястими замками. Назагал щось таке мусить мати детектив, щоб клієнт, подивившись на нього і лишившись невдоволеним , міг відмовитись від зустрічі. Але Корзун схитрував, бо з досвіду знав, що в таких випадках чоловіки завжди обирають щось буденне, натомість жінки люблять фантазувати. Якщо орієнтуватися на голос, то ця пані мала б тримати, скажімо, червоне віяло з зеленими папугами; жовта торба, з якою ходять тисячі жінок, її частково реабілітувала. О 10.45 Корзун уже стояв біля кіосків поруч із станцією метро, бо хотів знати, на чому їздять ті, хто не їздить на метро. Жовта торба з двома сріблястими замками вийшла із здоровенного «джипа», якому для завершення дизайну бракувало лише кулемета на даху. За кермом сидів середнього віку чолов’яга з таким обличчям, яке буває у шоферів за 400 доларів на місяць – чотири професорських зарплатні. Мала на собі діловий світло-сірий костюм і рожеву блузку. Туфлі? Нормально. Зачіска? Найближчої суботи пані мусить піти до свого перукаря. Шия? Пристойний золотий ланцюжок. Руки? Манікюр бездоганний, шлюбна обручка на лівій, перстень з невеликим камінцем на правій. Обличчя? Макіяж трохи різкий, але, зрештою, може бути, якщо у своєму офісі пані посідає не першу, а другу чи третю позицію. Вочевидь, таки другу, бо треті, як правило, їздять не на «джипах».

Продовження в журналі