Медицині відомі два ступені шоку. При першому, порівняно легкому, людина, прийшовши до тями, запитує: «Де я?» При важкій формі шоку вона втрачає не тільки уявлення про час і простір, але й про власну особистість і, повертаючись до притомності, задає питання: «Хто я?».

Саме таке запитання поставив кілька разів Володимир Зеленський у вітальному Новорічному зверненні до українського народу 31 грудня 2019 року.

Прийшовши до тями після зе-виборів, громадяни України й самі почали дедалі частіше запитувати себе: «Хто ми? Хто ми насправді?».

Українці – це народ, зведений історією на територію, що простягнулася від Карпатських гір до Слобожанського «фронтиру», від дрімучого Полісся до Чорного моря. Це народ, якого природа наділила незліченними скарбами. Воістину могли бути найбагатшими і найщасливішими на планеті. Бо, здавалось, не обділені ні розумом, ні талантами. Але на власній землі чомусь не такі успішні, ніж на Заході, в іншій політико-економічній ситемі. Чому?..

«А над Гуляй-Полем цвітяться вишні… Нестор Іванович, Нестор Іванович: чому так вийшло?» – запитує Нестора Махна у своїй пісні композитор і співак Анатолій Сердюк. Свого часу ці рядки з вірша Л. Верьовки я перефразував на «помаранчевий» лад: «А над Хоружівкою цвітяться вишні… Віктор Андрійович, Віктор Андрійович: чому так вийшло?»

Які запитання має поставити Володимиру Олександровичу українське суспільство, більшість якого також перебуває в психологічному стані, що відповідає другому ступеневі психологічного шоку?

Під час Революції Гідності українці, здавалось, вже назавжди визначили для себе фундаментальні принципи, на яких треба будувати державу: свобода, справедливість, гідність. І ці принципи з початком війни почали об’єднувати українське суспільство. Громадяни, не населення, нарешті почали розуміти, яке велике значення мають назви вулиць і пам’ятників, міст і сіл, як це впливає на світогляд нації, на цінності й принципи, які треба сповідувати аби утверджувати омріяне майбутнє, виховувати підростаюче покоління. Українським патріотам було зрозуміле застереження відомого журналіста Віталія Портникова, що «там де буде російська мова та культура, рано чи пізно буде російська влада».

Натомість озвучений Володимиром Зеленським у новорічній промові його світоглядний принцип «яка різниця» вказує на те, що деструктивні сили нинішньої влади взяли курс не лише на припинення політики українізації, але й на згортання попередніх досягненень в культурній царині.

Тези, схожі до висловлювань Зеленського, вже озвучував 2014 року нинішній лідер партії «Голос» Святослав Вакарчук. У тодішньому відеозверееннні український співак російською мовою закликав співвітчизників забути про мову, героїв й історію, а також дозволити кожній області самій визначатися, як їй жити: «Влада повинна по-справжньому навчитися слухати думку кожної людини в цій країні. На Заході він, на Сході, у Криму чи в Києві – це не важливо. Кожна людина і її думка мають бути почуті.

Що зараз я пропоную зробити. Повернутися у мирний час. Політикам і політтехнологам припинити натравлювати людей одне на одного через вигадані приводи. Забути, винести за дужки поняття «мова», «герої», «історія». Це не ті речі, з якими ми маємо йти далі. Нехай у Донецьку люди самі ухвалюють рішення щодо культурних пам’ятників, назв вулиць, вшанування героїв, як вони вважають за потрібне. <…> У мешканців України можуть бути друзі у різних країнах. І у мене вони є в Росії. Ми повинні дружити, у нас не має бути ворогів. Але коли ми говоримо про країну, утопія говорити, що є у країни друзі чи вороги. У країни не повинно бути ні друзів, ні ворогів. У країни повинні бути тільки інтереси».

Такі ж неправильно визначені пріоритети та життєві принципи демонструє і Володимир Зеленський, який не усвідомоює важливості консолідації суспільства під час війни, а відтак руйнує державну стійкість держави, її національну безпеку.

У лютому 2019 року вже згадуваний Віталій Портников, етнічний єврей, висловився, що «керувати Україною, бути Президентом України сьогодні може лише етнічний українець». І це симптоматично.

Що заважає українцям скористатись досвідом Ізраїлю, в Конституції якого зафіксовано, що Ізраїль – «національна держава єврейського народу»?

Сто років тому В’ячеслав Липинський заповідав: «Нам конче треба утворити людей, здібних до державної праці. Сучасне покоління політиків українських може бути творчим тільки в сфері культурній, у сфері ж політчній воно є руїнницьке».

Відомий мовознавець, доктор філологічних наук Лариса Масенко переконана, що «російську окупацію Криму і вторгнення на Донбас уможливила провальна національна політика української влади упродовж майже всіх років незалежності, що пояснюється неспроможністю населення України привести до влади національну еліту з державницьким мисленням».

Так отож. «У мене немає часу думати стратегічно. Я часто думаю тактично в інтересах України», – заявив Володимир Зеленський в інтерв’ю ведучій CNN Крістіан Аманпур в Мюнхені 14 лютого..

І цим усе сказано. УСЕ. НЕМА ЧОГО БІЛЬШЕ КОМЕНТУВАТИ…

Відкинувши українську культурну ідентичність, як клей, що тримає українске суспільство разом, Зеленський на зламі 2019-2020 рр. нічого конкретного натомість не запропонував. Не назвав ворога ворогом. Не подав жодної реальної візії спільного майбутнього. Нічого не сказав про однакові правила гри для всіх.

Справді. Через брак правильного мислення людина неспроможна чітко сформулювати думку, вона плутається у висловлюванях, протирічить самій собі. Про таку людину кажуть: «Її не можна зрозуміти, в її міркуваннях відсутня логіка».

Чимало сучасних українських політиків – це насамперед марнославні дилетанти, незнайомі з основами логіки, які демонструють відсутність обов’язкових якостей правильного мислення – визначеності, непротиречивості, послідовності та обґрунтованості. Це особливо помітно серед «слуг народу». Амбіцій у них багато, однак інтелектуальної амуніції, знань – катма. При владі по суті фрілансери.

«Правильно називати – це означає правильно розуміти», – говорили древні. У «Правилах для керівництва розуму» всесвітньо відомий французький філософ і математик XVII століття Рене Декарт стверджував, що його метод полягає «в порядку та розміщенні того, на що повинна бути направлена гострота розуму». Відома його геніальна порада: «Правильно визначайте значення слова і позбавите світ половини його облудних уявлень».

На жаль, в Україні через облудні слова – облудні уявлення. Ретельний аналіз виголошеного президентом монологу з погляду семантики, логіки, здорового глузду підтверджує, що йдеться саме про другий ступінь психологічного шоку.

Виступ глави держави 31 грудня 2019 року аж ніяк не міг стати дороговказом українцям у майбутнє. Новорічний спіч президента став свідченням того, що світоглядним принципам очільника держави притаманний хаос, за який у Середньовіччі начебто відповідав диявол, бо порядком опікувався Бог.

Дехто з сучасних українських посполитих переконаний, що сучасний диявол живе «за порєбріком» і має московитську прописку. Можливо. Але хто відповідає за порядок в Україні? «У нас при владі – морально деградовані особи» (Віктор Шишкін, перший генеральний прокурор України, суддя Конституційного Суду України у відставці).

Якось на зустрічі з дипкорпусом у Києві Володимир Зеленський повторив свою тезу щодо готовності домовлятися з очільником РФ. На таку сумнівну ініціативу негайно зреагував у Фейсбуці відомий україно-ізраїльський економіст та політичний експерт Карл Волох: «Шут Зеленский вновь подтвердил, что намерен садиться с Путиным за стол переговоров, чтобы выяснить его условия мира. Если бы дурачок хоть немного интересовался политикой, то знал бы, что требования Путина давно известны и очень просты: 1) Крым – российский… 2) федерализация (автономизация регионов) Украины с расширенными правами субъектов, включая влияние на внешнюю политику; 3) выборы в оккупированных регионах до возвращения украинского суверенитета над ними…».

Предбачення Карла Волоха збуваються.

Мимоволі виникають запитання: чи є Володимир Зеленський патріотом країни, громадяни якої обрали його президентом? яку іделогію сповідує колишній шоумен? Він мав би усвідомити, що проблема національної ідентичності не в українців, які взялися лише зміцнювати та увиразнювати, а передусім у московитів, які не знають свого коріння відтак прагнуть приєдатися до історії України-Руси. Нинішня гібридна війна між Московією та Україною не сільки за природні ресурси, скільки за історичну спадщину, без якої новітня російсьтка імперія неможлива. Для Московії проблема національної ідентичності – це проблема життя та смерті.

«Український народ існує. Тому кожен, хто заперечує існування Українського народу чи існування політичної нації, яка включає всі народи, що живуть в Україні, той розходиться з дійсністю, – зазначив патріарх Української греко-католицької церкви Святослав. – Тобто ми є народом, який має свою мову, свою культуру, свою традицію. Ми є народом, який сьогодні має свою державу. Існує як суб’єкт, у тому числі, міжнародного права. Ми існуємо, ми є і маємо свою ідентичність, тотожність, яка окреслена чіткими рисами. Тобто ми маємо право обирати свій шлях розвитку. Ми маємо право мати свою незалежну державу. Ми маємо право і обов’язок її захищати, навіть ціною власного життя. Ми маємо право бути почутими міжнародним товариством і бути його складовою інтегральною частиною».

Народного депутата Володимира Вятровича занепокоїла тональність новорічного скандального послання президента: «А тональність полягає у тому, що українців «треба примирити». Це абсолютно лягає у концепцію Путіна. Про те, що в Україні «громадянський конфлікт». І власне через це нас треба «мирити». І президент Зеленський пропонує в якості «примирення» якусь таку абсолютно безлику ідентичність, яка мала би об’єднати українців. І в цьому якраз найбільша небезпека – що це абсолютно грає для російської пропаганди, що між Україною та Росією немає війни».

Згадане звернення українського президента не оминуло увагу Євгена Бистрицького, доктора філософських наук, професора: «Відбулось щось просте і банальне: Президент, обраний і підтримуваний великою більшістю нас, проголосив три суперечливі речі саме про головні ознаки ідентичності. Перша – про яку різницю, про неважливість символів ідентичності – топонімів та пам’ятників – символічної спадщини російського вікового засилля та радянщини… Друга – про збереження рідних (native) мов та нормальність знання державної мови. Третя – про об’єднуюче значення однакового бачення майбутнього».

Зеленський закликав до політичного єднання, яке, на його думку, є основа нашого майбутнього: економічного благополуччя та чистих освітлених вулиць. Євген Бистрицький слушно зауважив: «Йому вірно заперечили, що це велика неправда: в основі політичної ідентичності неуникнено лежать засади культурної спільності <…> Оскільки суперечки навколо ідентичності зачіпають основу – сенс життя, – відстоювання власної позиції сприймається як питання життя і смерті. І тому легко мотивує ненависть і розбрат. Використовується на потребу виправдання агресії, сепаратизму, вбивств й терору. Все це означає, що слова Президента про політичне єднання для майбутнього – не вірні і не достатні. Вони недостатні і тому не правильні. Вони недостатні, оскільки у його руках зосереджена політична більшість. Вони не правильні, тому що не інклюзивні – не враховують свідому культурну позицію політичної меншості. Вони невірні як віддання політичної переваги спадщині ідентичності минулого та вічного російського, а потім радяського, нівелювання значення української ідентичності».

Значна частина зе-команди не має ідеологічного підґрунтя, а відтак позбавлена ідеологічного бачення розвитку України, «Слуги народу», попри війну, разом з частиною суспільства продовжують жити у парадигмі «русского міра». Вони не розуміють навіщо українцям цінності Заходу, для чого Україні потрібна культура західного світу.

Що хоче сформувати Зеленський? Значною мірою відповідь на це питання коріниться в сімейній атмосфері, в якій виростав майбутній президент. Типово постсовєтська сім’я. Сім’я без ідентичності. Психологи знають про проблеми таких соціальних комірок. Інтерв’ю з батьком Зеленського (про більш ніж контроверсійну логіку його висловлювань наразі не йдеться) багато чого прояснює і пояснює. Це як своєрідна генетична експертиза: «Яка хата, такий тин, який батько – такий син».

Приміром, Олександр Сменович сумнівається у справжності Української держави. Його аргумент: «Він (Володимир Зеленський. – О. Р.) у будь-який момент кине цю фігню (виділення наше. – О. Р.). Він же забезпечена людина. Він може виїхати в будь-яку іншу країну, але він залишився, щоб не красти (виділення наше. – О. Р.). Щоб зробити нашу країну кращою».

Зрозуміло? Такі да…

Батько президента України обурюється реакцією тих українців, які негативно оцінюють дії його сина на посту глави держави і заявляють про розчарування в ньому. «Знаєте, у кого розчарування? У тупих. Розумна людина зрозуміє, що Вова – чесна людина, і бажання він продемонстрував. Він затримався там із Путіним на пів години, випросив три зони. Про що ви говорите? Які люди розчаровані? Біомаса ця?».

Далеко не проукраїнську позицію демонструє Зеленський-старший у ставленні до української мови: «Російська та українська мови – багаті. Я не задоволений поділом. Ми разом повинні піднімати економіку і жити нормально. <…> Приносить мені студент статтю українською, я беру і коректую статтю. Читати я не можу це з однієї простої причини. Немає жодної технічної книжки нормальної українською мовою. Як мені читати? Навіщо мені в 71 рік обтяжувати себе якимись труднощами?».

В Анатоля Стріляного, письменника і публіциста, ведучого російської редакції Радио Свобода чомусь інший погляд:

«Языковой закон Кивалова – Колесниченко, поставивший крест на украинстве, был русскому сердцу дороже всех межгосударственных договоров… У России, короче, есть только один враг, при мысли о котором она тоскует поистине смертельно. Это не США, не Запад в целом, не Китай. Это – украинский язык».

Чи знає Володимир Зеленський історію про те, як під час виступу Вінстона Черчилля в англійському парламенті його запитали: «Навіщо фінансувати культуру, коли йде війна?». На що прем’єр-мірінстр відповів: «А заради чого ми тоді воюємо? Навіщо нам перемога, коли не буде культури?». Справді. Навіщо нам перемога у війні з Росією, якщо не буде української культури, науки, освіти, зрештою, нормального життя для людей? За що, врешті-решт, загинув всесвітньо відомий український оперний співак, соліст Паризької опери, волонтер, учасник бойових дій на Сході України Василь Сліпак?..

А якби британці під час Другої світової обрали Чарлі Чапліна замість Вінстона Черчилля? У цьому контексті доречно згадати сумну долю ізраїльського коміка Дуду Топаза…

Перед Україною невеликий вибір: або стати якісно новою соціально-політичною системою, або ж піти в небуття. Образно кажучи, мойра Атропос вже приготувала ножиці, щоб перерізати нитку української незалежності, нитку життя української нації: кількість населення в Україні неухильно зменшується, мільйони громадян продовжують шукати кращої долі в інших світах. Лихоманить Верховну Раду, куди масово подалася чернь, маргінали.

Не дає спокою класичне: хто і чому винен? «Чому нами керує зграя ідіотів, ні до чого не придатних, які не спроможні навіть організувати звичайну випивку у дешевому шинку? як же ці ідіоти спромоглися сісти нам на шию?» (Л. Пітер і Р. Халл «Принцип Пітера»).

Можливо, голова асоціації психіатрів України, правозахисник Семен Глузман і спрваді має рацію: «Зеленскому скоро потребуется психотерапевт»...

Навіть радник президента України Володимира Зеленського, відомий педіатр Євген Комаровський в розмові з журналістом Дмитром Гордоном емоційно зізнався, що результати роботи глави держави викликають у нього величезний смуток: «Викликають величезний смуток, величезний смуток. Просто іноді хочеться ридати й все. Мені погано, мені дуже погано»…

Три десятиліття тому Ігор Кохановський написав вірша «Закони діалектики», який добре пояснює і прояснює причини генної катастрофи на 1/6 суходолу планети, зокрема на території України:

Сначала били самых родовитых,
Потом стреляли самых работящих,
Потом ряды бессмысленно убитых
Росли из тысяч самых немолчащих…

Держава, обессиленная в пытках,
Ещё не знала о потерях сущих,
Не знала, что КОЛИЧЕСТВО убитых
Откликнется ей КАЧЕСТВОМ живущих…

У цих рядках, власне, криється відповідь на те, чого вартують «слуги народу», «зе-команда», нинішня українськи влада, а при ній Українська держава.

«Представники президентської сили – непрофесійні і неосвічені. Але тут немає чому дивуватися – людям просто пощастило потрапити до влади, і вони вважають себе найрозумнішими. І до того ж, судячи з усього, не слухають радників» (Олексій Голобуцький, політолог).

Чи є в оточенні українського президента фахові консультанти з історії, мовознавства, культури, етнографії, філософії? Про Офіс президента помовчимо – непрофесіоналізм команди Мендель шокує.

Американські соціальні психологи Девід Даннінг Джастін Крюгер у результаті експериментів дійшли висновку, що люди, які через низький рівень знань некомпетентні в тій чи іншій темі, не можуть усвідомлювати своїх помилок. Інакше кажучи, дилетанти схильні переоцінювати власні здібності.

Чимало представників зе-команди демонструють дивовижний інфантилізм, інтелектуальне зубожіння, еклектику думок. Поширюють суперечливі заяви. По суті є політичними нулями.

Своїми коментарями та висловлюваннями на Всесвітньому економічному форумі в Давосі молоді депутати та урядовці підтвердили народну приказку: «Мовчи, за розумного зійдеш». Та й Володимир Зеленський не справив вражнння досвідченого політика.

Цьогоріч у Давосі зе-команда, а з нею і наша держава, чи не вперше зазнали серйозних масштабних репутаційних втрат. За ними закономірно вигулькнули політичні скандали в Омані, Ірані, Мюнхені, у Нових Санжарах на Харківщині…

На Всесвітньому економічному форумі представники української влади продемонстрували непрофесіоналізм і відсутність базових знань про реалії світової політики та економіки.

Ось, приміром, як Володимир Зеленський 22 січня спробував донести своє бачення закінчення війни на сході України Клаусу Швабу, засновнику і президенту Всесвітнього економічного форуму в Давосі: «Якщо всі сторони захочуть припинити війну, вона припиниться. Завтра. Тому що Україна захищає свою землю. Війна на нашій території. Але ми в своєму мозку ми всі розуміємо, що ми готові її припинити сьогодні».

Збагнути президентську логіку не просто складно. Це логіка анімаційного кота Леопольда, логіка шоумена з провінційного совєтського міста. Це навіть не наївність, а якась еклектика. Яка, можна припустити, засвідчує готовність до капітуляції. П’ять років українці бажали собі перемоги, а тепер прагнуть якогось химерного миру?

Державу не об’єднують поступками ворогові, проханнями і благаннями. Не можна ставати навколішки перед державою-агресором. Не для українців ГУЛАГівський принцип: «Хто сильний, той правий».

19 жовтня 2016 року під час зустрічі «нормандської четвірки» Порошенко сказав Путіну: «Ти просто перестань стріляти!». ПІд час нормандського саміту в Парижі сторони начебто домовились встановити до кінця 2019 року повний і всеохоплюючий режим припинення вогню на сході України. І що ж? Упродовж січня 2020 року внаслідок російської збройної агресії на Донбасі загинуло 14 українських військовослужбовців. Нагадаймо: у січні 2019-го – троє...

Чи знає Володимир Зеленський про те, що російські спецслужби не просто створили розстрільні списки українських офіцерів, а й системно організовують їх убивства навіть не на фронті, а в запіллі?

Те що Росія не налаштована йти на замирення з Україною можна було зрозуміти ще перед Давосом з відповідей МЗС Российской Федерации на вопросы СМИ, полученные до пресс-конференции 17 января 2020 года по итогам деятельности российской дипломатии в 2019 году. Країна-агресор відкрито декларує свою агресивність: «Смена власти на Украине летом 2019 года, к сожалению, не привела к прогрессу в разрешении конфликта в Донбассе. Новое руководство страны, провозгласив прекращение войны на юго-востоке одним из своих приоритетов, пока не спешит с реализацией этой задачи. <..> Исходим из того, что кризис на Украине можно преодолеть только политическими методами посредством прямого диалога Киева, Донецка и Луганска. <…> Ключи от всех дверей, ведущих к урегулированию, находятся в Киеве. <…> Установление прочного мира на Украине отвечает нашим интересам и должно позитивно сказаться на наших двусторонних отношениях».

Того ж дня під головуванням Володимира Зеленського відбулося засідання Ради національної безпеки й оборони України, на якому була розглянута Стратегія національної безпеки України, У документі «пропонується вжити заходів для зменшення ймовірності ескалації конфлікту з РФ і напруження у двосторонніх відносинах».

Але знову проблема з логікою. Як можна домогтися зниження напруги у відносинах з країною-агесором, беручи до уваги тривожну інформацію з прес-конференції МЗС Росії? Невже не зрозуміло, що є лише два шляхи розв’язання проблеми: або зміцнювати ЗСУ, або слухняно виконувати забаганки Кремля. Третього не дано.

Навіть колишній спеціальний представник голови ОБСЄ в складі Тристоронньої контактної групи з реалізації мирного плану на сході України Мартін Сайдік в своєму інтерв’ю вщент розніс «примирливу» позицію Росії.

Даючи оцінку подіям на сході України, посол США Джеймс Гілмор в ОБСЄ на засіданні постійної ради цієї організації 23 січня однозначно заявив: «Це не громадянська війна. Це підбурюваний Росією конфлікт, через який страждають мільйони людей. Лише коли Росія буде готова продемонструвати таку ж політичну волю, як і президент Зеленський, ми можемо очікувати на справжній прогрес у мирному вирішенні, у відповідності до Гельсінського заключного акту».

І двох місяців не минуло з часу паризької зустрічі президентів, як стало зрозуміло, що миротворчі ініціативи Володимира Зеленського не відповідають інтересам України. «Ми отримали холодний душ, який старі нові обличчя у Генштабі повертає до тями. Згадують, що відведення немає у Мінських угодах, що воно не має гуманітарного значення – обстріли житлових районів продовжуються. Тож починають розуміти, що відведення не має жодного сенсу» (Михайло Жирохов, військовий оглядач).

Те, що українці не відчувають реалій війни з одного боку добре. Але неусвідомлення воєнних загроз аж ніяк не сприяє згуртуванню людей для захисту вітчизни. Прибрати війну з інформаційного простору не є добрим наміром. Суспільство тим самим опиняється поза реальністю. Це погано коли люди поводять себе так наче нічого не відбувається на фронті. Адже об’єктивно існує ворог, який вбиває наших солдатів. Але українсткий верховний головнокомандувач продовжує вірити , що спроможний «припинити війну», що криваве протистояння можна якось «розрулити».

На жаль, ставлення Зеленського до ЗСУ, до теми війни пацифістське. Таке враження, що військовиків Верховний головнокомандувач не знає і не розуміє. Навіть побоюється. Можна припустити, що Зеленському хтось з його оточення нав’язує негативну думку про збройні сили. Таке враження, що президент досі не уявляє, що коїлось на Сході України 2014 року. Та й зрештою в країні. Тоді. І сьогодні.

«Почали політику примирення із Путіним. Багато генералів просто боїться втратити свої місця, тому і не віддає наказів. Саме через це призупинили спеціальні операції, що велися, а це була снайперська боротьба, артилерійська боротьба, які влаштовувалися завдяки розвідувальним даним. Ми зупинили бойову активність, а противник її розпочав, але за нормою 1 убитий за день, що в сумі 365 убитих українців за рік. Таку ціну ми платимо за те, щоб наш президент навчився бути головнокомандувачем» (Олексій Арестович, військовий експерт).

Постають закономірні запитання: чи є серед пріоритетів глави держави розвиток армії? чи є в країні інституція, яка б системно займалася розбудовою війська? чи отримали Генштаб і Міністрств оборони чіткі завдяння щодо модернізації збройних сил?

Можна припустити, що запровадження, бодай на місяць, правового режиму воєнного стану по всій країні змусило б українців по-інашому поглянути на проблему війни й миру, зрозуміти визначальний сенс перемоги у двобої з ворогом.

Воєнний стан в Україні офіційно не був оголошений. Ворога досі офіційно не названо. З ворогом влада офіційно спілкується, триває торгівля, в МЗС ліквідовано Департамент протидії загрозам з боку Росії. Очільники обох держав вітають один одного з новорічними святами, заявляють про врегулювання питань щодо транзиту газу та припиненням взаємних претензій з цього приводу…

Вже всім зрозуміло, що уряд не фаховий. Іранська криза яскраво продемонструвала вади владного олімпу. Сам президент – типово совєтська людина, яка перемогла на виборах значною мірою завдяки популістським гаслам припинити війну, знизити тарифи, підняти зарплати. Чи здатний він ефективно керувати країною? З усього видно, що Зеленському імпонує жорстко централізована держава, де всі рішення ухвалює одна особа. Ставка робиться на коротку пам’ять обивателя, котрий вже забув, куди рухалась країна за часів правління Віктора Януковича.

Тож нагадаймо. Звернімо увагу. Доки в Україні не буде чесних і незалежних судів, коли не працюватиме Закон, держава тупцюватиме на місці, нею лихоманитиме, у висліді вона має всі шанси потрапити в обійми Кремля.

Під час прес-конференції 19 грудня 2019 року Путін прозоро натякнув про напрям геополітичного наступу Московії: «...в ходе создания Советского Союза исконно русские территории, которые к Украине вообще никогда не имели никакого отношения (всё Причерноморье, западные земли российские) были переданы Украине со странной формулировкой «для повышения процентного соотношения пролетариата на Украине».

Жодної відповіді на ці відверто провокаційні територіальні претензії від українського президента не прозвучало. Навіть у його новорічної промові. Це не може не тривожити. Пояснення одне: політичне керівництво Української держави неспроможне до відсічі агресії бодай у вербальній формі. Відсутня реакції на словесную погрозу багато про що каже.

«Ці слова – дуже серйозний сигнал... Це реальна загроза Україні. Я думаю, президент Зеленський повинен обов’язково відреагувати на ці слова. Стриманою, холодною лексикою, але треба було відреагувати. Розумію, що йому не хотілося загострювати відносини з Путіним, щоб не зірвати обмін заручниками і наступну зустріч у нормандському форматі. Але є обставини, коли не реагувати не можна. Бо мовчання сприймається як твоя слабкість», – прокоментував драстичну ситуацію Євген Марчук, політик більш ніж поінформований.

Після такої агресивної заяви Путіна український президент мав би звернутися до підписантів Будапештського меморандуму і до Радбезу ООН. Але цього зроблено не було. Не було озвучено жодного розуміння основ політичної стратегії чи тактики…

Годі знайти логіку і в резонансному популістично побажанні очільника Української держави: «У новому році нам треба бути єдиною країною кожного дня. Це має стати нашою національною ідеєю».

У таких випадках кажуть, що коментарі зайві. Об’єднуватись можна лише сповідуючи важливі для суспільства принципи, розуміючи пріоритети громади, маючи чітке бачення майбутнього, яке здатне зацікавити людей. Знову ж таки добре розуміючи, що таке стратегія і тактиа для державного будіиництва.

Наповажно байки про «мир» і «любов» у нинішній ситуації не сприймаються. Вони можить лише породжувати сарказм. Поміркуймо над сенсом почутого: «Дорогі українці! У новому 2020-му році я бажаю всім нам – поважати один до одного. Бути здоровими, мати достаток і багато приводів посміхатись. Бажаю всім гарно відпочити, виспатись, не переїсти і, звичайно, – легкого та приємного головокружіння на ранок. Миру всім нам. І давайте пам’ятати, що любити Україну – означає любити всіх українців. В якому б куточку нашої країни вони б не народились».

Таке легковажне зичення більше пасувало б керівникові «95-го кварталу» під час шоу в Палаці Україна, ніж президентові багатомільйонної держави.

Бо саме через таку інфантильність влади Україна (не без допомоги заморських й вітчизниних «радників», численних «любих друзів», добре вишколених представників «п’ятої колони») наразі рухається шляхом соціальної, економічної та моральної деградації.

Після Революції Гідності частина українців продовжує жити євромріями, інша частина прагне євроазійського реваншу. Перед нещасною країною маячать нові соціально-політичні кризи, небезпека гарячої війни. І тужливий спів Святослава Вакарчука: «Часи веселі настали, нас лишилось так мало, ну їх, брате, такі часи!»

Країна потребує жорсткої дисципліни в усій системі державного управління, ефективного виконання громадянами своїх професійних і патріотичних обов’язків, постійної самоосвіти.

У Сергія Корольова напохваті була роками вивірена формула: «Не згоден – критикуй, критикуєш – пропонуй, пропонуєш – роби, робиш – відповідай!». Це професійний підхід до справи. Це рецепт кадрової політики.

На цих принципах базується організація США – ця держава навчена адаптувати та використовувати найкращі кадри. Цей досвід Україні повинна взяти на озброєння.

Відома польська журналістка Кристина Курчаб-Редліх (Krystyna Kurczab-Redlich), яка впродовж 1990-2004 років була кореспонденткою польських медій в Росії, 2014 року видала сенсаційне публіцистичне дослідження про Владіміра Путіна під інтригуючою назвою «WOWA, WOŁODIA, WŁADIMIR».

В Україні багато чого залежить від того, чи Вова Зєленскій стане Володимиром Зеленським. Українським патріотом. Але це виглядає більш ніж сумнівно. Наразі.

«Я все меньше верю в то, что Зеленскому можно донести понимание происходящего. Он сам показывает, что не хочет вникать в суть вещей, если они отличаются от его видения. Окружение Зеленского, за редким исключением, не компетентно и алчно. В парламенте огромное количество профанов, глупцов и мерзавцев. В итоге мы вновь заходим в политический кризис. И выход из него может быть катастрофой для государственности Украины» (Борислав Береза).

І якщо Президент України, приміром, візьме участь у путінських заходах «побєдобєсія» 9 травня 2020 року, то це означатиме одне: капітуляцію васала перед Москвою. З усіма випливаючими для Києва наслідками.