Патріотам-націоналістам «традиційного» штибу, для яких «українська Україна» є головним сенсом державницьких змагань, це явище несе одночасно добру й погану новину. Добра і найважливіша на поточний момент новина полягає в тому, що зазнала фіаско широко закроєна програма Кремля з розколу країни та перетворення її російськомовних мешканців на «Sudetenrussischen». Україна виявилася аж ніяк не штучною конструкцією, а її незалежність – потребою не лише купки національно стурбованих західняків-«свідомітів». Державі, яку її громадяни так завзято боронять від незмірно сильнішого ворога, судилося довге життя, але… в якому стані вона житиме? Українці вступили у смертельну борню фактично як двомовна нація й їхня перемога volensnolens перетвориться на потужний крок до закріплення такого стану речей.

Сьогодні «ощасливлення» російської мови державним статусом в Україні означало би безпосередню реалізацію програми її смертельного ворога. З неприпустимістю таких дій погодяться А. Аваков і Г. Корбан, А. Геращенко та О. Гончаренко, А. Сенченко й С. Куніцин, Б. Філатов і Б. Береза, С. Семенченко й Д. Тимчук, Ю. Бірюков і Т. Ричкова та сотні інших російськомовних українців, занесених Луб’янкою в розстрільні списки за їхню найактивнішу роль у зруйнуванні планів Кремля. Однак якщо після перемоги саме такі люди висловлять бажання надати російській мові згаданий вище статус?.. Мусимо визнати, що в такому випадку прихильники одномовності диспонуватимуть небагатьма контраргументами й якість останніх навряд чи буде високою.

Але ми воліємо більше говорити не про закони, а про реальне життя. «В реалі» двомовність є доконаним фактом і чинників, здатних його відчутно підважити, наразі не видно навіть на обрії. Всім сторонам, у тому числі й патріотам-«традиціоналістам», радше варто відштовхуватися від цього факту, ніж розкошувати в ілюзорних візіях одномовної України. Відтак, дозволимо собі поставити питання, якого «традиціоналісти» зазвичай сахаються, мов дідько ладану: можливо, певного роду двомовність могла б їх влаштувати принаймні більшою мірою, ніж поточний стан справ? Можливо, пошук шляху до бажаної, чи то пак терпимої двомовності є справою кориснішою та продуктивнішою, ніж уперте відстоювання недосяжного ідеалу?..

Патріотичний істеблішмент уникає докладного аналізу реальних прикладів двомовності, або ж його речники згадують лише негативні її сторони. Приміром, І. Лосєв, полемізуючи з пропозицією Г. Кунадзе про легалізацію російської мови в Україні, пише таке: «Отже, лише заради того, щоб пан Кунадзе мав сильний (як йому здається) аргумент у дискусії з російськими реакціонерами, Україна має принести себе у жертву, здійснивши національне самогубство. Дивні у цього російського демократа уявлення про успіх: чи дуже виграла Білорусь (зокрема й стосовно демократії!), запровадивши державну російсько-білоруську двомовність?..» («Небезпечні поради «друзів України із Росії» – http://www.radiosvoboda.org/ content/article/27272588.html) Хочеться спитати в знаного публіциста: чому задля ілюстрації тези про «самогубство через двомовність» узято саме Білорусь, а не, скажімо, Фінляндію? Адже в останній теж маємо двомовність, яка проте, навряд чи дорівнює самогубству. І якщо офіційна двомовність справді є самовбивчою, то як бути із двомовністю фактичною, побороти яку нам вочевидь несила?.. Часом-бо складається враження, що статус української мови, як єдиної державної її адепти боронять не так через принциповість цього питання, як через те, що решта позицій давно й нераз без бою віддані ворогові.

Між тим реальні ситуації двомовності, або, в більш загальному випадку – кількамовності (дозволимо собі запровадити власний термін) вельми істотно різняться навзаєм. Як поняття «монархія» охоплює дуже відмінні країни сучасного світу, від Швеції та Японії до Камбоджі й Лесото, так само термін «дво(кілька)мовність» описує надзвичайно несхожі соціолінгвістичні ситуації. Докладний аналіз усіх аспектів цього явища вартує не однієї дисертації, тож ми спробували певно мірою систематизувати лише ті приклади, які найбільше відповідають поточному становищу української мови або можливим варіантам змінення цього становища.

До першої групи належать мовні ситуації в таких країнах, як Бельгія, Швейцарія, Канада. Всередині цих країн носії окремих мов локалізовані на певних територіях, усередині яких користуються майже таким самим набором прав та вигод, що й представники титульних націй у мононаціональних державах. Так, на півночі Бельгії фламандською мовою послугуються державні органи, бізнес, освіта всіх щаблів, медицина, спорт, медії, мистецтво тощо, натомість фламандець, який потрапляє на південь країни, муситиме в більшості цих сфер уживати французьку... Принципово важливим аспектом ситуації є наявність майже в кожної з мов, які співіснують на теренах згаданих держав потужного «запілля» у вигляді високорозвинених країн, де мови ці мають національний статус. Наприклад, нечисленну громаду італо-швейцарців убезпечує від асиміляції лише та обставина, що їхні мова та культура мають розлоге «продовження» на Апеннінському півострові.

Мови Індії за поодинокими винятками не мають схожого закордонного запілля. При тому сусідні мови, як правило, близькі навзаєм, а кордони між їх ареалами є доволі умовними; деінде дотепер мають місце спроби творення нових мов на ґрунті локальних діалектів... Переважно за національною ознакою територія держави поділена на окремі штати й усередині кожного штату певна мова має панівний статус та є багатофункціональною. (Повнофункціональною не є жодна з індійських мов, включно з гінді, оскільки, приміром, у царині високих технологій неподільно домінує англійська.) Претензії та конфлікти на мовному ґрунті трапляються порівняно нечасто; витискання одних мов іншими не є поширеним явищем,асиміляція реально загрожує хіба що малим етносам цієї велетенської країни.

Багато в чому схожою на українську виглядає ситуація каталано-кастильської двомовності. (Термін «кастильська» вживаємо для позначення мови, знаної в нас як «іспанська» – в самій Іспанії «іспанськими» іменують усі питомі мови країни, себто й каталанську теж). Обидві мови є лінгвістично спорідненими, їх історичні ареали розмежовані нечітко, існують перехідні говірки тощо, однак при тому кастильська має вироблену імперську традицію й потужний потенціал експансії, натомість каталанська завжди перебувала на другорядних ролях. Національне пробудження каталонців почалося порівняно пізно й відбувалося в умовах офіційної політики кастилізації, яка за диктатури Франко набула ознак неприхованого етноциду.

Після повалення франкізму каталонцям довелося поновлювати свої мовні змагання майже на голому місці – навіть ресторанне меню хіба з тяжкою бідою виходило оформити каталанською … Проте сьогодні вони можуть пишатися усталеною практикою вживання своєї мови в усіх сферах побуту суспільства. Проблемою залишається однак те, що значна частина їхніх кастильськомовних земляків уперто не бажає миритися зі статусом національної меншини, представники якої мусятьвикористовувати каталанську бодай у статусних ситуаціях (приміром, в якості правників чи викладачів).

Приклад двомовності, слабо пов’язаної з адміністративними поділами, демонструє Ірландія. Довший час англійські загарбники завзято викорінювали питому мову цієї країни, яка наприкінці ХІХ ст. збереглася лише в найвіддаленіших та найбідніших комунах заходу й півдня. По здобутті незалежності цю мову було проголошено «першою державною», її відродження стало довгостроковим пріоритетом країни й було забезпечено поважним бюджетним фінансуванням. Влада неодноразово зобов’язувала чиновників опановувати ірландську та розробляла програми її підтримки; мову вивчають у школах, нею публікують урядові акти, видаються книжки й газети тощо.

Така політика дає неоднозначні результати. Зростає відсоток громадян, які декларують володіння мовою під час переписів та опитувань, натомість неухильно зменшується кількість осіб, для яких ірландська є мовою повсякденного вжитку (таких у 6-мільйонній країні рахують лише… десятками тисяч!). При тому, приміром, журналіст, який вирішив був перетнути Ірландію, вживаючи для спілкування винятково її питому національну мову (http://linguapedia.com.ua/uk/statti/irlandska-mova-mertva-chi-she-dihaye.html), ніде не зміг знайти представників тієї чверті населення, яка, за статистикою, використовує цю мову постійно. Його не розуміли навіть коли він намагався замовити пиво в пабі чи спитати про напрямок руху, а в столиці країни спроби заговорити ірландською наштовхувалися на неприховану ворожість.

Ще одну модель багатомовності демонструють такі латиноамериканські країни, як Болівія, Перу, Гватемала, Парагвай, почасти також Мексика й Еквадор. Кожну з цих націй можна згрубша поділити на два сектори: іспаномовні громадяни й такі, які бодай частково використовують місцеві індіанські мови. Статус останніх залишається низьким, навіть попри законодавче піднесення його в окремих випадках до державного (поряд з іспанською). Індіанські мови вкрай обмежено представлені в шкільництві, медіях, літературі й фактично ніяк – у бізнесі, діловодстві, вищій освіті, техніці тощо. При тому готовність хоч якось обстоювати розвиток цих мов виявляють частіше представники міської інтелігенції або міжнародних організацій, ніж самі мовці… Поза рамками сільської общини оволодіння іспанською є категоричним імперативом для кожного мешканця згаданих країн, натомість іспаномовні не мають спонук вивчати та уживати кечуа, аймара, гуарані, науатль тощо. Не дивно, що кількісне співвідношення між згаданими мовними секторами невпинно змінюється на користь іспаномовних.

…Звертаючись до української моделі двомовності, зауважмо передовсім її «розмитість» та відсутність чітких ліній поділу. На полюсах цієї моделі – приміром, у Львові та Донецьку – ситуація виглядає контрастно протилежною, проте мандрівник, який рухатиметься від одного з цих полюсів до іншого, зауважить лише поступову, й то аж ніяк не монотонну зміну мовних пейзажів уздовж лінії свого руху. Модель двоподілу є надто грубим наближенням до такої складної реальності, проте… Планетарна модель атома, приміром, теж є далекою від реалій, проте деякі фундаментальні поняття краще засвоюються саме за допомогою цієї моделі!

Мовна ситуація, що нагадує комбінацію ірландської та латиноамериканської моделей, притаманна південним та східним регіонам України. Українська мова на цих територіях побутує переважно в межах двох далеких навзаєм соціальних анклавів, які не шукають контактів один з одним і майже однаково не тішаться авторитетом в основної маси місцевого населення. Один із цих анклавів представлений тією частиною сільського населення згаданих регіонів, яка зберегла здебільшого «суржикізовану», а інколи й доволі чисту українську мову. В кожному разі, втім, її функціонування жорстко обмежено сферою сільського побуту, майже не поширюючись поза цю сферу.

Існування другого анклаву україномовності більше пов’язано з діяльністю державних чинників. Позиціонувавши себе як «українська», держава мусить підтримувати сяку-таку інфраструктуру українськості: школи, театри, музеї, періодичні видання тощо. Навколо тих працівників цієї інфраструктури, які сприймають мову всерйоз (трапляються й такі!) гуртуються окремі громадяни, чия прихильність до українства сформувалася під впливом школи, сімейного виховання або інших чинників. З настанням «плюс-мінус демократії» ці стихійні згромадження дістали змогу легалізуватися; творити осередки «Просвіти», Союзу Українок тощо; видавати сяку-таку пресу, отримувати поміч з діаспори та ін. На жаль, не доводиться говорити про скільки-небудь відчутний розріст таких осередків за роки незалежності та/або поширення їхніх впливів.

Що ж бачимо на протилежному полюсі мовно поділеної України?.. На перший погляд, ситуація тут виглядає схожою на ту, яку спостерігаємо в Квебеку, германо- та франкомовних кантонах Швейцарії або в національних штатах Індії. Тут ніхто політично не зазіхає на офіційний статус української, не виникає значних проблем з її використанням в освіті та діловодстві; мова побутує в різних середовищах та верствах населення і, здавалося б, має всі можливості для процвітання й подальшого розвитку, але…

Позитивне враження псують передовсім окремі особи, здебільшого приїжджі та їхні нащадки, які вперто уникають уживання української мови бодай для годиться. Їхня поведінка видається парадоксальною: не виявляючи готовності покинути нерідну для них територію, однак вони ретельно підтримують мовну та звичаєву дистанцію між собою й своїм соціальним довкіллям. Вкрай рідко виступаючи на цих теренах як організована політична сила чи бодай впливовий громадянський чинник (навіть у переважно російськомовному Києві майже відсутні формації власне київського походження, які обстоюють русифікацію), такі елементи мають здатність «накопичуватиcя» в певних соціальних групах або ж бізнесових структурах, які стають відтак, російськомовними. Вочевидь, ці особи відчувають якусь неукраїномовну перспективу саме тут, на теренах свого поточного розселення!

З чим може бути пов’язана така перспектива, позірно суперечна з інтенціями титульного населення? Найімовірніше, якраз із позірністю цих інтенцій. Зауважмо, що майже в усіх сферах діяльності «немісцеві» часто роблять успішні кар’єри. Між тим кожна людина, яка намагатиметься робити кар’єру у Франції без французької мови, в Польщі – без польської, в Ізраїлі – без івриту тощо неминуче відчує майже непереборну протидію. Маємо на увазі не політичний чи адміністративний тиск, а природне «виштовхування» чужорідного, коли, приміром, покупець оминає чужомовного продавця; менеджер з кадрів скрушно хитає головою, зачувши недорікуватого претендента на посаду; діти в школі засвоюють мову свого оточення, яку потім приносять до батьківської оселі... Не уряд запроваджуєтаке виштовхування – жодний уряд не годен його скасувати своїми рішеннями! Схожого тиску з боку україномовних «немісцеві» чомусь не відчувають.

Продовживши свої обсервації в «найбільш українських» регіонах держави, з подивом зауважимо, що державна мова тут майже не представлена і в таких сферах діяльності, де її відсутність годі витлумачити засиллям «немісцевих». Так, музичне озвучення святкових подій та повсякденного життя громадян забезпечує переважно російськомовна попса. Катма україномовної аудіо- та відеопродукції, ігрових програм, мультимедійних сервісів тощо.

На початку 2000-х автор, працюючи викладачем в одному з львівських навчальних закладів, мусив одного дня приймати групу обурених протестувальників. Мої студенти вже не вчили в школі російську, проте частина рекомендованої їм для самостійної праці літератури виявилася російськомовною й вони наполягали на неможливості виконувати завдання без рідномовних посібників. Подумалося було про перше покоління українців, для якого російська мова стала врешті-решт іноземною, проте щось у цьому здвигові виглядало неприродним: прокурений голос головної речниці протестувальників, недоладно-крикливий макіяж її подруг тощо зле пасували до світлого образу щирих змагунів за мовні права… За пару тижнів після того з якоїсь нагоди я зазирнув у сусідній комп’ютерний клуб. Він був дощенту заповнений підлітками, серед яких вдалося помітити декого з недавніх протестувальників. Усі ігрові програми в цьому закладі були російськомовними, але тут, як і скрізь в «українському П’ємонті», такий стан справ не викликав жодного протесту!

В світі друкованих видань українське слово явно пасе задніх. Російськомовні гіганти газетно-журнального ринку активно збувають свою продукцію в україномовних регіонах, не вважаючи за потрібне пристосовуватися до місцевих мовних реалій. (Для порівняння: загальнонаціональні іспанські газети в своїх каталонських випусках подають частину текстів каталанською мовою.) На диво «скромно» представлена українська мова в електронних ЗМІ. Понад 80% створених в Україні (!) інтернет-сайтів є чисто російськомовними, й ще близько 15% – двомовними, що не відповідає навіть песимістичним оцінкам поширення української…

Психологам відомо, що про стан як окремої людини, так і цілої спільноти можна судити не лише з того, що він (вона) роблять, а й із того, чого саме вони не роблять. Надто коли не роблять речей елементарних і, здавалося б, обов’язкових. В цьому сенсі показовою, й водночас надзвичайно тривожною є те, що навіть у мовно «благополучних» регіонах майже ніхто не намагається створювати масштабні україномовні проекти, здатні стати подіями в інформаційному та культурному житті. Цей факт не має аналогій у практиках фламандців, каталонців, квебекців, індійських етносів тощо! Він доводить, що «латиноамериканській» моделі, цій найзгубнішій формі «двомовності» відповідає мовна ситуація в цілій Україні й видима контрастність між, скажімо, донецьким та галицьким варіантами згаданої моделі насправді є ілюзорною.

Живемо в інформаційну добу, коли повсюди в світі стрімко зростають обсяги інформосфери. Таке зростання демонструє й російськомовний сегмент вітчизняного інформаційного простору, де весь час з’являються нові гучні проекти різного роду гордонів, роднянських, шустерів, зеленських тощо. Етична складова, художня й технічна якість цих проектів залишають багато приводів для критики, проте вони доволі успішно привертають до себе масову увагу. Натомість україномовний сегмент цього ж простору ніби закляк у положенні «Не встану, матінко, з колін!».

Затята творча пасивність українців, їх очевидна неготовність до рідномовного самовираження не може не вражати. Агов, галичани, буковинці, подоляни, волиняни!.. Серед вас геть нема здібних режисерів, фахових журналістів, талановитих продюсерів?.. Для вас не є очевидним, що як ви самі не зробите висококласні, здатні конкурувати з російськими аналогами україномовні газети, журнали, кінофільми, телепрограми тощо, то ніхто й ніде в світі не зробить їх замість вас?.. Однак цей імператив не лише не втілюється в життя, а й не стає предметом скільки-небудь жвавого публічного обговорення.

Коли для пояснення важких проблем національної мови посилаються на міністерську діяльність Табачника, досі чинний закон Ківалова-Колесніченка тощо, кортить спитати: «Гаразд, а як використовують українці бодай ті можливості, які полишили їм кляті воріженьки?» А ніяк не використовують. (Ну не записано в «законі КК», що не можна відзняти україномовний серіал – хай, скажімо, у Рівному, допоки столиця воліє лишатися російськомовною! Але ж ніхто не знімає…) Ті, хто стверджує протилежне, – зумисно напускають туману аби приховати за ним невтішну істину: головний Ківалов-Колесніченко-Табачнік-Азіров сидить УСЕРЕДИНІ НАС.

Століттями українське слово залишалося відлученим від «високих сфер», проте у вустах народу-носія виживало й успішно розвивалося. Ми звикли до такої ситуації, не помітивши принципової зміни довколишнього контексту. Адже сьогодні обсяги комунікації через друковані та електронні засоби перевищують обсяги усного мовлення й нові сенси створюються переважно в інтернеті, а не на вулиці чи в базарній корчмі. Носіям мов, не представлених або неконкурентоздатних у модерній інформосфері лишається тільки поспівчувати.

Проте з мовленнєвої царини надходять не менш тривожні сигнали!

Своєрідним «пульсом» живої мови варто вважати її розмовний сленґ. Останньому оголошують священну війну педагоги та філологи, але саме він є тією живою лабораторією, де повсякдень відбувається творення-вдосконалення мови відповідно до змінюваних обставин життя її носіїв. Цей природний, незалежний від політичних наративів та лінгвістичних теорій процес є найточнішим показником життєздатності одних мов та відмирання інших.

Півтора століття тому переважна більшість євреїв Східної Європи розмовляли мовою ідиш. Цю мову не підтримували жодний уряд, жодна конфесія, жодна академія наук, проте для тогочасного єврейства вона була правдивим мовленнєвим хлібом насущним. Й коли євреї масово рушили з гетто в широкий світ, зокрема й кримінальний, в ідиш сам собою сформувався пласт злодійського жаргону, настільки багатого та виразного, що його почали запозичати злочинці інших мовних орієнтацій… Однак російська мова теж «велика й могутня»! Слова германського та семітського походженнявона перетерла на своїх фонетико-лексичних жорнах, і сьогодні лексеми на кшталт «фраєр», «блатний», «ксива», «халява», «мусора» тощо звучать у ній цілком природньо, а приміром злодійська «малина» викликає в уяві росіянина живу асоціацію з червоною солодкою ягодою й аж ніяк не зі староєврейським מלון («готель»)…

Така лабораторія в сучасній українській мові майже не працює. Наша мова не продукує ні кримінальний, ні будь-який інший сленґ власного виготовлення чи власної переробки. Нові слова та вирази запозичаються майже виключно з російської або через російську й починають уживатися в мовленні українців без жодних спроб переозвучення чи переосмислення («кароче», «кришевать», «бєспрєдєл», «стрьомно», «по понятіям», «Хакер», «сІсадмін» тощо). Себто пульс мови уже не б’ється!

«Українська мова, по суті, не має власного сленґу – вважає професор україністики, викладач Колумбійського та Єльського університетів Ю. Шевчук. – Сленґ – це той шар лексики, без якого мова не отримує свіжої крові… мова, позбавлена сленґу, врешті-решт приречена на загибель. Якщо подивитеся на словники українського сленґу Лесі Ставицької, то там, по суті, близько 75-80% усього корпусу – русизми, без усякої асиміляції (морфологічної, фонетичної) запозичені з російської. Питомий український сленґ просто не можна порівняти ні за якістю, ні за кількістю з багатющим сленґом у таких мовах, як польська, російська, словацька, чеська чи англійська мови. Ми навіть не можемо серйозно стверджувати, що український сленґ присутній зараз у мові як такий».

Нездатність до творення сленгу не є іманентною рисою української мови або доказом її штучності. Письменники ХІХ – поч. ХХ ст. залишили свідчення потужного пульсування тогочасної української мовотворчості та вповні оригінального її характеру. Однак потім… потім українці незчулися, як вираз «багатство мови» поволі втратив свій питомий зміст. Ми отримали величезну спадщину, проте виявилися нездалими спадкоємцями, які нині мусять або сплачувати величезні борги, або ж оголосити про своє мовне банкрутство.

(Продовження буде)