А значить, так. Серед соковито-зелених гірських схилів, мов у велетенських долонях, лежить невеличке село – Дешковіца. Воно майже ціле, тільки деякі крайні хати згоріли, але решта – всі неушкоджені, побілені, блищать непобитими шибами.

Весна, квітень, все у білоцвітті яблунь, вишень. Стоїш при вулиці, біля плоту, квітуче гілля кидає тінь, і мимоволі висовуєш «фейс» на сонце, знявши шолом. А бронежилет скинути хочеться аж шкура болить. Стоїш таким собі незграбним металевим опудалом, вдихаєш тепле і чисте, як кришталь, квітневе гірське повітря, і раптом, як здіймаєш очі трохи вище, помічаєш серед зелених схилів прозоро-сині обриси дальніх вершин. А вони аж бринять на горизонті – фантастика!

«Let’s go!» – каже капітан-голландець, з місії військових спостерігачів (він люб’язно погодився підвезти мене до Жепи, де стоять наші українські «піс-кіпери»). Хряцаємо дверцятами «тойоти» і – вперед! Нарешті.

Мені страшенно подобається це авто. Мабуть, це єдина «тачка», яку я хотів би собі мати. Якби ще до цього бажання та з півкіла «баксів»!..

Розмірено буркоче дизель, тихенько шипить радіостанція, м’яко колисають ресори, вигідне люксусове сидіння аж наче приспати намагається. З бічного віконця – легенький струмінь такого повітря, що й курити не хочеться. Лафа!

От якби ще й дорога краща була. Бо цю віслючу стежину й дорогою назвати важко. Вузька незграбна смуга, всіяна каменюками й камінцями; вона звивається поміж скелями й покрученими деревами, інколи раптово вискакує на самісінький краєчок якогось крихітного плато, що нависає над урвищем. А там, за краєм – ого-о!... Хай йому чорт – униз, у ту безодню, краще не дивитися.

А цей – знай собі, рулює. Як же його, в біса, звати? Прізвище якось так накручене, що й на вуха одразу не натягнеш. Воно написане зліва на грудях, але капітан сидить так, що мені видно лише «Сpt. Nil...» Гаразд, будеш Нільсом. Як у тій казці Андерсена.

Зняти черевики для повного кайфу? Голландця шкода: наші десантно-стрибкові черевики, якщо вони ще нові й не розношені, страшенно смердять (бо їх просочують спеціальною речовиною, щоб не розмокали). А в мене саме такі, новесенькі. А біс із ним, знімаю.

Через якусь мить капітан смикає ніздрями, косує на мої ноги і ледь помітно здіймає рудуваті брови. Але дипломатично робить вигляд, ніби нічого не трапилося. Еге, якби ти ще наші кирзачі понюхав – що б ти тоді сказав?..

Він веде машину так упевнено, що видно: цією дорогою їде вже котрийсь там за рахунком раз.

Але ж ти, брате, теж вже трохи сивий, хоча й не старий. А може, й старий. Всі ви, європейчики, виглядаєте молодше. Ось і ти так: хоч виглядаєш на тридцять, можеш мати насправді всі сорок три.

О, а це що за автостоп?

Збоку від дороги – постать, махає рукою. Ой леле!..

Продовження в журналі