Ці інвективи загалом не є безпідставними. Доба незалежності дала чимало нагод пересвідчитися, що причинами незліченних поразок молодої держави є не лише діяльність «п’ятої колони», олігархів, чиновних корупціонерів та інших «ворогів збоку», але й звички, погляди, уподобання та вчинки пересічних її громадян. Проте на тлі масового розпачу все ж хотілося б заступитися за простого українця: безтямний вибір керманичів переважно не є його провиною, адже ґрунт для саме такого волевиявлення готувався протягом тривалого часу спільними зусиллями всіх верств національної еліти й «патріоти» мало поступалися «воріженькам» у цих зусиллях.

Якщо бодай цього разу не наберемося мужності відверто подивитися в обличчя непривабливій реальності та зробити з неї належні висновки, то на й без того припізнілий український проект очікує «в кращому випадку» черговий цикл ходіння по колу, а в гіршому – остаточний крах, із безжальним вироком історії: «відновленню не підлягає». Між тим «традиційні» політики та політологи неспроможні вийти за рамки суто «утилітарного», орієнтованого на найближчі елекційні «жнива» підходу, наслідком якого великою мірою й стала поточна ситуація. Той, хто дивиться на падаючі яблука винятково очима господині, котра пече з них шарлотку, не має жодного шансу відкрити закон тяжіння… Нас хоч трохи цікавлять причинно-наслідкові зв’язки – чи нам так само все по цимбалах, як і «оспіваним» 73% вітчизняного лохторату? Якщо друге, то мусимо визнати, що МИ від НИХ в принципі мало чим відрізняємося.

«Елекційний (анти)майдан» 2019-го не став повною несподіванкою для мислячої частини суспільства – сигнали про те, що з нашим «мудрим» народом не все гаразд надходили вже давно, і з різних джерел.

Ймовірно, почати треба від моменту неочікуваного постання української держави внаслідок одностайного волевиявлення її громадян. Ця одностайність – після довгих років тоталітаризму та русифікації – сама по собі мала викликати підозри. Чи однаковий сенс вкладали в поняття «незалежність» мешканці різних регіонів країни? Чи добре розуміли, про що ходить (адже на іншому, того ж року переведеному референдумі переважна більшість українців висловилася за «оновлений Союз»)? Чому, за такого потужного прагнення до незалежності, громадяни воліли бачити в органах влади представників старого режиму, а на своїх вулицях пам’ятники й топоніми, які нагадували про злочини імперії? Сумніви час від часу поставали – й зникали, як роса на сонці, в повені тотального захвату та сподівань на те, що «все перемелеться» й «якось воно буде».

А потім країна покотилася в провалля найстрашнішої кризи, більш руйнівної для національної господарки, ніж навіть фашистська навала. Покотилася разом з усіма посткомуністичними країнами, але впала глибше й вибиралася з провалля довше за всіх. У багатьох випадках приречені на зникнення заводи, ферми, медичні, освітні та культурні заклади тощо можна було врятувати, однак цього майже ніхто не робив. Цей велетенський обвал спричинив потужну хвилю інтелектуальної та моральної деградації. Нестабільність та непередбачуваність економічної ситуації на довший час стали парадигмою масової свідомості; в душах людей оселився тривкий страх перед змінами, порівняти який можна хіба зі страхом середньовічної людини перед непідвладними їй стихіями голоду та епідемій.

Звідусіль надходили сигнали про те, наскільки неготовим до реформ виявилося суспільство. З вини української сторони зривалися сотні потенційно вигідних угод із закордонними партнерами… Кращі, «непосидючі», небайдужі до свої справи інженери, педагоги, лікарі, офіцери, бібліотекарі тощо опинялися першими в списках на скорочення. Селяни пускали «червоного півня» землякові, який, не пропивши колгоспний пай, почав успішно господарювати…

У дні, коли оголошення про прийом на працю «зникли як жанр», молодий підприємець скаржився авторові цих рядків на те, що… нема кому працювати. Перший склад робітників для свого підприємства він добирав особисто, ретельно навчав їх працювати по-новому, обіцяв платити не менше, ніж отримують за аналогічну працю наші заробітчани в Чехії. Одначе, отримавши «чеську» зарплатню, робітники кілька днів поспіль пиячили. Повиганяв усіх, але «друга зміна» виявилася не кращою за першу. Підприємець не міг збагнути, чому за такі самі гроші за кордоном, «на пташиних правах», в постійному страху перед депортацією українці здатні працювати добре, а вдома – ну ніяк.

Це були надзвичайно тривожні сигнали. Сукупно вони свідчили про те, що в той час, як «на верхах» чубилися між собою прихильники європейської та євразійської орієнтацій народ своїм доленосним вибором зробив «третій світ» – розплідник злиднів, заповідник безправ’я та безнадії, «концтабір без колючих дротів», з якого втекти, однак, майже неможливо…

На мить зблиснув надією «помаранчевий» Майдан – ось якими можемо бути: гордовитими, цілеспрямованими, національно свідомими! Та вже за кілька місяців потому я блукав Києвом, марно шукаючи слідів народного здвигу: партій, згромаджень чи бодай поодиноких активістів, які продовжували б «справу Майдану», штовхаючи непідйомний віз українських реформ уперед. Процеси в країні повернулися «на круги своя»; столиця звично бриніла російською, хабарі зросли й між «верхами» та «низами» знов пролягло незглибиме провалля. «Що ж це за народ, – думалося, – спроможний миттєво вибухнути безприкладною активністю, але нездатний до систематичної праці для свого блага?» Згодом майже те саме повторилося під час та після «революції гідності».

«Революційний» Київ через рік після «помаранчевого здвигу» обрав міським головою неадекватну людину без знання державної мови, а ще за пару років рішуче підтвердив цей вибір. Інші місцеві громади побажали – і неодноразово підтверджували потім таке бажання – мати своїми очільниками кримінальних авторитетів…

І знов очищувальна, цього разу криваво-вогняна купіль Майдану: небачений вибух жертовного патріотизму, посилений смертельною загрозою з півночі. Феномен національної єдності та масового волонтерства; тисячі добровольців, які майже голіруч, власними тілами перегороджують дорогу московській орді й водночас незбагненні свідчення ґрунтовних хиб національного менталітету.

Так, після початку московської агресії, коли вже нібито навіть діти добре знали її прикмети, журналісти вирішили протестувати готовність українців до опору. Молодики з колорадськими стрічками та бутафорською зброєю автівками заїжджали в міста Центральної України, де, імітуючи московський акцент, ставили провокаційні питання їхнім мешканцям, «не приховуючи» удаваних антидержавних інтенцій. Експеримент, уважаний спочатку за небезпечний для його учасників (ще б пак: зображати з себе ворога в країні, землю якої цей ворог топче) на ділі таким не виявився! Містяни вказували «зайдам» дорогу, розповідали про настрої населення тощо; за ліченими винятками ні обивателі, ні відповідні служби не стривожилися й не спробували когось затримати.

Нині, коли «Зе-команда» щодня здає Московії великою кров’ю відвойовані українські позиції на зовнішньому та внутрішньому фронтах, багато хто пригадує, як «добре» було за режиму П. Порошенка, налаштованого на спротив ворогові. Але навіть тоді країна жила в двох різних вимірах і те лайно, яке нині масово спливло, насправді ніколи не полишало українські терени. Так, хоча проти окремих російських суб’єктів і запроваджувалися санкції, два десятки лише щоденних потягів курсували в Московію й назад у дні найгарячіших боїв. Хронічно дефіцитна торгівля з московитами після короткочасного падіння її обсягів уже в 2017-му знов почала зростати…

Релігійний єврей з Дніпра, який боронив ДАП і вийшов з нього одним з останніх підслухав на вулиці рідного міста телефонну розмову молодої жінки з її чоловіком чи «френдом». Той перебував у країні-агресорі на заробітках і жіночку цікавило лише, чи скоро її партнер надішле зароблені мозольною працею на ворога гроші, аби могла заплатити за квартиру. Не беруся описати, що відчувала під час цієї бесіди людина, яка на власні очі бачила вогонь та смерть, які ніс ворог і ставила йому чоло, аби не дати просунутися вглиб країни...

Мільйони українців навчилися будувати свої життя «паралельно» до тих драматичних випробувань, яких зазнала їхня країна, – себто ніяк, а надто у власній свідомості. Так, одним із нібито позитивних наслідків російської агресії стало пожвавлення вітчизняного кінематографу, проте, почавши переглядати новостворені «шедеври», автор зробив дивне відкриття: за винятком нечисленних, спеціально присвячених воєнній тематиці стрічок майже в усіх інших відсутні згадки про україно-московську війну! Жодний епізод, персонаж, репліка чи діалог не пов’язані з цією табуйованою тематикою, навіть коли обійти її, здавалося б, неможливо.

Так, якщо персонаж українського фільму досконало володіє кермом автівки, зброєю та прийомами самозахисту, то ці навички він здобув у «гарячих точках», в підрозділах МНС, на «зоні» – де завгодно, тільки не в боях з московським наїзником. Ба навіть у чудовому, з А. Сеїтаблаєвим у головній ролі серіалі про військових медиків «На линии жизни», де справді йдеться про війну, кров, жорстокість ворога, героїзм українців тощо, «протилежна сторона» конфлікту залишається по суті неідентифікованою! Про що може свідчити така дивна «забудькуватість» кінематографістів? Насамперед про те, що «кураторство» Москви над українською культурою – не міф і не справа вчорашнього дня; по-друге, провідні позиції в кінематографічній галузі далі посідають особи, духовно й бізнесово «зачаровані на Москву»; по-третє, масовий український глядач теж воліє не бачити жахіть війни та не замислюватися над її реальними причинами.

Чи не першим україномовним продуктом, поява якого на телеекрані стала справжньою кінематографічною подією, був не позбавлений численних вад (і мовних зокрема) серіал «Школа». Його авторам уповні вдалося показати суспільство дезорієнтованих людей. В картині бачимо підлітків, геть позбавлених ціннісної «системи координат», що робить їх постійними об’єктами безглуздих і нераз жорстоких ігор. Загалом непогані дівчата цькують свою ровесницю, порядні хлопці стають клієнтами наркоділків, учень приносить до школи гранату , тинейджерка «дарує себе» хлопцеві на день народження, а її подруга пропонує схожий «подарунок» своєму вчителеві… Однак і дорослі герої, можливо за двома-трьома винятками, дезорієнтовані не менше – і тут уже годі послатися на вікові гормональні збої.

Відгуки у мережі засвідчують, що реалії українського життя відображено в серіалі доволі правдиво. Куди ж прямує й до чого дійде таке «безвекторне» суспільство? Про те, як легко перетворюється воно на плацдарм для боїв без правил між сильними світу цього свідчать і «бурштинова лихоманка» на Поліссі, і брутальні змагання між олігархічними кланами, зрежисовані під «демократичний виборчий процес», і, зрештою, події часів російської агресії, коли ворог без проблем вербував з наших громадян активістів «русской вєсни», «ополченців» тощо. Натомість героїчно-безплідні українські революції доводять неспроможність дезорієнтованої нації самотужки змінити свій стан та збудувати щось путнє на місці постсовєтської руїни.

В 2014-2018 рр. заледве не прапором опозиції тодішній владі став мем «Порошенко-Вальцман», який однаково старанно розганяли соціальними мережами україно- та російськомовні дописувачі, «упороті націонали» й особи з пропутінськими інтенціями. Та щойно на політичному небосхилі вималювався тандем Коломойський-Зеленський, як семітофобський мем вийшов з ужитку й, на диво, чимала частина його адептів «знайшла себе» в лавах тієї більшості, яка привела цю «солодку парочку» до влади.

За роки незалежності наші «верхи» оселилися в окремому комфортному світі, ніяк не сполученому з життям простих українців. «Проєвропейська», проросійська чи націоналістично орієнтована «еліта» (її класова єдність, майже за Марксом, потужно бере гору над будь-якими ідейними розбіжностями) однаково стало підтверджує це не лише своїми діями та стилем життя, а й висловами, наче навмисно орієнтованими на провокування народного гніву. Згадати хоча б репліку Л. Кучми про українських заробітчанок в Італії («це жінки легкої поведінки»), або недавнього міністра про черевоугодництво, як причину бідності українців, або скаргу головної освітянки на свою неспроможність утримувати дитину при зарплатні «всього лише» в 36.000 грн. на місяць…

Прірва між «верхами» та «низами» має й другу сторону – прості люди не розуміють своїх «елітаріїв», не здатні оцінити мотиви їхніх дій, не відрізняють державницькі інтенції від корупційних, заховують глухе відчуження й тотальну недовіру до всієї «верхівки» ( «всі крадуть!», «вони всі злодії» , «то все одна банда» й т. ін.). В таке ментальне тло акуратно, як більярдна куля в лузу, лягла ідейка про війну, розв’язану олігархами з метою наживи, а відтак чужу для простих українців. (Перед відповідною аудиторією цю війну ще можна охрестити «братоубійствєнной», але в принципі й то не конче.) Опановуючи маси, ця ідея породжує попит на фігуру «миротворця», здатного припинити «безглузду» війну в будь-який спосіб – ціна такої «миротворчості» мало цікавить людей, тупо переконаних у тому, що «гірше вже бути не може».

Автор цих рядків часом перетинається по роботі з літнім французом, який симпатизує українцям. Під час останньої нашої розмови, зауваживши мій кепський настрій, француз почав допитуватися, що знов не так з Україною. «Пригадай Норберте, – відповів я йому, – як під час 1-ї світової вся Франція була налаштована на перемогу, а під час 2-ї світової така рішучість вже далеко не була загальною. У нас зараз щось схоже на Францію 1940-го: підтримувана народом влада вперто шукає свою «дорогу у Віші». Тільки союзників, готових виграти цю війну замість нас і для нас Україна не має…» Мій друг тяжко зітхнув і скрушно похитав головою при тих словах...

Далі буде