Час спливав повільно. Майор Вєпш, який мав дати команду на виліт, кудись зник на своєму «Фокселі», наказавши очікувати його повернення. Пілоти – молоді поручники Зенек і Ковальський, отримавши польотне завдання, лишились під охороною роти жолнєжів на чолі з мовчазним капітаном. Вересневе сонце пекло майже по-літньому, і Ковальський раз у раз витирав долонею спітнілого лоба:

– Холера ясна… Якого дідька сидимо тут? Думав, що пощастило – до сестри вдасться заїхати, а не передавати кимось листа, і маєш тобі…

Зенек звернувся до командира роти, який стояв поруч і уважно вдивлявся в край поля:

– Пане капітане, довго нам ще тут стирчати?

– Я й сам нічого не знаю, – стенув плечима капітан.

У цей момент на краю летовища здійнявся стовп куряви, і за якусь мить вже можна було зрозуміти, що до них мчить якесь авто. Ще через півхвилини біля офіцерів загальмував представницький «Чевелет», дверцята розчинились, і майор Вєпш, не виходячи з кабіни, передав Зенекові невеличку, гарно оздоблену тисненням валізу з жовтої шкіри і голубий конверт:

– Пане поручнику, за збереження валізи відповідаєте головою. Всі інструкції в конверті. Зв’язок тільки через мене. Зрозуміло?

– Так є! – Зенек виструнчився і приклав два пальці до козирка конфедератки.

– Бажаю успіху, – кивнув майор і, торкнувшись рукою плеча шофера, коротко наказав: – Рушай, не барись.

«Чевелет» рвонув з місця і за якусь хвилину-другу зник у лісі.

Перезирнувшись, поручники прожогом кинулися до свого «РВД-14». Механіки, які чатували біля літака, не очікуючи наказу, поскидали маскувальне гілля й взялися поспіхом прокручувати гвинт «Чаплі».

Двигун чихнув раз, другий і нарешті запрацював доволі рівно, навіть без прогрівання. Пропелер, обертаючись блискучим колом, змушував ритмічно здригатись капоти, гаргрот і крила.

Піднявшись в кабіну, Зенек хутко засунув жовтий чемодан за сидіння. Хотів було протерти долонею прозорий козирьок, як несподівано почув постріли.

– Німці!.. заволав Ковальський.

Від лісу, розгортаючись широкою дугою, до літака мчали німецькі мотоциклісти. Капітан щось кричав, повернувшись обличчям до жолнєжів. Зенек стривожено гукнув до Ковальського:

– Жени на той бік летовища! Не приведи Боже, прорвуться!..

Ковальський розумів усе не гірше за Зенека і, давши двигуну повний газ, почав розганяти «Чаплю» вздовж узлісся, одночасно намагаючись відірватись якомога далі від німецьких мотоциклістів. Ті ж, незважаючи на густий вогонь, який вели хлопці капітана, вперто намагалися наздогнати літак.

Побачивши це, Зенек перекинув на борт турель з кулеметом і, діждавшись зручного моменту, вдарив по німцях. Довга черга відразу провела на полі межу, де для переслідувачів починалася небезпека. Перший мотоцикл, який перескочив її, пішов шкереберть, другий, якому куля влучила просто у бензобак, одразу перетворився на вогняний клубок. Водій третього, який намагався повернути, покотився в траву…

Швидкість «РВД-14» наростала, мотоциклісти почали відставати, і, нарешті, відірвавшись від землі, літак почав впевнено набирати висоту. Уникнувши небезпеки, Зенек з Ковальським трохи розгубилися. Вони злетіли в екстремальній ситуації, і тепер треба було вирішувати, що робити далі. Щоб усе роздивитися, Ковальський заклав віраж, але раптом по гаргроту вдарили кулі, і поруч промчав німецький винищувач. З-під капотів «Чаплі» потягнуло димом, і стало зрозуміло, що підступна черга зачепила двигун, який відразу ж почав зменшувати оберти.

Зенек так і не збагнув, звідки тут узявся довгий, наче оса, «Ме-109», і єдине, що він зі своїм кулеметом міг ще зробити, це не дати німцеві остаточно добити «Чаплю», яка й так ледь-ледь трималася у повітрі. Тим часом дим валив дедалі густіший, винищувач не відставав, і Ковальський повернув до Зенека перекошене обличчя:

– Стрибай!..

Зенек і сам розумів, що для них це єдиний порятунок, і, вистрілявши по «мессершмідтові» останні набої, просто через край кабіни вивалився з літака. Миттю пізніше нова черга дістала «РВД-14». Ковальський, який саме збирався стрибати, важко осів у кабіні. З пробитої системи полилося мастило, двигун зачхав, і, тягнучи за собою довгий шлейф диму, «Чапля» почала падати…

Через три тижні Групі Операційній «Полісся» перетне дорогу 14-й корпус вермахту. Після тяжких боїв 5 жовтня генерал Клеберґ накаже припинити безнадійну боротьбу. Наступного дня польські жолнєжи складуть зброю.

Продовження в журналі