У нашій «валідольній» історії мововбивства теж є приклади такої жертовності. Згадаймо хоча б самоспалення Олекси Гірника в Каневі і Василя Макуха недалеко від Майдану Незалежності. За українську мову й українську ідентичність сто років тому убивали чорносотенці Муравйова в Києві. Нині вони мають своїх послідовників серед опричників Путіна на сході України.

Риторичність запитання, з якого я розпочав: чи гинули б люди за мову, якщо б вона виконувала тільки комунікативну функцію, очевидна. Але далеко не для всіх сьогодні це зрозуміло. І найгірше – для перших осіб держави, які зайняли нові крісла після Революції Гідності, після геройства тих, хто, зокрема, й на цьому вже святому місці були вбиті, поранені, покалічені чи вцілілі.

Тому фактичне продовження політики начебто двомовності, успадкованої з радянських часів, яка служить прикриттям для русифікації, є сьогодні незрозумілим і неприйнятним. Ба більше – посилення позицій російської мови в Україні за рахунок української є злочином проти держави та її майбутнього.

У нас досі діє антиукраїнський, ухвалений з кричущими порушеннями регламенту Верховної Ради закон Колесніченка-Ківалова. Нагадаю, що 23 лютого збігає два роки з того часу, як Верховна Рада ухвалила закон «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики». Тодішній голова Верховної Ради і виконувач обов’язків президента України Турчинов не підписав цей закон, знехтувавши таким чином угоду 2012 року про створення коаліції у майбутній Верховній Раді, пункт 6 якої звучав так: «Скасувати Закон «Про засади державної мовної політики» як антиконституційний, такий, що розколює суспільство, та ставить під загрозу державний статус і розвиток української мови».

Хоча нині Турчинов і Порошенко перебувають у різних партіях (а за своє політичне життя вони змінили не один партійний офіс), у питанні мовної політики вони однодумці. Але саме Порошенко озвучив підступну й маніпулятивну, а тому дуже небезпечну тезу про те, що російською мовою Україну люблять не менше, ніж українською, та що російська агресія закрила спекулятивне мовне питання в Україні. Крім того, він час від часу озвучує якісь ефемерні відсотки російськомовних й українськомовних захисників на східному фронтів, не називаючи, хто і як підраховував ті відсотки. Зрозуміло, що ніхто такого соціологічного опитування на фронті не робив, але ця брехня потрібна президентові заради його уявного блага. Як відомо, благими намірами устелена дорога до пекла. «Патріотична», як я її називаю, русифікація імені Порошенка точно не приведе до раю.

На совісті Порошенка – голова Конституційного суду Юрій Баулін, який мав бути звільнений ним відповідно до постанови Верховної Ради 24 лютого 2014 року «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді». Більше того, проти нього і ще 11 суддів Конституційного суду мало бути порушене кримінальне провадження. Нічого не було зроблено, і Баулін досі на посаді і досі блокує розгляд конституційного звернення 57 народних депутатів України 2014 року з проханням визнати закон Колесніченка-Ківалова «неконституційним повністю у зв’язку із невідповідністю його положень Конституції України».

І про прем’єр-міністра не забудьмо. Він, з дозволу сказати, «духовний брат» Турчинова і Порошенка. У 2014 році Яценюк запропонував закріпити в українському законодавстві спеціальний статус для російської мови і захист цієї мови. А для української за два роки не зробив нічого, навіть не затвердив Державної програми всебічного розвитку і функціонування української мови. Таким чином він продовжив традицію Азарова, і вперше від 1991 року Україна живе без цієї програми. Остання програма закінчилася у 2010 році. А та робоча група, яку на доручення Януковича створив Азаров, для внесення змін у закон Колесніченка-Ківалова і затвердження програми, прем’єр-міністр Яценюк ліквідував 4 березня 2015 року.

Згадані політики у приватному житті спілкуються російською мовою, а один із них є парафіянином московської церкви. Виходить, що нову мовну політику в нас визначають люди, які вважають мову засобом комунікації, робочим інструментом, образно кажучи, рукавицями, які можна змінювати. Ті, хто так говорить і думає, є гендлярами. Мова – це, перефразовуючи відомий вислів, храм буття, а тому гендлярі у цьому храмі не мають права торгувати. Бо це – не гендль, а продаж майбутнього. Тому ми, громадські діячі, небайдужі громадяни мусимо пильнувати за нашим спільним храмом, бо ми не меншою мірою відповідальні за долю нашої землі.