Він – це для багатьох і багатьох Олександр Тесленко, один із найвідоміших істинно українських фантастів, автор багатьох концепцій самобутніх, композиційно й сюжетно несподіваних, вибагливих повістей та оповідань. А для мене – ще й давній приятель, побратим по перу, однодумець, ерудований сперечальник.

Зливи не було й не було, як і давно очікуваного поїзда, яким, за офіційною домовленістю, мали прибути широкознані футурологи, творці утопій і антиутопій, конструктори умоглядного майбуття.

Вокзальна метушня отруювала душу. Знервовані пасажири охрипло перегукувалися, то збайдужіло, то аж виклично сновигали поміж сухими лискучими рейками. Безнадія. Невідомість. Неприкаяність. І для подорожніх, і для зустрічаючих звичний плин життя урвався, щось одмінилося, розщепилося, переплуталося в просторі й часі. Після довгого мовчання Олександр Костянтинович, для численних друзів – Сашко, молодий, рвійний, але вже сивуватий, задумливо зронив: «А в мене є Інкана». І я чи не вперше відсторонено подивився на товариша, якого впродовж багатьох років незмінно шанував і про творчість якого неодноразово писав (із чітко простежуваним заохоченням чи й захопленням, але не без шанобливих зауважень, суто критичних випадів та, ймовірно, суб’єктивних причіпок).

Спершу дивувало, відтак приваблювало, а пізніше, коли безкомпромісно сперечалися про вектори розвитку земної цивілізації, її набутки та ідеали, можливості виходу в космічні обшири, вже потверджувало сталість наших взаємин: Тесленко ніколи не ображався на ті чи ті закиди – ще наполегливіше працював, ще толерантніше ставився до всіляких ескапад. Саме так, переконаний, і має бути серед тих, хто не зловживає приязню й не забуває про істину. До того ж один за одним появлялися твори, серцевина яких неспростовно засвідчувала: автор не піддається на тимчасові збурення, послідовно розбудовує й утверджує свою концепцію світорозуміння.

На цілій планеті. Назвав її Олександр Тесленко вельми поетично – Інкана.

Усе це враз пригадалося на всіяному короткими недопалками пероні, до якого не прибували й не прибували поїзди. І незагайно спалахнуло в пам’яті, як зрадливі позірні друзі, а тим паче аж ніяк не позірні затяті недруги протестували проти того, аби збиратися за «круглим столом»... на Інкані.

Склалося так, що журнал «Київ» поклав собі допевнитись, як його шанувальники ставляться до новітньої фантастики, вирішив з’ясувати, чи варто надавати дефіцитні сторінки для, так би мовити, обивательського чтива.

Як ведучий я вдався до несподіваного (гадаю, вдалого, але з’ясувалося, для багатьох неприйнятного) прийому: «Уявімо, що ми зібралися за «круглим столом» на витвореній фантазією Олександра Тесленка Інкані…». Претенденти на лаври творців узагалі й конкретно – планет невдоволено зашуміли. На обличчях застигли кам’яні ображені маски.

Довелося назвати параметри: «Інкана – штучна планета 142-го зоряного метакаскаду в астероїдному поясі Сонячної системи. Віддаленість од світила – 476 мільйонів кілометрів, клімат щонайліпший. Навколо буяє зелень, неподалік стоять зорельоти». Усі примовкли. Ніхто не зміг ураз окреслити точні координати своєї планети. Зашварготіли сірниками, зачовгали підошвами – ніби на вокзалі.

На розмову про фантастику зібралися до Чорнобиля, а публікація появилася вже після того, як спалахнула «звізда Полин» («Київ», 1986, № 7).

Пекельний одсвіт ліг на всі як добрі, так і злі серця. Нищівна радіація не сягнула хіба що Інкани. Але її творець опинився в центрі сатанинської нещадної зони.

Офіційний циркуль окреслив тридцятикілометрове коло. Туди, до четвертого реактора, де схрестилися (й перехрестилися!) новочасні паралелі та меридіани миттєво змалілої планети, без вагань кинувся поет од народження, подиву гідний мрійник, багатьма шанований прозаїк, лікар за професією – Олександр Тесленко.

Він став одним з перших «ліквідаторів», «сталкерів». Без респіратора, рятівної гуми чи броні – вперед і вперед. Чому, навіщо? Ніколи не забудеться скупа відповідь: «У пеклі завжди найнеобхідніші санітари. А я, поки став кардіологом по-амосівськи, пройшов їхню школу». Пізніше – після прямих і опосередкованих розпитувань – докинув: «3нав, що в зоні не буде не тільки новітніх апаратів, а й бинтів, анальгіну, чистої води...»

Ми зорили один на одного через колючий дріт: автор улюбленого оповідання «Дозвольте народитися», змахуючи цивільною кепкою (струшуючи із неї невидимі радіаційні порошинки?), чи то прощався зі мною, чи то забороняв ще раз ступнути – туди, де починалося потойбіччя, володарювала невідомість, де відкрилася всеукраїнська відхлань, запанувала на століття «чорна діра» земної цивілізації.

За покликом душі занурився в атомний чорторий – через кілька невловно швидкоплинних тижнів повернувся до притихлого Києва. Ніби й не змінився. Так само лагідно всміхався, доброзичливо іронізував, палив запахущі міцні кубинські сигарети, ненастанно читав і перечитував чужі рукописи, які нагромадилися за незапланованої відсутності, писав рецензії, а в очах уловлювалася така пустельність, прохоплювалася така позаземна, сатурнівська чи уранівська, вимороженість – до глибин ясних голубуватих зіниць, до корінців прожилок, що аж страшно ставало. І воднораз, ніби магнітом, притягували всепроникність, усерозуміння, виважені узагальнення, далекосяжні завбачення.

Вони не сподобалися багатьом. Надто ж тим, хто звик упосліджувати незалежний талант ближніх, цінувати лише власне «я». Тесленко ніколи не поступався своїми принципами, не заливався соловейком перед вершителями творчих доль, заангажованими оспівувачами тимчасовості, гнучкими інтерпретаторами чи то рідної історії, чи то беззахисної прийдешності. Це, звичайно, не пробачалося, часто-густо воістину по-єзуїтськи використовувалося, аби кинути бодай якусь тінь на вже відоме ім’я молодого, творчо активного прозаїка.

За згадуваним «круглим столом» Олександр Тесленко чітко сформулював свою позицію: «Фантастика – універсальний жанр. Вона здатна органічно поєднати в собі можливості прози і поезії, драматургії і гумору, філософії і точних наук».

Згадка про поезію аж ніяк не випадкова. Саме з неї починався літературний шлях творця Інкани. Вірші Олександр писав іще в школі, дебютував помітною ліричною добіркою в альманасі «Вітрила». І надовго замовк. Працював на заводі, був санітаром, закінчив Київський медінститут (1975). Чернетки багатьох оповідань першої збірки «Дозвольте народитися» (1979) мережив під час нічних чергувань. Маленьку затишну ординаторську, де визрівали й поетичні рядки, змалював неодноразово як у фантастичних, присвячених Інкані, так і в суто «земних» творах, які увійшли в останню прижиттєву збірку «Шалата дика» (1989).

А от поетичної книжечки, до якої включив найдорожчі, найзаповітніші мініатюри, не дочекався. Хоча дуже й дуже багато ліричних рядків побачило світ – Тесленко щедро вкраплював їх у тексти повістей та оповідань, «приписував» улюбленим героям і окремі, гадається, найвдаліші строфи, і вже цілком відшліфовані вірші.

Один із них став епіграфом до короткого, але вкрай важливого розділу «Рапани старого Петера», яка мала ввійти до осяжного й вельми престижного збірника «Сучасна фантастична повість» («Молодь», 1989).

Пригадується, саме тоді, коли востаннє виважувалася чи не кожна сторінка рукопису, зайшов Микола Вінграновський. Зав’язалася розмова про сучасну лірику. Олександр Тесленко, дочекавшись паузи, прочитав серцевинні рядки епіграфа:

Нашу любов вимірюють рентгенами.

Весна, Бліндаж. І сльози на щоках.

Наш любов – радіаційна бестія.

Тюльпани. Стронцій. Листопад.

І жартома «приписав» строфу комп’ютерові, сказав, що останнім часом розпросторюється масив «електронної поезії» і що вона має право на існування. Микола Вінграновський зронив: «Хай будуть і такі рядки. Якщо їх склала людина, а не ЕОМ». Це й вирішило долю вірша, деякі «постулати» якого (ніби сьогодні сформульовані!) не всі сприйняли:

Поезія війни. Поезії – війна.

Наша любов – це спалах наднового

радіоактивного, космічного вина.

«Рапани старого Петера» – одна з найбільших у збірнику «сучасна фантастична повість» – зцементувала воєдино різноплощинні твори, осяяла їх лапідарно точним узагальненням: «Нашій любові – і галактики замало».

Олександр Тесленко рік крізь рік наполегливо, цілеспрямовано домагався лаконізму, чимраз вимогливіше ставився до свого слова. Виболював і виборював його. Не соромився повторювати: «Треба ще помісити глину». Сам передруковував рукописи, вивіряв кожну літеру й кому. Не піддавався на солодкаві кон’юнктурні пропозиції, шаманські умовляння «видати на-гора» (спекулятивно нагадували про народження в шахтарському краї) неправедно разючі присуди нетрадиційним творам того чи того автора. Не зраджував себе, вистражданої Інкани, тим-то й не здобувся бодай на мініатюрний робочий кабінетик. Писав у стерильній ординаторській, просто неба на київських лавицях, у своїми рухами обладнаних тісних тимчасових «побутівках», про які знали тільки найближчі друзі із планет-посестер – Землі та Інкани.

Знімав любительські фільми, намагався екранізувати власні – найкінематографічніші – повісті. Колеги, які вибилися в столоначальники, навіть не виписали перепустки на студію. Тож і не потрапив до павільйонів, де хотів (міг!) започаткувати своєрідний філософський вертеп із головними героями – сучасністю та майбуттям.

Не образився, не занепав духом. Умів слюсарювати, столярувати, «оживляти» старі швацькі машинки (і сам шив), знався на всіх електричних приладах (часто бував в Ірпінському будинку творчості – лагодив праски, телевізори, каміни, міняв запобіжники, вимикачі), вивчав угорську мову, перекладав твори московських фантастів, упорядковував найрізноманітніші збірники.

Одне слово, не цурався чорнової роботи. Але, м’який, делікатний, толерантний, чимраз частіше ухилявся від зустрічей з любителями хитромудрих фраз, гравцями в новітній політичний пінг-понг. Замикався в собі. Нерідко їздив до святині – на донецьку землю, з якою навічно поєдналися батьки (відомі письменники Марія Лісовська й Кость Тесленко). Кидався до Чернігова – сподівався, що там знайдуть якусь тонну паперу для видання творів фантастів-початківців. Мав однодумців у Львові, Ужгороді, Красноярську, Польщі, Канаді... Дзвонив, писав листи, узгоджував дати зустрічей як секретар Комісії з пригодницької та науково-фантастичної літератури сумлінно вів протоколи зборів, засідань, дискусій. І воднораз чи не кожного дня знаходив якусь хвильку, аби зафіксувати своє – те що хотілося сказати людям.

Уже набули розголосу збірки «Кут паралельності» (1982), «Корида» (1983), «Викривлений простір» (1985). Однак уловлювалося, автор усе ще долав глибинне внутрішнє сум’яття, шукав надійніші опори для концепції всеохопної космічної гармонії, неминучого торжества добровісного інтелекту і високого благородного духу як на Інкані, так і на Землі.

Змальовуючи так званих біокіберів – головних героїв багатьох творів, Олександр Тесленко знову й знову наголошував на віковічному двобої добра і зла, правди і кривди, любові й ненависті. Незмінно, непоступливо цінував чесність, сумління, порядність, доброту. Саме ці непримітні, звичайні, але особливо дорогі автору риси людської вдачі оспівано, ба навіть возвеличено в оповіданнях «Дьондюранг», «Русуля», «Крізь базальт Інкани», повістях «Крокодил не хотів літати», «Модель абсолютно чорного тіла»… 3агальнолюдські цінності, цивілізоване, високодуховне начало визначають атмосферу всіх найкращих творів, які в перекладі російською мовою представлені у збірках «Испытание добром» (1984) та «Искривленное пространство» (1988). Зрослу майстерність прозаїка засвідчила тематично цілісна книжка «Кам’яне яйце» (1988) із завершальним оповіданням «Колесо».

Невеликий за обсягом, але чи не найскладніший філософськи твір у доробку Олександра Тесленка привернув увагу критики розкутістю мислення, несподіваністю аналогій, намаганням зазирнути за м е ж у, в епіцентр апокаліпсису, після якого плине навспак час. Відчувалося, автор уже попрощався в поривною молодістю, вийшов на нову, вищу творчу орбіту. І, переконаний, сам збагнув, усвідомив це. Яскраве свідчення – останні твори: повісті «Пилосос історії», «Анатомо-поетичні композиції», низка оповідань, а також роман «Як зустрітися з Богом?», який, на жаль, урвався на півслові...

Те, про що думалося протягом років, спресувалося в глобальному підсумковому запитанні: «Хто ми такі на тлі Вічності?» Так чітко, безкомпромісно сформулював його Олександр Тесленко після того, як, обпалений «звіздою Полин», повернувся з чорнобильської зони. У романі досліджуються земні причини вселенського лиха, простежується – до вражаючих, інколи аж натуралістичних подробиць – процес невідворотного наближення трагедії. Ніби рефрен повторюється, варіюється жорстке узагальнення: «І ось так одне величезне божевілля підвело риску під усіма буденними дрібними і вже звичними безумствами».

В останніх Тесленкових творах часто-густо фантастичне змальовується як реальне, реальне – як фантастичне. Грань між цими двома началами стирається, стає невловною. Знову й знову лунає одвічне «прокляте» запитання: «Всесвіт для людини? Чи людина для Всесвіту?»

Олександр Тесленко, неначе відчувши подих близької смерті, вихлюпував на сторінки то пристрасні, то болісні, сумовиті роздуми про долю й покликання митця, незахищеність справжнього таланту. І роман (надто ж його четверта, «синтезуюча» повість, безпосередньо присвячена чорнобильській зоні, де зустрічаються головні герої твору), і «Пилосос історії» та «Анатомо-поетичні композиції» позначені автобіографічністю, виразною, до болю щирою сповідальністю, в якій гармонійно поєдналося те, що завжди обстоював автор: «Порядність, Обов’язок, Любов, Непідкупність, Правда».

… Минуло дві години, й московський поїзд прибув. Олександр Тесленко знав чи не всіх гостей. Не шукав щирих, приязних привітань, добрих слів – вони самі собою народжувалися в м’якій, світлій, чуйній душі.

Небо розгодинилося, вляглася післячорнобильська привокзальна порохнява. Ніщо не віщувало наближення фатального дня.

Олександр Тесленко писав фантастику – філософію майбуття, а сам виснажувався, долаючи хвилі нескінченної суєти суєт. Лад, що заганяв таланти в болото дріб’язкових клопотів, не має й не може мати будучини. Це він знав, а тому вивершував свою модель прийдешнього – модель, в яку переливав усе світло незахищеної, совісної душі. Те світло лишилося в нами. Тривалий час жили в сусідніх корпусах Ірпінського будинку творчості. Той час зупинився, застиг – уже злився з вічністю.

Напередодні останнього Нового року він шукав для маленького сина малесеньку ялиночку. Ліс був похмурий – без сонця й снігу. Ліс був порожній і чорний, ніби космос. Ліс був самотній – із нього неначе втекли всі птахи й звірі. Втекли аж до залізниці й крихітні, зелені-зелені, мов травень, ялинки. Сотні й сотні їхніх голочок-оченят дивилися на безжалісний світ по-дитячому пильно, приречено, радіоактивно.

Десь через тиждень після зустрічі останнього Нового року в третьому корпусі погасло світло, й він у вічній холодній темряві читав свої вірші. Ті, що писав для душі, – і в юності, і вже в зрілому віці.

Хтось приніс тоненьку свічечку. Божий вогник осяяв його задумливе одухотворене обличчя. Таким воно і вкарбувалося в пам’ять. А серце й досі зігріває ясна, добра, м’яка – неповторно тесленківська – усмішка.

Творця Інкани не стало, та залишилася планета. Планета добра, людяності, порядності, любові. Усіх, хто любив Олександра, і сьогодні зустрічаються на його Інкані – планеті вічної любові.