Витоки й причини зародження опору та УПА. УВО й УПА. Реакція народу. Мародерство нацистів. Проти німців і радянських військ. Основні акції та бої проти обох окупантів. Угода з угорським військом. Українська головна визвольна рада (УГВР). Документальний додаток: 1)Німецькі свідчення; 2)Релігійне свідчення; 3)Угорське свідчення.

Після окупації 1920 року різними державами, які розділили територію Української Народної Республіки, що припинила існування, український народ очікував на міжнародні події, які б дозволили накопичити сили й скинути тяжкий гніт різних гнобителів. Таким чином вибух 22 червня 1941 року німецько-радянської війни став сигналом для початку нового етапу боротьби українського народу за відновлення національної свободи та незалежності.

У цьому сенсі слід відзначити, що український народ – особливо на західних теренах, окупованих раніше Польщею та Чехословаччиною – був готовий утілити ці прагнення. І справді, від 1920 року націоналістичні організації розвинули широку мережу рухів, підпільних осередків і шкіл, які підтримували в людях палке прагнення національного відродження.

Ще наприкінці 1920 року група натхненних полковником Євгеном Коновальцем визначних офіцерів регулярної української армії створила УВО (Українську військову організацію) – таємну організацію, метою якої було перевести у підпілля й розгорнути в її лавах рештки регулярної української армії, подоланої як несприятливими військовими обставинами, так і неадекватною міжнародною політикою держав-переможниць у Першій світовій війні.

Це можна вважати витоками перших сучасних українських партизанських рухів. До 1924 року ці партизанські загони продовжували боротьбу проти радянської окупації східних територій, ведучи епічні бої проти значно переважаючих сил Червоної армії; особливо слід відзначити бій поблизу Базару, а також бої в районах Холодного Яру та Херсону. Серед численних українських патріотів, які загинули від комуністичних куль, був відомий український поет і прозаїк Григорій Чупринка, чиє прізвище згодом узяв як псевдо головнокомандувач новоствореної УПА, генерал Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка).

Сприятливішою, сказати б, була доля УВО на західних теренах у боротьбі проти свавільної польської окупації. На початку 1929 року у Відні відбувся Перший збір українських націоналістів, підсумком якого стало об᾽єднання різних націоналістичних рухів в організацію, що дістала назву Організації українських націоналістів (ОУН), керівництво якою було довірено тодішньому командувачу УВО, полковникові Євгенові Коновальцю.

Після такої реорганізації українських політичних сил УВО увійшло до складу ОУН як її військове відомство.

Переживаючи й постійно аналізуючи еволюцію міжнародної політики, ОУН-УВО розпочала більш інтенсивний розвиток підпільних мереж, оскільки все передвіщало неминучу сутичку двох великих європейських диктаторів – Гітлера й Сталіна. Таким чином на українських теренах поза межами комуністичної окупації спостерігався інтенсивний і, сказати б, дещо ризикований людський рух з підготовки агентів, психологічних матеріалів тощо. В цьому сенсі можна стверджувати, що німецькі власті, під чиєю юрисдикцією це відбувалося, були в курсі подій, які однак не заважали їхнім тодішнім оперативним планам, а тому німці їм не перешкоджали. Ба навіть більше: знаючи про формування Українського легіону, метою якого було визволення батьківщини, німці хитромудро домоглися певної співпраці, постачаючи зброю й спорядження і включивши його вояків до своїх збройних сил. Так було сформовано батальйон Нахтігаль, батальйон Роланд та інші українські добровольчі підрозділи, що влилися у вермахт і успішно воювали в перші місяці німецького вторгнення.

Такою була ситуація, коли розпочалося очікуване вторгнення, що стало нестримним сигналом для повстання всіх підпільних сил проти радянських окупантів. Тож у багатьох населених пунктах, як Бучач, Товмач, Борщів тощо ще до приходу німецьких військ чи включених до їхнього складу українських добровольчих батальйонів члени груп ОУН та інших націоналістичних партій і все населення вийшли на вулиці й атакували підрозділи Червоної армії та агентів НКВД, розсіюючи їх і завдаючи їм численних втрат. Ейфорія визволення була загальною, і сотні тисяч людей із національними синьо-жовтими прапорами вийшли на вулиці міст, селищ і сіл попри загрозу комуністичних репресій.

У Львові, адміністративному центрі Західної України, сили українського опору спробували захопити тюрми, щоб звільнити тисячі заарештованих комуністами політичних в᾽язнів, які наражалися на серйозну небезпеку бути розстріляними, бо такою була репресивна практика режиму. Вони домоглися часткового успіху: хоча спромоглися звільнити в᾽язнів великої тюрми на околиці Львова у Замарстинові, сіючи паніку серед радянських військових і сил безпеки місцевого гарнізону, які безладно стріляли одні в одних (такі випадки мали місце у Львівському університеті) й вели кулеметний та гарматний вогонь по церквах, наївно гадаючи, нібито це вони були вогнищами народного повстання; та хоча вдалося звільнити тисячі в᾽язнів, звинувачених як вороги народу лише за те, що вони були українськими націоналістами, в інших місцях тюремники зуміли відбити напади, а потім скарали на смерть усіх в᾽язнів.

27 червня після триденних інтенсивних вуличних боїв радянським ударним силам вдалося відновити порядок у Львові, однак у ніч на 30 червня сили українського опору оволоділи місцевою радіостанцією й почали поширювати націоналістичну пропаганду. Наступного дня до міста увійшов батальйон Нахтігаль на чолі з українським командиром капітаном Романом Шухевичем (німецьким командиром був тодішній капітан, а згодом міністр уряду ФРН Оберлендер), який разом із силами очолюваної Степаном Бандерою Організації українських націоналістів (ОУН) проголосив по радіо відновлення незалежності України. Водночас було скликано Національну асамблею та створено тимчасовий уряд на чолі з прем᾽єр-міністром Ярославом Стецьком; головою Національної ради нової держави було обрано доктора Костя Левицького, який 1918 року очолював уряд Західноукраїнської Народної Республіки.

Проголошення відновлення української незалежності заскочило зненацька німців, змусивши їх оприлюднити свої політичні плани стосовно України та інших східноєвропейських країн, передусім Литви, оскільки у Вільнюсі, як і в Україні, було проголошено відновлення незалежності.

Реакція Берліна не забарилася. Першим кроком став арешт міністрів нового українського уряду, в тому числі прем᾽єр-міністра Ярослава Стецька та провідника ОУН Степана Бандери, яких запроторили до сумнозвісного концтабору Заксенгаузен у Німеччині, тоді як чимало інших визначних націоналістів були розстріляні або ув᾽язнені в концтаборах Оранієнбург та Аушвіц, де були вбиті двоє братів Степана Бандери. Так почалися нацистські репресії проти українського націоналізму.

Отже українське населення взнало, як сприймати німецьке «визволення». У цьому контексті слід відзначити, що в перші дні вторгнення німецьке радіо невтомно поширювало українською мовою відозви, повторюючи, нібито вермахт несе визволення від більшовицького гноблення, а тому реакція населення на присутність німецьких військ була позитивною. Просування німецьких полків супроводжувалося теплим святковим прийомом, однак поява і початок діяльності владних представників нацистської партії та її відповідних адміністрацій розвіяли невдовзі ці симпатії. Чимало німецьких авторів у своїх спогадах щиро нарікають на таке поводження нацистського політичного керівництва; ба навіть більше: на їхню думку, тоді не бралося до уваги, що населення України складало близько 40 мільйонів, і ця згубна політика позбавила Німеччину союзника, який міг би виставити проти більшовиків 3 – 4 мільйони патріотичних, налаштованих проти комуністів бійців. Ці ж автори стверджують також, що активна участь України в битві з Москвою була б жаданим сигналом, який підняв би на збройну боротьбу всі примусово включені до складу так званого Радянського Союзу неросійські народи, спонукаючи їх узяти до рук зброю, створити власні національні збройні сили і разом боротися проти спільного ворога. Як відомо, ці народи складають близько 45 відсотків усього населення Радянського Союзу, і їхнє скоординоване повстання могло б дуже швидко зруйнувати СРСР зсередини.

На жаль, така недалекоглядна гітлерівська політика звела нанівець усі надії, а коли 1945 року німці схотіли відступитися, було надто пізно: протягом чотирьох років накопичувалася лють, а нова радянська окупація цих країн повністю унеможливила переорієнтацію неросійських народів Східної Європи на антибільшовицьку боротьбу та своє національне визволення.

Керівництво новоствореним Райхскомісаріатом Україна було покладено на райхскомісара Еріха Коха, одного з найфанатичніших й найжорстокіших нацистських лідерів, який пробудив в українцях справжню ненависть до Німеччини. У своїй антиукраїнській політиці Кох спирався на такі ниці заходи: залякування та депортація населення на примусові роботи до Німеччини для заміщення мобілізованої до війська німецької робочої сили; закриття шкіл, наукових і мистецьких закладів; грабунок населених пунктів; знищення інтелігенції та ліквідація полонених червоноармійців українського походження; знищення українських націоналістів і патріотів; переслідування в церковному житті тощо. Таким чином Еріх Кох був відповідальним за стільки нацистських звірств, що заслужив на широко відоме згодом народне визначення кат України.

Експлуатація українських селян набула нелюдських форм. Їх розоряли надзвичайно високими примусовими квотами, у них конфісковували худобу й зрештою знищували цілі господарства. Однак ще гіршою була експлуатація робітників, змушених працювати за смішну денну платню, позбавлених одягу, взуття та інших необхідних речей, оскільки згідно з расистським принципом нацистів уся українська продукція повинна була належати тільки німцям (nur für Deutsche).

Нацистська адміністрація закрила всі українські середні школи, університети й вищі навчальні заклади і намагалася цілком знищити українську культуру, закриваючи заклади культури й театри, грабуючи музеї та книгарні – особливо у Львові, Києві та Харкові. Одночасно були заборонені будь-які посилання на історію та політичні сподівання українського народу. Підступно руйнувалося релігійне життя шляхом заохочення розкольництва у лоні Православної Церкви й пропагування безсмертя на всій території України. Одне слово, нацисти без упину вдавалися до найбрутальніших методів, які назавжди залишаться ганебною плямою у невмирущій історії батьківщини Гете, Шиллера та Бетговена.

Терор і масові вбивства застосовувалися нещадно. Відбувалися масові розстріли політв᾽язнів у Рівному, Кременці, Києві, Дніпропетровську, Чорткові, Львові тощо, а також визначних інтелектуалів, затриманих як заручники у Дрогобичі, Станіславові, Ковелі, Кременці, Кривому Розі, Кременчузі тощо. Моторошною видається картина трьох жахливих убивств у єпархії Автокефальної Православної Церкви у Рівному та Кременці, про які йдеться у повідомленні єпископа Платона, адресованому митрополичому адміністратору в Луцьку. В цьому листі-протесті єпископ Платон оповідає про масові вбивства у населених пунктах Малин, Губків та Велике Селище, де гестапо спалило живцем близько тисячі осіб, а крики зачинених у церкві та інших будівлях жертв чулися на відстані в понад три кілометри.

Всі ці факти пояснюють, чому зброя та сили українського народу, накопичені передусім для боротьби проти радянських військ, 1941 року були спрямовані проти німців, які за іронією долі ввійшли в Україну під гаслом припинення чужоземного гноблення і проголошення свободи віросповідання та самовираження.

Так у вересні 1941 року по всій Україні стихійно почали створюватися різноманітні нерегулярні збройні формування, учасники яких були готові боронити особисті, родинні та місцеві інтереси. Отже українські політичні лідери, які обстоювали ідею загальнонаціонального повстання, були змушені примиритися з існуванням цих нерегулярних формувань, поставивши собі за мету спробувати поглинути їх і координувати їхні дії в ім᾽я спільної мети всередині своїх уже створених підпільних сил.

Тут слід уточнити, що кожна українська політична група спочатку намагалася згуртувати своїх прихильників: так з᾽явилися партизанські угруповання бандерівців під егідою ОУН Степана Бандери, мельниківці Андрія Мельника, бульбівці – тобто прихильники різних українських політичних груп. Тим не менше у боротьбі проти загальнонаціональних ворогів усі ці групи, що йменувалися похідними, забували про політичні розбіжності й воювали злагоджено, поступово досягаючи практичної єдності.

А проте варто відзначити, що з-поміж усіх згаданих організацій найважливішою з точки зору часу створення, розвитку та військової потуги була ОУН, один з лідерів якої Микола Лебедь, відомий у ті часи під псевдо Максим Рубан, видав у жовтні 1941 року наказ, що мав слугувати керівництвом до дії для всіх українських партизанів. Цим наказом було передбачено:

1)  Військово-політичну організацію українських мас і переорієнтацію для протидії новому і такому ж жорстокому нацистському тоталітарному загарбнику.

2)  Організацію у Східній (радянській) Україні мережі повстанських сил та настанов щодо здійснення актів саботажу, непокори німецьким наказам і підготовки народу до самозахисту від звірств гестапо.

3)  Організацію кампанії протидії примусовій мобілізації на роботи до Німеччини.

4)  Організовану протидію постачанню до Німеччини сільськогосподарської продукції та навчання населення способів приховування харчів, одягу та іншого майна від німецьких реквізиційних команд.

5)  Організацію інформаційно-пропагандистської кампанії щодо головних цілей нацистської та більшовицької політики в Україні.

6)  Організацію вишколу призовників і підготовки командирів та політичних лідерів для українського опору.

7)  Збір зброї та боєприпасів, а також будь-якого військового спорядження для майбутніх підпільних бійців.

8)  Очищення української території від радянських таємних агентів і підривних елементів, здатних під різними іменами проникати в допоміжні німецькі служби, в тому числі гестапо, допомагаючи німцям в їхній антиукраїнській кампанії.

Всі жителі, які почувалися в небезпеці у своїх домівках, переховувалися у лісових та болотяних місцинах, особливо на Волині та в Поліссі, де були створені перші партизанські загони, змушені від самого початку воювати одночасно проти сил СД (німецька служба безпеки), німецької жандармерії та її помічників, а також проти більшовицьких партизанів, які зимою 1941-1942 років почали здійснювати акції на українській території, а ще проти окремих банд військовослужбовців Червоної армії, які залишилися в німецькому тилу. Ці розрізнені чи то відрізані банди обмежувалися грабунком ще не окупованих німцями сіл, оскільки – боячись суворого покарання з боку радянських властей – воліли займатися мародерством замість зі зброєю пробиватися до своїх.

Ці червоні партизани утримувалися від відкритих акцій проти німців і жодним чином не намагалися захистити від них цивільне населення. У багатьох доведених випадках їхньою задачею було спровокувати німецькі репресії і спрямувати населення на втечу до контрольованих ними місцевостей. Зазвичай вони вбивали якогось німецького військового або пошкоджували лінії зв᾽язку. Тоді німці мстилися цивільному населенню, розстрілюючи невинних і зрівнюючи з землею ближчі села. Коли теракт спричиняв німецькі репресії, з᾽являлися червоні партизани, які «захищали» нажаханих вцілілих людей і переправляли до контрольованої ними місцевості, де експлуатували їх як робочу силу й вели відповідне політнавчання.

Щоб відрізнятися від цих партизанів, українські бійці іменували себе українськими повстанцями, які розгорнули самооборону на два фронти – проти німців і проти більшовиків.

Таким чином УПА є суто українським явищем, самобутнім і несхожим на жоден інший партизанський рух у світі. І справді, зародження та формування УПА докорінно відмінні від партизанських рухів, які виникли й діяли у Франції, Югославії, Греції та інших окупованих німцями країнах, у тому числі й у самому Радянському Союзі. Як відомо, в усіх цих повністю суверенних до війни країнах, які мали власні армії, партизанським рухам сприяв перехід у підпілля військовослужбовців цих регулярних армій. З іншого боку, чимало далекоглядних командирів, оцінивши перебіг війни, перш ніж здатися німцям, наказували сховати зброю та спорядження; крім того, створення урядів у вигнанні (особливо у Великій Британії) супроводжувалося економічною та військовою підтримкою союзних держав. Отже підпільним рухам у Західній Європі літаками доправлялися в значній кількості зброя, спорядження, а також інструктори. Зовсім не секрет, приміром, що Бі-Бі-Сі щодня транслювала довгі шифровані повідомлення рухам опору у Франції, Бельгії, Нідерландах, Данії та Норвегії, передаючи інструкції та накази згідно з ретельно обдуманим планом, що координував діяльність цих рухів.

Якщо взяти до уваги противника, якому доводилося протистояти, то й тут ситуація була відмінною, оскільки в згаданих країнах єдиним противником партизанів були німці, а у випадку України УПА мусила діяти як проти німців, так і проти більшовиків. У цьому сенсі певна подібність спостерігається тільки в Югославії у партизанів генерала Михайловича, які воювали проти німців і проти комуністичних партизанів маршала Тито.

У випадку УПА доводилося імпровізувати й починати все з нуля. І справді, Україна не мала власної національної армії для забезпечення зброєю та спорядженням; не мала вона й визнаного та підтримуваного бодай якоюсь державою уряду у вигнанні; вона не одержала з-за кордону жодного набою, тож усе її озброєння складалося з відбитого у ворога або кинутого ним¹; не мала УПА й достатньої кількості військових інструкторів та допоміжного персоналу (лікарів, хірургів, медсестер тощо), яких потребувала; бракувало також важливої мережі радіозв᾽язку для своєчасної координації бойових дій та інших загальновійськових операцій.

Не зважаючи на всі ці первісні несприятливі моменти, УПА вдалося перетворити на першокласну військово-політичну силу, досить потужну, щоб чинити опір двом наймогутнішим тоді європейським арміям, що стало можливим лише завдяки високому рівню патріотизму і непохитному прагненню всіх і кожного з її бійців відновити національну незалежність.

14 жовтня 1942 року лідер ОУН Остап (Сергій Качинський) у північному регіоні Полісся організував перші збройні загони, які згодом перейняли назву антибільшовицьких партизанів 1921 року – УПА. Через кілька днів, 31 жовтня ці формування були посилені завдяки переходу в підпілля офіцерів, старшин та бійців колишнього батальйону Нахтігаль, а згодом інших українських формувань, що служили в збройних або поліційних силах Німеччини. Перехід у підпілля цієї добірної групи вояків зі своєю зброєю та спорядженням був для УПА суттєвою підтримкою. Водночас слід відзначити значний успіх відданого тимчасовим лідером ОУН Максимом Рубаном наказу про мобілізацію: десятки тисяч українських патріотів поспішили записатися до лав народжуваної УПА.

Невдовзі було утворено головне командування цієї армії, головнокомандувачем якої став полковник Роман Клячківський (псевдо Клим Савур), а начальником штабу генерал Леонід Ступницький (Гончаренко), колишній офіцер регулярної української армії в 1917-1921 рр. – (обидва видатні офіцери загинули згодом у боротьбі проти більшовиків) .

7 лютого 1943 року перший регулярний загін УПА під началом старшого лейтенанта Перегіняка атакував і ліквідував німецький гарнізон в районі Володимирця, з чого офіційно почалися відкриті збройні сутички між УПА та німецькою адміністрацією.

Навесні 1943 року УПА розширила поле діяльності. Її чисельність постійно збільшувалася за рахунок українських поліцаїв з Волині та Полісся, які в березні того року перейшли до її лав зі зброєю та спорядженням, а також колишніх радянських військовополонених і дезертирів-червоноармійців українського походження. З іншого боку, до лав УПА влилися чимало представників неросійських, підкорених Москвою народів, які плекали надію на незалежність власних країв і які з різних причин (мобілізація, примусові роботи, військовополонені тощо) опинилися на захопленій німцями території.

Тоді ж таки розпочалися перші серйозні сутички з німецькими та російськими загарбниками. Через місяць, після серії великих боїв у районі Сарн, Столина та Володимирця, УПА продемонструвала, чого вона варта: нацистську поліцейську адміністрацію було ліквідовано, а червоних партизанів відкинуто на інший берег річки Прип᾽ять. Але за це довелося сплатити криваву данину: сотенний Остап загинув 10 березня 1943 року під час штурму складу зі зброєю та боєприпасами в Оржеві. Жорстокі бої тривали в наступні місяці, що дозволило українським партизанам розширити зону бойових дій до півдня Волині. Завдяки прямим і чисельним атакам у містах Кременець, Дубно, Ковель, Луцьк і Ківерці вдалося звільнити кілька тисяч заарештованих німцями політв᾽язнів, які швидко влилися до лав УПА. На жаль, напад на тюрму в Рівному, адміністративному центрі Райхскомісаріату Україна, виявився невдалим, і 500 її в᾽язнів були розстріляні гестапо.

Продовження в журналі