Секретарка прочинила двері й без звичного «дозвольте зайти» переступила поріг кабінету. Сергій Аполінарійович втомлено й роздратовано звів погляд, але не встиг промовити жодного слова, не встиг обуритися і виголосити майже завчену тираду, що останнім часом з незрозумілих для нього причин усі взяли собі за звичку вриватися до кабінету президента Академії наук, наче до громадської вбиральні, думаючи лише про власні нагальні потреби. Він побачив у руках секретарки квіти – розкішні червоні троянди. Вони ніби й не здивували президента, однак змусили утриматись від нотацій.

Секретарка, котру він дресирував уже третій рік, привчаючи до статечності й розважливості у поводженні, підпурхнула до нього безтурботною пташкою:

– Ну, Сергію Аполінарійовичу, я схиляюся перед вашим смаком. Хоч я й сама жінка, але мушу визнати – вона прекрасна. Вона прекрасніша за ці троянди, – секретарка стояла перед ним немов улита в щільний ультрамаринового кольору комбінезон. – Віднині я вже не зможу дивитися на вас лише як на президента…

– Що ти белькочеш, дитя моє? У чому справа?

– Ось, щойно одна особа, жінка… Вона прийшла і просила вам передати цей букет. Яке чудо! Такі троянди мені не приносив навіть Альфред жодного разу… Це вам, Сергію Аполінарійовичу, – дівчина простягнула квіти.

– Маріє, – президент рвучким рухом розкошлав свою рідку сиву бороду і поглянув на секретарку осудливо. – Мені вже набридло тебе повчати… Ти так брутально вторглася і сповільнила мені роботу лише заради того, щоб показати ці… справді прекрасні квіти? Поставила б їх тихенько у вазу. Зараз не прийомні години, а справ більше ніж достатньо.

– Поставити троянди у вазу?

– Так. І, будь ласка, на своєму столі.

– Ні, Сергію Аполінарійовичу, квіти подарували вам… Я не можу поставити їх…

– Ти, врешті, скажеш мені до пуття, хто приходив?

– Блондинка… Середніх років… Просто неземної краси жінка…

– Окрім квітів, вона щось переказувала для мене?

– Ні. Вона сказала, що у вас сьогодні особливий день. Дуже відповідальний день. І передала ці квіти.

– І нічого конкретнішого? Вона не відрекомендувалась?

– Нічогісінько більше не сказала.

– Яка нісенітниця! Я не знаю ніякої неземної блондинки. І день у мене сьогодні звичайнісінький. – Він на мить замислився і впевнено повторив: – Звичайнісінький день у мене сьогодні. А квіти дійсно красиві, але… Такі троянди я бачив тільки на могилі нашого Академіка, їх привозять спеціально десь із краю землі від міжнародного товариства… Маріє, ти мені заважаєш! Став швидше ці неземні троянди у вазу і…

– Пробачте, Сергію Аполінарійовичу, – заметушилася секретарка.

А президент роздивлявся пишні червоні квіти і не втримався, щоб не продовжити: .

– Красиві… От, здається, звичайнісінькі троянди, словом і не скажеш, чим вони відрізняються від інших, однак щось невловиме їх одухотворює…

– Це штучки генетиків, – сказала Марія. – Вони зараз чудеса витворяють. Я не здивуюся, якщо ці троянди зараз навіть заговорять.

Дівчина поставила неземне диво у вазу, налила воду з графина, що стояв на дубовому підвіконні.

В цей час несподівано пролунав дзвінок і налякав президента, він аж сахнувся. І гримнув на секретарку:

– Якого біса?! Я ж тобі сказав, що сьогодні мене ні для кого немає. Невже важко зрозуміти? Невже не можна було вимкнути взагалі зв’язок з моїм кабінетом?

Дзвінок пролунав удруге і втретє. Президент довго не натискав на клавішу зв’язку. Нарешті, невдоволено скривившись, він голосно вилаявся і змусив себе промовити:

– Алло! Я слухаю вас.

Екран відеона засвітився, але на ньому не з’явилося обличчя. З динаміка залунав трохи захриплий чоловічий голос:

– Доброго дня, Сергію Аполінарійовичу, я радий чути ваш бадьорий голос…

– З ким маю честь розмовляти? – буркнув президент і жестом показав секретарці, аби вона швидше виміталася.

На екрані відеона було видно частину дзеркально відображеного напису «ВІДЕО» на прозорих дверях кабіни зв’язку, а за ними – зелені каштани на протилежному боці вулиці, освітлені призахідним сонцем. Вітер бавився їхнім чистим, омитим недавнім дощем, листям.

Секретарка винувато подалася до виходу, акуратно причинила за собою двері.

– Шановний Сергію Аполінарійовичу, – знову пролунав дивний голос.

– З ким маю честь розмовляти? Що за нерозумні жарти?

– Не гнівайтесь, Сергію Аполінарійовичу. Це не жарти. Так треба. У вас сьогодні незвичайний день. Особливий день. Дуже для вас відповідальний…

– Припиніть говорити загадками! Який у мене особливий день?! Це просто неподобство!

– Не гнівайтесь, – лагідно і улесливо прохрипів голос. – Зрозумійте мене правильно, шановний президенте. Хай вас не дивує відсутність моєї фізії на екрані. Так треба. Я хочу поговорити з вами цілком конфіденційно. Я прошу вас, аби наша розмова відбулася без свідків.

– Я сам у кабінеті, – роздратовано мовив президент. – Можете говорити, ні на кого не зважаючи.

–Я не хочу, аби нашу розмову чула навіть ваша секретарка. Ви зараз розмовляєте через телефонну слухавку чи?..

Президент Академії наук не на жарт розлютився. Ним аж затіпало від обурення.

Якби він лише знав, як мало йому залишилося жити… Але ж ніхто ніколи по-справжньому не знає, що принесе йому мить наступна.

– Я розмовляю зараз через телефонну слухавку, як ви того й бажаєте, шановний нахабо! – підвищив голос президент. – Але ще через секунду подібного спілкування я з вами ніяк не буду…

–Даруйте, СергіюАполінарійовичу, не гнівайтесь… Перейдемо до суті справи. Я дуже хочу дізнатися вашу остаточну думку з приводу експериментальних досліджень на тему генетичної безпеки. Я особисто дуже хотів би взяти участь у цих дослідженнях. А тема, я знаю, зараз чекає вашого затвердження, вашого благословення. Хочу запропонувати свої послуги. Я – непоганий фахівець, без перебільшення. Можете повірити. Маю багато власних ідей на цьому терені. Вони мусять зацікавити вас…

– З ким я маю честь розмовляти?!

– Повірте, це зараз не має ніякого значення. Я відразу відрекомендуюся, коли почую, що тема затверджена вами, і ви хоч якоюсь мірою зацікавлені в моїй особі. Повірте: я – непоганий фахівець. Можливо, навіть геніальний… – почувся тихий смішок.

Президент вже не міг більше стримуватись.

– Що-о-о? – він пустив півня своїм старечим дискантом. – Мені украй набридли ідіотські теревені про гіпотетичних козликів без ріжків, про вроджену агресивність! Про затвердження цієї теми можете і не думати! І запропонуйте свої послуги комусь іншому!

– Ідіотські теревені? Шановний президенте, колись ви були людиною набагато мудрішою і стриманішою, обережнішою… Роки президентства не пішли вам на користь. Час зіпсував вас.

– Час не може зіпсувати людей! – закричав президент. – Але люди можуть зіпсувати будь-який час. Такі ідіоти, як ви, і вся ваша братія можуть зіпсувати будь-який час. Хто ви такий? З якої психіатрички ви втекли?

– Тож, це ваша остаточна думка? Ідіотські теревені?

– Можете не сумніватися – тема генетичної безпеки не буде затверджена, – опанувавши себе, сказав президент майже спокійно.

– Тоді осмілюся затримати вас ще на кілька секунд, – пролунає хрипкий голос досить в’їдливо. – Насамперед, я хочу вибачитись, що відірвав вас від нагальних, важливих справ, змусив згаяти кілька хвилин вашого дорогоцінного часу. А його у вас так мало… Пробачте. До речі, що ви скажете про троянди? Сподобались? Шкода, якщо ви не завважили – квіти зовсім без колючок. Признаюся, ці троянди – мої діти. Прекрасніших троянд на світі не буває. Чи не так? Отже, бажаю вам усього найкращого, шановний президенте. Прощавайте.

Сергій Аполінарійович не встиг відвести грубку від вуха, покласти її на важіль… Раптом обм’як, якусь мить безтямно дивився на погаслий екран відеона, потім його ліва рука судомно сіпнулася, зачепивши дерев’яну точену підставку з олівцями, та перекинулася, і всі олівці різнокольоровим пунктиром розсипалися на підлозі. Президент незграбно схилився на стіл, плечем звалив високу вазу з червоними трояндами, відтак впав на підлогу сам. У погляді його застигло довічне здивування. Поруч запаленіли на паркеті квіти…

Продовження в журналі