Сьогодні, через два століття, ця мета також стоїть на порядку денному зовнішньої політики Росії, і знову, як і в ті часи, Росія розраховує її досягти, розгортаючи свій геополітичний наступ на Захід, зокрема й шляхом воєнної експансії. Задовольнити цю мету Росії, на думку Генрі Кісінджера, могла б «концепція порядку, яка виходила би за межі устремлінь та ідеалів окремого регіону чи країни. У цей момент історії вона повинна являти собою певну вдосконалену версію вестфальської системи, доповненої сучасними реаліями»¹. Г. Кісінджер в інтерв’ю журналу «Шпігель» також із розумінням поставився до російської агресії проти України та анексії Криму Росією, оскільки, мовляв, «Україна завжди мала особливе значення для Росії. Не розуміти цього було помилкою»².

Перша світова війна зруйнувала стару систему «Європейського концерту», замість якої була створена вашингтонсько-версальська система, котру, знову-таки, було порушено гітлерівською Німеччиною та агресією СРСР проти Фінляндії.

Яку роль відіграє 2014 рік порівняно з попередніми віхами минулих століть? Чи є війна, розв’язана Росією проти України, початком зміни системи міжнародних відносин? Попри заперечення Г. Кісінджера, що, мовляв, анексію Криму не можна порівнювати із захопленням чехословацьких Судетів Гітлером, а розв’язуючи агресію проти України Росія зовсім не мала наміру переглядати світовий порядок , не можна спрощувати ситуацію та ігнорувати глобальні причинно-наслідкові зв’язки, спричинені російсько-українською війною. Здійснюючи воєнну інтервенцію в Афганістан, Радянський Союз також не планував змінювати світовий порядок³, проте одними з наслідків тієї авантюри стали і зміна світового порядку, і розпад СРСР.

Динаміка, котрої набули глобальні трансформаційні процеси системи міжнародних відносин у 2014 р., дає підстави стверджувати, що саме цей рік став історичною віхою – точкою неповернення до старої постбіполярної системи міжнародних відносин, основаної на балансі сили, який установився після закінчення «холодної війни» й на базі якого склався постбіполярний світовий порядок. Цей баланс насправді являв собою глибинну асиметрію в співвідношенні сил між Заходом та Росією. Остання після розпаду СРСР успадкувала близько 65% його воєнної могутності, однак продовжувала швидко деградувати. Але, втративши могутність, вона не позбулась амбіцій наддержави.

Незбалансованість у силі зумовила незбалансованість інтересів. Силова перевага дала можливість НАТО та ЄС розширитись на Схід та інтегрувати колишню зону радянського впливу в Центрально-Східній Європі в об’єднану Європу. Таке розширення було сприйняте Росією як захоплення її власного життєвого простору, як проникнення ворожої сили вглиб її оборони. Отже, протягом постбіполярного періоду встановлення балансу інтересів на базі нового співвідношення сил так і не відбулося.

Афганська війна, звичайно, не була основною рушійною силою в установленні постбіполярної системи міжнародних відносин. Проте вона виявила нову реальність, яка показала безперспективність продовження «холодної війни», неспроможність Радянського Союзу втримувати стратегічний паритет зі США на такому високому рівні. Стала очевидною безперспективність біполярної системи безпеки, яка убезпечила людство від ядерної війни, проте підтримання безпеки такою високою ціною виявилося не під силу обом наддержавам. Афганська війна також показала вичерпаність ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин у Європі, оскільки цей континент уже ввійшов у новий етап цивілізаційного розвитку, де ідеологічне протистояння поступилося ліберальним цінностям і вільному ринку.

Таким чином, афганська війна призвела до прозріння та визнання того, що стара система міжнародної безпеки перестала працювати, втратила свою життєздатність. Гельсінкський процес зруйнував ялтинсько-потсдамські паркани. Очевидно, що російсько-українській війні 2014 р. приготована подібна роль. Як і афганська війна, вона показала обмеженість можливостей пост-біполярної системи забезпечувати міжнародну стабільність і безпеку. Однополярна система, котра утворилася по факту розпаду СРСР, виявилася нетривкою й тимчасовою. Сполучені Штати Америки неспроможні самотужки підтримувати світовий порядок. Млява реакція США на нові виклики XXI ст., агресію Росії проти Грузії та України виявили очевидну слабкість американської могутності.

Це, своєю чергою, призвело до зростання амбіцій слабших гео-політичних гравців, які поспішили зайняти чи розділити місце США в ієрархії міжнародних відносин. Першою про такі претензії заявила Росія, котра зображала із себе незаслужено обділену світову державу. Тому саме Росія стала першим і основним руйнівником постбіполярного світового порядку, розв’язавши війну проти України. Ця війна означає, що світова система остаточно вийшла зі стану рівноваги й перейшла в еру багатополярності.

Глобальний баланс сили виявився порушеним, що поставило на порядок денний початок ескалації протистояння з метою нового переділу сфер впливу у світі. Російсько-українська війна стала тим спусковим гачком, який запустив цей процес. Процес, який уже ніхто не зможе зупинити, оскільки старі структури безпеки виявилися безпорадними, а США – достатньо ослабленими, щоб протидіяти такій зухвалій агресивності Росії та зупинити цунамі глобальної та регіональної нестабільності.

Порушення Росією норм і правил поведінки, встановлених існуючим світовим порядком на міжнародній арені, створило прецедент, дивлячись на який країни – претенденти на статус світових і регіональних держав більше не зважатимуть на ці норми й складатимуться лише на силу в досягненні своїх амбітних цілей. Безумовно, світова спільнота, передусім США та Європа, не хоче вірити в таку перспективу й намагається зберегти постбіполярний світовий порядок, примушуючи та переконуючи Росію повернутися до стратегічного партнерства із Заходом, що ще більше переконує Кремль у «слабкості» останнього й дедалі більше розпалює бажання Росії змінити баланс сили на свою користь чи принаймні нівелювати перевагу Заходу, потіснивши його сферу впливу.

Чи вдасться Заходу зберегти постбіполярний світовий порядок після 2014 р.? Відповідь на це запитання залежить від того, чи зможуть США відновити свою могутність і контроль над глобальними процесами. Внутрішні та зовнішньополітичні тренди, які переживають США, вказують на неможливість позитивної відповіді на це запитання.

По-перше, Сполучені Штати Америки впродовж шести років так і не змогли подолати наслідки фінансово-економічної кризи 2008 р. Державний борг США так і не вдалося знизити менше рівня 60%. За прогнозами експертів, за збереження теперішнього бюджету адміністрації Б. Обами, до 2025 р. державний борг Сполучених Штатів подолає найвищий показник із часів Другої світової війни – 108,6% ВВП⁴.

По-друге, американська фінансова система втратила свою ефективність, що призвело до погіршення ситуації на внутрішньому фінансовому ринку, ускладнило соціальне становище американців, зіпсувало імідж Америки у світі, послабилася віра в силу американського долара.

По-третє, бюджетна й фінансова кризи ускладнюють реконструкцію національної інфраструктури США, яка повільно занепадає. Відповідно, така негативна тенденція гальмує економічний розвиток і створює соціальну напруженість у суспільстві.

По-четверте, проблеми фінансової системи США позначаються на воєнній могутності та соціальній сфері. Скорочення соціальних програм, диспропорції в заробітній платі в економічній та фінансовій сфері на користь останньої призвели до утворення разючої нерівності в розподілі доходів, що загрожує суспільній злагоді і стабільності демократії. Процес соціальної поляризації призводить до домінування партійного монополізму в політичній системі США. Крім того, «украй залежна від фінансової підтримки політичних кампаній, сучасна політична система Сполучених Штатів дедалі більше підпорядковується заможним внутрішнім лобі, що дбають тільки про власні інтереси і користаються з теперішньої політичної структури, щоб вирішувати свої справи коштом національних інтересів»⁵. Так починається ерозія демократії в СІНА.

Великою мірою цей процес був зумовлений наслідками політики Джорджа Буша, який під приводом боротьби з тероризмом та посилення заходів внутрішньої безпеки вдався до значного обмеження прав і свобод американських громадян. Зовнішньополітичні наслідки ерозії американської демократії призводять до того, що Америка стає дедалі байдужішою до загроз демократичним режимам у світі, а сам принцип захисту демократії втрачає свою пріоритетність у колі стратегічних національних інтересів США.

З іншого боку, такі негативні внутрішньополітичні тренди США дають Росії змогу чинити зовнішній вплив на американську політику та суспільну думку за допомогою американських же засобів масової інформації, експертного середовища, формувати проросійське лобі з метою послаблення внутрішньої єдності США. Отже, такі внутрішні негаразди, як погіршення якості життя, занепад національної інфраструктури, падіння економічної конкурентоспроможності та ерозія політичної системи не дали змогу президентові Бараку Обамі реалізувати його доктрину «Відновлення», метою котрої було збалансування наявних ресурсів на користь внутрішніх викликів, з якими стикається американське суспільство. Виклики на міжнародній арені визнавались у цій доктрині вторинними. Фокусування уваги й ресурсів на критичних внутрішніх потребах мало зміцнити могутність країни і з кращих позицій дати адекватну відповідь на реальні чи потенційні стратегічні виклики і загрози, які постануть перед США в нову епоху. Доктрина «Відновлення» припускає проведення США активної зовнішньої політики, здатної нейтралізувати загрози, що виникають на міжнародній арені. При цьому обмежується участь США у війнах, які не зачіпають життєво важливих інтересів країни, щоб у такий спосіб дати нації вибір – проводити війну чи обмежитися проведенням альтернативної політики⁶.

Нездатність відновити національну могутність США призвела до провалу зовнішньої політики Б. Обами та чергових поразок на міжнародній арені. Послаблення глобального впливу Сполучених Штатів утворило геополітичний вакуум у різних регіонах світу, який поспішили заповнити своїм домінуванням старі й нові регіональні гравці. Це спричинило регіональну нестабільність, з якою США вже неспроможні впоратися. У результаті система міжнародних відносин зазнає суттєвої деформації в бік багато-полярності, яка супроводжується появою зон нестабільності, локальних і регіональних конфліктів та геополітичних розломів.

Початок такої різкої негативної динаміки на міжнародній арені був спровокований двома війнами, які розв’язали США проти Іраку та Афганістану й у яких вони зазнали політичної поразки. Американська інтервенція в Афганістан 2001 р. мала ті самі результати, що й радянська інтервенція 1979-1989 рр. Як і радянський контингент у 1989 р., американські війська залишили Афганістан у 2014 р. У результаті цієї війни США втратили підтримку своїх союзників у боротьбі з тероризмом, а союзники по НАТО від самого початку усвідомлювали безглуздя спроби Дж. Буша поєднати кампанію боротьби з Аль-Каїдою зі створенням сучасного демократичного Афганістану. Як наслідок, саме НАТО як головна структура європейської безпеки виявилася дезорієнтованою та безпорадною перед глобальними викликами міжнародній безпеці. Афганська війна показала нездатність Альянсу реагувати на регіональні конфлікти, які розгортаються за межами євроатлантичного простору.

2014 рік показав, що НАТО не впоралась із завданнями Чиказького саміту 2012 р. Це призвело до падіння іміджу цієї організації та до появи реальних воєнних загроз уже на кордонах самого Альянсу, оперативно реагувати на які він виявився не готовим. Воєнне вторгнення США в Ірак на початку 2003 р. теж не знайшло підтримки в європейських союзників Америки. Його підтримали лише Ізраїль та Велика Британія, тоді як інші утримались або виступили проти вторгнення. Війни в Афганістані та Іраку стали найтривалішими в історії США й коштували їм мільярдів доларів, а загальна вартість цих кампаній перевищила всі попередні війни разом узяті, окрім Другої світової війни. Результатами цих двох війн стали:

– утрата довіри до США з боку європейських союзників та руйнація євроатлантичної солідарності між ними і як наслідок – усамітнення Америки;

– вибух «Великого Близького Сходу», що проявилось у потенційній загрозі конфлікту з Іраном, утворенні Ісламської держави та громадянській війні в Сирії, з якими США самостійно не спроможні впоратися.

Усі ці внутрішні й міжнародні тренди дають підстави Збігневу Бжезінському прогнозувати майбутній занепад Америки як глобального геополітичного гравця й остаточну руйнацію одно-полярного світу до 2025 р. «Річ у тім, – пише 3. Бжезінський, – що американська система застаріє через брак соціальних, економічних і політичних реформ, а хибна зовнішня політика, що останнім часом суперечить духові постімперської епохи, матиме руйнівні наслідки. Тим часом імовірні суперники Америки (зокрема в Азії) крок за кроком цілеспрямовано стають сучасними країнами XXI ст. Незабаром усі ці чинники загублять внутрішні ідеали та закордонні інтереси Америки»⁷. Обслуговування зовнішньополітичних інтересів за умови економічної та соціальної стагнації стане для США настільки обтяжливим, що так чи інакше «Америка більше не зможе відігравати провідну роль у світі. Внутрішні труднощі і тривалі проблеми на світовій арені виснажать США, деморалізують американське суспільство, зроблять непривабливою американську соціальну систему, пробудять сумніви у світовому верховенстві Америки, і в неспокійному світі 2025 р. де-факто покладуть край пануванню Штатів у XXI ст., яке вони колись самовпевнено проголосили. Але хто ж тоді на нього претендуватиме?»⁸ – запитує 3. Бжезінський.

Таким чином, 2014 р. показав входження системи міжнародних відносин у фазу найбільшої нестабільності. Україна, яка опинилась у центрі цих міжнародних трендів у результаті розв’язаної проти неї російської воєнної агресії, показала реальну слабкість США, безпорадність американської зовнішньої політики в реагуванні на кризові ситуації на кшталт російсько-української війни. Грубе порушення гарантій Будапештського меморандуму Росією та відсутність адекватної дієвої реакції з боку США – додатковий тому приклад. Іншим доказом втрати США своєї ролі гаранта є відсторонення від будь-яких форматів переговорів з урегулювання російсько-українського конфлікту. Небажання Б. Обами реанімувати «женевський формат» також свідчить про це.

Російсько-українська війна показала втрату сили міжнародним правом та дієздатності міжнародними безпековими організаціями. Росія порушила понад 300 міжнародних конвенцій, угод і договорів і не отримала не те що покарання, ба навіть рішучого осуду з боку міжнародного співтовариства. Під час голосування в ООН близько 100 країн засудили анексію Криму Росією, решта або утрималися, або не підтримали відповідну резолюцію. Російська воєнна агресія проти України коштувала Росії тільки запровадженням економічних санкцій, які зачіпають лишень 6% її економіки. Для порівняння: СРСР за розв’язання війни проти Фінляндії був виключений з Ліги Націй, а Ірак та Югославія за подібні міжнародні злочини опинились у повній міжнародній блокаді. Рада Безпеки ООН, провівши понад двадцять засідань з «українського питання», не ухвалила жодного дієвого рішення, щоб зупинити російську воєнну агресію проти України.

Це означає, що той світовий постбіполярний порядок, який склався на основі однополярного світу після завершення «холодної війни», руйнується. Відтак втрачає силу міжнародне право. Росія, розв’язавши війну проти України, створила прецедент його порушення. Цим самим вона показала всьому світові, що міжнародне право, яке регулювало правила поведінки держав на міжнародній арені в умовах однополярного світу, більше не діє, що його можна порушувати. Що стосується діяльності міжнародних організацій, то вони теж віддзеркалювали той баланс сили, який склався за результатами закінчення «холодної війни», та були покликані підтримувати міжнародний порядок однополярного світу. Саме під цей порядок намагалися підлаштувати свої функції такі організації, як ООН, НАТО та ОБСЄ.

Протягом 2000-х рр. ОБСЄ було дуже важко знайти своє місце в підтриманні безпеки однополярного світу. Замість побудови системи загальноєвропейської безпеки, задекларованої Паризькою хартією, її функції звелися до запобігання конфліктам, контролю над озброєннями, моніторингу за демократичними виборами та правами меншин.

НАТО взялася на допомогу США підтримувати глобальну безпеку в установленні однополярного світового порядку. Проте вона не впоралася із цим глобальним завданням і була змушена згорнути свою місію ISAF в Афганістані. Організація Об’єднаних Націй намагалася також провести реформи відповідно до умов однополярного світу, проте її постійна структура, вибудувана під біполярний світ, так і не змогла цілковито прилаштуватися до умов однополярного світу. Певною мірою ООН виконувала свої функції, але при цьому її заходи й рішення далеко не завжди були ефективними та адекватними міжнародній ситуації. Сьогодні, як показала російсько-українська війна, ООН практично втратила свою дієздатність.

Отже, послаблення США призвело до розбалансування всієї системи функціонування однополярного світу. їхня неспроможність надалі бути гарантом цього світового порядку, як передбачає 3. Бжезинський, рано чи пізно спричинить швидку ланцюгову реакцію, що призведе до глобального політичного й економічного хаосу, а «повільний рух Америки а бік занепаду та/або безкінечної війни з ісламом не закінчиться «коронацією» рішучого глобального наступника до 2025 року. До того часу жодна держава не буде готова виконувати ту роль, яку виконували Сполучені Штати Америки після розпаду Радянського Союзу 1991 р. Швидше за все, розпочнеться тривалий етап нерішучих і дещо хаотичних перегрупувань світової та регіональної влади, на якому не буде звитяжних переможців, тільки чимало невдах. Це відбуватиметься в умовах міжнародної нестабільності й навіть смертельних ризиків для світового добробуту»⁹.

Намагання претендентів посісти місце США чи принаймні позицію регіонального лідера, серед яких першу заявку робить Росія, призведе до загострення боротьби між ними й виникнення цілої низки локальних та регіональних конфліктів. «Традиційно суперники відкрито змагатимуться за верховенство у своєму регіоні, навіть застосовуючи силу. Слабші держави опиняться під загрозою, адже могутніші країни перегрупують сили у відповідь на геополітичні зсуви у світовому розподілі влади. Демократію згодом заступить національна безпека, яка ґрунтується на авторитаризмі, націоналізмі та релігії. «Загальне надбання людства» постраждає від пасивної байдужості або надмірного використання для вузьких і нагальних внутрішніх потреб»¹⁰.

Виходячи з такої перспективи, Україна не може розраховувати на довгострокову та одностайну підтримку з боку США, оскільки Америка поступово втрачатиме свою здатність чинити вирішальний вплив на міжнародні процеси, а коло її стратегічних інтересів значно звузиться, принаймні Україна залишиться поза його межами. Стратегічне партнерство України та США, очевидно, втратить свою теперішню актуальність.

НАТО опиниться перед викликом збереження трансатлантичної єдності і здатності виконувати безпекові та оборонні зобов’язання перед своїми членами. Імовірно, це призведе до зміни структури НАТО та обмеження відповідальності за безпеку євроатлантичного простору. Як у цій ситуації Європа може впоратися з проблемами своєї безпеки та оборони, які через утрату спроможностей НАТО дедалі поглиблюватимуться?

Не маючи достатніх оборонних ресурсів і за відсутності механізмів реалізації Спільної безпекової та оборонної політики, Європейський Союз уже зараз стикається з викликами, спровокованими реваншистською політикою Росії проти України. Реакція ЄС на російську воєнну агресію у 2014 р. виявилася неоднозначною. Попри те, що переважна більшість країн ЄС засудила дії Росії, а Євросоюз запровадив проти неї економічні санкції, погляди на вирішення цього конфлікту розділилися.

Велика частина європейського політикуму продовжує вірити в концепцію міжнародного порядку, який склався за результатами «холодної війни», й тому намагається примусити Росію повернутися до стратегічного партнерства із Заходом. У цих намаганнях проглядається бажання зберегти старий постбіполярний міжнародний порядок, який виявився найбільш комфортним для Європи. Згідно з таким підходом, стратегія Заходу в розв’язанні російсько-українського конфлікту спрямована на умиротворення Росії. Реалізація цієї стратегії у 2014 р. полягала у стримуванні Росії від подальшої ескалації воєнної агресії. Але водночас ЄС демонстрував готовність до відновлення взаємодії з Росією з тим, щоб не створювати фіксованих ліній розмежування та конфронтації. Прихильники такого підходу все ще живуть ілюзією побудови «Великої Європи» та переконані, що без Росії повернутися до старого міжнародного порядку неможливо. Вони не враховують несумісності стратегічних інтересів і цінностей Росії та Заходу. Цей антагонізм цінностей дає підставу стверджувати, що саме з Росією неможливо повернутися до старого міжнародного порядку.

Інша частина європейського політикуму розуміє це й усвідомлює, що Росію неможливо інтегрувати в європейський міжнародний порядок на основі правил і цінностей, визнаних усіма європейськими державами, доти, доки не відбудеться кардинальна зміна кремлівського курсу. Прихильники такого підходу вважають, що подібна зміна має статися всередині самої Росії. Але при цьому «Захід не має ані бажання, ані засобів сприяти чи протидіяти зміні режиму в Росії»¹¹. Вважається, що із часом економічні проблеми в поєднанні з нестримною корупцією на найвищому рівні викличуть зростаючу потребу в змінах. Нова модель розвитку Росії є нестійкою, і західним урядам варто розробити можливі варіанти реагування на різні сценарії подібних змін¹².

Таким чином, вважається, що Росія не витримає економічних труднощів, не зможе підтримувати експорт енергоносіїв на задекларованому рівні, а отже, не буде здатною фінансувати свою амбітну програму переозброєння. Усі ці проблеми наростатимуть і врешті-решт призведуть до зміни путінського режиму. Економічні санкції, запроваджені європейцями та американцями, мають сприяти прискоренню його падіння. Прихильники такого підходу вважають, що путінський режим у Росії приречений незалежно від того, коли це станеться. Хоча при цьому західні політики усвідомлюють, що «самі по собі європейські та американські санкції навряд чи спровокують такі економічні труднощі, які змусять відмовитися від своєї політики стосовно України»¹³. Головне, щоб українське керівництво в це вірило.

Найбільше західний політикум хвилюють «можливі наслідки хаотичного розпаду путінської системи», а не майбутнє України. Тому основним своїм завданням Захід вважає «підготуватися до ускладнень і можливостей, які неодмінно з’являться, коли в Росії під кінець відбудеться зміна керівництва»¹⁴. У такому підході простежується стереотипне мислення часів завершення «холодної війни», коли Захід більше боявся Радянського Союзу, а наслідків його розпаду. Такі самі побоювання зараз виникають у західного політичного істеблішменту стосовно уявних майбутніх наслідків розпаду путінського режиму в Росії.

Інша ілюзорність бачення Заходом російської перспективи полягає в тому, що всі проблеми, викликані російською агресивною політикою, західний політикум асоціює виключно з персоною В. Путіна та його політичним режимом, а не із самою Росією та російським суспільством. Відповідно до такого погляду, виходить, що вся проблема – у В. Путіні. Варто його відсторонити від влади, і Росія одразу стане демократичною та повернеться до стратегічного партнерства із Заходом.

Та, попри значні розбіжності, і ЄС, і США одностайні: «За відсутності чинників, здатних стримувати російську військову силу, ризик полягає не в тому, що Росія зможе нав’язати воєнне рішення, а в тому, що їй удасться реалізувати політичний сценарій, який завдасть школи Заходу і зведе нанівець його зусилля. Розв’язання конфлікту, основане на умовах, продиктованих сучасною Росією, не може бути стійким»¹⁵.

Тренди глобальної системи міжнародних відносин до багато-полярності відкрили Росії вікно можливостей повернути статус світової держави, без якого росіяни не уявляють майбутнього своєї країни. Першим етапом у відновленні такого статусу мала бути реінтеграція пострадянського простору і цілковите поглинання його Росією. Без України вирішення такого стратегічного завдання не мало сенсу. В умовах, коли Україна відмовилася від реінтеграційних проектів і висловила намір підписати Угоду про асоціацію з ЄС, воєнно-силовий сценарій виявився єдиним шляхом реалізації подібного стратегічного завдання. Воєнна окупація України та ліквідація її державності розв’язувала Росії руки для поглинання всього пострадянського простору.

Виконання такого стратегічного завдання забезпечувало повернення «нової» Східної Європи до російської сфери впливу, встановлення жорсткого зовнішнього управління Кремля над цією частиною Європи. Це унеможливлювало б реалізацію Євросоюзом і НАТО будь-яких інтеграційних проектів, пов’язаних з подальшим розширенням євроатлантичної цивілізації на Схід, повернуло б ситуацію в Європі до часів початку «холодної війни», коли Росія де-факто встановила свій контроль над більшою частиною Європи, і змусила б Захід повернутися до ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин. Установлення біполярної регіональної системи в Європі (Ялта-2) не лише вивело б Росію на позиції домінуючої сили в Європі, а й дало б їй усі підстави посісти місце світової держави в ієрархії глобальної системи міжнародних відносин. Розрахунок на те, що Сполучені Штати втратять роль світового лідера до 2025 р., вселяло в російське керівництво надію посісти це спорожніле місце замість них.

Таким чином, усунення США не лише з пострадянського простору, а й з Європи та з інших ключових геостратегічних регіонів світу на кшталт Близького Сходу дасть Росії змогу заповнити цей геополітичний вакуум і відновити глобальне домінування. Стратегія Росії з його відновлення ґрунтується на створенні глобальної антиамериканської коаліції, послаблення американського впливу у стратегічно важливих регіонах, де США стикаються з викликом своїм інтересам, зміні балансу сили у відносинах з НАТО та розколі ЄС.

Отже, 2014 рік став стартовою віхою реалізації стратегії з відновлення світового домінування Росії, якого вона прагне досягти до 2025 р. Євромайдан вніс певні корективи в ці плани, прискоривши їх виконання. З огляду на цю обставину Росія не встигла належним чином приготуватися до такої глобальної реструктуризації системи міжнародних відносин. Нарощення нею антиамериканських зусиль мало відбуватися в міру послаблення СІНА, тож Євромайдан і повалення режиму В. Януковича в Україні виявилися «передчасними» в глобальних планах Кремля. Тому Росії довелося «відкривати антиамериканських фронт», що називається, «на марші».

Перший виклик глобальному домінуванню США В. Путін зробив ще у 2007 р. на Мюнхенському саміті з питань безпеки, де почув схвальну реакцію з боку представників Франції та Німеччини. Відтоді Росія розгорнула глобальну антиамериканську кампанію, намагаючись залучити до коаліції Китай та об’єднання БРІКС. На антиамериканській хвилі Росія шукає союзників в ісламських країнах та в державах Латинської Америки. Під прапором антиамериканізму Росія хоче залучити до своєї коаліції всіх, хто не задоволений політикою США. Саме цим геополітичним цілям були підпорядковані такі заходи 2014 р., як державний візит В. Путіна до Китаю та укладання 30-річного газового контракту між Росією та КНР.

Іншою визначальною подією, яка мала завуальовану антиамериканську спрямованість, став липневий 2014 р. саміт БРІКС, котрий відбувся в Бразилії. Основна політична мета цього союзу -змінити світовий порядок, очолюваний Сполученими Штатами Америки. Це підтверджується заснуванням на саміті фінансових інститутів на кшталт тих, які були створені в межах бреттон-вудської валютно-фінансової системи¹⁶. Основна ідея такої справи – підірвати фінансовий вплив американського долара у світі, створивши власну резервну валюту.

Великі перспективи у зміні глобального балансу сили, що має послабити США, Росія покладає на союз із Китаєм. Розглядаючи протистояння Росії із Заходом, Китай зайняв вичікувальну позицію. Проте, зважаючи на ситуацію російсько-української війни, Китай волів би, щоб Україна залишалась у сфері впливу Росії. Політику підтримки України європейськими країнами в цій війні Китай розцінює як фіаско Заходу і вважає, що «стратегічне зближення Росії та Китаю стане оплотом стабільності у світі». Не випадково при голосуванні резолюції Ради Безпеки ООН про засудження агресії Росії проти України Китай відмовився її підтримувати. Як пише німецьке видання Der Spiegel, Москва і Пекін уже працюють над створенням союзу, здатного істотно змінити співвідношення сил у світі¹⁷. Очевидно, що агресія Росії проти України може слугувати прикладом для китайських дій у захопленні його власних сфер впливу. Китайська компартія зацікавлена також у збереженні свого авторитарного режиму, що зближуватиме її з режимом В. Путіна. З іншого боку, якщо Європа об’єднає свої зусилля в протидії Росії, виступатиме наполегливіше з метою захисту прав людини, у Китаю теж виникнуть проблеми у відносинах із Заходом, що також сприятиме його зближенню з Росією¹⁸.

Інші больові точки стратегічних інтересів США, на які намагається тиснути Росія, послаблюючи американський вплив у регіоні Близького Сходу, – це іранська ядерна програма, громадянська війна в Сирії та Ісламська держава. Розуміючи, що США не можуть самі впоратись із цими кризовими ситуаціями, Росія пропонує свої послуги «в обмін на поступливість США в «українському питанні»». Американська адміністрація охоче йде на таке співробітництво, намагаючись виторгувати в Росії певну підтримку в розв’язанні цих міжнародних проблем. Подібна віра американської адміністрації в «глобальне партнерство» з Росією, зокрема, зумовили й вичікувальна позицію американської адміністрації стосовно протидії російській воєнній агресії проти України.

Насправді Росія працює на послаблення позицій США в Близькосхідному регіоні й чергову поразку Америки у вирішенні цих конфліктів. Як зазначають оглядачі, Росія своєю участю в переговорах про ядерну програму Ірану має досить зручний канал впливу на політику США. І не випадково в період російського вторгнення на Донбас Росія раптом запропонувала свою допомогу у вирішенні іранського питання незадовго до 24 листопада 2014 р., коли спливав термін переговорів про ядерну програму Ірану. Коли ж США виявилися не досить поблажливими в питанні російської агресії проти України, Росія посилила військово-технічне співробітництво з Іраном, надаючи йому сучасну зброю.

Сирія також стала ахіллесовою п’ятою політики Б. Обами, виявивши слабкість американського президента в прийнятті рішень на застосування сили. Росія домовилась із урядом Б. Асада вивести хімічну зброю з країни, чим позбавила Б. Обаму необхідності застосовувати воєнну силу проти Сирії. З іншого боку, цим самим вона посилила власний вплив на процеси в Сирії та врятувала режим Асада, який має чітку проросійську орієнтацію, що надає Росії можливість розгорнути свою військову присутність у цьому стратегічно важливому регіоні. Таким чином, баланс сили, який склався у світі на початок 2014 р., дав Росії підстави особливо не зважати на реакцію США на початок війни проти України. Підставою для такого переконання була впевненість Кремля в особистій слабкості Б. Обами.

З поступовою втратою СІНА свого авторитету на міжнародній арені роль Росії порівняно з периферійним положенням України в системі американських інтересів лише зростатиме. Тож В. Путін був упевнений, що Америка поступиться Україною заради

Примітки

¹ Kissinger Henry. World Order. – New York : Penguin, 2014. – www.ama-zon.com/gr/product/1594206147/ref.

² Інтерв’ю з Генрі Кіссінджером: «Ми можем досягти світового порядку через хаос чи розуміння?». – 26 грудня 2014. – http://uarp.org/ua/news/ 1419629087#.VeieQynxKu4.

³ Інтерв’ю з Генрі Кіссінджером: «Ми можем досягти світового порядку через хаос чи розуміння?».

⁴ Бжезінський Збігнєв. Стратегічне бачення. Америка і криза глобальної влади. – С. 43.

⁵ Бжезінський Збігнєв. Стратегічне бачення. Америка і криза глобальної влади. – С. 48.

⁶ Haass R. N. Bringing Our Foreign Policy Home // Time Magazine, August 8, 2011; 15 August 2011. – http://www.cfr.org/us-strategy-and-politics/ bringing-our-foreign-policy-home/p25514.

⁷ Бжезінський 3. Стратегічне бачення. Америка і криза глобальної влади. – С. 63.

⁸ Там само. – С. 64.

⁹ Бжезінський 3. Стратегічне бачення. Америка і криза глобальної влади. – С. 65.

¹⁰ Бжезінський 3. Стратегічне бачення. Америка і криза глобальної влади. – С. 65-66.

¹¹ The Russion Challege. Chatham Hause Report. – London, RIIA, 2015. – P. XI.

¹² Ibid. – P. IX.

¹³ Ibid. – P. X.

¹⁴ The Russion Challege. Chatham Hause Report. – London, RIIA, 2015. – P. XI.

¹⁵ Ibid. – P. X.

¹⁶ Саміт країн БРІКС може змінити світову валютну політику. – http://www.dw.com/uk/caмiт-кpaïн-бpiкc-мoжe-змiнити-cвiтoвy-вaлютнy-політику/а-17782821.

¹⁷ Цит. за: Геополітика після анексії Криму. – http://www.day.kiev.ua/ uk/article/svitovi-diskusiyi/geopolitika-pislya-aneksiyi-krimu.

¹⁸ A Rude Awakening / Nikles Granhelm, Johannes Malminen and Gudrun Persson (eds). – Stockholm : FOI, 2014. – P. 13.

Закінчення буде