Проте, якщо несправедливість уповільненого нападу Володимира Путіна на Україну може залишити їх дещо холодними, то все ж є один аспект конфлікту, котрий може внести кризу в дім самих європейців. Йдеться про конкретні письмові зобов’язання, взяті на себе Росією та іншими державами-членами Ради Безпеки ООН у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) після розпаду Радянського Союзу.

Після здобуття незалежності у 1991 році Україна успадкувала третій у світі за величиною арсенал ядерних боєголовок. З упевненістю можна твердити, що більшість ядерних озброєнь, залишених совєтським режимом в Україні, не перебували в стані бойової готовності, оскільки коди запуску залишилися у Москві, а в України не було власної технології керування успадкованими ракетами. Але теоретично Київ міг би повторно запустити системи управління вогнем й виготовити чи придбати необхідні додаткові технології для того, аби зробити свій ядерний арсенал принаймні частково функціонуючим. За оцінками Ради оборони США з питань захисту природних ресурсів, у 1991 році українські збройні сили володіли численними міжконтинентальними балістичними ракетами, бомбардувальниками далекого радіусу дії та додатковими ядерними боєголовками – загалом мова йде про 4025 одиниць чи, відповідно, про 15 відсотків від колишнього совєтського ядерного арсеналу. Інакше кажучи, Україна мала набагато більше атомної зброї, ніж Великобританія, Франція і Китай разом узяті. І навіть якби в Україні збереглася й функціонувала лише частина цієї зброї, то сьогодні всі б дуже боялися такої потужної ядерної енергії.

Під дипломатичним тиском з боку Москви й Вашингтона Україна повернула всю свою ядерну зброю Росії після підписання Лісабонського протоколу 1992 року, який зобов’язав країни колишнього СРСР відмовитися від своїх ядерних арсеналів. Але це повернення не відбулося одразу. У Києві вже тоді підозрювали, що одного прекрасного дня північно-східний сусід захоче використати беззахисність «Малоросії», оскільки російські націоналісти часто посилаються на Україну. Після затримки ратифікації Протоколу, що тривала кілька місяців, всіма п’ятьма постійними членами Ради Безпеки у грудні 1994 року на саміті в Будапешті на Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (нині Організація з безпеки й співробітництва в Європі) Україні була гарантована її територіальна цілісність, недоторканість національних кордонів та політичний суверенітет. Троє членів з п’яти (Росія, США та Великобританія) підтвердили це у відповідному багатосторонньому документі, підписаному з Україною; двоє (Китай і Франція) – опублікували односторонні заяви своїх урядів. Гарантії п’яти країн та обіцянки допомогти проти майбутнього зовнішньополітичного й економічного тиску, про що йшлося в Будапештському меморандумі, переконали Україну відмовитися від усіх своїх видів зброї масового ураження.

Зараз Москва не лише розтоптала меморандум 1994-го року та інші багатосторонні угоди про непорушність європейських кордонів, а й грубо порушила ряд двосторонніх угод між Москвою та Києвом. У випадку з Кримом це зайшло надто далеко – анексію оголосили офіційно, а відбулося все із застосуванням військової сили. Це такий вид насильницького посунення кордону, що з 1945 року став вельми рідкісним.

Для Росії наслідки за такі дії виявилися доволі обмеженими і навіть після введення настільки хвалебних санкцій Захід залишається її найважливішим торговим та інвестиційним партнером. Багато країн ЄС, – насамперед Німеччина, – продовжують закуповувати сибірську нафту у величезних кількостях, за що до Російського державного бюджету щомісяця вливаються височенні експортні мита (природний газ відіграє значно меншу фіскальну роль). Економіка Росії та її державний бюджет структурно залежать від нафти, а постійний і неослабний до сих пір імпорт енергоносіїв з Росії зробив Євросоюз мимовільним, але істотним фінансовим спонсором зовнішньої політики Москви в Україні, Грузії, Молдові та Сирії. Ситуація виглядає ще цікавішою у світлі того факту, що нафта незамінна.

Без особливих труднощів країни ЄС могли б замінити більшість імпорту з Росії через контракти з іншими експортерами нафти. Проте ЄС (в тому числі й Великобританія та Франція як офіційні учасники Будапештської угоди 1994 року, про яку вони, здається, забули) не пішов на цей крок через банальне поєднання забудькуватості й продажності.

Все це може, як і раніше, залишатися для західних грома­дян неактуальним, якби не Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Двадцять років після підписання цього договору Україною одна з держав, що ратифікували цей договір про ядерну зброю, порушила Будапештський меморандум 1994 року майже по кожному пункту, анексувавши добрячий шмат української державної території за допомогою військової сили. Зараз ця країна веде гібридну та криваву війну на сході України, що вже призвело до тисяч загиблих, десятків тисяч поранених і змусивши сотні тисяч біженців шукати притулку в інших місцях. У той же час Росія веде посилену торгівельну, інформаційну та кібервійну проти України, використовуючи великомасштабні військові навчання на межі отруєння економічного та інвестиційного клімату в «братній країні».

Досі міжнародне співтовариство покарало Росію лише помірним експортом та індивідуальними санкціями, тоді, як інші країни БРІКСу фактично лише засудили Кремль. Україна отримує від Заходу значну політичну та економічну допомогу, але станом на сьогодні безпосередньої та офіційної військової підтримки надто мало. Багато спостерігачів розглядають «заморожений конфлікт» на Донбасі як найімовірніший кінцевий результат всієї цієї ситуації, хоча в такому разі українська держава втратить додаткову територію, хоча п’ятеро держав у 1994 році гарантували їй недоторканність. В гіршому випадку українська держава буде повністю знищена.

Видається, що ДНЯЗ перебуває в такій же небезпеці, як і територія України в результаті російської агресії. В даному випадку троє «атомних» членів Ради Безпеки надали роззброєній країні чіткі письмові гарантії безпеки в обмін на демонтаж ядерної зброї. Однак через 20 років після підписання такої угоди одна з цих великих держав в односторонньому порядку оголошує їх недійсними, в той час як інші реагують на такі дії цієї країни лише патетичними заявами і незначними санкціями. Дивлячись на долю України, виникає питання: яка країна без ядерної зброї чи без тісного союзу з ядерною державою зараз може бути впевнена у недоторканності своїх кордонів? Якщо члену Ради Безпеки дозволено зазіхати на територію сусідньої країни, то розмови щодо міжнародного режиму про нерозповсюдження ядерної зброї стає пустопорожніми балачками.

Понад те, однією з основних причин відсутності військової підтримки для України з боку Заходу полягає у володінні Росією великої кількості зброї масового ураження і страху перед Третьою світовою війною. І це гостро відчувають багато європейців. Це означає, що виконання режиму нерозповсюдження у випадку з Україною призвело до цілком протилежного результату і всупереч наміченої мети. Як офіційна держава-ратифікант Росія використовує застереження про нерозповсюдження, передбачені в ДНЯЗ, й певні особливі привілеї для того, аби зробити їх інструментами під час холодно прорахованого використання зброї масового ураження для досягнення своїх цілей незаконної військової окупації і забезпечення скандальної територіальної експансії.

У результаті приєднання Криму до Росії та «гібридної війни» на Донбасі теперішній режим нерозповсюдження ядерної зброї з вибірковим ставленням до нього постійних членів Ради Безпеки в майбутньому може, як би парадоксально це не звучало, заохотити, а не зупинити виготовлення чи придбання зброї масового ураження.

Видається, що про такі важливі наслідки забулося під час змішування опортуністичного цинізму, що й призвело до значної частини певних відповідей на російську агресію з боку великих держав. Наприклад, у липні 2015 року група з 10 французьких парламентаріїв, більшість із яких належать до партії республіканців колишнього і, можливо, майбутнього президента Ніколя Саркозі, відвідали окупований Крим. Такими своїми діями вони фактично порушують «дух» режиму санкцій Заходу проти приєднання півострова до Росії, в результаті чого Москва лише тішиться. Офіційний візит французьких правих політиків до Сімферополя означає плювок в обличчя «Заяві Франції про приєднання України до Договору про нерозповсюдження», опублікованій 5 грудня 1994 року правоцентристським урядом Франції Балладюра (включно з тодішнім міністром фінансів Саркозі). У цьому офіційному документі, переданому до Києва у зв’язку з відмовою України від своєї атомної зброї, Франція знову заявляє про свою готовність поважати незалежність і суверенітет України в її нинішніх кордонах згідно принципів остаточного Гельсінського Пакту й Паризької Хартії для нової Європи. Франція нагадує про свою готовність сповідувати принципи РБСЄ, згідно з якими кордони можуть бути змінені лише за допомогою мирних засобів і зі взаємної згоди, а держави-учасники мають утримуватися від використання погроз чи сили, зазіхаючи на територіальну цілісність чи політичну незалежність будь-якої держави, або будь-якого іншого способу, несумісного з цілями Організації Об’єднаних Націй.

Ба, навіть гірше, Китай лише посилює корозію системи міжнародної безпеки, оскільки зводить усе до євроазіайської частини гри, в яку він грав від самого початку української кризи. Пекін уникав зайняття певної чіткої позиції щодо поведінки Росії й утримувався від голосування навесні 2014 року в Генеральній Асамблеї ООН, яка засудила анексію Криму. За лаштунками китайці намагаються витягнути для себе максимальну можливу політичну й економічну вигоду з розбіжностей між Москвою й Заходом. Пекін навмисно ігнорує той факт, що Україна володіє ядерним потенціалом, який перевищив арсенал Китаю у багато разів, хоча уряд цієї країни видав декларацію на підтримку української територіальної цілісності та політичного суверенітету – схожу на ту, що оприлюднила в грудні 1994 року та ж Франція. Таким чином Китай, як потужний член Ради безпеки, лише посилив відчуття, що ДНЯЗ ігноруватиметься офіційними ядерними державами, коли мова йтиме про відстоювання власних національних інтересів за рахунок неядерних держав.

Якщо з Україною, третьою у світі державою за кількістю ядерної зброї, можна поводитися таким чином після того, як вона зовсім наївно відмовилась від свого великого постсовєтського ядерного арсеналу, то на яку підтримку в кризовій ситуації можуть очікувати неядерні держави – держави, які навіть не можуть вказати на гарантії безпеки, дані Києву Росією, США, Великобританією, Францією і Китаєм у грудні 1994 року?

Якщо так звані «гаранти» міжнародного режиму нерозповсюдження так різко відвертаються від непорушності кордонів, то повідомлення всім теперішнім і майбутнім національним лідерам зрозуміле й чітке: засіб залякування власною атомною зброєю є стримуючим фактором і єдиним ефективним інструментом забезпечення повного суверенітету Вашої країни.

Андреас УМЛАНД
http://www.worldaffairsjournal.org/, 14 березня 2016 року

Андреас Умланд (Andreas Umland) – старший науковий співробітник Інституту євроатлантичного співробітництва в Києві і головний редактор книжкової серії «Радянської та пострадянської політики й суспільства» (Soviet and Post-Soviet Politics and Society), опублікованій у Штутnгарті. Ця стаття була перекладена з німецької Ендрю Кіндером (Andrew Kinder).