– Пане, Олександере, отже, те, про що активно мріялося, нарешті здійснилося? З чим і вітаємо Вас та всіх численних шанувальників творчості великого сина України! Чи це дійсно лише перший пам’ятник Багряному на рідній землі?

– Так. Пам’ятник планувалося встановити ще торік, 2 жовтня 2016-го, до 110-річчя Багряного. Але спіткало чимало труднощів, про які я досі навіть не підозрював. Разом зі скульптором, заслуженим художником України Степаном Куцим, добираючи належний камінь та прийнятну ціну, довелося гасати по різних заводах та підприємствах від села Коцюбинського поблизу Києва до Дарниці та міста Коростишева на Житомирщині. Побували і в інших місцях. До речі, зіштовхнулися із жахливою картиною. Колишні могутні державні підприємства фактично знищено (боляче було дивитися на руїни гігантських цехів із залишками міцних бетонних стін, що нагадувало ніби наслідки бомбування), а поки що вцілілі обкладають неймовірними податками. Щоб ліквідувати і їх? Натомість розплодилося безліч безвідповідальних приватних власників. Важко повірити, але така, виходить, політика наших (чи насправді наших?) урядовців та інших державних посадовців. Видобуток каменю, як і інших природних багатств, на жаль, ведеться по-варварському, відходами захаращуються ліси та угіддя.

Це окрема архіважлива тема, проте вона боляче вразила мене. Та й Охтирка, з якою вже давно зріднився, розташована далеченько, майже за чотириста кілометрів від Києва, а треба ж було весь час мотатися туди й назад. У мої сімдесят сім років, не маючи власного транспорту, це непросто. З одним клопітним архітектором (не називатиму прізвища) змушений був аж двічі їздити в Охтирку, для цього винаймав автомобіль, але далі наша співпраця не склалася. Отак-то.

– Цікаво, а скільки ж часу минуло від ідеї до її втілення?

– Загалом особисто я до пам’ятника Івану Багряному йшов... двадцять сім років! Тобто відтоді, як у квітні 1990-го, ще до проголошення незалежності України, уперше приїхав до Охтирки, щоб віднайти його сліди, які, здавалося, геть стерто й забуто. І мені пощастило! Я встиг зустрітися й відверто порозмовляти з першою дружиною Багряного, Антоніною Дмитрівною, його сином Борисом Івановичем, сестрою Єлизаветою Павлівною, а дещо пізніше – і з донькою Наталею Іванівною, яка на той час мешкала в Москві. На жаль, не встиг застати живим рідного брата Багряного, Федора Павловича, його в день мого приїзду вже відспівували (я це побачив у вікно їхньої батьківської хати, не наважившись порушити похоронний ритуал). Потім, звичайно, були зустрічі з іншими близькими й далекими родичами письменника, з його земляками.

Про це я одразу ж розповів на сторінках «Літературної України», а згодом видав роман-дослідження «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду». Книга накладом одна тисяча примірників мала надзвичайний успіх, була потреба її перевидати. Але ж як перевидати, коли керманичі та ідеологи начебто й незалежної, самостійної держави, що тоді, що й тепер, стоять осторонь, уперто не помічаючи моїх зусиль у цій важливій царині? Вони взагалі байдужі до ідейної і творчої спадщини Багряного. Скажімо, Багряний високо ставив пророчі настанови свого попередника соціолога В’ячеслава Липинського. Але схоже, що наші так звані державники «привласнили» його собі і зовсім по-іншому, викривлено втілюють у життя заповіти вченого. Через те й маємо ненаситних олігархів та неймовірну корупцію, просто всенанародне здирництво.

– Ну, сподіваюся, Фундація ім. І. Багряного, яка зазвичай не стоїть осторонь, сприяє через океан?

– Скажу щодо моїх творчих здобутків: якби не Фундація, то не побачили б світ такі видання, як двокнижжя «Іван Багряний: нове й маловідоме», «Крапля сонця у морі блакиту» (повість про репресованого в 20-х роках минулого століття і забутого всіма літератора Аркадія Казку), «Цвіт Вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика», та ін. (Сміється). Загалом у мене виходить так: з’являється книжка про письменника, після чого йому ставлять пам’ятник. Пам’ятаєте, у Седневі вшанували пам’ятником Аркадія Казку? Це сталося 2011-го, буквально наступного року після виходу моєї книжки про забутого літератора. Газета «День», наприклад, відгукнулася на цю подію публікацією з вельми влучною назвою: «Від книжки – до пам’ятника».

– Гаразд, а як було з пам’ятником Івану Багряному? Хто допомагав? Може, Оргкомітет за участю Міністерства культури, НСПУ чи якась інша організація?

– Гм, знову ж таки, якби не Фундація Багряного, зокрема член управи Олексій Григорович Коновал… Це відомий публіцист, він особисто знав Багряного, з ним співпрацював. Жодного Оргкомітету не було. За естетичною підтримкою проекту довелося звернутися до секції скульптури Київської організації Національної спілки художників України, отримавши схвальну характеристику. Але якось, дізнавшись про мій намір, з’явився один «щирий патріот» і під виглядом «потенційного спонсора» почав шантажувати мене... СБУ: мовляв, чи є дозвіл на пам’ятник? Що ж, у нашій нинішній сумбурній реальності, виявляється, можливе й таке. Іноді справді виручали приватні особи, надаючи платні послуги. У критичній ситуації, коли треба було негайно їхати в Охтирку, я попросив машину в голови правління ВУТ «Просвіта» Павла Мовчана і він, звичайно ж, за відповідну платню, надав її в моє розпорядження разом із водієм, за що я йому дуже вдячний. Мав намір запросити Павла Михайловича і на відкриття пам’ятника, але він тоді, на жаль, перебував у відпустці за кордоном…

– А щодо ролі Фундації у встановленні пам’ятника – гадаю, вона теж не була останньою?

– Більше того, пам’ятник встановлено коштом Фундації – як подарунок землякам від закордонного українства. Символічно, що па-м’ятник Багряному стоїть поруч із будівлею Охтирської райдержадміністрації (в цій старовинній будівлі цікавої архітектури він, безперечно, бував), а ще неподалік – пам’ятник воїнам АТО, які полягли в боях з московським агресором на сході України, та загиблим патріотам Небесної сотні. Від самого початку неабияке розуміння й підтримку цієї благородної справи виявили земляки письменника, Охтирський міський голова Ігор Юрійович Алєксєєв та місцеві активісти. Серед них я хочу назвати насамперед Катерину Андріївну Макаренко. Саме з нею, долаючи опір ортодоксальних комуністів та інших недругів, ми готували перший, 85-річний, ювілей і відкривали меморіальну дошку на батьківській хаті Багряного, потім відзначали й наступні ювілеї письменника. Значну моральну і практичну допомогу на благодійних засадах надав голова Сумського земляцтва у Києві Іван Миколайович Рішняк.

Я дуже радий, що мені випало ініціювати і, незважаючи на всілякі труднощі та перепони, все-таки встановити пам’ятник Багряному в його рідному місті. На свято зібралося чимало мешканців, серед них і далекі родичі Багряного, вчителі та учні місцевої гімназії ім. Б. Антоненка-Давидовича. Сподіваюся, що тепер тут відбуватимуться щорічні Багрянівські читання, а талановита молодь для цього є – гімназія, на базі якої можна проводити цей важливий навчальний захід, зовсім поруч, варто лишень проявити ініціативу і докласти належне старання. Та маю ще неабияку заповітну мрію – щоб невдовзі батьківська хата Багряного (вона збереглася!) неодмінно стала його музеєм, незгасним вогнищем української культури й патріотизму для прийдешніх поколінь.

– З огляду на те, що Ви десятки років вивчаєте ідейну і творчу спадщину Багряного: якби він був живий, як би поставився до діянь нинішніх очільників держави, зокрема керівників гуманітарної сфери?

– Знаєте, нелегкі суспільні обставини та катаклізми змушують задумуватися над цим щодня. Як відомо, Багряний у 1945 році заснував ідеологічну (не олігархічну!) партію, УРДП, в основі якої лежала (далі цитую) «не ідея-фікс соціал-самодурів, хворих на звихнення мозку і на манію величності, а проста і реальна, логічна і законна, виправдана в поколіннях людська ідея. Постаючи в її ім’я, Українська держава є розв’язанням насущних життєвих інтересів великого, досі упослідженого українського народу. Під прапором своєї держави український народ не будуватиме ні «соціалізму», ні «світової комуністичної революції», ні «світової диктатури», а будуватиме свій власний добробут і забезпечуватиме його захист єдиним всенародним творчим поривом розбудовувати й зміцнювати свою національну демократичну державу як державу українського трудового народу». Як бачите, все викладено конкретно і зрозуміло. Час підтвердив, що Багряний у своїх передбаченнях, навіть відірваний від України, був прозірливим політиком і державником, тож недарма його обирали заступником Голови і Головою Української Національної Ради, Віце-президентом УНР в екзилі.

Уже тоді, 1959 року (!), І. Багряного прихильно приймали в сенаті США, до його думок прислухалися. Чому ж ігнорують наші горе-політики? Якби сталося так, що Президентом незалежної, суверенної України був Багряний, переконаний, що не анексували б у нас Крим і не довели б до війни на сході України. Зовсім по-іншому вирішувалися б і гуманітарні питання, соціальний захист населення.

Колись Багряному діставалося від усіляких недругів за те, що він висунув та обстоював тезу: «наші кадри у комсомолі та в КП(б)У». (Сміється). Я теж був і в комсомолі, і в КПРС. Мовляв, тепер ці кадри уже не настільки національно свідомі, як були на початку 20–30-х років минулого століття, тобто переродилися на космополітів. Так, багато з них справді переродилися, деградували, стали криводушними. Але драма наша в тому, що до влади потрапили не «колишні комсомольці та комуністи», а просто негідники. Свого часу їх, може, навіть не прийняли б ні до комсомолу, ні до партії або, навпаки, мітлою вимели б звідти! Бо тоді все-таки йшлося про «чистоту рядів», про ідеологію. А нині йдеться, на жаль, тільки про те, в кого більше грошей в офшорах та кращі будинки і яхти за кордоном, хто куди їздить відпочивати. Але в цьому винне все наше суспільство, яке ніяк не може прозріти, дозволяючи знущатися над собою. Така моя думка.

Розмовляв Станіслав БОНДАРЕНКО