У Києві відбуваються дивні речі. Навесні 2017 року двоє відомих українських політиків – Микола Мартиненко, колишній народний депутат Верховної Ради, і Роман Насіров, колишній глава Фіскальної служби України – були арештовані за звинуваченнями в корупції. Обох підозрюваних, проте, незабаром випустили з-під варти. Насірова звільнили під заставу в 100 млн грн, а Мартиненка – без застави. Поки справи розслідуються, обидва залишаються на волі.

Що все це означає? Нещодавнє наукове дослідження політичних систем Східної Європи, Південного Кавказу та Центральної Азії пропонує нову теорію пострадянської політики, яка допомагає пояснити ці та інші цікаві протиріччя в сьогоднішній Україні та інших колишніх республіках СРСР.

Що таке «патроналізм» і з чого він складається?

У 2015 році Генрі Гейл (Henry E. Hale), політолог з Університету ім. Джорджа Вашингтона у Вашингтоні, опублікував в Кембриджському університетському видавництві об’ємну новаторську монографію під інтригуючою назвою Patronal Politics: Eurasian Regime Dynamics in Comparative Perspective (Патрональна політика: розвиток євразійських режимів у порівняльній перспективі). У цьому великому дослідженні пострадянської соціально-економічного і політичного життя Гейл переосмислює політичну економіку і взаємодію влади і суспільства в державах-наступницях СРСР. Вашингтонський компаративіст, зокрема, розслідує роль і функціонування президентської вертикалі, олігархічного правління, відносин між центром і периферією, парламентського процесу і медіа-ландшафтів на території колишнього Радянського Союзу (за винятком балтійських республік).

Гейл розкриває центральну універсальну межу політичного процесу цих країн – а саме те, наскільки глибоко в їхні суспільства проникли патронажно- клієнтелістські відносини, кланоподібні мережі та механізми їх утриманського вилучення ренти з економік своїх країн. Це дозволяє Гейлу говорити про існування прихованих політичних режимів у пострадянських державах, де політична конкуренція і ухвалення рішень відбуваються через процеси, які, або взагалі не здійснюються, або ж тільки частково рефлексуються в офіційних діях і заявах державних установ, політичних партій, громадських фігур або громадських організацій .

Мало того, ці іноді так звані «неопатримоніальні режими» не вписуються в звичну типологію політичних систем, прийняту в західній політології, та її відмінностей між тоталітаризмом, авторитаризмом і демократією.

Замість цього, в неопатримоніальних або, за Гейлом, «патрональних» (patronalistic) режимах влада акумулюється, зберігається і застосовується за допомогою більш-менш успішної побудови, підтримки та взаємодії неформальних, іноді взаємопов’язаних, іноді конкуруючих патронажних пірамід на чолі з верховними патронами, які керують великими економічними конгломератами, регіональними політичними машинами та / або впливовими державними інститутами. Влада такого патрона закінчується не стільки з його формального становища і офіційної функції, скільки з того, що він (рідше – вона) є «босом» напівтаємної кланової піраміди, яка, своєю чергою, часто складається з кількох менших пірамід на чолі з субпатронамі, які працюють з окремими колами клієнтів.

Як правило, найпотужніші з цих корупційних кланів охоплюють широкий спектр соціальних інституцій, починаючи з міністерств, служб і партій, закінчуючи компаніями, медіа та громадськими організаціями. Згуртованість, дієвість і стійкість цих пірамідальних структур тримаються не стільки на формальній інституціональній ієрархії між їх членами, скільки на родинних зв’язках, особистій дружбі, довгостроковому знайомстві, неофіційних транзакціях і на таких більш прозаїчних фундаментах, як напівмафіозні правила поведінки, накопичені борги або зобов’язання, блат, кругова порука, зібраний компромат, та й звичайнісінький страх.

Ці мережі й піраміди функціонують як неофіційні механізми обміну постами, грошима, замовленнями, нерухомістю, товарами, послугами, ліцензіями, грантами та пільгами. По суті, ці корупційні схеми складають основу, сенс і мету більшої частини пострадянської «патрональної політики». Ці приховані режими функціонують не тільки в умовах явного авторитаризму, а й в офіційно демократичних системах. Мало того, в електоральних режимах справжня громадська підтримка і успіхи головного політичного покровителя країни (наприклад, президента), так само як і регіональних патронів, на виборах стають важливими передумовами придбання, збільшення і збереження їхньої влади.

Антипатрональний вибух Євромайдану

Не дивно, що на цьому тлі одним з головних гасел антиолігархічній Революції гідності 2013-2014 рр. стала фраза: «Банду – геть!». Біологічна сім’я колишнього президента Віктора Януковича разом з широкою мережею його друзів і сподвижників настільки жадібно і безсовісно грабували українську державу і настільки нахабно і жорстоко захищали своє клептократичне правління, що мільйони громадян України вирішили взяти участь в тримісячному і, в кінцевому підсумку, кривавому протистоянні з цим кланом.

У той же час за лаштунками Євромайдану деякі інші олігархи, мабуть, підтримували повстання з самого початку або ж підключилися до нього пізніше, як і передбачає теорія патрональної політики Гейла. Такий парадокс став ще очевиднішим, коли, незважаючи на чіткий антиолігархічний напрямок протесту, один з найвідоміших олігархів Петро Порошенко був обраний президентом у травні 2014 року і замінив Януковича на місці головного патрона в неопатримоніальній політичній системі України.

Характерно, що кандидатура Порошенка для президентства була узгоджена на напівтаємній зустрічі, мабуть, з найодіознішим українським магнатом Дмитром Фірташем і тодішнім лідером опитувань громадської думки Віталієм Кличком у Відні в березні 2014 року, за місяць після перемоги Євромайдану. Ця змова, як й інші підозрілі події навколо перемоги Євромайдану вже тоді змушували засумніватися в тому, що український режим дійсно зміниться докорінно після Революції Гідності.

Зрозуміло, Порошенко помітно відрізняється від Януковича – як у питаннях офіційної ідеології його правління, так і в своєму вмінні управляти. Під тиском українського громадянського суспільства, західних країн і закордонних донорів, Порошенко просував значні адміністративні та економічні реформи. Як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, Порошенко показав себе як найбільш професійний і гнучкий президент за історію пострадянської України, відносно успішно керуючи країною у винятково складний період іноземного вторгнення, економічного колапсу і соціальної трансформації.

Упродовж перших трьох років його правління Україна досягла значних успіхів, наприклад, у реформуванні енергетичного сектора, модернізації збройних сил, поліпшення відносин із Заходом, переформатування колись сумновідомої своєю корумпованістю поліції, перезавантаження системи державних закупівель, поступової децентралізації державного апарату.

Просуваються й інші серйозні реформи в різних сферах, в тому числі в системі охорони здоров’я та вищої освіти. Під час президентства Порошенка Україна уклала і ратифікувала велику Угода про асоціацію з ЄС і домоглася візової лібералізації з країнами Шенгенської зони, яка тепер дозволяє українцям подорожувати по більшій частині Європи на короткі терміни без віз.

Однак передісторія цих недавніх історичних досягнень Києва також показує фундаментальний ризик іноді дійсно прогресуючої, в окремих вимірах, української європеїзації. Варто пам’ятати, що текст Угоди про асоціацію був підготовлений і парафований ще під час президентства Януковича. Реалізація узгодженого з ЄС т.зв. Плану дій з візової лібералізації почалася також задовго до Революції Гідності. Обидва ці факти показують, що тимчасово результативна проєвропейська політика не обов’язково відображає щирий намір правителів до реальної, глибокої та стійкої європеїзації. І коли це здалося необхідним, Янукович відклав підписання Асоціації.

Проте, клептократичний режим Януковича – парадоксальним чином – на певному етапі зіграв відносно творчу роль в процесі зближення України з ЄС. Як не дивно, але гіперкорупціонер Янукович і його сумнівна команда здійснила свій внесок у підготовку до недавніх тріумфів у міжнародних відносинах України. Все це, звичайно, не завадило донецькому кланові, в той же час зробити одне з найбільших пограбувань державної власності в сучасній історії Європи.

У менших масштабах ця суперечлива історія сьогодні повторюється з Порошенком і його оточенням. Режим Порошенка звичайно далеко не такий грабіжницький, як банда Януковича, але теж показує парадоксальні результати. Спочатку постмайданівський режим дозволяє, відповідно до західних очікувань і вимог громадянського суспільства України, правоохоронцям арештувати Насірова і Мартиненка. Але згодом цей же режим звільняє обвинувачених у мільйонних розкраданнях, і невідомо поки що з ними буде. Такі подвійні ситуації і неоднозначні сюжети можна спостерігати в багатьох внутрішніх справах сьогоднішньої України.

Патроналізм і європеїзація

З погляду гейлівської теорії пострадянського патроналізму, такі протиріччя, зигзаги і нестикування очікувані. В рамках патроналістскої політичної системи офіційно прозахідна зовнішня політика може цілком співіснувати з корупційними схемами всередині країни, поки європеїзація не впливає на фінансові або інші корінні інтереси верхівки правлячого клану. Патронально режим може проводити і суттєві економічні та адміністративні реформи, якщо при цьому йому вдається зберегти функціонування панівної неформальній піраміди та зберегти основні джерела влади, впливу і доходів.

Цей трюк, наприклад, можна провернути через поділ, ізоляцію, імітацію, дроблення, продовження, обмеження або маніпуляцію реформами. Таке розмивання реформаторських проектів дозволяє режиму поступово пристосовуватися до змінилося стану справ, придумувати нові або заново винаходити старі схеми вилучення рент, адаптувати структуру та експлуатацію панівної піраміди до нових обставин.

У таких випадках очевидні успіхи в зовнішній політиці, як, наприклад, недавні міжнародні тріумфи Порошенка, будуть корисні для пануючого клану, оскільки вони підвищують статус і підтримують популярність головного патрона як усередині країни, так і на міжнародній арені. Такий результат своєю чергою підвищує легітимність і стабільність керівної піраміди та забезпечує її подальшу корупційну діяльність. Успішне виживання патроналістской системи, незважаючи на постійні зовнішні й внутрішні зміни демонструє суспільству здатність режиму до адаптації та його стійкість. Це своєю чергою підсилює впевненість, боєздатність і міцність пануючого клану.

Оновлення функціонування патроналістской системи і відповідний ребрендинг образу України, який дозволить позбутися від ярлика пострадянської олігархічної країни, становило значну частину роботи режиму Порошенка в останні три роки. Справді, сталася часткова трансформація режиму, модернізація держави і лібералізація економіки. Однак ці селективні реформи поки не привели до зміни самої суті системи, яка продовжує функціонувати під знаком патронажу і клієнтелізму, кланової солідарності і глибокої інфільтрації приватних інтересів у діяльність президентської та обласних адміністрацій, урядового апарату, судово-правової системи, парламентських фракцій, політичних партій, засобах масової інформації і т.д.

Цей висновок напрошується на тлі, наприклад, щораз більш явних недавніх акцій і розвитків, очевидно спрямованих на обмеження і розмивання офіційно оголошеного в Україні антикорупційного курсу. Проблема з покаранням корумпованих чиновників у режиму сьогодні виникає тому, що воно загрожує вже не тільки представникам колишнього домінуючого донецького клану Януковича. Реформи, ктрі поглиблюються під тиском громадянського суспільства і міжнародних донорів, усе частіше зачіпають інтереси ключових членів, субпатронів і клієнтів порошенківського клану.

Антикорупційні заходи, правила й інституції, які спільно протискуються і захищаються нетерплячими українськими активістами і протверезілими західними посольствами, розвинули небезпечну динаміку. Їхній подальший підрив різних корупційних схем України може послабити клан Порошенка в порівнянні з іншими кланами, на зорі президентської кампанії 2019. Або він може навіть означати початок демонтажу патроналістського режиму в цілому і його поетапну заміну політичною системою, що містить справжні політичні партій і яку регулює закон. Обидва ці результату означали б кінець правління Порошенко, можливо, навіть до 2019 року – якщо тільки нинішній президент не сам ще стане лідером антикорупційної кампанії, переходу до постпатроналістского устрою і створення справді правової держави (а не псевдо-) з реальною (а не театральною) багатопартійною системою.

Порошенко між революцією і реакцією

За останні місяці помітно посилилася українська і західна критика явного уповільнення та спроб часткової нейтралізації вже реалізованих реформ різними антиреформаторськими силами у всіх трьох гілках влади – виконавчої, законодавчої та судової. Все ще є якась надія на президента як фігуру, здатну відновити реформаторську динаміку перших двох постмайданних років і, зокрема, ініціювати просування ефективних (а не тільки показових) законів, інститутів і заходів проти хабарництва, кумівства та олігархії – тих основних проблем української держави, які залишилися невирішеними. Незважаючи на те, що президент у деяких інших сферах (наприклад, зовнішня, торговельна або військова політики) виявився ефективним державним діячем, малоймовірно, однак, що Порошенко очолить антикорупційну боротьбу.

Цей вибір він міг зробити ще три роки тому. Багато хто (в тому числі і я) в 2014 році сподівалися, що новий український президент піде цим шляхом, а не повторить шлях свого попередника і покровителя Віктора Ющенка. Однак, з огляду на амбівалентне минуле Порошенка до Революції Гідності і особливості висунення його кандидатури в президенти навесні 2014 року, шанси на подібний результат завжди були незначними. Швидше, Порошенко був і, мабуть, залишається членом олігархічного класу України з його специфічними політичними прерогативами, прихованими міжфракційними угодами і шкідливими управлінськими навичками.

Хоча він був менш скандальною фігурою, ніж, наприклад, Рінат Ахметов і Дмитро Фірташ, його ще багатші й безцеремонніші співолігархі, Порошенко – плоть від плоті старої системи та її патрональної політики. Він був одним із співзасновників горезвісної Партії регіонів, розформованої після Революції гідності. Під час запеклої боротьби між офіційними прозахідними політичними силами України після «помаранчевої революції» 2004 року Порошенко деякий час виступав як ключовий соратник президента Віктора Ющенка в його спробах прибрати Юлію Тимошенко з посади прем’єр-міністра. Він був міністром і при Ющенку, і при Януковичі, в той же час, продовжував піклуватися про власні бізнес-інтереси.

Кандидатура Порошенка на пост президента України, мабуть, стала результатом темної післямайданної угоди з Віталієм Кличком, який, принаймні, тоді ще був позасистемним політиком, не частиною неформальних обмінів, що характеризують український патроналізм. Згідно з опитуваннями громадської думки, колишній чемпіон з боксу на початку 2014 року був головним претендентом на пост президента. Проте, з незрозумілих поки причин, під час сумнівної зустрічі з Порошенком і Дмитром Фірташем у Відні в березні 2014 року Кличко погодився висунути свою кандидатуру тільки на пост мера Києва, тим самим відкривши дорогу Порошенкові на роль основного кандидата прозахідних сил України в президенти.

Всього за два місяці кампанія Порошенко змогла забезпечити йому перемогу в один тур на президентських виборах в травні 2014 року. Ймовірно, Порошенко зробив вирішальний крок у визначенні характеру свого п’ятирічного президентства вже відразу після виборів. Успішно домагаючись швидких парламентських виборів в жовтні 2014 року, Порошенко не став міняти українське виборче законодавство.

Тому продовжила діяти змішана система парламентських виборів, за якою половина депутатів обирається за закритими партійними списками, а інша – на місцях.

Раніше обидва ці механізми були корисними для збереження старих кланових структур України і патрональних відносин у політиці. Система закритих списків дозволяє партіям продавати позиції в своїх фракціях за найвищою ціною. Своєю чергою мажоритарним виборам у провінційних виборчих округах перешкоджає брак ефективних громадських і політичних організацій, засобів масової інформації, незалежних спостерігачів і підприємців, юридичної експертизи за межами Києва і деяких інших великих міст.

Однорідний політичний ландшафт, концентрація влади, підконтрольність локальних медіа та напіванархічний стан справ у багатьох провінційних регіонах України дозволяє багатим місцевим претендентам, як і центральній владі (або їхнім політичним ставленикам) маніпулювати виборчими кампаніями і процесами до такої міри, що провести справді справедливі, плюралістичні й змістовні виборчі перегони там часто складно.

Імперія завдає удару у відповідь

Досі новий закон про вибори, який передбачає відкриті партійні списки і пропорційну систему виборів, не ухвалений. Він і може залишитися не ухваленим до наступних парламентських виборів у 2019 році, хоча обговорювався вже досить давно. Мало того, з початку 2016 року триває щораз більш явно узгоджений контрнаступ старої системи, мета якої – ускладнити, взяти під контроль і / або обмовити роботу тих небагатьох українських чиновників, активістів та організацій, які борються з корупцією.

Наприклад, один з найвідоміших українських журналістів і народних депутатів, який розкриває схеми отримання хабарів і таємні політичні домовленості, Сергій Лещенко в 2016 році став мішенню цілеспрямованої чорної піар-кампанії. Незалежність і авторитет Лещенка в ряді явно «джинсових» статей ставився під сумнів після того, як він зі своєю подругою (успішною українською діджейкою) купив квартиру в центрі Києва. Серед безлічі більш свіжих прикладів, коли підконтрольні президенту фракції Верховної Ради маніпулювали процедурою і результатами призначення глави наглядової ради, який повинен був стежити за роботою найавторитетнішого державного протихабарницького органу – Національного антикорупційного бюро України.

Найбільше турбує те, що в квітні 2017 року Верховна Рада ухвалила сумнівну поправку до українського закону про електронне декларування доходів українськими державними чиновниками. Тепер не тільки український президент, міністри, депутати, чиновники та інші держслужбовці мають оприлюднити інформацію про свої фінанси. Те саме зобов’язане робити невизначене коло українських активістів, які працюють в антикорупційних громадських організаціях.

Це незвичайне нове правило виходить з припущення про можливу винуватість саме активістів з боротьби з корупцією серед усіх неурядових суб’єктів, які не зобов’язані публікувати інформацію про свої доходи. Воно змушує певну категорію лідерів українського громадянського суспільства, на яких і так вже тиснуть і залякують, розкривати особисту фінансову інформацію, навіть якщо вони не пов’язані з розподілом українських бюджетних коштів і державних фондів.

Цей новий закон не тільки створює практичні перешкоди для роботи спостережних і слідчих органів. Він також залишає нездорове враження, що активісти антикорупційної сфери повинні особливо контролюватися урядом. Такий підхід перевертає з ніг на голову взаємодію між громадянським суспільством і владою в демократичній державі.

Зрозуміло, цілком можливо, що кампанії по боротьбі з корупцією можуть цинічно використовуватися і для інших цілей. Не треба мати багато фантазії, щоб уявити собі яким чином хитромудрі олігархи і «політтехнологи» можуть задіяти псевдоцивільних активістів для нападок на своїх бізнес-конкурентів і політичних ворогів під приводом «боротьби з хабарництвом». З такими явищами, звичайно, треба боротися. Але уряд не повинен заважати надмірним контролем усіх ініціатив із боротьбі з корупцією через можливі зловживання на догоду тим чи іншим приватним або політичним цілям, і вторгатися в діяльність усіх антикорупційних громадських організацій, незалежно від наявності доказів неналежної поведінки.

Занадто явний прокорупційний напрямок і затята західна критика щодо закону змусили Порошенка внести поправки, що скасовують ці сумнівні правила. Однак – surprise, surprise – Верховна Рада відмовилася розглянути ці поправки під час свого останнього сесійного тижня перед відпустками в липні 2017 року. Поки неясно, коли закон буде скоригований після початку нової парламентської сесії. Оскільки революційний ентузіазм Євромайдану останнім часом згасає, патрональний український режим дедалі активніше відвойовує свої старі позиції.

Принаймні, згадані і безліч схожих останніх подій створюють таке враження. Мабуть, кланові боси щораз сильніше відчувають жар численних реформ, які відбуваються в різних галузях з 2014 року. Особливо їх турбує боротьба з політичною продажністю, неформальними «договорняками», кумівством і хабарництвом. Можливо, контрзаходи політиків можна, і навіть треба сприймати, як позитивні сигнали. Вони вказують на зростаючу або, принаймні, потенційну ефективність нових антикорупційних органів, законів і організацій.

Західна увага, інтереси і сигнали

У цій наростаючій битві західні донори і посли мають переконатися, що вони опинилися на правильному боці барикад. Нинішні політичні потрясіння в Сполучених Штатах і Європейському Союзі не сприяють обгрунтованому і диференційованому підходові до ухвалення рішень щодо України. Вашингтон і Брюссель нині стикаються з безліччю конкуруючих внутрішніх і зовнішніх проблем – контакти команди Трампа з Росією, Брексил, війна в Сирії, ядерна програма Північної Кореї, націоналістичні диверсії в Угорщині і Польщі – і це лише деякі з них. Вони відволікають увагу західних урядів, організацій і громадськості від тонкощів української політики, і загальної складності пострадянських патрональних режимів.

Але Україна дуже важлива для майбутнього Європи, і якщо вона втратить сьогоднішню можливість глибокої трансформації в правову державу, то це призведе до безлічі геополітичних наслідків. Приховані тенденції збереження і відновлення, які сьогодні виникають в Україні, український історик Ярослав Грицак нещодавно назвав «солодкою контрреволюцією» (посилаючись на кондитерський бізнес Порошенка). Українському громадянському суспільству, можливо, треба готуватися до нової великої конфронтації зі старою системою і воно потребує західної допомоги, щоб її (систему) випередити або ж перемогти.

Зрозуміло, іноземним урядовим органам і агенціям розвитку зазвичай пропонується співпрацювати тільки зі своїми колегами в уряді України і, не в останню чергу, з адміністрацією президента. Однак це загальне правило має застосовуватися з обережністю. У чимало українських виконавчих, законодавчих і правоохоронних органів (державні установи, служби, міністерства, відомства, суди), а іноді й в неурядові, нібито некомерційні організації, тією чи іншою мірою, проникли приватні інтереси. Очевидно, що західні донорські організації та програми розвитку не повинні підтримувати такі захоплені інституції – ні символічно, ні практично, а, найголовніше, не фінансово. Допомога має надаватися тільки за дотримання умов з ретельним вивченням проектів.

Така допомога має надаватися тільки через довірених чиновників, деякі з яких нещодавно пішли з влади. Решта перебувають під дедалі більшим тиском з боку своїх колег зі старої системи, про що свідчить, наприклад, явний регрес, який почався з початку 2016 року, в одному з найголовніших першопрохідців трансформації – Міністерстві економічного розвитку і торгівлі України.

Зрештою, основна увага Заходу в цих питаннях має стосуватися президента країни. Поведінка Порошенка, його публічна риторика і політичний курс багато в чому визначають, куди рухатиметься країна. Будучи архетиповим олігархом, Порошенко все ж – гнучкий і розумний політик, який вміє краще обчислювати свою вигоду, ніж його досить примітивний попередник Янукович.

Порошенку треба дати зрозуміти, що війна на Донбасі і загальна конфронтація з Росією не можуть служити виправданням для навіть часткового збереження старої патрональної системи України. Західним дипломатам, політикам і донорам не слід приховувати, що недавні аберації влади всім враховуються і що їх повністю розуміють. Президент і його соратники мають зрозуміти, що ті, хто відповідає за різні старі або нові порушення, в кінцевому підсумку, так чи інакше, будуть покарані – якщо не сьогодні, то згодом.

І останнє, але не менш важливе: національні уряди і міжнародні організації Заходу повинні навести порядок і у себе вдома. Їм треба почати набагато серйозніше ставитися до тих західних банків, фірм та інших приватних, а іноді й до публічних фігур, які більш-менш дієво беруть участь в забезпеченні пострадянським елітам приховування і відмивання їх не- або напівлегальних заробітків. Патроналізм і кланові мережі – явище, яке притаманне не тільки посткомуністичним країнам. Захід не може вимагати від України і подібних країн більш рішучої боротьби з корупцією, спускаючи безліч порушень різним західним компаніям і групам, так чи інакше залученим у сумнівні оборудки з ймовірними злочинцями з пострадянського світу.

Проект VoxUkraine

Переклад з російської