Нелегкою є праця перекладачів. Часто-густо навіть досконале знання двох мов не дозволяє знайти в одній з них точні відповідники для багатьох термінів іншої мови. Ці незбіжності пов’язані з відмінностями історичного та господарського досвіду народів, впливами різних віровчень, особливостями національної ментальності тощо. Не позбавленою рації видається думка німецького філософа Г.-В.-Ф. Гегеля про те, що його філософію неможливо викласти французькою мовою. (Втім, сьогодні Гегеля викладають японською, китайською, індонезійською).

Країна Сомалі розташована на екваторі, тому не дивно, що в сомалійській мові немає слова «сніг». Але, виявляється, його не знайдете й у мові ескімосів! Точніше кажучи, в ній немає єдиного слова на позначення всього того, що ми називаємо снігом. Розлаписті сніжинки, дрібна крижаниста «крупка», пухнасті килими свіжо впалого снігу, злежалі замети... Для цих розмаїтих явищ ескімоси використовують кількадесят різних термінів, обходячись без спільного мовного знаменника.

Існують на Землі мови, де нема таких слів, як «виделка», «стілець», «дерево», «автомобіль», «чек» тощо; таких понять, як «театр», «чемпіон», «землеробство», «революція», «гріх» та ін.; мови, що знають лише два числівники – «один» і «багато»... Але в будь-якій мові світу за будь-якої історичної доби конче знайдемо цілковито однозначні терміни для позначення матері, дитини, брата, сестри, руки, голови, сонця, місяця, воли, каменя та інших універсалій людського буття. Вони утворюють т.зв. базовий словник мови. Хоча лінгвісти продовжують сперечатися про точний перелік термінів із цього словника, їх загальна кількість дорівнює приблизно двом сотням.

Усім відомо, що з плином часу мови змінюються – й граматика їхня, й звучання, і, звичайно ж, словниковий запас. Читаючи твори українських письменників минулих епох, ви, певна річ, не раз ловили себе на думці: «так тепер не говорять». А, скажімо, «Слово о полку Ігоревім» для нас – майже «китайська грамота»; ми цей твір знаємо здебільшого з перекладів. Тим часом китайський школяр зі своїми поетами доби династії Сун (сучасниками «Слова») знайомиться в оригіналах. Освічений араб знає напам’ять айяти Корану (VII ст.), а грецький старшокласник без словника може читати «Діалоги» Платона! Натомість його турецькому одноліткові словник знадобиться навіть для читання творів поч. XX ст. – мова Турецької республіки кардинально відрізняється від тієї, якого послуговувалися в Османській імперії.

Отже, швидкості змінення мов бувають дуже різними. Тривалий час учені не знаходили в цих складних процесах жодних загальних закономірностей. Але в п’ятдесятих роках XX ст. група американських дослідників під керівництвом М. Сводеша спробувала визначити пересічну швидкість оновлення не мов узагалі, а саме їх базових словників. Результат виявився несподіваним: для різних мов світу ця швидкість е майже однаковою! За тисячу років базовий словник кожної мови оновлюється приблизно на 19,4%. Загалом розвиток мови має періоди застою й прискорення, еволюції й революції. Однак під мінливою словесною оболонкою приховано цокає стабільний і точний лінгвістичний хронометр... Цокає, звісна річ, лише доти, допоки мова продовжує жити й розвиватися як самостійна й самобутня система.

Відтак було створено глотохронологію – новий метод проникнення у давню минувшину людських мов. На перший погляд може здатися, що метод цей є корисним тільки для датування старовинних текстів. Однак це завдання «класична» філологія успішніше розв’язує своїми перевіреними способами. Як виявилося, справжня цінність відкриття американських лінгвістів полягає в іншому. Переважна більшість сучасних мов об’єднана в так звані мовні сім’ї та групи, що походять від спільних мов-«предків». Донедавна науковці не вміли визначати, коли саме стався розпад, такої предківської мови на окремі мови-«нащадки». Відомо, приміром, що падіння Римської імперії (V ст. н.е.) започаткувало незалежний розвиток окремих романських мов (французької, іспанської, італійської, румунської та ін.), які спільно походять від латині. Натомість, скажімо, праслов’янська мова донині не співвіднесена з жодним державним утворенням. Вона не лишила по собі письмових пам’яток, момент її розпаду в глибинах праісторичних лісів Центральної Європи не був зафіксований хроніками та літописами. Тому вчені не мали змоги встановити, коли саме розпалися слов’янська, германська, кельтська, угро-фінська та інші мовні спільноти. Глотохронологія дала можливість більш-менш точно вирахувати правильні відповіді на ці запитання. Адже відколи з лона материнської мови народжуються й починають самостійне життя дві дочірні мови, відтоді, внаслідок їх незалежного розвитку закономірно накопичуються незбіжності в базових словниках цих мов. А підрахувати відсоток таких незбіжностей – справа нескладна.

Так було встановлено, приміром, що слов’янська мовна спільнота не пережила VII-VIII ст. н. е., слов’яни й балти розділилися близько двох тисячоліть тому, а шляхи прибалтійських (фіни, карели, естонці) та поволзьких (марійці, мордва, удмурти) угро-фінів розійшлися десь на початку першого тисячоліття до н.е.

А коли перервалося існування єдиної праіндоєвропейської мови? Як давно семіти розлучилися з хамітами, а предки абхазців перестали розуміти предків грузинів. На подібні запитання глотохронологія надійних відповідей не дає. Десь біля «позначки» початку другого тисячоліття до н. е. її «компетенція» теж вичерпується; більш давні процеси не полишили тривких слідів навіть у базових словниках, у царині найуніверсальнішої термінології. Хоча це не означає, що від тих прадавніх часів узагалі нічого не лишилося. Просто «залишки» є наразі непридатними для кількісних підрахунків.

Останнім часом глотохронологічна гіпотеза зазнає гострих критичних «наскоків». Однак, критикуючи цей метод, дослідники одночасно продовжують широко ним користуватися через його відносну простоту та фактичну безальтернативність. Адже це на сьогодні чи не єдиний розрахунковий, математичний метод в історичній науці. Фактично тільки глотохронологія дає можливість відкривати історичні факти «на кінчику пера», за відсутності їх письмових та матеріально-речових підтверджень.

Глотохронологія дозволяє переконливо спростовувати як твердження про те, що українська мова є «недавньою вигадкою» германо-польських русофобів (таке можна почути час від часу з уст наших північних сусідів), так і спекуляції навколо «українських» слів, буцімто прочитаних кимось у шумерських табличках та єгипетських папірусах. Вочевидь, автори подібних «теорій» просто не відають, що в цій галузі знань уже скінчилася доба довільних припущень і нічим не обмеженого «польоту творчої уяви».

Проте «конструкція» лінгвістичного «хронометра» лишається далі непроясненою. Яка природа відкритої М. Сводешем закономірності? Чому базові словники синхронно змінюються в мовах португальців і чукчів, мільярдної китайської нації й крихітного африканського племені? Чому на темпи цього процесу неспроможні вплинути війни, революції, технічний прогрес, міжмовні контакти? Загадка, яку ще належить розгадати... Але саме подібні загадки роблять такою захоплюючою справою науковий пошук.