Зміщення ціннісних орієнтирів і атрофія національного світовідчуття – це ті настрої, які є результатом не тільки внутрішніх, а й зовнішніх впливів, наслідки яких ми спостерігаємо вже сьогодні. Чи не є це симптомом «русского мира», який намагається створити наш східний сусід? Чи не є це результатом експансіоністської політики Росії щодо України? Чи не є це результатом тих інформаційних війн, які ми вже програли? Предметну розмову про інформаційні війни щодо України варто починати не з часів незалежності, а, принаймні, з середини ХІХ століття, коли тільки починали втілюватися у життя ті політтехнології, які й до сьогодні руйнують українське суспільство.

Мовне питання, проблеми державності й зовнішньополітична діяльність України тісно пов’язані із Російською Федерацією, з її імперськими амбіціями. Сьогодні спостерігаємо переродження нового-старого явища в українському суспільно-політичному житті, яке зародилося ще у Східній Галичині у середині ХІХ ст., так зване «москвофільство» чи «політичне русофільство». Це явище було «дитячою хворобою» політично незрілого українського державотворення та масової свідомості. Свого часу суспільство цю «хворобу» переросло. Проте сьогодні вона набирає нових форм, хоча послуговується тими ж ідеями. Прищеплення комплексу меншовартості та провінціалізму, нав’язування образу периферійності української мови, заперечення державності, пропаганда спільної історії та національної традиції, зорієнтованість на російську культуру і зневага до української та ін. – це те, що вже було у певному історичному відрізку України, але у ХХІ столітті набирає нових форм та обертів під прапором ідеї «русского мира», «собирания русских земель», що знову ж таки має в основі ідею триєдності «русского» народу. Паралелі, які можна проводити із минулим, настільки очевидні, що подекуди бачимо, як твориться театр абсурду.

В одному із виступів Валентин Бадрак згадував висловлювання Костянтина Затуліна про те, що потрібно зробити Україні, аби забезпечити собі добрі умови дружби і взаємопорозуміння з Росією: федералізація, російська мова як державна та влада Російської церкви Московського патріархату.

Відтак умови добросусідства передбачають і «три исторических начала», що й у москвофілів ХІХ ст.: «православие, самодержавие и народность». Затулін не сказав абсолютно нічного нового і не винайшов сучасної ідеї для збирання «руссских» земель. Ці ідеї мають вже майже двохсотлітню історію. Але це і є свідченням кризи жанру щодо творення нової ідентичності, яка у Росії не монолітна, це і свідчення про кризу у творенні національної ідеї для Росії, не імперіалістичної, а демократичної, це криза не тільки політично-ідеологічна, а й суто моральної категорії – довіри громадян до своєї влади. Володимир Корсунський, головний редактор інтернет-газети Грани.ру, в інтерв’ю газеті «День» заявив: «Країна (тобто, Росія. – Т. Б.) істерично шукає якогось ідеологічного обґрунтування свого існування. (…) їм бракує якогось обґрунтування для існування такої потворної державної моделі. Нині щосили намагаються використати православну церкву як ідеологічне ЦК»¹.

Патріарх Кіріл систематично і по-державницьки втілює ідею єдино правильної віри у формі православ’я, що має відтінок політичної доктрини. РПЦ – не лише сфера духовного впливу, це частина ідеологічної структури, яка лежить у фундаменті політики східного сусіда. Нещодавня ініціатива РПЦ яскраве тому свідчення. Як відомо, наприкінці вересня 2012 року з ініціативи протоієрея Всеволода Чапліна, глави синодального відділу Московського патріархату з відносин церкви та суспільства, РПЦ виступила із хартією, яка закликає до «возз’єднання» України, Білорусії та Росії. Ініційовано також збір підписів за проведення референдуму на підтримку цієї ідеї. У пресі появилися цитати із хартії і завдання, які вона ставить перед собою: «Ми, спадкоємці тисячолітньої історії і великої цивілізації, досвіду творення, добросусідства, військової доблесті і співпраці наших предків, об’єднані спільною культурою і спільною діяльністю з облаштування і захисту нашої землі, при возз’єднанні візьмемо все найкраще з практичного досвіду нашого народу», – йдеться в хартії. Кілька моментів, на які тут варто звернути увагу: «тисячолітня історія» – чия історія? Українського протистояння російському царату, більшовизму, а тепер новоімперським амбіціям? Це автори хартії мають на увазі? А про який «практичний досвід» йдеться? Йдеться про ліквідацію козацтва, про заборони української мови та писемності, кріпацтво, винищення усього українського, утилізацію всіх основ української народності та небажання бачити Україну незалежною? Йдеться, очевидно, і про Голодомор 1932–1933 рр. і масові терори та арешти. Такий досвід нам сьогодні знову ж таки пропонують? Історія вчить, що немає порозуміння між загарбником і нацією, яка боролася і продовжує боротися за свою державність.

«Возз’єднуючись, ми беремо в основу нашого буття і розвитку миролюбність та мораль, віру в добро, принципи фундаментальної справедливості, рівності, гідності, прагнення до щастя і благополуччя нашого єдиного народу. Наш розвиток і майбутнє буде будуватися на взаємоповазі з іншими народами, взаємозбагачуючи наші культури і роблячи життя кращим, комфортнішим і безпечнішим», – ще одна цитата із хартії, яка не потребує коментарів, оскільки кожна тверезомисляча людина, яка не має проблем із історичною амнезією і є політично притомною, розуміє усю небезпеку цього політичного популізму, так широко підтримуваного РПЦ.

Ідея «русского мира», як і ідея самодержавця, не мислить у своїй основі відірваності трьох братніх народів одне від одного, тому «самодержавие» – це ще один кит, який підтримує московську політику експансії щодо України, а підписання хартії та збір підписів щодо референдуму –ще одне свідчення цього. Пригадується, що Д. Донцов вперше в українській політичній думці й публіцистиці сформулював тезу про Україну як про колонію, яку нещадно визискує метрополія. Також вперше він озвучив ще одну думку – Росія через те ворог української державності, що без України вона перестає бути імперією.

Актуальним для нас є висновок Д. Донцова: «…модерне москвофільство є поважною небезпекою передовсім для нас (він має на увазі українців. – Т. Б.). Брак почуття національної свідомости, що видає нас на поталу постороннім впливам, китайський мур від Європи, що тамує розвій самостійної національної культури, звужує ціли й розмах руху, рецидив костомаровщини – ось що несе нам модерне москвофільство. Се все, а також нерозуміннє природи національних відносин і шляхів, що ведуть до національного визначення широких мас, – не зостане без впливу на сі маси і зосібна на клясу, репрезентантами котрої ми були й хочемо бути. Цілу ж націю ся течія хоче законсервувати на почеснім амплуа нації-гермафродита. Тому боротися з модерним москвофільством є нашою задачею»². Недаремно П. Мілюков після виходу у світ виступу Д. Донцова «Модерне москвофільство» заявив: «Тепер, коли українці починають голосно говорити, як це робить Донцов і товариші, що всяка надія на Росію є утопія та що лишається шукати рятунку тільки в сепаратизмі, я кажу вам: бійтеся його! ... Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами!»³. Це ще раз пояснює, чому так систематично і планомірно сучасні українофоби борються із пам’яттю про Д. Донцова за його світоглядно проукраїнські ідеї, безкомпромісність щодо політики із Москвою, бо для Д. Донцова ставлення до багатогранного російського впливу на українське життя, його погляд на москвофільство як на явище політичне і своєрідну (привнесену) хворобу українського суспільства мали принципове і стратегічне значення, наслідки якого ми бачимо тепер.

«Народность» – це те останнє, а, по суті, сьогодні перше на порядку денному начало російської політичної пропаганди не тільки в українському інформаційному просторі, а й у політичній сфері внутрішньої і зовнішньої політики, що може стати незворотною реакцією у втраті державності й усіх атрибутів ідентичності. Йдеться насамперед про мову, про те, що є чи не основним предметом маніпуляцій русофільської політики сучасності. Стирання кордонів між ідентичностями української і російської нації – це прямий шлях до втрати державності і набуття статусу колонії, а для українців – до перебування у гетто. Тільки правильно вибудувана схема національних ціннісних орієнтирів може стати однією із тих потужних сил і точкою опору супроти «русских начал» і «русского мира» зокрема. Адже, як в одному із виступів зазначила Лариса Івшина: «Є русский мир» і є український Всесвіт».

Примітки

1. Ревне православ’я vs рок // День. – № 76. – 2 жовт.

2. Донцов Д. Модерне москвофільство / Д. Донцов. – К., 1913. – С. 29.

3. Сосновський М. Дмитро Донцов: Політичний портрет / М. Сосновський. – Нью-Йорк, Торонто. – 1974. – С. 109.