Історія перша – про друге «народження» поета Богдана Стельмаха

У червні 1984 року відомий львівський поет і пісняр Богдан Стельмах на пушкінському вечорі в Будинку культури працівників трамвайно-тролейбусного управління (тепер Палац культури імені Г.Хоткевича) у присутності партійних ідеологів обласного і міського масштабу прочитав свого вірша «Дуель». За алегоричною версією автора, вбивця Пушкіна Дантес не згинув, досі живий і далі продовжує свою чорну справу – тільки тепер з високих начальницьких кабінетів. Натяк на партійну ідеологічну цензуру був достатньо прозорий, і за лічені години після виступу Богдан Михайлович отримав «вовчий білет». Було суворо заборонено будь-де друкувати його твори, транслювати на радіо і телебаченні, з репертуару Білозорової «Ватри» вилучили всі пісні на його слова. Жодної згадки у пресі, жодних публічних виступів чи творчих вечорів – як поет Стельмах мав назавжди щезнути. І так тривало кілька років, попри всі перебудовні віяння і декларовану гласність.

Якоїсь суботи весною 1987 року на Академічній, біля Будинку профспілок лоб до лоба – Стельмах. Вітаємося, зайшли на каву. Розповідає, що партійна «перестройка» його ще не торкнулася, заборона чинна досі. Питаю про творчість «у шухляду», і Богдан дістає з добре потертої течки чималий стос друкованих на машинці віршів. Читаю один за одним, відкладаю ті, що особливо сподобались, і за хвилю ловлю себе на думці, що вже як редактор формую майбутню добірку для газети – так кортить опублікувати. Відібрав аркушів п’ять чи шість: «Богдане, а давай спробуємо прорвати блокаду. Тільки ти ж розумієш, твердо обіцяти якісь строки я не можу».

Стельмах все розуміє, Стельмах згоден чекати.

Наступного тижня трапилася якась нагода зайти на вечірню чарку «чаю» до нашого цензора, чи мовою офіційною, представника облліту у видавництві Івана Петровича Галася. У невеличкому кабінеті на п`ятому поверсі видавництва Петрович ретельно переглядав перед друком всі газетні тексти на предмет нерозголошення державних та військових таємниць і на кожній чорновій полосі ставив свою синю печатку. Часом навіть виручав журналістів і редакторів, бо виловлював смислові чи орфографічні «блохи», яких не помітили у верстці редакційні коректори.

Спілкуємося у режимі неформальному про те й про се, і що до Петровича ближче – про цензуру, яка на той час трохи попустила віжки. Згадали Коротича, редактора «Огонька». Той чи не в кожному номері журналу тоді щось «розголошував». Жартома переводжу тему на місцевий ґрунт:

– Ось візьму приклад з Коротича і поставлю в номер вірші хоча б того самого неугодного Стельмаха! Що тоді будете робити?

Галасева посмішка одразу зникає:

– Зі Стельмахом не експериментуй, Михайле, бо нічого не вийде. Тільки побачу прізвище на полосі – мушу відразу повідомити сам знаєш куди. А інакше наступного дня полечу з цього крісла разом з тобою. На такі речі треба мати спеціальний дозвіл обкому партії.

Минає ще кілька днів. В обкомі ідеологічна нарада за участю редакторів обласних газет. Головний партійний ідеолог області Д.Яремчук в доброму гуморі, сміється, жартує. Здається, якраз нині можна поговорити з ним про Стельмаха. Після наради підходжу, прошуся на «аудієнцію». Заходимо в кабінет.

– Дмитре Антоновичу, тут така справа… Є у Львові такий Богдан Стельмах, поет, який три роки ніде не друкується і не видається. Ви, мабуть, пам`ятаєте, чому так сталося… Тепер часи інші, перебудова, гласність, друкують і Пастернака, і Бродського, кого тільки не друкують! Може, і щодо Стельмаха варто подумати? Він запропонував нам кілька віршів, я сам відібрав. Вірші хороші

–лірика, ніякої політики. Ми надрукували б їх без жодних коментарів про ту стару історію…

Я ще щось говорю, але вже бачу, як головний ідеолог буряковіє на очах. Змовкаю, чекаю відповіді.

– Михайле Івановичу, мушу вам нагадати, що партія і комсомол доручили вам очолювати редакцію газети, яка відома далеко за межами Львівщини своєю наступальною позицією в питаннях контрпропаганди і боротьби з проявами українського буржуазного націоналізму. Я дуже не хотів би, щоб ви в цій газеті друкували твори такого ідейно незрілого літератора, як Стельмах.

Робить коротку паузу, далі щось згадавши, продовжує:

– Ви знаєте, як він назвав свою останню збірку? Не знаєте? «Батькові слова»! Бать-ко-ві! А вам відомо, хто був його батько? Активний учасник бандерівського підпілля, ось хто! Засуджений до тривалого ув`язнення! А ви хочете його друкувати? Ідіть і як слід подумайте.

Іду до дверей і відчуваю на спині холодний, мов крига, недобрий погляд. Ох, я і вляпався! Сам винен, начитався «Огонька» і повірив у перебудову! Це там, «у верхах», може, щось змінюється, а тут все по-старому.

Пригнічений вертаюсь у редакцію. Що Стельмаху сказати, коли спитає про добірку? Про розмову в обкомі й не скажеш. Ще гірше буде, якщо рознесеться по Львову.

Стельмах не заходив, тільки дзвонив. Я щоразу відповідав: «Богдане, ще не час, потерпи».

Минув місяць, другий. Сиджу якось за робочим столом, читаю матеріали до наступного номера. Секретарка з`єднує телефоном з нашою журналісткою і поетесою Марією Людкевич, бо в неї «щось дуже термінове».

– Михайле, я у Спілці письменників. Слухай! Тут таке сталося, таке сталося! Таке, що ти мусиш знати. Були загальні збори, бо приїхав з Москви інструктор ЦК КПРС. На прізвище Зайцев. Виступав перед нами про перебудову, закликав письменників партії помагати. А Стельмах після нього встав і все-все про себе відкритим текстом. Як його три роки вбивають як поета. І на Яремчука показав рукою: «Ось хто мене вбиває!». Слухай! І тебе згадав – про те, що вже третій місяць редактор молодіжки не може надрукувати в газеті його вірші. Май на увазі, тепер щось буде.

Марія ніби у воду дивилася! Того ж дня ввечері задзеленчала обкомівська «вертушка» спецзв`язку: «Михайле Івановичу, добрий вечір! Це Яремчук».

– Добрий вечір, Дмитре Антоновичу! Слухаю вас.

– Ви колись приходили з приводу поета цього… Ну, цього, як його?.. (Довга пауза – перевірка чи поінформований я про скандал на зборах).

– Щось не пригадую, про кого ви…

– Ну, цей, цей… Стельмах.

– Так, пам’ятаю, приходив.

– Ті його вірші, що ви говорили, ще у вас?

– Так, у редакції.

– Принесіть завтра, хочу на них поглянути.

Наступного дня знову заходжу в кабінет, з якого два місяці тому виходив злим на весь світ і себе самого. Вітаюся, кладу вірші на стіл.

Ідеолог бере, поволі гортає аркуші, вчитується, на якихось рядках чи то невдоволено, чи іронічно хмикає. Дочитавши до кінця останній вірш, роздратовано зітхає і знову гортає вже прочитане. Мовчимо обоє. Йому ніяк не хочеться визнавати поразку, а я намагаюся не виказувати своєї радості.

– От що, Михайле Івановичу, можете це опублікувати в газеті. Тут справді нічого такого…

– Добре, опублікуємо.

– Тільки…Тільки не в завтрашньому номері.

– Добре, дамо пізніше. (Останнє мене цілком влаштовувало, бо найближчий номер газети виходив у світ у четвер, а далі – в суботу, і саме суботній випуск завжди був найбільш «читабельним»).

У суботньому номері «Ленінської молоді» добру половину четвертої сторінки під рубрикою «З нових віршів» зайняла ота, мною власноручно сформована у кав’ярні під «Жоржем», добірка Стельмахових поезій. Номер газети в моєму архіві, на жаль, не зберігся, але пам`ятаю, що серед інших був там вірш про малого Тараса Шевченка, який пішов у степ шукати стовпи, що небо підпирають, і лірична поезія «Не сип, мила, скла під червоную ружу», що згодом стала популярною піснею.

А в понеділок вранці в редакцію зателефонував радісний і схвильований Стельмах.

– Михайле, друже, я тобі дуже вдячний за публікацію! Якби ти знав, що вона для мене означає! Уявляєш, одночасно, в один день і «Ленінська молодь», і «Літературна Україна» надрукували мої вірші! Маю тепер таке подвійне свято – як другий день народження…

– Богдане Михайловичу, дякуй найперше Богові і самому собі. Якби не твій виступ у Спілці, блокада ще тривала би й тривала. Але якщо хочеш віддячити, то пообіцяй, що наступну добірку принесеш саме в «Ленінську молодь».

–

Історія друга – про те, як 7 вересня 1989 року був опублікований альтернативний Закон про вибори народних депутатів УРСР (якраз у день народження редактора :)

Історія ця почалася трохи раніше – ще у травні-червні 89-го. На той час надії радянського суспільства на Михайла Горбачова і його перебудову вже розтанули, як сніг під весняним дощем. Сформований за дуже пільговим (інакше не скажеш!) для партійної номенклатури виборчим законом, З`їзд народних депутатів СРСР блокував і провалював ледь не всі законопроекти і пропозиції, що мали на меті подальшу демократизацію суспільного життя. Криками, оплесками, навіть ганебним тупотінням нардепи з компартійної більшості закривали рота академікові Андрію Сахарову, партійному відступнику Борису Єльцину, Анатолію Собчаку, іншим представникам демократичної опозиції. Прямі телевізійні трансляції сесійних засідань, які дивилася вся країна від Карпат до Камчатки, справляли гнітюче враження. Було очевидним, що за такого законодавчого органу компартія ніколи владу не віддасть. Почалися розмови про необхідність розпуску З`їзду народних депутатів СРСР і нові, справді демократичні вибори.

Між тим Україну теж чекали вибори, оскільки вже йшов останній рік повноважень депутатів Верховної Ради ХІ скликання, наступна виборча кампанія була запланована на березень 90-го. Готуючись до неї, український партапарат скопіював всі реакційні положення всесоюзного закону про вибори, і відповідний законопроект восени мав бути схвалений у Раді. На противагу цьому, офіційному проекту готувався інший, демократичний. Над ним впродовж трьох місяців працювали шестеро депутатів СРСР від України: В.Грищук, О.Назаренко, львів`янин Ю.Сорочик , В.Черняк, В.Яворівський та А.Ярошинська. Спільно з групою фахових юристів вони підготували альтернативний проект закону, за яким вибори до нової Верховної Ради справді були б виборами, з дотриманням всіх усталених демократичних норм і процедур. У серпні робота над проектом завершилася, і його треба було оприлюднити, щоб здобути підтримку громадськості.

На початку останньої декади серпня – дзвінок з Києва. Володимир Яворівський, який колись, ще в 70-х, жив у Львові і працював у нашій газеті:

– Михайле Івановичу, як там рідна «ЛМ» тримається? Тиражі ростуть чи падають?

– Тиражі високі, понад 200 тисяч примірників друкуємо. А тримаємось по-різному, ви ж знаєте, у Львові тепер – як на пороховій бочці.

– Знаю, що ведеться вам непросто, але тішуся, що газета намагається писати про все правдиво. Тому й телефоную до тебе від групи народних депутатів.

Далі Володимир Олександрович розповів про безуспішні спроби опублікувати альтернативний законопроект у «Літературній Україні» і попросив зробити це в нашій газеті. Домовилися, що Юрій Сорочик передасть текст.

Через три дні Сорочик приніс у редакцію 16 машинописних сторінок проекту майбутнього українського закону … на общєпонятном язикє! Пояснив, що юристи писали російською, бо «їм так було зручніше», тож треба перекласти. Гукаю нашого перекладача – дружину Ярослава Дашкевича Людмилу Дмитрівну. Прошу все інше відкласти і за два дні повернути оригінал з готовим перекладом. При цьому бажано, навіть дуже бажано працювати за зачиненими дверима – «щоб не відволікатися на зайві розмови, та й текст досить складний». Людмила Дмитрівна глянула на першу сторінку, прочитала назву і одразу зрозуміла, що насправді малося на увазі.

Щоб встигнути, вона сиділа до пізнього вечора, а наступного дня прийшла на роботу значно раніше. Увечері, коли знову завітав Сорочик, щоб переглянути переклад, робота була закінчена. Юрій переповів сценарій майбутнього мітингу, призначеного на суботу 2 вересня біля стадіону «Дружба» (тепер стадіон «Україна»), на якому будуть виступати депутати-автори законопроекту. Домовилися, що хтось із них у виступі публічно звернеться до редакції «ЛМ» з проханням опублікувати законопроект і там же, на мітингу його привселюдно буде вручено редактору.

Через два дні на очах щонайменше тридцятитисячної львівської громади (і ще кількох сотень пар дуже уважних очей працівників МВС, КДБ і партапаратників) я вдруге отримав ті самі 16 сторінок машинопису, насправді вже перекладених і напередодні набраних у металі на видавничих лінотипах.

У понеділок 4 вересня перший телефонний дзвінок був з обкому партії. Інструктор сектору преси Анатолій Руденко цікавився здоров’ям, настроєм після вихідних та як йде робота над завтрашнім номером. «А той закон, що на мітингу вам вручили, не друкуєте?». – «Та ж він за обсягом мало не три наші полоси. Час потрібен, щоб прочитати стільки тексту. А завтрашній номер ще в минулу п’ятницю був практично готовий».

Більше дзвінків з цього приводу того дня не було. Зате у вівторок «вертушка» не змовкала – від інструкторів до секретаря обкому з ідеології. Володимир Гончарук, що змінив Яремчука, полюбляв спілкуватися з журналістами на найрізноманітніші теми і завжди намагався робити це у довірливому тоні, не тиснучи на співрозмовника авторитетом посади. Міг навіть поскаржитися на не вельми розумні директиви зі столиці стосовно львівських мітингів. От і цього разу про те, що його найбільше цікавило, спитав ніби ненароком, розпитавши спочатку про враження від почутого на суботньому мітингу.

– Ну, і як вам той альтернативний законопроект? Ви вже його прочитали, мабуть?

– Прочитав. Як на мене, це тільки добра основа, сировина для закону, але ще не закон, за який можна негайно голосувати. До багатьох статей ще є запитання без відповідей. Треба, щоб юристи над ним працювали далі, ну, і депутати, звичайно. Тоді справді вийде прогресивний, демократичний закон і вибори за ним будуть справжні.

– Плануєте публікувати? Депутати, певно, чекають?

– Треба ще думати, бо у такому голому виді, без загальних коментарів і пояснень він не сприймається.

А головний дзвінок пролунав аж наприкінці робочого дня. Секретарка Борисюка, другого секретаря обкому, повідомила: «Віктор Миколайович чекає вас у кабінеті. Негайно!».

Редакційна «Волга» промайнула Стрийською, двома «обкомівськими» сімками на номері розігнала легковиків на Івана Франка і хвилин за 15 спинилася перед будівлею обкому партії. Бігцем сходами на третій поверх – сам Борисюк чекає! А він же й за першого тепер, бо Яків Петрович Погребняк у відпустці…

– Добрий вечір, Вікторе Миколайовичу!

– Слухай, мать-перемать, цю фігню з мітингу друкувати не можна. Це я тобі понятно сказав?

– Ось, я її привіз…

– Що привіз?

– Законопроект цей, щоб ви самі подивилися. А то ж ніхто його ще в руках не тримав, всі говорять, як про кота в мішку. Вчора я його переглянув. Це ще далеко не закон, над ним працювати й працювати. Закон в цілому прогресивний, демократичний, але… У багатьох статтях є прогалини, недоробки, приміром, щодо порядку висунення кандидатів, по роботі виборчих дільниць купа питань, по процедурі підрахунку голосів і т.д. Візьміть, почитайте!

Читати при мені партійний начальник не захотів, але папку мою забрав і поклав у шухляду робочого стола. Після цього настрій у нього поліпшився, погляд потеплішав.

– Почитаємо.

–А я вам передзвоню завтра зранку, добре? Цікаво почути вашу думку.

На цьому ми й розійшлися з миром. Вже згодом я зрозумів, що партійний начальник, певно, подумав собі тоді в кабінеті, що текст, який він сховав у шухляду, і є той самий з мітингу, і що тепер він, один-єдиний, у нього! Ага!

Наступного ранку, в середу 6 вересня, тільки прийшовши в редакцію, набираю на «вертушці» його прямий номер: «Вікторе Миколайовичу, я щодо виборчого закону, встигли переглянути? Як ваші враження?». Вже через хвилину-другу розумію, що законопроект пролежав у шухляді нечитаний. Але признатися у цьому другий секретар обкому ніяк не може. Та й перед ким, редактором газети? А тому просто повторює те, що вчора почув від мене: «Дійсно, це ще не закон. Багато недоробок, дуже багато! Треба, щоб юристи доопрацювали».

– То я радий, що наші оцінки співпали. Дякую вам, до побачення!

Про те, що цей «недороблений» проект закону вже верстається у завтрашній номер газети, в обкомі довідались приблизно через годину від цензора Кімаковича. І тут почалося!

Озвучував партійні перестороги все той же інструктор сектору преси А.Руденко:

– Михайле Івановичу, то ви що, таки друкуєте цей альтернативний проект?

– Так, Анатолію Яковичу, друкуємо. Я зранку розмовляв з Віктором

Миколайовичем, і наші думки щодо цього тексту співпали.

– Я вам зараз передзвоню.

Хвилин через тридцять:

– Доводжу до вашого відома, що для публікації цього законопроекту потрібен дозвіл Президії Верховної Ради України. Він у вас є?

– Дозвіл Президії? Не розумію для чого. Хіба що тепер райком партії буде керувати обкомом! Анатолію Яковичу, документ, про який ми з вами говоримо, підписаний шістьма народними депутатами СРСР. Чуєте, СРСР! А ви пропонуєте питати дозволу у Президії Верховної Ради УРСР, нижчої інстанції.

– Я передзвоню.

Знову за півгодини:

– Михайле Івановичу, це не Президія Верховної Ради, це Центральний Комітет Компартії України. Знаєте таку інстанцію?

– Знаю, звичайно, тільки хіба ЦК Компартії України керує народними депутатами Радянського Союзу? Де таке написано, в Конституції чи в партійному статуті?

– ???

Далі був дзвінок від головного цензора області А.В.Борзенка:

– Михайле Івановичу, мушу вам повідомити, що ми отримали вказівку не літувати завтрашній номер «Ленінської молоді».

– А на якій підставі, Анатолію Васильовичу? У цьому номері нема жодної державної чи військової таємниці, жодної згадки про якісь стратегічні об’єкти. Центральний матеріал – це документ, підписаний народними депутатами СРСР. У ньому теж нема жодних секретних даних, там мова про те, як мають бути організовані й проведені вибори до Верховної Ради. Якщо ви не літуєте номер, буду змушений, як Віталій Коротич, сам підписувати у друк кожну полосу, під мою особисту відповідальність.

Ця і попередні телефонні розмови відбувалися з мого боку при двох свідках – гостях з Києва, що майже півдня просиділи в моєму кабінеті, попиваючи каву. Річ у тім, що на 16 годину того дня був запланований спільний усний випуск двох газет – «Ленінської молоді» і «Молоді України» перед студентами і викладачами Львівської політехніки. Отож колеги з Києва – Юрій Брязгунов, відповідальний секретар «МУ», і завідувач відділом спорту Микола Моторний, дізнавшись, в яку гарячу днину для «ЛМ» вони приїхали, відмовились від прогулянки по Львову і зацікавлено стежили за всім, що відбувається в редакції.

Після обіду разом з киянами і кількома вільними журналістами «ЛМ» вирушаємо двома машинами до політехніки. Друга і третя полоси завтрашнього номера були вже зверстані, вгорі на обох крупним шрифтом шапка-заголовок: «Альтернативний проект закону про вибори народних депутатів УРСР». Беру полоси з собою, щоб не гаяти дорогоцінного часу і в машині ще раз переглянути.

На вході до головного корпусу інституту до нас приєднується Юрій Сорочик. З ним заздалегідь було домовлено, що «родзинкою» спільного заходу стане його розповідь про З’їзд народних депутатів СРСР.

У просторому залі студентського клубу вільні місця не проглядаються, але студентів порівняно не густо, перевага старшого покоління, тобто професорського і викладацького складу, очевидна. Короткі вступні слова від обох редакцій, далі пропонуємо працювати у режимі запитання-відповіді. У президії разом з нами сидить секретар парткому інституту, тому, можливо, піднятих рук в залі не видно, тільки рухаються рядами в наш бік записки. Відкриваю першу, другу, третю – всі три про виборчий законопроект: «Чи надрукує ваша газета…». Дорогі мої професори й кандидати таких страшних технічних наук, а я й сам не впевнений, чи вдасться це зробити. Зверстані тільки друга і третя сторінки, а чи дійдемо до першої?… Згадую, що готові полоси поклав у папку, а папка на столі переді мною. Беру мікрофон:

– У всіх трьох записках одне й те ж запитання: чи надрукує «ЛМ» альтернативний закон про вибори? Відповідаю чесно і відверто: не знаю. Можу тільки показати авторам записок дві сторінки завтрашнього номера,бо вони вже зверстані. Ось так виглядає друга сторінка, ось третя!.. Здаємо газету в друкарню о 19 годині, тоді й буду знати, чи надрукує наша…

Завершити речення я не встиг. Зал вибухнув тривалими оплесками…

– Михайле Івановичу, вам телефонують з редакції на мій номер, щось термінове. Треба підійти в комітет, – шепоче ззаду комсорг політеху. Виглядав він збентеженим.

Перепросивши присутніх, запрошую до трибуни Юрія Сорочика і прямую до комітету комсомолу. У слухавці – схвильований голос Надії Деркач, заступника редактора:

– Михайле, маємо купу гостей, з обкому мало не вся «ідеологія» на чолі з Гончаруком. Хочуть знімати з номера закон про вибори. Чекаємо на тебе, мені сказали зібрати редакцію на збори.

– Добре, скоро буду. З номера нічого не знімай!

Повертаємося у клуб, оголошую, що мушу терміново їхати в редакцію на збори, на які вже прибули високі гості з обкому. Юрій Сорочик припиняє свій виступ і приєднується до мене. Зал встає і проводжає нас оплесками.

Через двадцять хвилин розпочалися редакційні збори. У редакторському кабінеті забракло стільців, бо незваних гостей справді чимало. Окрім чотирьох обкомівських з Гончаруком, того вечора завітали в «ЛМ» і директор видавництва з головним інженером, і начальник облліту з підлеглим. А ще й наших редакційних працівників близько двадцяти. Відкриваю збори й надаю слово для повідомлення Гончаруку. Секретар обкому інформує про те, що минулого тижня в приймальню Валентини Семенівни Шевченко, Голови Верховної Ради УРСР, був переданий альтернативний проект закону «Про вибори народних депутатів УРСР», підготовлений групою депутатів СРСР від України. Він зареєстрований під номером таким-то і вже направлений в Інститут держави і права АН УРСР на юридичну експертизу. До її завершення публікація у пресі законопроекту неможлива.

Запитань до промовця не надійшло, починаємо обговорення почутого. Усі творчі й «нетворчі» кадри «ЛМ» – журналісти, секретаріат, коректура – одностайно за публікацію. Наводять різні аргументи, вагомі і не дуже, проте всі вважають, що проект має бути опублікований. Треба підсумувати дебати. Звертаюсь до В.Гончарука:

– Бачите, Володимире Євтуховичу, якою є спільна позиція колективу редакції. Впевнений, що її розділяють і ті працівники, які відсутні на зборах. До всього сказаного хочу додати ще дві тези. Перше. Я переконаний, що високе партійне керівництво в Києві ще досі не бачило цього тексту і його не читало. Інакше не було б такого занепокоєння з приводу публікації. Адже це ще далеко не закон, а тільки проект закону. Закону справді демократичного, який вирівнює у правах всіх кандидатів і всіх їх ставить в однакові умови на виборах. У проекті є прогалини, недоробки, над якими мають попрацювати і фахівці, і депутати. І про це ми чітко зазначаємо у редакційному вступі-коментарі до публікації. Можете прочитати його на першій полосі.

І друга теза. Я на сто відсотків впевнений, що якщо проект закону завтра буде опублікований, в обласному комітеті партії всі вікна і двері залишаться цілі. Якщо ні, наслідки можуть бути непередбачувані. Ви краще за мене знаєте, яка політична ситуація у місті, і скільки людей на мітингу бачили і чули, що проект закону переданий у редакцію. Знаєте, що і тут, у видавництві, сформувався страйковий комітет, і зрозуміло, що про завтрашню публікацію в «ЛМ» він в курсі. Цілком допускаю, що сторінки завтрашнього номера вже нині гуляють по Львову. То чи варто ще раз загострювати і без того складну ситуацію і провокувати нові мітинги чи страйки?

Цим достатньо риторичним питанням я закінчив, і погляди присутніх знову звернулись до головного ідеолога області. Запала тиша, тільки в мене під рукою без перерви гудів внутрішній телефон і тому я раз по раз піднімаю та опускаю трубку. Гончарук мовчки вибиває дріб пальцями по столу, зосереджено обдумує все почуте. І до його честі треба сказати, що своє рішення, цілком несподіване, він оголосив на добрих три хвилини раніше, ніж пролунав останній, вбивчий «аргумент» з типографії:

– Дідько з вами, тоді друкуйте!

Колективне полегшене зітхання за довгим столом, де сиділи журналісти, і німа тривога в очах «гостей»: що ж тепер буде, коли вийде газета? Я закриваю збори, прошу працівників повернутися на робочі місця. «Гості» ще залишаються в кабінеті. Двері відчиняє секретарка Тетяна Каралюс і наполегливо просить підняти внутрішній телефон: «Дзвонять з друкарні. Дуже терміново!»

Наш випусковий по номеру Олег Ганущак повідомляє, що зі мною хочуть говорити друкарі газетного цеху. Далі у слухавці чийсь розкотистий бас: «Михайле Івановичу, добрий вечір! Ті начальники партійні ще у вас? То ви їм передайте, будь ласка, якщо завтра не вийде ваша газета, то не будуть надруковані ні «Правда», ні «Известия», ні «Вільна Україна» і «Львовская правда». Так їм і перекажіть».

Переказувати вже нікому нічого не треба, бо всі і без мене той бас почули. Сіріють і біліють до білизни газетного паперу перекошені обличчя директора видавництва Євгена Джурика і головного інженера Михайла Олексина, хапається за голову керівник сектору преси обкому Михайло Безпалько. Стривожений Гончарук просить пояснити друкарям, що питання вже зняте, газета вийде за графіком. Повідомляю про це свого співрозмовника (такого несподіваного і такого переконливого!) і дякую за підтримку газети.

Знову телефонний дзвінок, тепер міжміський. Київ, ЦК Компартії, Михайло Зяблюк, керівник сектору преси. Віддаю трубку Гончаруку, той пояснює, що вже «запізно пити боржомі», газета завтра вийде і на то нема ради. Зяблюк згадав чиюсь матір і пішов на килим чи то до Кравчука, чи до самого Івашка (був колись після Щербицького такий перший секретар).

«Гості» наші, що ледь-ледь прийшли до тями після пролетарського «привіту» з друкарні, почувши розмову із Зяблюком, знову посмутніли. Виручає Надія Володимирівна Деркач – непомітно підморгує мені і з чарівною посмішкою запитує усіх: «А ви знаєте, що завтра у Михайла Івановича день народження?». – «Та невже?» – «Дійсно, можу паспорт показати».

Далі за Надіїним велінням на столі з’явилася пляшка закарпатського коньяку, коробка цукерок і чорна кава… Після третьої чарки «гості» ще раз привітали іменника і чемно попрощалися.

На годиннику 18-45, всі полоси чисті, ревізійний коректор Анастасія Василівна Андрусишин (в народі – наша «пані Тася») перевіряє останні правки. Ще раз перечитую редакційний коментар до закону, власноруч написаний. Все на місці, всі акценти розставлені, додати нічого. Можна було би збиратися додому, але ж це не про нинішній завтрашній номер. Треба дочекатися тиражу. Відкриваю вікно, щоб трохи провітрити закурений кабінет, вдихаю на повні груди вечірню прохолоду ранньої осені і відчуваю, як хвилею на мене накочується радісне піднесення, що переповнює кожну клітину мозку, усе єство. Ми це зробили! Завтра газету з вогнем не знайдеш в кіосках, розійдеться вмить! Ну й подарунок на мій 34-й день народження!

З тринадцятого поверху помічаю, що на березі ставка, який стіною очерету відгородився від внутрішнього двору видавництва, якась весела компанія розклала багаття. У сутінках вогонь видно здалеку… І раптом вся моя радісна ейфорія кудись безслідно щезає. Бо вогнище біля видавництва – не рідкість, не раз бачив. А чи не зарано ти почав святкувати перемогу, товаришу редактор? Газету ми здали вчасно, але друкувати її за графіком будуть не раніше дев’ятої вечора, після партійних. А що далі? Поїде вона з видавництва на експедицію чи ні? А чи не спалять тобі потайки вночі весь тираж он там за видавничим смітником? І завтра будуть сміятися і з тебе, і з тих хлопців-друкарів, які так вчасно прийшли на допомогу… Треба дзвонити у цех! Набираю номер випускового:

– Олеже, хочу поговорити з тими друкарями, ти знаєш. Поклич,будь ласка, до телефону.

За якусь мить чую вже знайомий бас:

– Слухаю, Михайле Івановичу.

– Маю до вас прохання: чи не могли б ви трохи прискорити наш друк. Він за графіком через дві години, навіть більше, але самі розумієте…

Проте бас не має часу слухати мої пояснення, перебиває на півслові:

– Івановичу, не переживайте, ми відклали обидві партійні і центральні, на двох машинах друкуємо «Ленінську молодь». Ще хвилин десять і тираж закінчимо. Можемо вже зараз вам частину принести, як треба.

– Дуже треба. То я вас чекаю в кабінеті.

За кілька хвилин у двері постукали двоє робітників газетного цеху. Стукали, певно, ногою, бо в руках в обох височенні стопки ще теплої завтрашньої газети.

– Тут близько тисячі примірників. Вистачить вам?

– Вистачить. Вони ще сьогодні до Києва поїдуть, маємо аж двох кур’єрів-добровольців… А я вам всім щиро дякую за підтримку! І

ще є одна просьба. Так вже виходить, що якраз завтра у мене день народження. Тому ось, тримайте пляшку горілки. Прохання – після зміни пригостити всіх, хто нині друкував нашу газету. За моє здоров’я і «Ленінську молодь»!

Вранці наступного дня я ще спав, коли Юрій Брязгунов і Микола Моторний зійшли з 92-го поїзда «Львів-Київ» і просто з вокзалу відвезли газети в оргкомітет Установчих Зборів Народного Руху. А через день, 8 вересня 1989 року, у Києві, в Будинку культури КПІ перед початком Зборів я отримав свою делегатську синю папку. Серед установчих та інших документів там була і наша «Ленінська молодь» з альтернативним виборчим законом. Так через перших рухівців про нього дізналася вся Україна. А в березні наступного року за ним обиралася нова Верховна Рада. Та сама, яка у серпні 1991 ухвалила Акт про державну незалежність України.

Отак воно й було тоді редакторам і журналістам три десятки років тому в часи перебудови, а вірніше, у період занепаду й розвалу червоної імперії – і весело, і трохи лячно…

Михайло БАТІГ,
народний депутат України
(1990-1994), редактор газети «Ленінська молодь» /
з квітня 1990 – «Молода Галичина»/ (1984-1993),
голова Львівської обласної
організації НСЖУ (1991-1993)