– Олександре Володимировичу, як і багато інших письменників, ви розпочали свою творчу діяльність у газеті, зокрема роменській міськрайонній. Якось згадували, що у відрядження їздили на батьківському велосипеді, а потім на стадіоні вас навчали водити редакційного мотоцикла. Як сталося, що вже у 26-річному віці дебютували поетичною збіркою «Ромен-цвіт», адже готувалися до серйозної журналістики?

– Сталося так, що перший свій вірш восьмикласником я надрукував у тій же райгазеті. Це була байка...

А почалося з того, що директор школи, Ганна Никифорівна Пишна, дізнавшись про те, що я віршую, з власної ініціативи віднесла в редакцію мій звіт про учнівську екскурсію на місцеву текстильно-галантерейну фабрику. Написав я його з натхненням, на цілий зошит. Справжню поему. Були там і ліричні нотки, присвячені восьмикласниці, яка мені подобалась.

«Поему», звичайно ж, відхилили, проте сказали, щоб я приніс усе своє написане. Я так і зробив.

У двох товстих зошитах рясніли римовані тексти з різного приводу. Ліричні й сатиричні.

Літпрацівник Микола Макарович Городецький, який знав мого батька, фельдшера швидкої медичної допомоги, відібрав для друку згадану вже байку. І з’явилася вона в газеті без затримки.

На крилах успіху (не тільки для мене, а й для цілої школи!) я приніс йому нову, щойно написану байку.

Надрукували і її! І то – невдовзі, що додало мені ще більше наснаги.

А коли я приніс і третю свою байку, мене покликав до себе сам редактор (він був приїжджий, українською мовою не володів).

– Что ты все критикуешь и критикуешь?

Я не мав що відповісти. А він:

– Разве у нас все так плохо?

Я знітився:

– Та ні…

– Ты только посмотри вокруг себя. Внимательно посмотри. Что делают колхозники? Выращивают урожай. А что делают рабочие? Создают для них орудия производства. – Мабуть, він хотів популярно розтлумачити мені тезу про важливість пролетаріату, якщо не перевагу одних над іншими. – Без рабочих колхозники пропали бы, это уж точно. Пришлось бы им вернуться к первобытному состоянию.

– Тоді ще не було робітників, – несподівано бовкнув я.

– Вот видишь, – підхопив редактор, – поэтому и жизнь была ничтожной. А сейчас, благодаря рабочему классу, построены заводы, фабрики, дома. Жизнь наша улучшается с каждым днем. Радоваться надо. А ты ее, такой молодой, можно сказать, зеленый, все критикуешь и критикуешь. Ищешь только недостатки.

Він говорив упевнено, швидко, наче бив у калатало давно завченим рухом руки.

Трохи опанувавши себе, я відповів:

– Але жанр байки потребує саме критичного погляду.

Редактор подивився на мене, як вовк на ягня.

– Две твои басни мы напечатали. Может быть, хватит, достаточно?

Пора подумать о том, какую пищу мы даем читателям.

Похнюпившись, я мовчав. Редактор вів далі:

– Запомни, писать только о плохом – вредно. Можно создать у читателей искаженное впечатление о нашем обществе, о действительности. А мы ведь строим светлое будущее – коммунизм!..

Що ж, довелося мовчки проковтнути мудре напучування, що ми будуємо. Далі редактор люб’язно спитав:

– Мне сказали, что ты и песни пишешь?

– Лірику. Про дівчат, про кохання.

– Вот как! И о любви?

– Але мені сказали, що це – не для газети.

– И правильно сказали, – підхопив редактор. – Наша газета рассчитана на колхозников. Не о любви – о труде надо петь, дорогой!

Я промовчав, а він моє мовчання, мабуть, витлумачив як непоступливість.

– Не слишком ли рано ты успел влюбиться, а?

Тут він – як в око вліпив: до чарівної жіночої вроди був я не байдужий ще змалечку. Мабуть, я почервонів. Одначе постарався виправдатись:

– Усі поети писали про кохання...

– Да-а? Кто же, например? Пушкин?

– І Пушкін... і Шевченко... і Рильський... і Сосюра...

Редактор перебив мене:

– Ну, с Пушкиным понятно, у него даже есть роман в стихах «Евгений Онегин». А Шевченко, насколько я знаю, писал об угнетателях. Труд тогда был тяжким бременем для народа. Были крепостники. А теперь дело иное. И надо петь о труде. Будет лучше, если ты напишешь песню о звеньевой. Я вот здесь подобрал фамилию…

Він назвав прізвище. Я спробував заперечити:

– Це прізвище нічого мені не говорить!

– Можешь с ней познакомиться, – незворушно відповів редактор. З ка-

лендаря на столі вирвав аркушика і написав адресу колгоспу, а також трудові показники передової буряківниці: 330 центнерів «солодких коренів» з кожного гектара. А буде ще більше – 500! – Кстати, проверим, сам ли ты сочиняешь стихи? Не вводишь ли нас в заблуждение чужими баснями? И если узнаем, что занимаешься плагиатом, – додав багатозначно, – разрисуем так, что...

Діватися мені було нікуди. Написав я і пісню про ланкову. Хоч у колгосп не їздив, бо велосипед був потрібен батькові. Написав виключно з уяви! Незважаючи на це, надрукували й пісню.

Відтоді стали давати мені й інші редакційні завдання, доручення, спрямовуючи на фабрики й заводи, у приміські села, щоб писав і нариси, статті, організовував матеріали всіляких рейдів та перевірок. Цього разу прислужився вже батьків велосипед. Тим більше, що не кожен з редакційних працівників почувався фізично здоровим та рухливим: у того замість ноги – важкий дерев’яний протез, а в іншого не діє права рука (пише лівою), звісно, усе це – наслідки війни. За кожну мою публікацію, до речі, сплачували гонорар, що мало неабияке значення, стимулюючи роботу, до якої я ставився з усією відповідальністю. Ніде не покривив душею. Про байки ж довелося забути.

Після закінчення десятого класу взяли мене працювати в редакцію (тоді ж я пересів на редакційний мотоцикл), видали характеристику для вступу на факультет журналістики Київського держуніверситету (заочно). Без такої характеристики про вступ у вищий навчальний заклад годі було й думати. Звичайно, паралельно з журналістикою я весь час віршував, але друкувалося тільки те, що годилося для райгазети.

Поетичну збірку «Ромен-цвіт», завдяки редактору «Молоді» Петру Засенку, видав 26-річним після служби в армії, яка перервала моє навчання в університеті. На той час я вже працював у Києві, у найголовнішій республіканській партійній газеті «Радянська Україна». Подарував збірку своєму незламному землякові Борисові Антоненку-Давидовичу, навколо якого гуртувалися шістдесятники. Борис Дмитрович, письменик з двадцятирічним гулагівським «стажем», відгукнувся теплим листом: «Глянув на Ваш портрет – і усміхнувся. Ви дуже схожі тут на мене, коли я був молодий, коли шукав свою калину й, знайшовши, «себе пізнав». Це добре у Вас висловлено! (…) Любо мені було прочитати і про рідну Роменщину, де колись у Засуллі побачив світ (…) Наступного літа гадаю поїхати в ті «святі місця» (…), чи не підтримаєте мені компанії?»

Ось так поезія, літературна творчість переплелася у мене з журна-лістикою.

– Після двох поетичних збірок та прозової книжки «По стерні босоніж» ви буквально «вибухнули» потужним, серйозним дослідженням життя і творчості Івана Багряного. Ваш двотомник «Іван Багряний: нове й маловідоме» та «Фундація імені Івана Багряного» двічі висували на здобуття Шевченківської премії. І тепер, згадуючи цього майстра художнього слова, непохитнього борця за незалежну Україну, неодмінно називають і ваше прізвище. Чому об’єктом дослідження став саме Багряний?

– Пошук, дослідження – це стан моєї душі, ідея «сродної праці» (за Григорієм Сковородою), власне, те, що завжди наснажує в роботі і веде вперед аж до осягнення поставленої мети. Допомагає бути самим собою. Без намагання вивчити, осмислити, проникнути в суть подій і явищ, які відбуваються навколо, я не уявляю свого життя. І тут доля подарувала мені щасливу нагоду пізнати Великого українця, мого земляка Івана Багряного, про якого в Україні аж до так званої перебудови ми, на превеликий жаль, нічого не знали. Як я міг стояти осторонь?

Тільки-но з’явилися перші, не зовсім точні дані про місце і рік народження письменника, я з власного бажання (ніхто мене не посилав!) одразу ж вирушив до Охтирки, думаючи: «А може, хтось уцілів із рідні письменника чи хоч би давніх його знайомих?».

Надій було небагато. Що ж тут дивуватися? Після такої нещадної масакри. Уявіть, зайшов у краєзнавчий музей, а там цього ім’я навіть не чули. Поїхав у село Куземин, де, як писалося в діаспорних довідниках, нібито народився Іван Багряний.

З’ясувалося, звідси, з Куземина, родом мати письменника. (Сільські старожили все-таки пам’ятливі.) І це вже була ниточка, яка знову привела мене до Охтирки, де насправді й коренився рід Лозов’яг (зросійщене прізвище – Лозов’ягіни). Ось так усе й почалося…

Коли ж прочитав твори Івана Багряного, його полум’яну публіцистику, відчув, що він не тільки мій земляк, а й однодумець. Перша моя публікація про знахідки і відкриття в галузі багрянознавства з’явилася в «Літературній Україні» 6 вересня 1990 року, тобто ще до проголошення Верховною Радою Декларації про Державну незалежність України.

Меморіальну дошку на будинку видатному письменнику-земляку виготовили і встановили члени місцевого осередку Народного Руху України 29 вересня 1991 року. На цих урочистостях були присутні вже гості зі США та ФРН, соратники Івана Багряного, дружина Галина Трегуб і донька Роксоляна. Було багато гостей, зокрема й письменники нашої Спілки. Це яскраво засвідчують світлини, вміщені у двотомнику. Можете уявити мою радість.

– Чим керуєтеся, коли беретеся за вивчення життя і творчості тієї чи тієї особистості.

– Пізнання життєвої правди – ось мій головний критерій. Незважаючи ні на що, бути сумлінним у роботі. Намагатися поставити самого себе в ті умови, в яких перебував мій герой. Докопуватись до істини, до суті. Цю рису мого характеру колись помітив академік порошкової металургії Зот Некрасов, про якого я написав нарис «Чарівник доменних плавок», і порадив від журналістики перейти в галузь літературних досліджень. Так воно й сталося. Насамперед я зважився перейти на редакторську роботу, на яку мене сватали й раніше, але боявся, що не справлюся. Люблю працювати з архівними документами, за радянського тоталітарного часу такої змоги, звісно ж, не мав. Тоді все було під замком.

– Які епізоди, факти, події під  час роботи над книгами-дослідженнями запам’яталися особливо?

– Таких подій було чимало. Ось одна з них. Після розпитувань у місцевих мешканців Охтирки (це було ще 1990 року, тобто до проголошення Декларації про Державну незалежність України!) з трепетом підходжу до батьківського будинку Івана Багряного, щоб зустрітися й поговорити з його старшим братом, Федором Павловичем, а там, бачу у вікна, повно людей. Що таке?

З’ясувалося, Федора Павловича щойно поховали і поминають. Який жаль! Приїхати мені хоч би на кілька днів раніше... Не встиг поговорити з важливим свідком. Скільки б він міг розповісти!

Треба поспішати...

Не відкладаючи на потім, того ж вечора розшукав помешкання сестри Івана Багряного – Єлизавети Павлівни. Вона сиділа пригнічена, ще не встигла зняти з голови чорний креп, коли я показав їй портрет Івана Багряного.

– Ваню! – сплеснула руками жінка, обличчям припавши до портрета. – Ой, Боже мій, Ваню! – І заплакала. – Одного поховала, а другого знайшла… Сорок вісім років я не бачила твого образу… Ваню, як ти хотів, щоб я вийшла в люди!

А зустріч з першою дружиною Івана Багряного, Антоніною Дмитрівною (друга його дружина, Галина Трегуб, на той час жила в Новому Ульмі, у ФРН); зустрічі в Охтирці з сином Борисом Івановичем та донькою Наталкою Іванівною… Це хвилюючі, навіть драматичні епізоди, які і досі стоять переді мною.

Мій перший візит до Бориса Івановича навіть налякав його, бо він, переживши багато незаслужених кривд і знущань у минулому, раптом сприйняв мене зовсім за іншу людину. Тобто з відповідних спецорганів…

Коли з’явилася перша публікація в газеті «Літературна Україна», Фундація імені Івана Багряного (США), на щастя, вчасно помітила мої власні зусилля й старання в пошуках та вивчення життєвого шляху великого сина України, саме вона й надала мені не тільки моральну, а й практичну допомогу. Завдяки Фундації зміг я побувати у США, Канаді та ФРН, зібрати нові матеріали про життя й діяльність видатного письменника й політика.

Про перші ж мої пошуки докладно йдеться в романі-дослідженні «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду». Відтоді Охтирка стала для мене рідним містом. Не перебільшую, книжка, видана по гарячих слідах, 1996 року, читалася навперебій. Як бесселер. Тепер вона стала бібліо-графічною рідкістю. Варто перевидати її.

В Охтирці з моєї ж ініціативи та за підтримки Фундації встановлено пам’ятник Іванові Багряному.

– Ви ініціювали антологію давньої української поезії «Аполлонова лютня». Явище справді унікальне, епохальне. Як це сталося у тодішні застійні брежнєвсько-сусловські часи та ще у комсомольському видавництві «Молодь»? Невже для цього не було інших видавництв, скажімо, «Радянський письменник», «Мистецтво», «Наукова думка» тощо?

– Знаєте, що написав у день презентації в Спілці письменників на примірнику «Аполлонової лютні» один з її упорядників Валерій Шевчук? «Олександру Шугаю – ініціатору та редактору цього видання із вдячністю. 22.XII.1982». А другий упорядник Василь Яременко додав: «та побажанням дальшої співпраці біля нових видань».

Знову ж таки, вся суть у тому, щоб шукати, досліджувати, народ-жувати ідеї. Навіть, на перший погляд, неймовірні. Валерій Шевчук, з яким я підтримував дружні зв’язки ще з шістдесятих років, з ідеєю видання давньої української поезії звертався до різних видавництв, зокрема й тих, що ви назвали. Проте всі йому в цьому відмовили. Мабуть, боялися незвичного.

А я подумав: «Наближається 1500-ліття Києва. Чому б нам не видати таку антологію?» Щоправда, неабияка складність була в тому, що видав-ництво ж ЦК ЛКСМУ! Це ж зовсім не його тематика.

Та якщо спробувати? Здається, Наполеон казав, головне устряти в бій! І ми з Валерієм Шевчуком та Василем Яременком (автором передмови до антології) таки встряли. І вигряли цей бій.

Але що мені, редактору, довелося пережити! Це вже тоді, коли дійшло до верстки, до кінцевої стадії. Коли вже видавниче та цековське начальство, раптом похопившись, ознайомилося з тематикою антології та біографіями поетів-архімандритів, ігуменів, настоятелів, митрополитів тощо. Одне слово, хоч і філософи, але ж богослови. Уявляєте? Як це поєднати з комсомолом?

А коли вже «Аполлонова лютня» з’явилася друком і всі побачили, оцінили (не тільки у нас, в Україні, а й за її межами), яке це справді унікальне й потрібне видання, о, тоді й начальство запишалося, ударило в переможні дзвони, і на черговій нараді запропонували відзначити мене як кращого редактора. (Ніби перед цим не було нагінок, дорікань та обговорення на закритих партійних зборах і т. д). Про все це у мене збереглися щоденникові записи.

– Ви один з небагатьох, хто своє ім’я принципово пише наприкінці через «…дер»: Олександер.

– Так. Але тут не бачу нічого дивного, як може здатися на перший погляд. Навпаки, все вельми просто й природно. Ну, посудіть самі. Наша рідна співуча мова з голосними звуками в кожному слові (недарма ж вона вважається на другому місці після італійської!) вимагає писати в кінці «…дер», а не «ндр». Аж три приголосні підряд! Ріже, як терпуг. Тут украй потрібне «е»: Олександер. (Між іншим, українська діаспора теж дотримується цього принципу, що властиво й іншим світовим мовам). Але в орудному відмінку буде: Олександром, а не Олександером; у давальному відмінку – Олександру, Олександрові, а не Олександеру, як плутає дехто. Адже тут на своєму законному місці є голосні літери. Ім’я повинно звучати, вимовлятися легко. Навіщо ж ускладнювати?

Загалом, не сприймаю так званих «новацій» деяких сучасних «мовознавців», наприклад, замість президент (жінка), пишуть: президентка, історик – історичка (майже істеричка!), електрик – електричка (!) і т. д. Оце вже штучно, що, на мою думку, можна розцінювати навіть як неуцтво чи провокацію. Бо що ж виходить: водій трамваю (жінка) – водійка? Повинно ж бути якесь просте граматичне загальне правило. У мові повинно брати гору те, що легко і зручно, а не те, що нав’язує хтось, хоч, може, тією мовою сам і не говорить. (Знаю, колись були такі «мовні специ» в редакціях, котрі вносили правки, засушуючи живу народну мову та виганяючи звідти усілякі «застарілі слова», «діалектизми» тощо. Певна річ, у живій мовній практиці (принагідно) все може бути, найнесподіваніші приклади й конструкції. Мова – це наше багатство. Вона вирує, твориться повсякчас. Але якщо взяти нинішній комп’ютерний вік, то чим менше (і не довгих, а коротких) слів, як, наприклад, в англійській мові, то тим швидше й точніше передача інформації. Чи не так? Навіщо ж ми з усталених коротких слів творимо довгі та й ще із шиплячими: директор-ша, міністер-ша тощо.

А візьміть сучасні жіночі імена-покручі на чужий лад: скільки тут несмаку! Звідки це? Кудись позникали давні, питомо українські. Це ж національна культура. Спробуйте у США, наприклад, називатися Олексієм або ж Олесем. Нічого з того не вийде. Тільки Alex. Чого ж ми в Україні дозволяємо собі невігластво при написанні власних імен і навіть прізвищ? Так, скажімо, замість Кирило – Кіріл, замість Кириченко – Кіріченко тощо. (Сам читав у пресі.) Де ж наші вчені мужі? Захищають фальшиві дисертації? А голос держави та інших інституцій, громадських організацій? Де вони? Чого стоять осторонь?

– Які рукописи чи нові книги  сьогодні на вашому робочому столі?

– О, задумів і планів маю чимало! Чи встигну здійснити їх? Редакторська доля (за десять саможертовних років праці у видавництві «Молодь») звела мене з видатними ообистостями. Серед них Дмитро Павличко, Іван Драч, Юрій Щербак, Григір Тютюнник, Василь Мисик (ще раніше – Іван Дзюба, Валерій Шевчук) та – особливо! – Ліна Костенко, творчості якої був я завжди відданий до кінця. Я не з тих людей, котрі набивалися б до кожного з названх тут у друзі та приятелі. (Не згадую багатьох інших авторів, так само нині поважних, лауреатів престижної Шевченківської премії.) Навпаки, суспільна обстановка складалася так, що треба було почуватися незалежним самітником. Але ж специфіка редакторської праці в умовах нищівної комуністичної цензури постійно штовхала до того, щоб допомагати, сприяти, ризикувати, часом викликаючи навіть подив чи підозру в самих авторів. Мовляв, чого старається? Навіщо це йому здалося? А може, тут щось не те? Такий був час. І дехто справді ловився на цей гачок.

Отож я радію, що тепер, у незалежній Україні, ніхто з перелічених (і не перелічених) авторів не зможе кинути у мене каменем. Адже для цього немає підстав. Але варто замислитись на хвилину: чого все це, без перебільшення, коштувало мені? Ось тепер, відчуваю, настала пора підбити підсумки.

Як наслідок, народилася книга, писана впродовж хоч і не цілого життя, проте найхарактернішого і найдраматичнішого мого періоду, що, сподіваюся, віддзеркалює не тільки особисте, а й частину суспільного з того, вже минулого макабричного часу. І все ж наперекір усім випробуванням назва цієї книги оптимістична, радісна: «Ліна Костенко: я все, що я люблю...» Власне, це моя сповідь, коли я був редактор її збірки віршів та поем «Неповторність», 1980 рік (і не тільки) на основі тих щоденників, яким я тоді довірявся щиро, сповна, не маючи іншого духівника. Крім сказаного вже, нічого більше говорити, конкретизувати не буду. Вийде книжка – читайте!

Розмову вів
Олександр ВЕРТІЛЬ