Крути не мають повторитися!
«Масада більше не паде!»*
Клятва новобранців ЦАХАЛу
«Найбільша аморальність – це братися до справи, якої не вмієш робити».
Наполеон І Бонапарт
«Бог на тій стороні,
у кого краща артилерія».Наполеон І Бонапарт
«Так, держава – це я, а не те, що вони
з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас
вже була б достойна держава».Ліна Костенко
Автор цих рядків за останні місяці багато розмірковував над феноменом «слуги народу»: звідки цей злет на рівному місці, цей фантастичний рівень підтримки абсолютно профнепридатного «лідера» та з нічого створеної «політсили»?
2015 року в «Універсумі» (ч. 1-2) побачила світ моя стаття «ПРО ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ТАКТИКИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ», в якій ішлося про те, як російська пропаганда, опанувавши порівняно незначну частину глобального інформаційного простору, значною мірою зуміла нав’язати світові потрібне Москві бачення подій в Україні. Було показано, що з цією метою Кремль використовує ефект резонансу, системно посилаючи порівняно слабкі інформаційні імпульси, співзвучні з поширеними у світі уявленнями, фобіями й забобонами.
Автор тішив себе слабкою надією, що аналогічний метод могла б узяти на озброєння українська пропаганда: попереджений – отже озброєний. Однак наступні події не засвідчили чіткого розуміння цієї проблеми українською владою. Тим часом навесні того ж року почалися зйомки телесеріалу «Слуга народу», а восени відбувся його очікувано резонансний прем’єрний показ – якраз «під вибори». У телевізійному «слузі народу» були щедро використані «ресурси» обсценної лексики, яку наш християнський піпл сприймає особливо радісно й охоче. Створений в такий спосіб настроєвий імпульс чиїсь умілі руки почали професійно, делікатно й наполегливо підштовхувати у потрібному напрямі…
Український державний корабель змінює курс на 180 градусів далеко не вперше, проте ще ніколи так стрімко. Новини одна чорніша за другу вигулькують тепер мало не щодня.
Можна припустити, що в Україні була реалізована спецоперація Луб’янки, яка стала своєрідним тріумфом чекістських ідей, причому левову частку цього тріумфу забезпечив бездоганний вибір «прикриття». Цікаво, що б сказав з цього приводу Віктор Суворов? Але це так. До слова.
Світ не ідентифікував цю спецоперацію, як таку, а лише як «демократичний вибір народу України». Тож Кремль можна поздоровити не лише з ефективним задіянням його «кількісної переваги» – безмежних ресурсів та незліченних каналів впливу на українське суспільство. Очевидним є блискуче інтелектуальне забезпечення задуманого, реалізованого московитами поетапно, з досконалим знанням слабких місць противника та чітким ранжуванням цілей та пріоритетів, в гармонійній взаємодії усіх засобів війни проти українства (мілітарних, інформаційно-пропагандистських, агентурно-диверсійних, дипломатичних, економічних та ін.).
Робота путінських штабістів у технічному плані заслуговує найвищої оцінки, чого, на жаль, не можемо сказати про їхніх українських візаві. Та й чи такі існували взагалі?
Від початку «гарячої» фази російсько-українського протистояння українська сторона не виявляла належного розуміння важливості його інтелектуальної складової. Нема, як і не було єдиної національної стратегії чи бодай вибудованої системи пріоритетів; взаємодія окремих притомних владних структур залишається слабкою й безсистемною. Зрештою, з українського боку вповні даються взнаки «традиційні» негативи наших суспільних практик – кумівство (згадати хоча б горезвісний «МінСтець»), угодовство, корупція, хуторянська вузькість обріїв та підходів тощо.
Через кілька місяців після ейфорії з Томосом, безвізом, Законом про мову тощо ошелешена нація опинилася перед перспективою не менш масштабної поразки, ніж та, якої зазнала століття тому, але можливо з куди більш фатальними наслідками. Тоді-бо українство було живою об’єктивною реальністю, з якою мусили лічитися навіть його люті вороги – нині на значній частині національних теренів воно залишилося майже штучною конструкцією, позбавленою коріння й неспроможною виживати без підтримки «згори». Актуальна після Першої світової війнв тема національного відродження давно стала вчорашнім днем для «прогресивного людства»; сучасний глобалізований світ нав’язує цілком інші напрямки та орієнтири.
На жаль, навіть серед щирих патріотів України багато хто бачить панораму ворожого наступу лише фрагментарно. «Армія не здасть своїх позицій», – можна почути від них, або ж: «Курс на Європу закріплено в Конституції», або ще щось. Тому дозвольте нагадати, як виглядає картина принаймні в основних її рисах:
1) Продовження, посилення, урізноманітнення військового тиску Московії на Україну;
2) Активізація «п’ятої колони» Москви. Причому успішна діяльність прямої агентури Кремля на кшталт Окупаційного блоку тощо спричинює резонансну активацію «ватних» та «проватних» елементів усередині країни, яка не коштує «бєлокамєнной» жодних зусиль чи витрат;
3) Руйнування міжнародного фронту підтримки України. По п’ятьох роках економічно збиткової й політично малоуспішної конфронтації з Москвою тріщини в цьому фронті видно неозброєним оком і їхнє подальше розширення та розхитування не становить проблеми для кремлівської дипломатії з її величезним досвідом підривної діяльності;
4) Агресивна «миротворчість», накидання українському політикуму та суспільству «миролюбних» практик та ідеологем, супроводжуване маргіналізацією патріотичних ідей, активістів, згромаджень;
5) «Місія Портнова» – судово-правовий терор проти проукраїнських елементів та інституцій. Нереформована попереднім режимом правова система ідеально надається для такої діяльності й уже почала «віддячувати» за пережиті її представниками страхи та пертурбації;
6) Руйнування мовно-культурної інфраструктури українства: зняття квот, зменшення фінансування кіновиробництва, очікувана «реформа» мовних законів у дусі Ківалова-Колісниченка – під акомпанемент розмов про «дистанціювання» держави від «дражливої» культурно-історичної проблематики тощо;
7) Поглиблення міжрегіонального розколу країни; інтенсивне насадження регіональних ідентичностей, закроєних як альтернативні до української ідентичності. В рамках цього сценарію щирим українським патріотам теж відведено своє місце – приміром, промоція націоналістичних ідей, жорстко обмежена теренами Галичини, не менш успішно працює на розкол, ніж реставрація комуністичної символіки на Сході;
8) Фізичний терор проти українських військовиків, волонтерів, активістів і просто національно свідомих українців з нацьковуванням на них русифікованого плебсу. Перестає бути винятковою ситуація, коли ветерана війни на Сході забивають бітами «невідомі» в під’їзді будинку під розвеселі коментарі розігрітого алкоголем «зеленого» електорату: «Смотри-ка – еще одного бендеру грохнули!», або виклично-презирливе, кинуте в обличчя інвалідові війни: «Я Вас не посылал воевать за Порошенко!» й поготів стає українським повсякденням;
9) Економічна реінтеграція України в постсовєтський простір. Вигідність такої інтеграції в короткотерміновому плані забезпечує цей проект великою кількістю впливових прихильників та потужними рушійними силами всередині України.
10) Політична, інформаційна, культурна, релігійно-духовна реінтеграція – на кожному з названих напрямків точиться активна й небезуспішна робота, просуваються численні проекти, кінцева мета яких узгоджується з генеральною російською стратегією розчленування, поглинання й «рускомірской» рекультивації України.
Навіть цей розлогий список у жодному разі не охоплює всього. Поза ним залишилися, приміром, антиукраїнська війна у кіберпросторі, витискання України та її союзників із Азово-Чорноморської акваторії, «кураторство» Луб’янки/Ясенєво над освітньою сферою (як без такого кураторства могло відбутися, приміром, масове «опитування» школярів на тему розколу України, на диво швидко й без жодних оргвисновків «забуте» освітянським начальством?) та багато чого іншого.
На кожному з напрямків ворог здійснює інтенсивне тестування українського суспільства на предмет (не)готовності до протидії. І на жодному з цих напрямків ініціатива не належить проукраїнським силам. При тому, що вразливих місць наші візаві самі мають безліч (від сировинного характеру економіки до, приміром, слабкої мотивації бойових командирів нижчої ланки), при тому, що пошук больових точок противника є азбучним принципом стратегії, а для слабкішої сторони – практично єдиним шансом, ми не завдаємо систематичних ударів по жодному з таких місць!
Що протистоїть з українського боку амбітним планам смертельного ворога, поряд із якими сумнозвісний «план «Барбаросса» може видатися заледве не тактичним маневром? Принаймні в сенсі системності, багатоплановості, узгодженості дій окремих фронтів – нічого! І ходить навіть не про чинну українську владу з її більш ніж сумнівною готовністю захищати країну, натомість із безсумнівним невмінням це робити, а про українство загалом.
Не є великим секретом, що українське суспільство у своїй більшості складається з людей амбівалентних, некомпетентних, відкритих до ворожої пропаганди; з осіб, зраджених та обманутих попередніми режимами, а відтак ображених на всіх і вся і, зрештою, з відвертих українофобів. Ще за помаранчевої доби нині політично покійний Діма Табачник (хай буде йому скловатою Свята Земля!) мріяв сколотити з того всього якусь подобу «народного Сопротивления», спроможного розчистити дорогу для переможної ходи «освободителей», проте… Зіпертися на цю драглисту масу було годі й численні спроби ворога вибудувати з неї скільки-небудь дієвий антиукраїнський фронт щораз зазнавали фіаско. Проте Кремль, на відміну від нас, уміє вчитися на помилках і нині демонструє неабиякий хист у мобілізації для своїх потреб цієї частини вітчизняного електорату та отримання позірно демократичними методами карт-бланшу на знищення українства.
Пригадаймо собі також, що спалахи популізму, слабкість демократії та її неспроможність відповідати на новітні виклики є нині світовими трендами… За таких умов особливої нагальності набуває створення Центру Національного Спротиву, зорієнтованого на безкомпромісну боротьбу з метою захисту української державності; непіддаваного (на відміну від державних структур, які вже давно потребують доповнення неурядовими ініціативами) тискові смертельного ворога та незалежного від уміло оркестрованих ним коливань суспільної думки.
Ця ідея нині ширяє в повітрі (її нещодавно озвучив, приміром, екс-спікер Андрій Парубій), проте одна річ – сама ідея, а дещо інше – способи її реалізації. Неправильний, проте на жаль доволі ймовірний у практичному виконанні спосіб полягає в тому, щоб прив’язати проект Центру до поточних елекційних потреб певних політичних потуг і одразу ж про нього забути, щойно ці потреби стануть менш гострими – щось схоже організовувала, приміром, Юлія Володимирівна зі своєю «Батьківщиною» на самому початку московської агресії... Навпаки, Центр має бути політично незалежним і непідвладним хвилевим змінам кон’юнктури на київських пагорбах. Хіба що за панування проукраїнської влади в його функціях мають переважати аналіз, консультації та ідеологічна робота, а в разі реваншу антиукраїнських сил – безпосередня мобілізація чинників спротиву.
Ворожі сили, будь-то «прекраснодушні миротворці» чи безпосередньо керована Кремлем агентура повинні усвідомлювати, що існування Центру Спротиву є такою ж непідвладною їм реальністю, як і, приміром, зміна дня й ночі. Спроби ліквідації легально діючого Центру мають автоматично активізувати його закриту складову, озброєну набагато жорсткішими програмними установками.
Когось здивую, але головною вважаю саме інтелектуальне забезпечення українського спротиву, формування об’єктивної стереоскопічної картини ворожого наступу на українство та розробку стратегії опору, а згодом і контрнаступу. Цим має зайнятися спільнота українських (можливо не тільки українських і обов’язково – за участю представників діаспорного українства) інтелектуалів найвищого ґатунку, дистанційована від політичних розкладів, побудована за принципом «круглого столу» та озброєна певними важелями інформаційного впливу на владу й суспільство.
Мусимо розуміти, що основною зброєю такої структури можуть бути лише авторитет і довіра в суспільстві, але… Як їх здобути в країні корумпованій, просякнутій взаємною недовірою, з низьким попитом на інтелектуальну продукцію? Тут дуже важливо ретельно витримати політичну незалежність та некон’юнктурний характер новостворюваної формації, щоб членство в ній ніким не розглядалася як сходинка до офіційних посад, статусних привілеїв та захмарних статків. У цьому сенсі Центр має бути схожим на Нобелівський Комітет, участь у роботі якого додає суб’єктові авторитету й пошани, але нікому не торує шляхів до владних кабінетів чи бізнесових еліт.
Не плекаймо ілюзій – сила інтелекту, не підкріплена матеріальною силою за українських умов важить небагато. Матеріальна ж сила ЦНС має полягати в його здатності координувати неурядові ініціативи та ресурси і в оборонній царині; плеканні, пропаганді та поширенні ідеології спротиву (зокрема шляхом перекупки та переорієнтації медійних потуг, які нині обслуговують агресора та союзних із ним олігархів); консультуванні з цих питань політичних та владних структур тощо. Останні напрямки діяльності, звісно ж, потребують не так інтелектуалів, як організаторів і спонсорів. І ще одне… «Чудо-зброєю» московитів є, як відомо, «бійці невидимого фронту»: від диверсантів, які підривають військові склади та вбивають українських патріотів – до емісарів, які корумпують українські владні структури.
Якою могутньою патріотичною симфонією прозвучала неофіційна хода захисників Вітчизни на тлі безбарвно-«миролюбного» відзначення української незалежності офіційними чинниками «зеленого» режиму! Ця хода до сліз зворушила тисячі українських сердець, проте капітулянтів із провладного табору, судячи з їхніх подальших дій, нічому не навчила й ні від чого не застерегла. Цей дивовижний факт допускає хіба єдине тлумачення – ні, не безпросвітну дурість чинної «еліти» (хоча й це теж), а небезпідставні сподівання її ляльководів обезголовити й відтак знешкодити свідоме українство. Ми не мусимо дати їм це зробити, ба більше: жорстко поставити ворога перед тим незаперечним фактом, що зробити це в принципі неможливо!