В Україні зав’язалися жваві дебати в пресі у двох головних напрямках: чи не є каталонський приклад аналогією до кривавого «усуверенення» Донбасу? І чи маємо ми підтримувати можливу самостійність Каталонії як зразок новітнього націоналізму, солідаризуючись з нею, як колись пригнічена нація? Для відповіді на всі ці питання, гадаємо, логічно буде почати від історії, від з’ясування питання, хто ж такі каталонці як народ.

Історико-націологічний аспект

Каталонці (населення 7,5 млн. люд.), окрім Каталонії, сьогодні мешкають у провінціях Валенсія, Балеарські острови, частково в північній Мурсії, в Араґоні (Іспанія), в Андорі, в провінції Русильйон (Франція), тобто переважно вздовж північно-східного узбережжя Піренейського півострова. Каталонською мовою загалом розмовляє до 13 млн. людності. Ця мова, як і ментальність і культура, є спорідненими із окситанською мовою у Франції, яка поширена як регіональна в провінціях Окситанія, Ланґедок, Овернь, Прованс, частково Лімузені й Аквітанія. Тобто охоплюють весь простір Південної Франції від Альп до Піренеїв вздовж Середземномор’я (це майже 1/3 території всієї країни) з історично значущими містами Марсель, Ніца, Тулуза, Монпельє. Загалом окситанську мову, яка, закономірно, має багато діалектів, розуміють, але не використовують до 15 млн. люд., з них 2 млн. мовою розмовляють активно, переважно у Провансі. У Середньовіччі окситанську й каталонську мови вважали єдиною і нею вже від Х ст. розвивалися художня література та богослов’я. Знаменита поезія трубадурів – співців лицарства і куртуазного кохання – у ХІ – ХІV ст. була написана цією ж мовою.

Отже, сучасні каталонці – це лише уламок колись великого етнічного і цивілізаційного масиву, який розколовся під тиском двох могутніх держав Середніх віків – Франції й Іспанії. У його основу лягла давня цивілізація, яку ми умовно можемо назвати Піренейською, бо вона концентрувалася довкола цих гір. Етнічно ця цивілізація у великій географічній дузі між Піренеями і Альпами була забарвлена ліґурами – народом невідомого походження (модливо, ще доіндоєвропейського), який компактніше зберігся тільки на узбережжі Північно-Західної Італії, де й зараз є провінція Ліґурія. Спочатку цей ліґурійський простір атакували фінікійці – карфагеняни із заходу і греки – зі сходу: перші заснували нині головне місто Каталонії Барселону (від імені знаменитого полководця, батька Ганнібала, Гамількара Барки (Barca – Barcelona), другі заснували колонію Марсилію (Марсель). Згодом, у VІ ст. до н. е. його густо заселили кельти (галли) з боку півночі. Так почалася асиміляція ліґурів вищими культурами. Власне в Каталонії ліґури змішалися з тутешніми іберами, що й склало етно-ментальну специфіку регіону.

У кінці ІІ ст. до н. е. Рим заснував на Півдні Франції колонію Нарбон (Narbo Martius) і цим відкрив епоху посиленої культурної латинізації всієї історичної Окситанії, а за нею – й території сучасної Каталонії. Римляни називали Південь Франції «Наша провінція» (звідси назва Провансу) через те, що цей регіон став першою, добре освоєною, улюбленою позаіталійською провінцією імперії. Сюди залюбки пересилялися на благодатні землі тисячі і тисячі римлян, так, що вже через 100 років культура Нарбонської Галлії (так називалася провінція) дорівнювала італійській культурі римлян, а сама ця провінція стала головним форпостом для завоювання і латинізації решти теренів безмежної Галлії, аж до берегів сучасної Бельгії.

Протягом усього Середньовіччя Окситанія зберігала свою етнічну своєрідність й автономію у складі Французької Корони, які цілковито зруйнували жорстокі Альбіґойські війни 1209-1229 рр. французьких рицарів-хрестоносців проти катарів-єретиків, що насправді означало міжетнічне протистояння між французами й окситанцями і що призвело до цілковитого підпорядкування Півдня французькій Півночі і зміцнення єдності країни.

Тож ми з’ясували, що Каталонія має всі головні складові для свого національного суверенітету: територію (вона чітко окреслюється географічно й історично як простір вздовж Середземного моря між Піренеями й Альпами), цивілізаційні основи (себто окремий менталітет, який формувався тисячоліттями), етнічний субстрат – ліґурійські етнічні корені і традиції, культурну виділеність глибокий вплив римської культури, мову, яка чітко відрізняється від сусідніх романських французької та іспанської мов і яка вживалася на письмі від Х ст., тобто від періоду, в який започаткувалися як літературні більшість європейських мов. Від Х до ХVІ ст. каталонською мовою писалися найрізноманітніші твори: вірші, романи, п’єси, хронічки. Уже у ХІІІ ст. каталонець Рамон Льюй (1235-1315) творив як теолог, філософ і письменник і став класиком- основоположником окремої каталонської літератури і культури, відмежувавши її від тоді розвинутіших провансальської культури й літератур.

Формування каталонської етно-національної специфіки йшло такими шляхами. У V ст. до н. е., коли більшу частину Іспанії заселили завойовники-кельти, Каталонія як цивілізаційно й торговельно розвинута територія (фактор моря) зберегла свою відособленість, тобто тут увиразнився саме іберо-ліґурійський субстрат. Згодом, у І ст. до н. е., Каталонія зазнала глибшої романізації, аніж решта Іспанії і це ще більше виділило її у просторі Іспанії. У V ст. н. е. на цей регіон менше вплинули хвилі нових завойовників – вандалів, свевів (швабів) і вестготів, останні з яких створили могутнє королівство з центром у Толедо в центральній частині Піренейського півострова, що й стало прообразом майбутнього Іспанського королівства.

Після завоювання у VІІІ ст. майже всього Піренейського півострова арабами Каталонія була одним із перших регіонів, який визволився від їхньої влади за підтримки франків із півночі. Так почалася довга історія впливу Франції на геополітику і культуру Каталонії: та завжди тяжіла, на противагу до решти регіонів Іспанії, до розвинутішої і вільнолюбної цивілізації Північної Європи.

У 1137 р. стався фатальний союз графства Барселони із іспанським королівством Араґон (центр Сараґоса), яке переживало початкову фазу своєї історичної наступальності. Натоді в сусідніх Кастилії, Араґоні, Естрамадурі, Леоні й Астурії вже була витворена могутня ідентичність і культура, здібні до національної експансії, чого ці іспанські регіони набули в ході Реконкісти (від VІІІ ст.). Це й послужило згодом для першої потужної хвилі асиміляції Каталонії іспанською культурою і політикою.

Отримуючи свою автономію, каталонські еліти через компромісність і станову корисливість поступово втрачали національну суверенність (щось подібне було в Україні у XVII – XVIII ст., коли українські козацькі еліти фактично продали Москві «право первородства», як казав Д.Донцов, право на домінування). В союзі з Араґоном Каталонія стала однією з найсильніших держав Європи в Середні віки: до королівства були приєднані Сардинія (де до сьогодні існує діалект каталонської мови), Сицилія і вся Південна Італія з м. Неаполь, численні острови в Середземному морі. Від ХV ст. саме Араґон, а в його складі знаменитий каталонський флот, був головною силою в цьому морі, яка стримувала наступ турків. У 1479 р. Араґон об’єднався з Катилією в королівство Іспанія (відомий шлюб католицьких монархів – Фердинанда й Ізабелли) і ця держава більш як на 100 років стала наймогутнішою в Європі, створила велетенську світову імперію, що охоплювала простори Америки від Аргентини до Каліфорнії, колонії в Африці, на Далекому Сході і Філіппінах.

Цікаво, що, за найновішими історичними дослідженнями, Христофор Колумб був саме каталонцем, а не ґенуезцем, як вважалося, і від 2004 р. йому стоїть величний пам’ятник у Барселоні.

Посилення Іспанії закономірно означало послаблення тих етносів, які увійшли до її складу. Тому історія Каталонії у ХVІ-ХVІІІ ст. – це перманентний процес втрати автономії і національної самобутності. Трагічний момент – 1714 р., коли в ході міжнародної війни за іспанську спадщину Барселона була зруйнована іспанськими військами за орієнтацію на Францію. Нове національне і культурне відродження настає аж в добу Романтизму (поч. ХІХ ст.) і триває воно до сучасності.

Специфіка Каталонії полягала в тому, що вона була ментально ніби розвернутою на північ, в бік до французької культури і загалом вищої цивілізації запіренейської Європи. Очевидно, що основою для цього послужила глибока етнічна і ментальна спорідненість її із цивілізацією Окситанії. Це й допомагало каталонцям зберігати свою самобутність перед наступом іспанської культури. Хоча об’єктивно асиміляція в краї була потужною. Так, на сьогодні витворилася ситуація, що близько чверті населення Каталонії – це іспанці; ще чверть становлять напів асимільовані каталонці; і лише приблизно половина мешканців регіону – це свідомі каталонці. Саме цю цифру національної свідомості й показав референдум 1-го жовтня 2017 р. (Це майже такий «баланс сил», як і в Україні).

Каталонська культура й національна ідентичність сформувалися значно сильнішими, аніж у двох інших неіспанських регіонах – в Галісії і Басконії. Через кількасотрічну орієнтацію на розвинутішу, ліберальну Францію Каталонія швидше й якісніше, ніж решта Іспанії, пройшла процес модернізації суспільства, і тому на сьогодні значно випереджає всі інші регіони в усіх сферах. Водночас протягом ХІХ-ХХ ст. каталонці, постійно зваблювані приманами компромісу і зближення з державою Іспанія, не зуміли створити своєї форми вольового, героїко-революційного націоналізму (яким був, наприклад, український націоналізм у 1920-1940-і рр.), тому їхні національні зусилля виглядали слабкими. Натомість в Каталонії міцно сформувалася прогресистська свідомість, набір ліберальних і лівих прагматичних ідеологій як результат постійного впливу Франції і як антитеза до консервативної політики іспанської монархії, а від 1930-х рр. іспанських правих і режиму Ф.Франко. Тож Каталонія не стільки боролася з Іспанією-метрополією, скільки послідовно цивілізаційно сепарувалася від неї. Сьогодні з проголошенням суверенітету Каталонії внаслідок референдуму ми спостерігаємо вершину цієї сепарації.

Визвольний чи реакційний націоналізм?

Заява про відокремлення Каталонії від загалом нині успішної Іспанії збурила Європу, яка розділилася на симпатиків і антипатиків каталонського націоналізму. Як бути з ним? Наш екскурс в історію Каталонії дає підстави ствердити, що каталонська нація є явищем органічним, історично, етнологічно, цивілізаційно і культурно вмотивованим. Це окремий народ і він має всі моральні права вимагати поваги до свого суверенітету. Це ніяке не штучне, маніпулятивне утворення, на що люблять натякати вороги каталонської свободи. До речі, офіційна Іспанія якраз і спекулює в цьому питанні, не визнаючи каталонців за окрему націю (це достоту нагадує політику Росії і Польщі щодо українців у ХVІІІ-ХХ ст.).

Випадок Каталонії не дає ніяких підстав її ворогам звинуватити каталонський націоналізм в екстремізмі, тероризмі, що робили всі великі держави-імперії, борючись із визвольними націоналізмами світу. Каталонці, на відміну від басків, ніколи не вдавалися до терористичних форм протесту, натомість уповали на свою цивілізаційну, громадянську мобілізованість. Тому сучасна ліберальна Європа розгублена: у неї нема аргументів для ідеологічних звинувачень у «фашизмі» каталонців, бо ті є в більшості тими ж лібералами, навіть в дечому більше принциповими. Ярлики «фашистів», «ультраправих» залюбки навішуються європейськими лібералами в багатьох інших випадках сучасності, в т.ч. супроти українського націоналізму, а тут цей прийом не проходить.

Ще одна антикаталонська теза: суверенітет цієї країни зруйнує єдність і стабільність ЄС. Чому? Адже теперішній вихід із ЄС гігантської, порівняно з Каталонією, Великої Британії не руйнує стабільності ЄС, навпаки, євро зростає у вазі, економіка розвивається. Паралельно якось навіть дико і нерозумно лунають погрози від Брюсселя, що у випадку відокремлення від Іспанії Каталонія не буде прийнята до ЄС. Знову, чому? За якими мотиваціями? Адже каталонське суспільство дуже демократичне, модернізоване, розвинуте, толерантне, навіть мультикультурне, тобто таке, якого хоче ліберальна Європа. Куди ж поділися знамениті європейські принципи справедливості і свободолюбності? Так само нелогічними є твердження, що Каталонія економічно не витримає сама. Чому? Адже за рівнем модернізації, себто соціальної мобілізованості, освіченості, фаховості, технологічної оснащеності виробництва Каталонія випереджає і Португалію, і Румунію, і Болгарію, які є членами ЄС, а за чисельністю мешканців вона більша за Ірландію, Данію, Норвегію, Фінляндію, Латвію, Литву, Естонію, Словаччину, Словенію і цілком маленький Люксембург, який чомусь може бути членом ЄС. До того ж, Каталонія, очевидно, змогла б витримати економічно і без ЄС, адже обходяться без ЄС такі надрозвинуті країни Європи, як Норвегія чи ледь більша за населенням від Каталонії Швейцарія. Іншими словами, спроби заблокувати суверенітет Каталонії виглядають дуже упередженими і навіть смішними.

Справжнім викликом є Каталонія для держав-імперій Європи: Іспанії, Франції, Великої Британії і Росії. В кожній з них є свої національні регіони, які потенційно можуть зажадати відокремлення. В Іспанії – це Країна Басків і Ґалісія, у Франції – Бретань і Прованс, можливо, Ельзас, у Британії – Шотландія і Вельс, в Росії – десятки суб’єктів Федерації від Кавказу до Сахи-Якутії. Тому розмова про Каталонію означає початок розмови про історичний імперіалізм і шовінізм цих нині могутніх європейських держав (колись ще такими були Німеччина, Польща, Угорщина і Сербія), які у свій час поглинали інші народи усіма можливими способами, включаючи державний терор, примусову жорстоку асиміляцію, масові вигублення людей іншої національності. А така відверта розмова є неприємною для цих сильних світу сього. І в цьому головна проблема.

В Україні щодо каталонського сепаратизму з негативного боку виникли дві лінії оцінювання. Одна вважає каталонські події аналогією до Донбасу і суворо засуджує цей національний рух як нібито «штучний», «маніпульований» кимось. Це в суті неправильно. По-перше, на Донбасі не було жодних умов для розвитку якоїсь окремої нації, його особливістю є масове заселення регіону росіянами, які традиційно по-імперськи зневажливо і вороже ставилися до української національної і культурної ідентичності і стали там домінантною міською більшістю. По-друге, події на Донбасі від самих своїх коренів, тобто ще від 1990-х рр., і до початку військових дій у 2014 р. були наслідком політичних, ідеологічних і диверсійних втручань Росії, чого цілком не було в Каталонії, бо ніяка із сусідніх держав не була зацікавлена в каталонському сепаратизмі. Зараз заговорили про приховане втручання Росії в каталонські процеси. Цілком можливо, що цей фактор є і суттєвим, але він не є визначальним, як ми пояснили на історичних прикладах. Зрозуміло, що Росія зацікавлена в будь-якій дестабілізації ЄС, і тому пхає свої пальці в Каталонію, але безглуздям є твердити, що весь каталонський націоналізм – це продукт російських інтриг, як колись (а деколи й тепер) Росія і Польща твердили, що український націоналізм є продуктом австрійських та німецьких інтриг.

Друга українська лінія критики сепаратизму Каталонії наголошує, що ця країна є переважно лівою і ліберальною за своїми ідеологічними орієнтаціями, а тому українці не можуть прийняти такого «націоналізму». Задамо зустрічне запитання: чи не був український націоналізм і сепаратизм від Російської імперії у 1917-1920 рр. лівим, соціалістичним за своїм забарвленням і чи в когось нині є моральне право засуджувати і відкидати його за цю лівизну? Так, лідери Української Революції М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра та ін. були соціалістами, але чи можемо ми сказати, що вони не реалізовували тоді українських національних інтересів? Навіть більше, саме ліві, галицькі радикали-соціалісти на чолі з І.Франком, М.Павликом, Ю.Бачинським, В.Охримовичем, В.Будзиновським, у 1880-1890-і рр. першими обґрунтували потрібність і закономірність постання самостійної української держави (книжка Ю.Бачинського «Ukraina irredenta», 1895 р.). Тобто в історії багатьох народів, залежно від конкретних історичних умов, було таке, що боротьбу за незалежність очолювали ліві політики, бо вони ставали ідейними й інтелектуальними лідерами покоління, коли ж праві або ішли на компроміси із метрополіями, або профанувалися і дрібніли у своїх засадах, як здрібніло колись потенційно праве українське народництво, не набувши революційного змісту (діяльність О.Кониського, В.Антоновича, І.Нечуя-Левицького, О.Барвінського, Ю.Романчука, С.Єфремова та ін.).

Зрештою, чи не переважно лівим, комуністичним і посткомуністичним за ідеями, був український парламент у 1991 р., коли проголосив Акт про незалежність? То що, відмовлятися нам від цієї незалежності, якщо ми такі тепер категорично праві? Зрозуміло, кожен лівий політичний рух приречений на помилки в національному питанні. Принесуть ще багато біди своєму народові каталонські ліві, як принесли багато біди Україні українські соціалісти. І в цьому драматизм і трагізм світової історії, які є об’єктивними. Не в кожного лівого стане стільки мудрості, ідейності і принциповості, як у нашого І.Франка, який здійснив ідейну еволюцію від соціалізму до вольового націоналізму і відважився критично проаналізувати свої власні світоглядні помилки і помилки цілого «драгоманівського» покоління, до якого належав.

Є ще один аспект у цій темі: у пресі з’явилися наполегливі повідомлення, що нібито російські і венесуельські хакери відіграли особливу роль в приготуванні сучасного каталонського сепаратизму, мовляв, уся ця каталонська гра в самостійність – це суцільна афера сторонніх сил. На це «купилися» частково й українські медії. Однак ця конспірологічна теорія не витримує елементарної об’єктивної критики: по-перше, роль сторонніх хакерів була відносною, це річ неприємна, але не вирішальна ( і це визнають якраз мадридські аналітики, які, зрозуміло, хотіли б показати каталонські події, як чуже втручання, щоб дискредитувати їх); по-друге, головними «внутрішніми моторами» каталонського руху за незалежність є дві націоналістичні партії, які хоч і не є такими великими і впливовими, як ліві самостійницькі партії, але які формують суспільну думку відчутно. Це подібно до української ситуації, коли ВО «Свобода» є партією майже регіональною, але від її політичних заяв залежить та інтенцій залежить рівень українського національного мобілізаційного ресурсу.

Тож каталонські події підказують нам уважніше подивитися і зрозуміти такі міжнародні проблеми:

– націоналізм як стихійну силу не в змозі зупинити ніякі модернізаційні і глобалізаційні процеси;

– болюча тенденція відокремлення етнічних регіонів, увиразнення традиційних націй, як це сталося з поділом Чехословаччини на Чехію і Словаччину, з виокремленням із Югославії Словенії, Хорватії, Боснії, Македонії і Чорногорії, з появою 14-ти нових держав на терені колишнього СРСР у 1991-1992 рр., продовжується і вимагає від Європи тільки делікатніших і якісніших регуляторних дій і реакцій;

– імперіалізм як міжнародна практика мусить бути об’єктивно оцінюваний та аналізований, його рецидиви шовінізму і великодержавництва мусять бути критиковані з позицій європейської цивілізації демократизму, раз вона назвалася такою;

– ЄС повинен навчитися гнучко сприймати виклики новітнього національного сепаратизму і відрізняти його від сепаратизму, який здійснюється в інтересах великих імперій (передусім Росії щодо Грузії, Молдови й України), які таким чином прагнуть дестабілізувати Європу, аби зручніше маніпулювати нею;

– паралелі між Каталонією й Україною лише переконують в тому, що осмислені нами процеси є по-історіософськи закономірними і невідворотніми.