Зустрічаються росіянин з українцем. Заходить мова про президентів. «Наш прєзідєнт настаящій патріот, – каже росіянин. – Всьо дєлаєт для блаґа Рассії!». – «Подумаєш, здивував, – відказує українець. – Наш також».

Цей анекдот чудово віддзеркалює українську реальності. Характерний приклад. Як, приміром, пояснити працевлаштування пана Валерія Хорошковського в Офісі президента? Чим саме займатиметься на Банковій екс-віце-прем’єр-міністр і колишній голова СБУ часів президентства Віктора Януковича наразі невідомо. Але сам факт появи в приміщенні ОП члена призабутої «Команди озимого покоління» промовистий. Хорошковський покинув Україну наприкінці 2012 року і повернувся до Києва 21 травня 2019-го. Деякі фрагменти біографії генерала армії (чи то запасу, чи відставного) мимоволі викликають запитання щодо того, чим керується ця людина, які цінності сповідує і якої мети прагне досягти. «Более государственного президента, чем сегодняшний (Віктор Янукович. – О. Р.), я не видел. Хотя я проработал определенное время с тремя. И то, как отстаивает украинский интерес президент Янукович, достойно подражания. <…> Президент – это Богом данная и народом избранная должность, и он всегда будет отстаивать национальные интересы» (з інтерв’ю Валерія Хорошковського Мустафі Найему та Сергію Лещенку в 2010 році). «Стопроцентно пророссийским и навсегда ей [России] преданным считаю лишь Хорошковского. Это единственный человек, который может получать указания только из Москвы» (Тарас Чорновіл, грудень 2010). Олег Рибачук на шпальтах журналу «Країна» 2011 року висловив припущення, що після приходу Хорошковського на посаду очільника СБУ і зміни керівництва цієї структури українська спецслужба перетворилась на ФСБ (у).

У травні 2014 року інтернет-видання iPress.ua з достовірних джерел отримало інформацію про позицію Росії стосовно виборів в Україні. Мовляв, український уряд має очолити зрозуміла для росіян людина, яка може стати ефективним переговорником з Москвою. Такою людиною росіяни назвали Валерія Хорошковського.

21 вересня 2019 року своїй авторській програмі «Чесна політика» колишній народний депутат України Сергій Лещенко висловив цікаве припущення: «Впливати на процеси в СБУ намагається колишній очільник спецслужби Валерій Хорошковський, який після кількох років безтурботного життя у Монте-Карло вирішив повернутися на батьківщину. Його з нинішнім президентом Володимиром Зеленським пов’язує співпраця на каналі «Інтер»… Зараз Хорошковський намагається завоювати вплив біля нової влади, торгуючи своїми правами на власність на телеканал «Інтер», які у нього зберігаються через неспроможність колишнього партнера Дмитра Фірташа розрахуватися за цей медіа-актив».

23 вересня у телепрограмі Тараса Березовця «Прямий контакт» експерт Міжнародного інституту демократії Євген Дикий висловив думку, що в Україні міжнародні стратнегічні рішення ухвалюють п’ятеро людей: президент Зеленський, брати Шефіри, Андрій Богдан і Андрій Єрмак. За дужками цієї стратегічній п’ятірки, мовляв, є ще й шоста фігура – Валерій Хорошковський, який начебто зорієнтований на вибудову стосунків з Росією…

За інформацією Сергія Лещенка, Хорошковський «намагається конвертувати зв’язки з командою «95 кварталу» в політичний вплив». Про це екс-нардеп повідомив у своєму Телеграм-каналі: «І, як кажуть, пропонує новій владі бути комунікатором по російському і американському напрямку».

Чи аналізує такі цікавинки «контора» Івана Баканова? Помовчимо. Подумаймо. Навіщо Банковій знадобився пан Хорошковський?

На думку екс-керівника зовнішньої розвідки КҐБ СССР генерал-майора Олега Калугіна, працівники російської ФСБ напевно впроваджені в державну систему України: «Це найбільша країна, що має вихід на західні кордони і має контакти із західними країнами. Для Росії у стратегічному плані – це серйозна справа, тому в Україні все може бути».

Але ми не про це. Ми про логіку дій, заяв і вчинків нинішньої влади. Так, на сайті глави Української держави був оприлюднений список українців, звільнених з російських в’язниць. Читаємо заголовок: «Українці, які повернулися на батьківщину у рамках взаємного звільнення Україною та РФ утримуваних осіб». Про яке ВЗАЄМНЕ звільнення йдеться? 24 українських моряків Росія мала віддати Україні БЗЗАСТЕРЕЖНО згідно рішення Трибуналу ООН з морського права в Гамбурзі ще 25 травня 2019 року – негайно звільнити та повернути в Україну утримувані Росією екіпажі українських військових кораблів «Нікополь», «Бердянськ», «Яни Капу», а також самі кораблі.

Інсайдом про обмін в Telegram поділився відомий український політолог Тарас Березовець: «В случае невыполнения решения Международного трибунала ООН Россию ждали не только проблемы с судоходством (такие неприятные и болезненные вещи, как недопуск судов под российским флагом в иностранные порты, отказ в дозаправке, пресной воде), но и возможное замораживание «Северного потока-2». Да, потому что проект NS2 тоже попадает под действие морского права! И Путин с Газпромом попросту сыграли на упреждение, дабы не получить удар в спину. И получается, что украинская власть своими действиями помогла ему выйти из ситуации с наименьшими потерями, не только репутационными, но и финансовыми.

Теперь осталось понять, было ли это следствием ошибки, или преднамеренной игрой на стороне противника. В старое время можно было бы потребовать создания специальной следственной комиссии Верховной Рады по этому делу. Но ведь у нас теперь не Верховная Рада, а Верховная Дума и потому про парламентский контроль можно забыть на долгое время».

Чи дозволено жертвувати державними інтересами, лицемірно стверджуючи, что заради людей можна піти на все: вести переговори с терористами (ще 2014 року Президент Литви Даля Грібаускайте назвала Росію терористичною державою, про так звані ЛНР і ДНР взагалі не йдеться – це відомі терористичні структури), торгувати суверенітетом? Про 13 тисяч полеглих за свободу й незалежність України вже забуто?

З деякого часу в інформаційному просторі України шириться запущена ворогом провокаційна думка – народ стомився від війни. Військовий стан навіть не був оголошений, а народ уже, бачте, стомився. Жителі Києва чи Львова відчули на собі подих війни?..

Відомий журналіст Аркадій Бабченко ставить Володимиру Зеленському незручні, але слушні питання: «У Вас какая стратегия? Освободить сейчас пленных – это разовый шаг. А что дальше? Для страны? Для нас? Для граждан? Для жителей оккупированных территорий? Для суда? Для спецслужб? Для расследований? Какова мотивировка принятия Ваших решений? Чем Вы руководствуетесь в первую очередь?Интересами страны? Своего рейтинга? Нового видео в Фейсбуке?.. Вы точно понимаете, что и зачем делаете? Ответ на вопрос «а что дальше?» – у Вас точно есть?».

7 вересня в аеропорту «Бориспіль» Президент Володимир Зеленський заявив, що його домовленості з президентом РФ Володимиром Путіним про обмін утримуваними особами було повністю виконано обома сторонами. «Далі ми будемо просуватися до звільнення всіх полонених, а також просуватися до кінця війни в Донбасі», – заявив Зеленський.

7 вересня після зустрічі звільнених українських в’язнів Кремля в аеропорту «Бориспіль» Володимир Зеленський озвучив план з врегулювання військового конфлікту на Донбасі: «Я сподіваюся, що скоро у нас буде нова в зустріч у нормандському форматі, і ми проговоримо всі кроки на найближче майбутнє, щоб завершити цю жахливу війну». Звучить красиво. Емоційно. Та чи не є такі заяви-дії вербальною підготовкою ґрунту для майбутньої капітуляції? А ще український президент у своєму виступі запевнив громадян, що «ми повернемо не тільки людей, а й території». Стоп! З цього місця хотілось би почути докладніше пояснення про те, як президент України уявляє собі «повернути не тільки людей, а й території».

Бо Департамент інформації і друку МЗС РФ вже склав інструкції для Володимира Зеленського: «Для успішного вирішення комплексних проблем, що накопичилися, на Південному Сході України місцевим жителям треба, передусім, відчути зміну ставлення до себе з боку Києва, яке б, насамперед, виражалося в припиненні обстрілів, скасуванні торгово-економічної і транспортної блокади, відновленні соціальних виплат і пенсій».

Чи візьме до уваги український президент поради підлеглих Сергія Лаврова: «звичка звинувачувати Росію у всіх бідах України повинна залишитися в минулому»; «узгоджене взаємне звільнення осіб послужить консолідації всіх здорових політичних сил в Україні навколо ідеї якнайшвидшого завершення кровопролитного конфлікту і нормалізації добросусідських відносин з Росією»?

Чи звернув увагу український президент на підозріло-єзуїтську похвалу МЗС РФ: «Нова адміністрація Володимира Зеленського продемонструвала здоровий підхід і готовність до компромісів»?

Коли хвалить ворог – це завжди має викликати занепокоєння, тривогу, настороженість. Запропонована Кремлем «нормалізація добросусідських відносин з Росією» (одразу після звільнення Цемаха Владімір Путін заявив, що обмін утримуваних осіб між Росією і Україною буде «масштабним» і стане кроком до нормалізації відносин між країнами) – це брутальна пропозиція Україні відмовитись від опору. Колись Черчилль попереджав, що на війні відмова від спротиву – це дорога до ганьби.

Що означає «НОРМАЛІЗАЦІЯ ВІДНОСИН»? Росія поверне Україні Крим? Виведе свої війська з Донбасу?

«Президент Украины, который делает все, чего пожелает от него президент России. Президент Украины, который, похоже, уже стал на колени. Это стыдно. Это больно. Это предательство. Это предательство всех тех людей, которые отдали свои жизни за Украину. Мир любой ценой выглядит вот так. Прелюдия капитуляции»(фінансист Сергій Фурса).

Скільки ще можна аналізувати, попереджати, застерігати, звертати увагу: Росія – це сусід з каменем за пазухою. Чи думає про це хтось в Офісі президента? Бодай на якусь близьку перспективу. Тим часом Кремль уже радить, що має зробити Зеленський для дружби з Росією – найперш відкликати «антиросійські» рішення команди Петра Порошенка. Чи розуміють в ОП, що «бєлокамєнная» по-візантійськи витончено обігрує непрофесійну українську владу? Що може протиставити московській дипломатичній школі й дипломатичній традиції шоумен або професійний весільний фотограф? Чи усвідомлює ЗЕ-команда, чим усе це може закінчитись для Української держави? Невже Зеленський не відчуває, що Путін і Макрон (про досвідченну Меркель наразі помовчимо) примушують Київ до капітуляції? Від смішного до трагічного й справді один крок…

Про всяк випадок нагадаймо. «Когда же речь зашла об Украине (на саміті НАТО в Бухаресте в квітні 2008 року. – О. Р.), Путин вспылил. Обращаясь к Бушу, он сказал: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина – это даже не государство! Что такое Украина? Часть ее территорий – это Восточная Европа, а часть, и значительная, подарена нами!» И тут он очень прозрачно намекнул, что если Украину все же примут в НАТО, это государство просто прекратит существование. То есть фактически он пригрозил, что Россия может начать отторжение Крыма и Восточной Украины» (газета «Коммерсантъ», 7 квітня 2008).

У 2015-2016 рр. Українській державі вдалося зупинити тиск Заходу щодо надання ОРДЛО конституційного «особливого статусу» та проведення «виборів». Оголошений наступний «великий обмін» заручниками і полоненими (на кшталт Юлії Просолової, засудженої до 12 років позбавлення волі за вчинення за завданням керівників «ДНР» теракту у Маріуполі, внаслідок якого загинув начальник головного відділу контррозвідки УСБУ полковник О. І. Хараберюш?) може змусити Київ піти на поступки Росії й колаборантам-терористам. І Захід Україні в цьому допоможе. Поза всяк сумнів. Бо міжнародна репутація України вже не просто підмочена, вона незабаром й ламаного гроша не вартуватиме. Зближення Заходу і Росії за рахунок недолугих дій нової української влади неминуче.

Відтак новій ЗЕ-владі буде вкрай складно тиснути на представників держав-підписантів Будапештського меморандуму і вимагати від них виконувати свої зобов’язання перед Україною, зважаючи на справжню вартість знищених ядерних ракет і неспівмірно малі кошти, які отримала Україна за цю конверсійну оборудку. Чи думає про це хтось в Офісі президента? Бодай на якусь ближчуу перспективу.

За словами Зеленського, РФ та Україна будуть рухатися «до звільнення всіх полонених, а також просуватися до кінця війни на Донбасі». Наміри гарні. Але. Трампу і Макрону байдуже, чим поступиться Україна Росії. США і Франція, безумовно, не хочуть нашої поразки, але їхні власні зацікавлення вищі за українські інтереси. Тож ними (українськими інтересами) американці й французи найімовірніше готові пожертвувати заради власної вигоди. Принципи соціал-дарвінізму невмирущі...

2 вересня 1945 року закінчилась Друга світова війна. Як відомо, тривала вона шість років – від 1 вересня 1939-го. Шість років триває (вже у XXI сторіччі) продовжується російсько-українська війна, яку кремлівські політики і, чого гріха таїти, дехто з українських, зорієнтованих на московію, маскують різними евфемізмами.

«А згодом на нашу землю прийшла війна. Яку ми зустріли всією країною», – у такій неоковирно-неозначеній формі про нинішню реальну війну України з Московією висловився Володимир Зеленський у своєму виступі під час урочистостей з нагоди Дня Незалежності 24 серпня 2019 року. Чому не наважився назвати Росію країною-окупантом?

У промові президента України на Генеральній асамблеї ООН в Нью-Йорку 24 вересня не був озвучений суб’єкт звинувачення в агресії – глава держави жодного разу не згадав Росію. Лише один раз в його виступі було вжито словосполучення «російська агресія».

Направду стає незручно за керівництво Української держави, бо вже навіть спеціальний представник США у справах України Курт Волкер закликає відкидати неправедні заперечення Росії про її безпосередню участь у боях на Донбасі: «Росія надає своїх розвідників та керує своїми ставлениками. Тому це аж ніяк не «внутрішній конфлікт через сепаратизм... Це Росія керує військовими формуваннями, це вона надсилає кадрових військових та фінансує збройні формування, це вона надсилає контрактників через фірму у Санкт-Петербурзі, платить за роботу місцевих органів».

Вісімдесят років тому союзники мілітарно перемогли могутніх агресорів – нацистську Німеччину та імператорську Японію. Звісна річ, велася війна і на дипломатичному фронті. Але основним був мілітарний. Чи знає про це це нова українська влада?

1 вересня лідери багатьох країн, в тому числі й президент України, прибули до Польщі на заходи у зв’язку з 80-річчям початку Другої світової війни. Чи хтось чув од Володимира Зеленського зміну риторики в жорсткий бік стосовно війни та перемовин з Кремлем? Чи президент України нагадав Заходу, що їхня політика умиротворення Путіна, як і вісімдесят років тому Гітлера, може призвести до катастрофи?

Трампу і Макрону байдуже, чим поступиться Україна Росії. США і Франція, безумовно, не хочуть нашої поразки, але свої власні інтереси ставлять вище за інтереси українські. І заради власної вигоди американці й французи готові жертвувати Україною.

У Польщі Зеленський зустрівся з віце-президентом США Майком Пенсом. Треба думати, що нашому президентові було запропоновано йти на замирення з Росією. І обмін заручниками є, очевидно, елементами цього плану. Так чи інакше, але йдеться про те, щоб Україна виконала частину Мінських домовленостей. Зокрема провела амністію бойовиків, а до Конституції внесла зміни про особливий статус Донбасу.

2 липня заступниця голови парламенту Оксана Сироїд прокоментувала заяву секретаря Ради національної безпеки і оборони Олександра Данилюка про те, що Україна налаштована на повне виконання Мінських угод: «Це Олександр Данилюк налаштований на повне виконання Мінських домовленостей, а Україна – ні. Виконання Мінських домовленостей – це капітуляція навіть не перед Росією, а перед так званими трактористами і шахтарями – тобто перед «ЛНР» та «ДНР».

Народний депутат мала рацію: виконання Україною Мінських домовленостей в односторонньому порядку насправді означає беззастережну капітуляцію.

Через три дні після згаданого коментаря Оксани Сироїд український президент в інтерв’ю Deutsche Welle заявив про готовність виконувати Мінські угоди по врегулюванню конфлікту на Донбасі в повному обсязі.

Рівно за місяць наївна риторика очільника Української держави стосовно можливостей дипломатичних методів умиротворення Путіна зіграла з Володимиром Зеленським злий жарт: 6 серпня під Павлополем загинуло четверо українських воїнів – закономірний наслідок популізму й пацифізму нової української влади.

Військовий експерт Олексій Арестович слушно радить українському президентові: «Вам надо начинать процесс ценностной перестройки. Перестройки лично себя. Перестройки своих представлений о мире. О стране. Об обществе, в котором вы живёте. Начинайте, пока не поздно. Если вы хотите остаться у власти, вам не удасться остаться бизнес- и шоуменами. Вам придётся принять реальность войны».

24 серпня Марш ветеранів продемонстрував владі своє ставлення до капітулянтських ідей – батьківщину здати ворогові вони не дозволять.

Трохи історії. У вересні 2014 року з ініціативи президента Порошенка Верховна Рада ухвалила низку законів (так звані закони про особливий статусу для ОРДЛО), згідно яких окупованій частині Донбасу надається широка автономія з правом мати власні суди, збройні формування, здійснювати міжнародну політику, а бойовикам – амністія. Закритість й втаємниченість самої процедури голосування досі викликає суперечки.

19 липня 2019 року «Самопоміч» скерувала до Конституційного Суду подання щодо визнання неконституційними закони про особливий статус Донбасу та про амністію колаборантів і найманців.

У поданні йдеться про те, що згадані закони сукупно порушують 26 статей Конституції України. Найбільшу загрозу вони завдають принципам незалежності, суверенітету, унітарності, а також праву на місцеве самоврядування. Злощасний закон наразі законсервований. Чинність його завершується 31 грудня 2019 року. А потенційний склад парламенту дає підстави припускати, що його можуть розконсервувати і зробити постійним.

Новому керівництву Української держави слід пам’ятати, що Україна офіційно повідомила Страсбург про окупацію своїх територій Росією. Є офіційне звернення до Ради Європи, розміщене 10 червня 2015 року на сайті Council of Europe.

До початку війни на окупованій частині України проживало понад мільйон пенсіонерів. Тепер вони приїжджають на контрольовану Києвом територію і звертаються до управлінь Пенсійного фонду аби отримати пенсію. Українській державі відомо, якою була поведінка цих людей у 2014 році, котрі екзальтовано волали: «У, сукі, бандєравци», «Путін, пріді!» і вимагали від Києва «услишать Дамбас». Чим зараз займаються ці пенсіонери на окупованій ворогом триторії компетентним українським службам відомо? Через поліграф усі пройшли? Виплата Українською державою пенсій «ґражданам» так званих «ЛНР» і «ДНР» означає, що в Україні триває збройний громадянський конфлікт. І Путін цим спекулює.

З цього приводу можна навести емоційний, але водночас надзвичайно промовистий коментар колишнього голови Луганської ОДА Геннадія Москаля: «Вони (йдеться про луганських колаборантів-терористів. – О.Р.) владу вибрали! Вони мене питали?! Верховну Раду мають, прем’єра мають, всіх міністрів мають, Нацбанк мають, поліцію мають! Вони мають всі форми державності. Значить, хай годують, хай забезпечують і хай населення з них питає! Це окупована територія, визнана Верховної Радою України, і вони визнані терористичною організацію! Всі лікарні обласні лишилися там. Ви чули про те, щоб Кишинів годував Придністров’я, платив пенсії, возив продукти? А Грузія? Країна, на яку ми сьогодні орієнтуємося, платить пенсії в Осетії і Абхазії. Ви чули про це?».

24 липня 2019 року журналістка телеканалу «1+1» побувала в районі пункту пропуску «Станиця Луганська» на лінії розмежування. Вона мала нагоду переконатись як «рускій мір» промив місцевим мешканкам мозок. Ті, хто розпочав конфлікт, ніколи своєї провини не визнають. Літні жінки накинулися з претензіями – мовляв, Україна має почати ремонтувати міст, щоб вільно ходив транспорт і «нє било фашистов». На уточнююче питання журналістки про фашистів, одна з них сказала «галичан». І додала: «Мои родители когда-то приехали поднимать это быдло украинское». Пенсіонерка стверджувала, що міст розбили українські військові. Тому Україна зобов’язана відновити міст, а ті, кого вона назвала «бидлом», повинні платити їй пенсію.

Чи потрібні Україні «громадяни», які паплюжить свою батьківщину, не відчувають відповідальності за те, що сталося, які не бажають зрозуміти, хто насправді приніс горе і смерть в цей регіон?

Про це дуже переконливо написала блогер-переселенка Олена Степова: «Сейчас в ОРДЛО кого не спроси, никто не ходил на «рыфырендум», не поддерживал, а если и поддерживал, то не того хотел. Осознанного построения государства, осознания государственности там не было и не будет. <…> Посмотрите на носителей русского мира по Украине, и вы увидите Донбасс-ОРДЛО. Вы увидите Россию, наглую, упитую, необразованную, деградированную, без чести, морали и совести, орущую, сцущую, отрыгивающую и ворующую Россию. <…> Какой язык, какая культура и история, какая цивилизация, выборы, демократия, свобода слова и передвижения, какие реформы? Бухать! Писать доносы! Расстреливать! Наслаждаться видом крови! И если сейчас у простого гомо-донбасисуса, гомо-советикуса, в вышиванке или косоворотке, забрать это право, он озлобится еще больше и не простит вам такого ущемления его свобод. И вернуть с войны территории – это одно, и оно не имеет ничего общего с тем, чтобы вернуть с войны общество, народ, людей».

Доктор економічних наук Владислав Іноземцев переконаний, що існують переваги розлучення України з Донбасом: «По-перше, проблема «багатонаціонального характеру» країни зникне сама собою: частка російського населення скоротиться з 17,4% на початку 2014 року до менш ніж 11,5%, «прагнення до Росії» та «регіоналізація» знімуться з порядку денного. По-друге, з відходом Луганська й Донецька обсяг засобів, які Київ перераховує на їхнє дотування, скоротиться на 45%... По-третє, Україна стане більш «проєвропейскою» країною – через більшу національно-культурну монолітність».

Ті, хто перебувають в ОРДЛО сповідують примітивну ідеологію: дешева коммуналка, можливість отримувати дві пенсії. Їх не хвилюють ні мова, ні федералізована чи соборна Україна. Їм «фіолетові» ЄС і НАТО. А тих, хто при зброї, хто отруєний московською пропагандою, хто звик заробляти гроші контрабандою, жодна проукраїнська інформаційна політика не пройме. У них інша правда.

П’ятнадцять років тому Тетяна Данилюк на сторінках львівського «Поступу» поділилась враженнями від побаченого на Донбасі: «Аби зрозуміти, що є неукраїнська Україна, досить відвідати Донбас. <...> Донецьк – неукраїнське, навіть не багатонаціональне місто, воно російське із давнім совєтським лиском і навіть із своїм пропіареним регіональним патріотизмом, що не знає, за кого патріотизує. І не цікавить їх, де у тому космополітному списку місце для українців. <...> Умовно, це картина після бою. Образ нендзи і розпачі. <...> Ахметов створив привабливу піар-картинку, за межами якої – незахищений народ, допотопні шахти, де буквально гноять молодь, СНІД та наркоманія, які вже стали прокляттям регіону. У робітничих районах навчання в школі – це процес природного відбору, коли першим є той, у кого більше сили в кулаку і міцніша печінка. Вирощують покоління робочої сили, без самостійного мислення та національної гідності».

Волонтер Роман Донік на своїй сторінці у ФБ слушно відзначив: «Если Россия впихнет нам ОРДЛО с каким-то там статусом и амнистией боевиков под видом граждан Украины, защищавших русский язык/дамбасскую национальность, то она впихнет нам по сути Чечню Кадырова, только в большем масштабе. <…> Или весь вот этот нарид, уставший от войны, считает, что десятки тысяч воюющих боевиков пойдут работать на шахты и заводы Донбасса? Во первых, там уже нет никаких шахт и заводов. Все вырезано на металл и вывезено в РФ. А во-вторых, люди, привыкшие за 5 лет жить грабежом, войной и беспределом, никогда не пойдут работать. Они будут кошмарить вот этот самый простой нарид. Годик-другой посидят на дотациях, которые Украина будет выплачивать каждому из них, как утратившему заработок. А потом, поняв, что им реально ничего не угрожает, расползутся по всей Украине».

Пригадалась повчальна сентенція від Конфуція: «Коли ж раб стає правителем, а син починає виховувати батька – у державі та сім’ї настає безлад».