Таким чином, підступність Путіна більш ніж виправдана. У нього є мета й бачення. Він досягає своїх цілей гнучко та послідовно, однак дуже рішуче, прискорюючи при цьому імпульс та акселеруючи ініціативу й визначеність своєї мети. Натомість Америка не має цільової мети та її бачення. Без цього політики вести не можна. А без політики не може бути стратегії. Незважаючи на нещодавній підзаголовок Інституту війни «Протистояння російському виклику: новий підхід для США», Америці не пропонується новий підхід або переосмислення цілі, окрім якої-небудь сильнішої реакції чи оборони. Нічого нового не пропонується і в нещодавно випущеній Білій Книзі (Біла Книга – офіційний урядовий документ з якогось питання; зазвичай пояснює плани уряду перед введенням нового закону) «Російські стратегічні наміри» Міністерства оборони. Те ж саме з нашою «Оцінкою загрози у всьому світі», «Стратегією національної безпеки» і нашою Національною розвідувальною стратегією. Нічого нового не повідомляється й у звіті Комісії з національної оборонної стратегії, незважаючи на попередження про нашу «надзвичайну ситуацію в галузі національної безпеки».

Америка має відновити свої цілі, поставлені щодо тодішнього Радянського Союзу ще в 1980-х роках, і нарешті вийти за межі ілюзорного стримування відродженого Homo Sovieticus. Ми маємо змусити Путіна повернутися до своїх проблем і вирішувати свої власні питання, що назріли в Російській Федерації, як-от демографічні, соціальні, економічні, етнічні, регіональні та національні, які є на порядку денному в цій державі. Його режим не може реформуватися без самопожертви. І він це знає. Без того надання людям місця для протесту та змін, все наростатиме внутрішній тиск і напруження. Останні протести в Москві – лише один із таких проявів. Значно важливішим фактом є зростаюче занепокоєння серед майже двох десятків неросійських національних республік, що вказує на розпуск штучно створеної «федерації» в одинадцяти часових поясах Землі. Ми маємо рости та впливати на демографічні, етнічні та регіональні ініціативи, що вказують на розпуск Російської Федерації як імперської конструкції.

Відповіді не неминучі запитання вимагають та диктують конструктивної наступальної стратегії з боку Америки. Наприклад, як одна країна може розмістити всю західну демократію в обороні (включаючи 29 країн НАТО)? Крім енергетики, Росія виробляє не те, чого хоче Захід. США та Європа мають загальне населення у п’ять разів більше, ніж Росія, а економіку і того в десять разів більшу й сильнішу. Економіка Росії менша, ніж економіка Техасу, а на душу населення ще менша. Росія вносить 1,5% у світовий ВВП. США – 25%. 29 країн НАТО складають понад половину світової економіки. Тривалість життя в Росії – одна з найкоротших у світі, а самогубство та алкоголізм – одні з найвищих. Рівень вбивств у шість разів перевищує наш. За будь-якої продовжуваності життя та життєздатності, російська влада боїться власного населення. Окрім «вертикалі влади», Росія позбавлена державних інституцій, у зв’язку з чим вона є прикладом вкрай невдалої держави.

Путін розгромив світовий порядок й перетнув Потомак не через панування активів чи стратегічний блиск, а через наш дефолт. Російський аналітик написав, що система Путіна сьогодні є «найнебезпечнішою загрозою для цивілізації. Небезпечнішою навіть за агресивний ісламський фундаменталізм, і безпосереднішою, ніж тоталітарний Китай», оскільки Росія метастазує в лінії розлому, від якого страждають усі демократії. Путін долає очевидні слабкі сторони Росії, використовуючи нашу саму суть. Його арсенал – наше відкрите суспільство, плюралізм, дискусії, свобода вибору та підзвітність уряду. Для нього це патології, які пропонують те, що покійний професор Роберт Конквест назвав «забоєм розуму». Вони «дозволяють нам реконструювати психічний стан ворога [Америки]», – сказав контр-адмірал Володимир Пірумов в «Інформаційному протиборстві». У фільмі «Світовий порядок-2018» Путін похвалився: «Американська система демонструє свою неефективність і пожирає сама себе». Це вже від Оруелла. Навіщо окуповувати земельну площу, якщо окупація психосфери забезпечує значно більший прибуток? Це включає в себе наше надто часте самозаперечення звичаїв Росії щодо нашого суспільства і самого існування як нації. Ми ратифікуємо афоризм Лева Троцького: «Вас може не зацікавити війна, але війна зацікавлена у вас».

Як Кремль може розігрувати карту розбрату й боротися з нами, вищою мірою усвідомлюючи власні каліцтва? Очевидно, висновок Фіони Гілл у книзі про Путіна про те, що він «не в змозі зрозуміти мислення американців та європейців та їх політичну динаміку», є категорично помилковим. Кремль уже поколіннями вдосконалює свою оцінку нашого психологічного профілю, а зараз значну роль відіграє ще й рецидив нашої національної психіки. Наші невдачі в самооцінці, наша безпосередність, відсутність у нас стратегічного інстинкту, наше незнання історії, яке потім імунізує проти уроків власного досвіду, згуртувалися. Вони дають Росії ліцензію грати в слабку руку з приголомшливо протилежними результатами.

Путін вважає, що те, що Америка у 1980-х вибрала тактику стримування, насправді є лише тимчасовим відступом. Понад те, Путін знає достатньо для того, аби не брати участі у повномасштабній гонці озброєнь, яка зробила радянську систему банкротом. Тому він веде війну за допомогою інших способів. На цьому полі бою він знає, що наша нездатність (або небажання) експлуатувати слабкі місця Росії – це наша єдина вразливість, яка компенсує безліч його слабких місць. Він всюди поширює свою самовпевненість, звинувачуючи нас уже протягом багатьох років у переслідуванні нами тієї самої мети, якої ми насправді не маємо. Сильно стурбований своїми власними слабинками, він не стурбований тим, що його нападки і зневажливе ставлення лише розпалить і посилить наше прозріння.

Окрім того, ми вже давно перейшли ту відмітку, коли могли забезпечити наші національні інтереси лише за допомогою ядерної зброї та кількості військових. А й справді: чи розуміємо ми взагалі, що вже зазнали двох ударів саме тоді, коли наша військова перевага була беззаперечною?

Після Другої світової війни Америка була неушкодженою і глобально мала перевагу на всіх фронтах. У нас була Бомба. Радянський Союз був переможений. На початку 1980-х наша глобальна позиція в плані безпеки значно погіршилася, оскільки ми були зачаровані «мирним співіснуванням» та «розрядкою напруженої обстановки». Як ми колись могли дозволити такий приголомшливий переворот? Хіба ми не стримували Радянського Союзу?

Після розпаду СРСР наша глобальна позиція в галузі безпеки все ж була досить стійкою і впевненою. Пройшов час після того, як ціле покоління заявляло: «ми виграли холодну війну, чи не так?» І тепер Америка та демократичний Захід перетворюються в держави, що перебувають в жахливому стані. Знову ж таки: як ми могли дозволити такі перетворення й метаморфози? І що робити, якщо Кремль отримає військове та економічне верховенство?

І чи розуміємо ми наслідки катастрофи для своєї репутації? Наша бездушність у стосунках з Росією не лише підтвердила й заохотила її власне мародерство, але й перенесла зневагу до тиранів у всьому світі. Ми стали примножувачем сили для Пхеньяну, Дамаска, Пекіну, Тегерану та Каракаса. Те, що ми підбили

Україну передати Росії третій за величиною ядерний арсенал у світі в обмін на «гарантії безпеки», мало катастрофічні результати. Дуже вправно корейський «ракетний чоловічок» перескочив криву навчання, чергуючи лідерство з іранським Хасаном Руані.

І ще питання: як ми послаблюємо «тероризм»? Росія організувала і керувала СРСР як найбільшою терористичну державою. І Путін це святкує. У 1970-1980-х рр. Москва організувала індоктринізацію, навчання та фінансування тероризму на Близькому Сході, який став «арабським націоналізмом». Як гадаєте, що робила друга в командуванні Осами Бін Ладена людина Амман аль Завахірі в Росії у 1997 році? Це було в Дагестані, тому самому регіоні, який був трампліном для бомбардувальників Бостона братів Царнаєвих. Пізніше Завахірі допоміг Бін Ладену втілити в життя план 11 вересня. Хто підтримує, фінансує, озброює ISIS, талібів, ХАМАС і Хезболлу? Чому на російські посольства при цьому не нападали?

Відновлення нашої військової спроможності є лише маленьким моментом, коли Путін розминає наш мозок у «зміненій свідомості». Ми піддаємось «рефлексивному контролю», який наше відкрите суспільство не може виявити, не те що протидіяти йому. Зовсім недавно саме через наш інстинкт військової реакції Росія спробувала повалити нас у Перській затоці.

Ніхто не усвідомив основ геополітики Олександра Дугіна у співавторстві з генералом Миколою Клокотовим з Академії Генерального штабу: «Особливо важливо внести геополітичний розлад у внутрішню діяльність Америки та пропагувати всілякі сепаратистські та етнічні, соціальні та расові конфлікти, активно підтримуючи всі опозиційні рухи – екстремістські, расистські та сектантські угруповання, тим самим порушуючи внутрішньополітичні процеси в США. Також було б доцільно одночасно підтримувати ізоляціоністські тенденції в американській політиці ... » Окрім того, Росія також має працювати над ізоляцією Британії від Європи, запровадити розбрат як в ЄС, так і між ЄС та США, та дестабілізувати Туреччину. Незалежна Україна як каталізатор змін у Росії «являє собою величезну небезпеку». Іран має стати ключовим гравцем російсько-ісламського союзу проти Америки. (План був написаний у 1997 році, коли Вашингтон лобіював включення Росії до G7).

Незалежно від того, чи прямо чи через єменських повстанців Хуті як своєї довіреної особи, відповідальність Тегерану за атаку 14 вересня на саудівські нафтові споруди виглядає очевидною. Але врешті-решт, саме співпраця Росії – можливо, у вигляді лялькової вистави – стоїть на задньому плані. Типова модель зондування Путіна очевидна. Спочатку напад на Фуджейру 12 травня, за два дні – напад на східно-західний трубопровід Саудівської Аравії, далі 12 червня – напад на два танкери в Хормузькій протоці. (Повідомляється, що MI6 розслідує помилкові координати GPS, надані Росією британському нафтовому танкеру, щоб направити його в іранські води). Тоді 20 червня – збиття американського безпілотника. Класична провокація та маскування – війна збільшить ціну на нафту, поповнивши скарбниці Кремля.

Через два дні після останньої атаки Путін запропонував російську зброю Саудівській Аравії з метою захисту від майбутніх атак – це було б «мудрим урядовим кроком». І щоб виконати повну голограму, російський міністр енергетики Новак заявив, що Росії доведеться переоцінювати безпеку на власних нафтових об’єктах. Прозоро? Звичайно. Ефективно? Парадоксально, але дійсно так.

«Парадоксально» через нашу непохитну бездушність. У 2008 р. в Нью Йорк Таймс був зроблений та опублікований такий висновок: «Вашингтону надто сильно потрібна Росія в таких важливих питаннях, як Іран, аби ризикувати всім цим і захищати Грузію». Одинадцять років потому, у Білій Книзі «Російські стратегічні наміри» знаходимо приголомшливу рекомендацію Вашингтону і Москві «спільно працювати з метою перемогти й заволодіти тими, хто зараз досягає небезпечного прогресу за допомогою проміжної та іншою зброї, включно з далекобійною зброєю». Хто стоїть за цими «тими»? Нескінченні угоди про контроль над озброєнням між Вашингтоном та Радянським Союзом та «спільну співпрацю» – саме те, що дозволило Радянському Союзу перевершити наше стратегічне верховенство у багатьох сферах, яке ми колись мали.

Таким чином, просто «стримування» Росії – це щось схоже на заклик сирени, на бюрократичну вербалізацію політики дрейфу. Як і раніше, він нескінченно прирікає нас реагувати, переходити від кризи до чогось іншого... Не маючи навіть винагороди, ми залишаємося собаками Павлова... і програємо, під час розпалення зневаги до Путіна. Наш змінений стан душі призводить до зникнення здивування, коли ми дізнаємось про те, що Росія орієнтується на Каліфорнію та Техас як на сепаратистські держави, що є поворотом на заклик В’ячеслава Молотова повернути Аляску як «історично російську землю». Це заохочує Росію до військових навчань біля крайнього правого Шарлоттсвілля, а російські шпигуни видають себе при цьому за представників ISIS, що загрожує вбивством сімей американських військових або залякує сім’ї пілотів НАТО.

Чому ми маємо продовжувати відмовлятися від ініціативи Москви (або її представників Північної Кореї, Ірану, Сирії та Венесуели), а також від вибору часу, місця та узгодження обставин? Чому ми постійно граємо у гру наввипередки? І це при тому, що все це відбувається в умовах постійної дезінформації, маскування, компроматів, агітацій та провокацій. Своєю чергою, наша власна правова та регулятивна структура робить своєчасну нейтралізацію російських нападів практично неможливою.

І як довго це ще триватиме? Куди дійдемо вкінці? Невже ми сміємо навіть думати, що після цього ми ще щось зможемо повернути чи виправити? У листопаді 2014 року я зробив попередження: що трапиться, якщо ми принципово не переглянемо американську «політику» щодо Кремля? Очевидно, в такому випадку ми незабаром десь зіткнемося з черговою ракетною кризою, як це було на Кубі, незалежно від географічного положення. В лютому цього року Путін відкрито погрожував саме цим. Цілком прозоро в грудні минулого року у Венесуелі відбулося розміщення ядерних бомбардувальників, військ та військової техніки. А російські військові кораблі закріпилися в Гавані. Не дивно, що покійний Вальтер Ліпман називав політику стримування «стратегічним жахом».

У 2008 році генерал Руперт Сміт писав: «Якщо ваш опонент знайшов спосіб заперечити ваші виробничі та технологічні переваги, і з будь-якої причини ви не в змозі або не бажаєте змінювати власні параметри з метою відновлення своєї перевагу, то в такому разі ви й далі будете змушені боротися на полі бою, встановлене вашим опонентом, і на його умовах». Росія визначила поле битви ще багато років тому: «Фокусування застосованих методів конфлікту змінилося в напрямку широкого використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, що застосовуються в координації з протестним потенціалом населення».

Ми маємо повернути Росію на те саме поле бою і зробити приціл на неї в усіх сферах, через усі шляхи та використовуючи всі можливі засоби. Дещо – а саме санкції та останні кібер-операції – вже роблять свою справу, але є не дуже ефективними, швидко розсіюються і їх необхідно кардинально посилити. Після чотирьох повних років санкцій ВНП Росії зріс на 1,5%, а це більше, ніж Німеччини (1,1%), Італії (0,7%) та Франції (1,4%). Інвестиції Німеччини в Росію становлять 10-річний максимум, а торгівля Франції та Росії зросла минулого року на 11%. Російський ринок збільшився на 21%, повернувшись до рівня, який був ще до санкцій, а його державний борг перепроданий. І жоден великий російський банк не був санкціонований після більш ніж пів десятиліття. Як це можна порівняти із санкціями проти Ірану? Путін знає, що гроші Росії в наших фінансових установах надійно сховані. Що це говорить про нас?

Так само, як Путін експлуатує саму суть Америки, ми маємо експлуатувати суть Росії. Однак її суть була ретельно ігнорована – самі її розміри та склад як однієї сьомої частини земної суші. У 1890-х роках російський Генеральний штаб провів дослідження військових кампаній Росії між 1700 та 1870 роками. Росія вела 38 воєн. І лише дві з них були оборонними. Один із регіонів – Колима, що становить площу Іраку, Ірану та Афганістану (разом взятих) або, якщо хочете, більше, ніж Франція, Іспанія, Японія, Німеччина, Італія, Великобританія, Греція, Швеція та Північна Корея (також взяті разом).

Сьогодні перейменована «Російська Федерація» – це вже дещо інше. Її рубежами як багатонаціональної імперії є неросійські республіки та кілька інших федеральних регіонів. Відповідно до своїх стратосферних амбіцій повернути міжнародний порядок, імперська амбіція Кремля є космічною: «Всі люди мають стати росіянами та передовсім російськими, тому що російська національна ідея є універсальною», – так написав ще Достоєвський. Тому не дивно, що в неросійських республіках зростають протести проти бурхливої русифікації, насильницької асиміляції та нищівної централізації. Вони приєднуються до наростаючого гніву з приводу економічної експлуатації, включаючи узурпацію Москвою мінеральних і вуглеводневих ресурсів, та «оподаткування без репрезентації». Фантом «сепаратизму», вправно створений російськими алхіміками в Україні, вже починає спрацьовувати як бумеранг, а добросовісна популістська/ анти-істеблішментська ідентифікація з «сепаратизмом» вже була озвучена неросійськими націями.

• Такі країни, як Татарстан, що живлять кінцеву точку вводу Північного потоку 2, протестують проти їхньої економічної експлуатації з боку Москви та подальшого екологічного руйнування.

• На громадській акції на початку цього року президент Якутії відкрито заявив, що нація має стати господарем своєї землі і більше не дозволяти Росії чи іншим командувати ними.

• Група в Саранську, столиці Мордовії, звертається до Фінляндії, їхньої фінно-угорської нації, по допомогу в ліквідації економічних катастроф.

• Скоро буде два роки з того часу, як на річницю російського звільнення Казані, представники народів Середньої Волги – «Ідель-Урал» – створили координаційний комітет для боротьби з політикою мови та національності Путіна. «Величезний регіон, Ідель-Урал. . . об’єднує нації, [які] перебувають за крок від усіх російських комунікаційних та транспортних зв’язків між Європейською Росією та Сибіром».

• Минулого року організація «Вільний Ідель-Урал», спрямована на відновлення «реального суверенітету» республік Ідель-Урал (Поволжя), пікетувала російські дипломатичні представництва, що брали участь у дипломатичних представництвах в різних країнах Європи.

• Вважаючи себе чимось схожим на США чи Канаду, сибіряками оголосили незалежність Сибірської Демократичної Республіки 4 липня 1918 р. Разом із прапором, що нагадує наш, крім сніжинок замість зірок, заклик сьогодні доволі чіткий: «Після неминучого падіння імперського режиму Кремля, сибірському народові знову доведеться все вирішувати самостійно, оскільки він вже почав визначати свою долю ще у 1918 році».

Важливим є і те, що глибоке і зростаюче відчуження від центру самих росіян роблять регіоналізм ще потужнішим фактором. Росіяни на периферії все більше віддаляються, розглядаючи центр як окупаційну владу: «Є люди першокласні [в Москві] та люди другого класу [скрізь]. Це колоніальна політика». Російський коментатор підкреслив, що «регіоналізм нічого не відбирає у росіян. . . але це дає їм щось критично важливе – можливість бути господарями своєї землі, а не залишатися підданими імперії». Веб-сайт afterempire.info говорить про все це. Важливо й те, що регіони починають спілкуватися та координувати свої скарги.

П’ятнадцять років тому радник Путіна Владислав Сурков заявив, що метою безіменних іноземних сил «є знищення Росії та заповнення її величезної території численними дисфункціональними квазідержавними утвореннями». Росія знову викликала занепокоєння в Заходу та США за нібито тіньові махінації під час «Арабської весни» та «кольорових революцій» в Грузії та Україні. Повторюючи раніше сформульований пункт, Москва достатньо зрозуміла нашу психіку, аби вміти легко нас звинувачувати і не ризикувати реалізацією нами певних кроків. Рівно через рік після Суркова сама Росія діяла з цією метою, впроваджуючи ті самі методи в Україні, – а потім в Європі та США, – лише посилюючи напад. Ми маємо діяти згідно звинувачень і ставити перед собою саме ту образливу мету, яку ми нібито впроваджували вже протягом стількох років.

Оскільки є ще й Китай, ми не наважуємось не враховувати стратегічної афазії стримування щодо Росії. Продовження аутсорсингу «контролю за реальністю» Оруелла для Кремля є просто-таки кримінальним. Щоправда, справжня федералізація московської імперії сама по собі може забезпечити значну гарантію нашої національної безпеки. Не розкриваючи своєї рішучості, відкидаючи аскетизм та приймаючи афірмативну, образливу позицію щодо Росії, ми не переживемо третього удару. Ми маємо застосувати Дугіна у зворотному порядку.

Вересень 2019 року

Переклад з англійської
Вікторії О. РОМАНЧУК