Ціннісні орієнтації функціонуван­ня ЗМІ залежать від світоглядних принципів журналістів, в основі внутрішнього переконання яких має бути українська національна свідомість, державницьке мислення, висока моральність і духовність, патріотизм і громадянська мужність. Така змістова наповненість світоглядних принципів журналістів вписується в європейський і світовий контексти.

Важливі думки про сутність принципів журналістської діяльності, які залежать від суспільно-політичної атмосфери, «суспільної совісті», «суспільної моралі», висловив Іван Франко. «Гнила «суспільність», за переконанням письменника, не видасть собі здорових та сміливих заступників. …Вона не прийме їх, відтрутить або – що гірше – затопче, оглушить». Там, де «література, і політика, і все суспільне життя хромають на сухоти совісті, …нема рук робучих, нема голів мислячих, нема серць сміливих та щирих» [1, с. 156], – робив він категоричний висновок .

Іван Франко, головним принципом життєдіяльності якого була єдність слова і діла, геніально бачив злети і провали в духовному житті суспільства. Мабуть, уперше в українській мові вжив для позначення певного стану суспільства термінологічне словосполучення «духовний vacuum», чим, безперечно, збагатив як соціолог україністику. Це поняття він ввів для характеристики «морального занепаду», «патологічного стану» суспільства, його «хвороби», до чого, як вважав, спричинилося моральне каліцтво «одиниць і всієї суспільності», «здичіння та розпиячен­ня», безмірне «чинопочитання», «повна духовна безплідність інтелігенції» [2, с. 80-82]. Франковим терміном «духовний vacuum» можемо характеризувати нинішні деструкції морально-духовних якостей, порожнини у національно-патріотичній ціннісній ієрархії читачів, гля­дачів, слухачів, хитливий стиль ЗМІ. До створення такої ситуації причетні також ті журналісти, які не стали зря­чими очима суспільства, а здалися в полон джинсі, бо в їхній творчій дія­льності немає україноцентристських принципів.

Журналіст у концепції Івана Фра­н­ка – це чесна, порядна людина, яка вміє «переконувати не самою силою аргументів, але моральним і психологічним впливом особи на особу, живого слова, тону, колориту бесіди» [3, с. 71]. Нацонально-патріотичні переконання, мислення, мова, навіть правописна система – це речі настільки пов’язані у Франка між собою, що відхід від правди в одному веде до фальші в іншому. «Мертвеччина мови і думок для нього – явища взаємозумовлені» [4, с. 55], – підкреслює дослідник основ мовотворчості журналіста в інтерпретації Івана Франка, відомий мовознавець, професор Олександра Сербенська.

Принцип довіри до слова і зображення в ефірі має бути визначальним у діяльності журналістів усіх ЗМІ. На жаль, нині багато хто з них перестав ототожнювати головну вартість інформації з правдою. Їхня меркантильно-політична заангажованість відчужує національні інтереси українського суспільства. Аморальність, брак національно-громадянської позиції породжують спрощеність, примітивність, сірість, деградацію журналістської професії. Це є передумовою загострення таких аспектів новинної журналістики:

1. Маніпулювання (драматизація, акцентування) фактами, подіями, явищами з метою впливу на підсвідомість читачів, глядачів, слухачів і вироблення у них позитивного сприймання негативних фактів, подій, явищ. Яскравим прикладом є тотальна пропаганда стабільності, доброчинності влади партії регіонів, яка, мовляв, веде до добробуту населення України. Автори таких журналістських матеріалів відбілюють нинішню владу, яка «діє чітко, злагоджено, за наперед написаним сценарієм, як і належить мафіозному «сходняку». А опозиція розводить руками, як дитина, що випустила кульку в небо: і не знали, і не чекали, і не готові…, – зазначає Оксана Пахльовська. – Влада в Україні ненавидить цю державу патологічно, затято, а на сьогодні вже й неприховано, – це культивована й імперським, і радянськими режимами інстинктивна зненависть до України як реальності, якої бути не повинно, але без якої неможливо обійтись. Тому життєва програма кожного сьогоднішнього «кровосіся» – довести цю державу до краху, встигнувши при цьому обікрасти її навіть в останню хвилину її життя й отримавши за це винагороду відомо звідки» [5].

Прикриваючись «Європейською хартією місцевих малопоширених (міноритарних) мов» (саме такий переклад назви Хартії правильний), україножери Колесниченко, Ківалов, Царьков, Грач, Чечетов, Мартинюк, Симоненко, Кудрявцева та багато інших манкуртів, хахлуїв, яничарів цинічно розв’язали мовно-культурну війну, остаточною стратегічною метою якої є знищення української нації, української держави в московських інтересах. Українофобський Закон «Про засади державної мовної політики» всупереч протестам національно свідомих громадян України підписали Голова Верховної Ради Володимир Литвин і Президент України Віктор Янукович. Невже їх навіть миттєва думка не пронизала, що цей Закон – найстрашніший, найнебезпечніший, бо спрямований на розтління національної сутності, знищення української ментальності і заміну її російською. Цей антиукраїнський, антидержавний, зрадницький акт залишився поза оцінкою багатьох засобів масової комунікації.

У зв’язку з тим, що український історичний простір, вітчизняна історія є для українців надзвичайно важливим «полем битви» за свою автентичність, самобутність, національну ідентичність, покликання журналістів – активно сприяти історіософському осмисленню сутності української нації, виявляти стрижневу лінію її історичного розвитку, відшукувати ланки зв’язку між давнім, сучасним і майбутнім. На жаль, досі в оцінці журналістами багатьох принципово важливих для усвідомлення історичних подій домінують підходи, що несумісні з процесами націє- та державотворення.

Однією з причин такої ситуації є поширення в журналістському середовищі України провінційно-плебейського постмодернізму. Відомий філософ і публіцист Сергій Грабовський наголошує, що постмодерн по-плебейськи дуже вдало ліг на пострадянську матрицю – з відповідними наслідками у вигляді нездатності оцінювати події в категоріях добра і зла, неспроможності вибудувати ієрархію цінностей. На жаль, чимало журналістів чомусь не опановують правдивих, системних історичних знань, у них немає вміння чітко розставити історичні акценти з урахуванням сучасних суспільно-політичних, глобалізаційних процесів. Звідси – засилля скандальних, деструктивних, аморальних матеріалів у засобах масової інформації.

2. Замовчування (ігнорування) суспільно важливих фактів, подій, явищ, що не сприяє морально-духовному розвитку читачів, глядачів, слухачів, іхній інформаційній обізнаності. Створюється враження, що тих чи інших фактів, подій, явищ не було, якщо про них не повідомили ЗМІ. Прикладів чимало. Привертаємо увагу до такого.

Академік Академії мистецтв України, лауреат Шевченківської премії Володимир Прядка опублікував у тижневику «Слово Просвіти» (Ч. 41, 13-19 жовтня 2011 р.) статтю «Україні – спадкоємниці Київської Русі – 1160!», у якій зазначено час проголошення держави Руси – 852 рік.

Порівняймо: новгородське закликання варягів – 862 рік, завоювання Київської Русі варягом Олегом – 882 року. Різниця 30 років. За цей час в історії Київської Русі сталися найважливіші події ІХ ст. Нестор Літописець у «Повісті минулих літ» запитував: «Откуду єсть пошла Руськая земля»? І сам відповів: «В літо 852 начаша ся прозивати Руськая земля», тобто задовго до появи варягів на Русі. Гіпотетично «варяги» – то не якесь шведське плем’я (про яке шведи й не чули) а просто – «вороги», будь-хто із чужих зайд. А зайдами-ворогами могли бути і полабські слов’яни (за В. Чивіліхіним), і шведи, і данці. Але на скрижалях «Велесової книги» стверджується: «Тако бє держава та руска одо руси», «бо Руська Земля то руська кров, якою вона просякнута». «Хто хоче землі нашої – покладіть йому повно до вуст, нехай вдавиться нею і замовкне!» – воістину вистраждані слова про трагічну епоху в історії нашої землі, яка пережила періоди зародження державності, великого піднесення, розквіту, руїни і знову відродження.

Володимир Прядка підкреслив, що проти України давно задіяні й використовуються не без успіху величезні політичні, військові, економічні важелі, наукові й культурно-масмедійні технології Москви. Він охарактеризував деякі найголовніші засади, на яких має базуватися українська політика:

– Україна мусить проголосити себе прямою спадкоємицею Київської Русі. Ми усвідомлюємо себе давнім народом із глибокою історією і культурою, яка сягає кількох тисяч років. Усі культурно-матеріальні цінності, створені на нашій землі, сховані або викопані з неї, незалежно від місця тимчасового перебування, належать українському народу і його історії. У наших жилах тече кров трипільців, скитів, сарматів, антів, русичів, русинів, які є одним ланцюгом зміни поколінь наших предків.

– Українській державі не 20 років, і вона не маленька дитина, як вважають деякі недалекоглядні політики, що вимолюють собі прощення за свою бездарну діяльність. Протягом ІХ-ХVІІІ століть назви «Русь», «руський народ», «козако-руський», «козако-український» або «україно-руський народ» стосувалися лише народові, що проживає на території України.

– Державу Київська Русь заснував каган (цар) Київський Осколд – Аскольд –Аскольдир у 852 р. як вінець тривалої історії розвитку української державності.

– Руси, русини, українці – це історичні етноніми одного народу, а їхня мова – це українська мова (за твердженням академіка Шахматова, відома ще з VІІ ст.).

– Русь-Україна ніколи не була в одній колисці з хіновою (фінно-татарською державою з назвою Московія). У нас все різне: предки, походження, історія, герої, мова, культура.

– Московія (тепер – РФ) як спадкоємиця Золотої Орди не може виступати спадкоємицею нашої прадержави – Київської Русі.

– Золотоординський так званий русскій мір, або евроазійський світ кінчається на Хуторі Михайлівському. Далі на захід – Європа.

– Спільного підручника з історії України та Росії не може бути через різне походження народів, протилежні оцінки історичних подій і ролі історичних особистостей, що наочно засвідчив підручник з історії Росії, затверджений Міністерством освіти Російської Федерації. У цьому підручнику закладені антиукраїнські положення, що принижують гідність українців і виховують росіян у дусі нетерпимості до України.

– Діяльність російських царів Петра І і Катерини ІІ для України була жахливою за наслідками. За їхнього правління українці позбулися демократичної гетьманської влади, було знищено освіту, незалежне книгодрукування, заборонено українську мову, закріпачено селянство, зруйновано останній прихисток волі – Запорозьку Січ.

– Голодомори 1921 р., 1932—1933 рр., 1947 р. були штучно організовані з метою зламати опір українців більшовицькій окупації України. Це геноцид українського народу.

– Українська Повстанська Армія – захисна реакція народу на більшовицьке «визволення» Західної України, внаслідок якого військами НКВС у 1939-1941 рр. було репресовано 1,5 млн. мирних мешканців. Вояки УПА захищали свою землю від коричневої й червоної чуми.

– Незалежна Україна – лише новітній етап у безперервному розвитку української державності. Україні як прямій спадкоємиці Руси-України – 1160 років, ювілей припав на серпень 2012 року [6].

Однак цю історичну дату засоби масової інформації проігнорували. Вона не стала предметом осмислення історичного шляху України, не використано можливостей розкрити базові інтелектуальні засади концепції європейськості українців, не показано, що Європа після столітніх конфліктів постала як соціогуманістичний простір прав націй і кожної людини. Це означає «сталий захист духовних і матеріальних цінностей титульних, корінних націй і народностей, їхніх традицій, мов, культур від зодноріднення не тільки невідворотними глобалізаційними впливами, а асиміляційними діями неоколоніалістів, які інспірують в інформаційний, освітній та інші простори свої замисли і тексти, зловмисно і широко використовуючи так званий інтелектуальний антиукраїнізм в імперській семіотиці, антиукраїнській семантиці й аксіології для цинічного зомбування інтелекту людей, їхніх душ, цінностей і свідомості через інспірацію імперських інновацій в інформаційний простір українців»[7].

Ще один приклад замовчування важливих суспільно-політичних подій. Чотирнадцятого жовтня 2012 р. у столиці України Києві відбулися Урочисте віче та Марш Боротьби, присвячений 70-річчю заснування Української Повстанської Армії. До акції долучилося близько 20 тисяч українців, які з’їхалися з усієї України. Захід відбувся під гаслами захисту національних, соціальних та громадянських прав українців. Вів віче відомий журналіст, голова сумської «Свободи» Ігор Мірошниченко. Виступили ветеран УПА Роман Левчанин, свободівці – лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок, Ірина Фаріон, Олег Панькевич, Андрій Іллєнко, Юрій Михальчишин, голова ОУН Богдан Червак, поет і громадсько-політичний діяч Дмитро Павличко, член Комітету захисту української мови, громадський активіст Олександр Бригинець. Газети «Українське Слово», «Слово Просвіти», «День» розповіли, що люди взяли участь у цій акції не з адміністративного примусу, не за гроші, не зі страху, а за покликом серця – вшанувати героїв, без яких не було б незалежної України. Однак у переважній більшості ЗМІ не знайшлося місця, щоби повідомити читачів, глядачів, слухачів про цю велелюдну, патріотичну акцію, яка засвідчила морально-духовну, культурно-етичну зрілість її учасників.

Підкреслюю, що журналіст перестає бути справжнім журналістом, якщо втрачає духовні, національно-моральні орієнтири. Журналістська інформація (новина) – товар, але він не повинен бути жовтим. Орієнтири на скандали, сенсації, страх, смерть, секс, сміх і гроші –хибні, бо спрямовані на деградацію людей. Кожний засіб масової інформації обирає свою концепцію функціонування, але всі газетні, теле- і радіоматеріали (інформаційні, аналітичні художньо-публіцистичні) мають сприяти інтелектуальному, духовному, моральному, естетичному вихованню читачів, глядачів, слухачів.

Кожна мить журналістської праці має бути наснаженням, утвердженням Слова в його істинній суті й силі. Моральне Слово у ЗМІ є променем щирого стрітення і довіри, ключем до національно-духовних одкровень, захистом від так званого інтелектуального антиукраїнізму, сонцесяйністю вознесіння національної гідності, високої моралі й духовності.