– Пані Ірино, роботи демократичним силам у Верховній Раді не бракуватиме. Навпаки, протистояння в українському парламенті, очевидно, загостриться ще більше в умовах економічної рецесії, спаду виробництва, соціальної напруженості. Що підказує інтуїція жінки-політика на найближчу перспективу для України?

– Жіноча інтуїція тут до нічого, як, зрештою, і позірна фізична чоловіча сила. Треба менше зважати на те, що робиться за межами країни, а навчитися причини бачити у собі. За тривалі роки поневолення в більшості українського суспільства виформувалася, крім моделі пристосуванства, модель суцільного негативізму і згущування жахів. Є дуже простий спосіб того позбутися – іти у реальну політику, а не апокаліптично розмірковувати над тим, що буде, коли у пса не буде буди. Відповідаю польським прислів’ям: пес гавкає на сонце – а сонце світить. Отак і з Україною. Нехай кожен навчиться до нестями робити свою роботу. Та й усе. Нема часу ворожити про перспективу. Є блискуча перемога «Свободи» як перший крок до переструктурування парламенту. Скільки було скептиків, зневірених і ненависників. То тепер хай подихають киснем і набираються від нас сили. А буде лиш те, що носимо в собі: носимо сумнів – буде поразка, носимо певність – здобудемо, що заслужили.

– З одного боку можемо констатувати, що чимало виборців таки спроможні критично думати і у відповідальний момент здатні прийняти раціональне, виважене рішення. Підтвердження цього перемога Юрія Михальчишина у виборчому двобої з, м’яко кажучи, контроверсійним паном Дубневичем. Олесь Доній, Андрій Іллєнко та інші опозиціонери-мажоритарники зуміли перемогти конкурентів, наділених адмінресурсом і фінансами саме завдяки думаючим виборцям. Але. Інші виборці проголосували за одіозних Миколу Рудьковського, Олександра Волкова, Юхима Звягільського та багатьох інших кандидатітв, яким Україна не болить. Як перевиховати громадян, 15 відсотків яких ненавидять Уукраїнську депржаву? Не переконаний, що просвітницькі спічі «свободівців» та інших опо­зиціонерів з мовниці Верховної Ради спроможні переламати свідомість українофобів і прищепити патріотизм й націоналізм хохлам і малоросам.

– Цікаво, а як «Свободі» вдалося від 2006 року удесятерити наш результат і перевершити сподівання не тільки «прецікавих» соціологів, а увігнати нашою перемогою у стан шоку владу, Московію та ін., а найперше, малоросійську гниль, і львівську зокрема??? Дуже просто. Ми сповідуємо принцип великого Данте: «Ідіть своєю дорогою і не зважайте, що про вас скажуть інші». Можна і Шевченка залучити: «Ви собі кричіть, а я слухать не буду, і до себе не покличу…». Тоді і буде результат по Львівщині найвищий – 38.02% (499.703 тис.), у Києві – третій: 17.30% (222.750 тис.), на Волині – другий: 17.98% (90.612 тис.) і лише у трьох теренах неподоланий тривідсотковий бар’єр: на Луганщині, Донеччині та Криму, де вибори не відбувалися, а переможців призначали. У Севастополі зараз вищий результат 1.37%, ніж у 2007 році по всій Україні – 0.78%. То хіба не наші «спічі» і не наші місцеві справи так промовисто змінили ландшафт виборця, серед якого 25% відсотків російськомовних громадян і представників етнічних меншин? Це початок перевороту у суспільній свідомості українця і неукраїнця, для якого Україна стала Домом. Тому про біду хай думають регіонали, чи «риги», як їх обзивають на Сході і Півдні, а ми натомість вперто робитимемо і далі те, що для когось просто неможливе. Наші перемоги розпочалися з місцевих виборів 2007 року на Тернопільщині. Ми здобули 36%, тому логічно, що тепер – 37 мандатів до ВР.

– Напередодні виборів лідер ОО «Батьківщина» Арсеній Яценюк заявив: «Якщо в об’єднаної опозиції не буде більшості, то перед країною остаточно закриються європейські перспективи, зате розгорнуться перед нами сибірські простори». Ви­знаймо: більшості у Верховній Раді опозиція не матиме. Як вона дія­тиме?

– Одна з найповажніших дій – бути. Колись у львівських місцевих органах влади ми розпочинали з 9-х депутатів. То що, не мали того робити, бо 9 депутатів не переважать 81? Переважили, бо на наступних виборах здобули більшість. Життя – не стрибковидне. Люди – не кенгуру. Нація рухається схо­динка за сходинкою і нема чого їй приписувати стратегію пришвидшення після її суцільного винищення. Це однаково, що хотіти холодну зиму швидше заступити весною чи літом. Щодо дій. Напрацьовуватимемо необхідні для кожної царини життя країни законопроєкти й активно працюватимемо через живі зустрічі з людьми по всій країні над зміною суспільної свідомости. Тим більше, що маємо неабиякі результати у цьому.

– ВО «Свобода» неодноразово заявляло, що першочерговим своїм завданням народні обранці від цієї політсили виагатимуть заборони КПУ, скасування «мовного» закону, Харківських угод тощо. Але ж «багнетів» бракує. Знову декларації?

– То, за вашою логікою, ми не маємо заявляти того, до чого прагнемо? Тепер до заборони КПУ закликає навіть Герман, а основні положення нашої партійної програми стали гаслами ліберальних сил, на зразок голосуй за українців, економічний націоналізм, єдина мова – єдина нація. Для нас це не декларації, а основні засади нашої програми і вияв життєвих цінностей. Не втілимо їх зараз, то зробимо це згодом. Парламент для нас має стати найвищою школою українського державотворення. Орда зацікавлена, аби українець-націоналіст був якнайдалі від епіцентру законотворення. Натомість наше завдання у цей епіцентр проникнути, що ми і зробили.

– Народу владу «регіонали» у демократичний спосіб не віддадуть. Вибори це показали. Влада мститиме суспільству не лише за свою поразку в частині виборів за партійними списками, але й за те, що добре усвідомлює свою поразку (не засвідчену, щоправда, офіційним рішенням ЦВК). Патріотичні, правильні гасла й заклики – цього замало для перемоги. Замість ефектних декларацій потрібні ефективні дії. Опозиційних «багнетів» у парламенті замало, щоб протягнути потрібні для українців закони й постанови. Апелюватимете до народу?

– А хіба ми самі не є народом, аби до нього відокремлено апелювати. Це все одно, що апелювати самій до себе. Ми не апелюємо, а активно творимо і діємо. Якби не наші блискучі дії на місцевих дільницях та ОВК, то не було б перемоги не тільки Андрія Іллєнка, Юрка Михальчишина, Олега Осуховського, Андрія Тягнибока, Ігоря Сабія та інших, але й непереможної Ірини Фаріон із 9-а політичними «гномами» на окрузі. Наш умілий захист і організовані штаби – наслідок цих перемог. Мене, як і моїх друзів, ніхто не мобілізовував на помаранчевий майдан 2004 року. Зібрались і поїхали. Акції протесту під ЦВК тривають і постійні оголошення про збір о 18 годині також. Цікаво, ті, що найбільше кричать зараз про майдан вже осідлали свої авта чи поїзди і виїхали на підтримку наших перемучених хлопців, що цілодобово перебувають на ОВК?

– 18 жовтня в столиці України реанімовано «Киевский Русский клуб», який своїм пріоритетм вважає «возрождение общерусского государства в форме православной империи. <…> Клуб признаёт временный статус государства Украина как формы социального порядка и защиты, и выступает за его совершенствование (в т.ч. федерализацию) и наполнение русским содержанием. Антирусские и антироссийские черты современной Украины претят членам клуба. Клуб выступает за переименование Украины в название, содержащее корень «рус»». Чи не є такі одкровення замахом на територіальну цілісність Української держави?

– Найбільшим замахом на територіяльну цілісність України є президент партії регіонів Янукович і його «подножки».

– Перше видання знаменитого словника Володимира Даля 1840 року мало назву «Толковый словарь велікорусского наречія русского языка». Через сорок років друге видання мало суттєво іншу назву: «Толковый словарь живаго великорускаго языка». На титульній сторінці першого видання міститься штамп «Строго сєкрєтно. Создание копий воспрещается». І далі припис від руки: «Тайному советнику Зиновьеву. Издание уничтожить. Экземпляр в архив». Але це так. До слова. Нас цікавить доля української мови. На обкладинці книжки професора Олекси Синявського «Норми української літературної мови», надрукованої 1941 року у Львові (книжка ця, до речі, зберігається у відділі рідкісної книги Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника нану), також можна побачити зловісний припис: «СЕКРЕТНО». Ця синтеза граматичних праць одного з найдіяльніших членів правописної конференції у Харкові 1927 року, що нормувала українську орфографію, потрапивши в лабета совєтської цензури, враз отримала зловісний штамп-некролог. Звідки такий страх комуністичної влади перед українською книжкою?

– Це зоологічний страх перед правдою, що найпевніше знищує їхню владу. А ще морок великодержавницьких комплексів, що підживлені місцевим малоросійством. Не про них маємо думати, а поборювати власне угодовство, філософію меншого зла та не гальмувати перед начебто неможливим. Бандера не гальмував, тому його так ненавидять місцеві грицаки, що вже про Московію казати…

– Нинішній молоді у спілкуванні бракує слів. Мова українська втратила образність. Словниковий запас у школярів і студентів мізерний. Діалоги часто зво­дяться до ситуативного контактного словотворе­н­ня: «– Дай-но цю фіговину. – На фіга? – Я нею прифігачу цю фігню. – Але ж фігня вийде! – А тобі не пофігу?». Мовознавці з Інституту лінгвістики, що в естонському місті Тарту, стверджують, що такий діалог нагадує спілкування вищих тварин, які за допомогою однакових звуків передають один одному інформацію, змовлену певною конкретною ситуацією. До речі, у такий спосіб частенько з’ясовують стосунки і депутати Верховної Ради. Хотілось би почути ваш коментар з цього приводу.

– Мова росте елементарно – разом із душею народу (Іван Франко). Хто зважає на проблеми душі у чинній владі? І чи можна зважати на те, чого нема? У рабів душі мертві (Бенедикт Андерсон). Філософія споживацтва мокрим рядном покрила весь світ. Не абсолютизуймо нашої біди у вигляді азаровщини (це новий термін замість суржика). Світ врятують яскраві індивідуальності. Це думка великого Сальвадора Далі. Не треба перейматися мовленням дурнів. Вони незнищенні. Треба перейматися своїм мовленням. Якщо ти, звісно, не дурень та ще й із дірою замість душі.

– Пані Ірино, ви знаний мовознавець, досвідчений педагог. Уявімо на мить, що виступаєте в ролі репетитора з українскої мови Ніколая Азарова. Як гадаєте, зуміли б у стислі терміни навчити свого підопічного врешті-решт опанувати належним чином державну мову? Що, на вашу думку, перешкоджає прем’єр-міністрові вивчити мову титульної нації? Адже на противагу йому неприхований українофоб Дмитро Табачний таки добре володіє українською. Пристойною українською розмовляє і Олександр Єфремов. Однак у парламенті, під час прес-конференцій, даючи інтерв’ю принципово спілкується лише російською. Має якісь комплекси?

– Я не беру на репетиторство розумово відсталих учнів. Дбаю про своє здоров’я – інстинкт самозахисту. Тому Азарову не пощастить на майстер-клас від Фаріон. Щодо Табачника. Це примітивна, суконна, типово радянська укрмова. Щодо Єфремова. Непристойністю є сам факт його в українській, даруйте, малоросійській політиці. Від його начебто російськомовного «гекання» умліває в могилах кожен російський класик. Це яскраве втілення радянськомовної бездарности: від одного берега відбилося – до іншого ніколи не пристане. Нехай ніколи не звучить з його вуст українська мова. Це святотатство.

– Для нормального психічного розвитку кожна дитина потребує рідномовного інформаційного простору. На жаль, через фільми, художню літературу діти засвоюють пісеньки, ідіоматичні звороти – все, що становить багатство мови. Дитині стає простіше і легше добирати слова і висловлювати складні думки саме російською мовою. Відтак і формується комплекс меншовартості, національний нігілізм. Цього року вперше за час новітньої незалежності України зафіксоване зменшення кількості учнів, які навчаються українською мовою. Тенденція тривожна. Як вважаєте, має до цих потворних явищ безпосередній стосунок нинішній міністр освіти Дмитро Табачник?

– А який стосунок до цього мають батьки тих дітей? Даруйте, але я навіть на українській філології Львівського вишу більшість предметів слухала мовою окупанта. Натомість моєю школою була передусім моя родина. Що більший тиск, то більший опір. Лише лінивий, байдужий та упереджений не вміє забезпечити свою дитину україномовним продуктом. Щодо Табачника. 2009 року була пропозиція від В’ячеслава Кириленка у ВР усунути його з посади. За це не проголосував 21 депутат із так званої опозиції, серед яких і Доній.

– Нинішня влада в Україні лише за формою українська, за змістом вона антиукраїнська. А зміст, як відомо, важливіший за форму. І виграти інформаційну битву (визнаймо: інформаційну війну Росії ми програли) можна лише за умови перезавантаження верхніх владних ешелонів. Влада має бути проукраїнською, має протегувати й всіляко сприяти виробництву якісного українського інформаційного продукту. Чи спроможеться нинішня опозиція в парламенті якимось чином змінити ситуацію в інформаційному просторі на користь України?

– Аксіоматичним є латинське прислів’я «чия мова – того й влада». Проте ця теза лише наслідок. Первинною є мовна свідомість кожного українця, що лише під час виборів складається у пазли влади. Укранська мова посяде гідне місце тільки тоді, коли українець віднайде гідність у собі – людську і національну. Закон Ківалова–Колесніченка, до речі, цьому неабияк посприяв. Чимало українців та росіян на знак протесту перейшли на українську. Це називається парадоксально корисний закон від укранофобів, що набув зворотного для них ефекту. 37 депутатів свободівців завжди на сторожі українського інформпростору. Законопроєкт про це ще з ініціятиви Юрія Іллєнка у нашому портфелі.

– Частина українців не хоче розмовляти українською мовою. Як сформувати мовну самосвідомість українців?

– Самому її демонструвати і ніколи не переходити на мову співрозмовника. Мене як політика не цікавить їхнє «не хоче». Треба створити умови примусу: освіта і державна сфера лише українською. Тоді захочуть.

– Чи є можливість, на вашу думку, застосувати в Україні чеський досвід мовного будівництва, коли президентові Масарику за лічені роки вдалося чехізувати країну? До речі, цей досвід успішно використав Ізраїль. Тамтешні чиновники всіх рівнів змушені складати іспити з івриту. Зрештою, маємо й вітчизняний досвід: у коротку добу українського відродження двадцятих років минулого століття українські націонал-комуністи знайшли можливість почати українизацію зрусифікованої України. Інша річ, що успіхи в духовному відродженні викликали переляк у Москві й наслідки не забарилися.

– Це передбачено нашою програмою. Слід провадити не лише законодавчі зміни, але змінювати виконавчу гілку влади. Досвід інших держав – завжди відносність. Треба себе сьогоднішнього порівняти із себе вчорашнім. Об’єднана опозиція перемогла у 16 областях, «риги» і комуністи – у 8 та Криму і Севастополі, де прийшло найменше виборців. Демаркаційна межа між українською та російською Україною явно на користь української. Ось вам відповідь на теми зміни мовної свідомости.

– Ще в XIX столітті Володимир Антонович писав: «Раз культура не приготувала народу до того, щоб жити самостійно, він нічого не зможе зробити». Часом ловлю себе на тому, що український історик мав рацію.

– А культуру хіба не народ творить? Саме завдяки цій великій народній культурі ми і живемо як нація і дивуємо світ своїм протистоянням рабству. Сама історія України давно спростувала думку цього історика.

– Національною ідеєю для росіян є ідея «вєліакава ґасударства». Чи спроможне ВО «Свобода» запропонувати громадянам України об’єднавчу, чітко артикульовану, добре зрозумілу українську ідею?

– Читайте, будь ласка, нашу програму. Там все дуже чітко проартикульовано від 2006 року. Ми будуємо Національну Українську Державу з націєцентричними пріоритетами і соціальним захистом кожного. А об’єднавчу ідею блискуче висловив ще видатний філософ-ідеаліст і державотворень Степан Бандера: «Наші прапорні гасла є незмінні: загальне гасло – «свобода народам – свобода людині» йде разом із цілком конкретним: «за самостійну Соборну Українську Державу».

– Свого часу укапістів безжально винищили «істинні» большевики. Чому, на вашу думку, в Україні на початку 90-х не відродилася Українська комуністична партія, а була реанімована КПУ – лиховісний уламок сумнозвісної КПСС?

– Тому що «колективістський» світогляд (чи краще «общажний» від «общага», «общий») не має в Україні жодного ні ментального, ні соціяльного підґрунтя. Українець за своєю природою, слава Богові, яскравий індивідуаліст і власник. Звідси самодостатність і позитивний егоїзм, які, звісно, треба культивувати і розвивати, аби нація повернулася у звичне русло багатого самоосібного господарника з яскраво засвіченою етнічною культурою на кожному терені, що об’єднана, попри все, високим стандартом літературної мови і своєї Церкви.

– Як сприймаєте заяву Петра Симоненка, що «прихід у парламент представників нацистської партії (йде­ть­ся про ВО «Свобода». – О. Р.) при підтримці окремих бізнес-кланів – це не просто удар по репутації нашої країни, це – пряма загроза національній безпеці»? До речі, один із речників Партії регіонів Леонід Кожара відбув до Лондона, щоб розповідати про небезпеку ВО «Свобода».

– Я не коментую неадекватів типу Симоненка чи Кожари як, власне, найбільших ударів по репутації нашої країни. Це щось зі сфери класичного прислів’я: кричить злодій: «Бийте злодія».

– Мимоволі спадають на гадку слова Миколи Міхновського, висловлені сто літ тому: «Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той лад, на кошт якого годуються». Що має трапитись, щоб український народ вказав зайдам належне місце?

– Нема цього часу пік, аби щось особливе трапилось. Бо найособливішим є саме життя вільних людей, що усвідомлюють постійну дію надзакону всього живого. Це закон причини і наслідку, себто за все треба відповісти, за все треба заплатити різною ціною (гроші – це найневинніше і наменше, чим платимо). Ніхто не знає, де ця чаша вичерпаних помилок нації, аби ми почали пити з криниці, а не баюри, яку самі собі створили. Залежність народу – це його політичне дитинство. Треба виростати з цього. Це ж так природно – зростати. За Вольтером, свобода – це не те, що Вам дали. Це те, чого у Вас не можна забрати.

– Нинішня політична боротьба в Україні – це не боротьба за комунізм чи капіталізм, за демократизм чи тоталітаризм, а боротьба за існування Української держави в принципі. Переможемо?

– Переможемо. Якщо переможемо слабкість, пристосуванство і негативізм у собі. Пам’ятаймо, величні істини викликають ненависть у тих, хто не є їхніми носіями. Не біймося цієї ненависти. Біймося літепла у собі. Господь подарував нам цю землю. Він з нами.

Розмову вів Олег К. РОМАНЧУК