Розділ восьмий
(Москва, 2008 рік)

Майже весь день Олексій Сергійович провів за письмовим столом. Він читав і знову перечитував виписки з одного документа, який передав вранці куратор. Потім розмірковував, машинально виводячи якусь гострокутну нісенітницю відточеним олівцем на аркуші паперу поруч – ці жваві рухи руки його заспокоювали й настроювали думки, що збивалися. Він знову повертався до текстових фрагментів. Після зустрічі з Віктором Євгеновичем він не поїхав до офісу, оскільки пізно ввечері знову відправлявся поїздом до Києва. Та й отримані тезиси належало ґрунтовно вивчити, адже із собою їх брати точно не варто було. То були розрізнені шматочки тексту, хитромудра мозаїка з тезисів одного таємного документа. «Ознайомтеся з цілями, виведеними вашими колегами. Найближчим часом їх озвучить зразкова голова, що розмовляє, і вони більше не будуть таємним документом», – чомусь весело посміхаючись, повідомив йому Круг. Він не додав, якими саме колегами, а Артеменко не вважав за необхідне перепитувати. Скоріше за все, це був плід спільних зусиль кількох відомств, що пройшов термічну обробку у мозках цілого ряду високопоставлених чиновників й усіляких спеціалістів з інформації у президентський адміністрації. Проте, можливо, до такої делікатної роботи були допущені лічені особи. Він цього не знав, як не міг знати й багато інших речей у круговороті інформації, що надходила нагору від таких, як він, переварювалася величезним, із кількох відділів, шлунком й бумерангом поверталася у вигляді завдань і психологічних головоломок. Подумки він тільки зауважив, що давно не бачив Круга таким безпричинно веселим. Сяючі очі куратора виразно говорили про задоволеність цим моментом. Про те, що якщо і будуть повідомлення для його підопічного, то лише приємні. Але Круг не додав нічого суттєвого, вони швидко поговорили в його машині й роз’їхалися, ніби випадкові люди, траєкторії життя яких пересікалися лише в рокових точках – по непоясненних законах таємної хіромантії.

Те, у що Артеменко вчитувався, мало б його тішити як офіцера спецслужб – фронт діяльності розтягувався до непомисленних розмірів, сектор можливостей для кожного учасника розширювався. Але передчуття, що лоскотало нерви, його не дуже тішило – те, що для одних відкриває шлях до героїзму, іншим іноді здається похмурою дорогою до забуття. Втім, він не знітився, коли побачив документ, відбувся жартами й досить позалицявся до куратора, щоб той не побачив дивних відчуттів, що з’явилися в ньому. Артеменко згадав, як у нього виникло непереборне бажання під час розмови з Віктором Євгеновичем почухати сверблячий ніс, але він зусиллям утримався – за багато років роботи він навчився бездоганно контролювати не тільки свою фізіономіку, а й кожний рух кінцівок. Він навчився ніби бачити себе зі сторони. Однак хіба це щось змінювало? У нього виникали відчуття волонтера, який випадково потрапив не на свою війну. Таке почуття випливало з дитинства, коли в школі два його дружки серйозно посварилися між собою, а він не знав, як їх розняти, і відчував невимовне почуття сорому за обох. І коли його очі побіжно пройшлись написаним, подібне відчуття відразу спалахнуло в ньому, і неприємний епізод постав перед очима.

На кількох аркушах паперу лапідарно викладалися умови Україні – певні ультимативно висунуті орієнтири, яких слід досягти для нормального сусідства. В іншому випадку продовжуватиметься негласна війна, пресинг по всіх дотичних площинах. Передовсім Москва вимагала офіційного проголошення й законодавчого закріплення нейтрального, позаблокового статусу України. Ого, подумав Артеменко, але ж це, серед іншого, означає практичну ліквідацію законодавчої влади як окремої гілки. Тобто український парламент має стати, як у Росії, ручним і слухняним. Цікава схожість з сенатом часів, скажімо, імператора Тіберія. Думки закуті, як воїни в лати… Ще однією нагальною умовою дружби та перемир’я ставало надання російській мові, наряду з українською, статусу державної. Все задля того, щоб держава тихо розчинилася в кислоті ілюзій про слов’янську єдність. А може, воно й на краще, що сильніший князь об’єднує землі та простір в єдине ціле? Але як же тоді народи? Або ми маємо точно один народ? Артеменко розхвилювався. Якби мова йшла про те, щоб увійти танковим клином у Францію та Німеччину, однак тут зовсім інша справа… Він навіть зрозуміти не міг, чому виникав гострий біль усередині. У школі він філонив українську мову, не надто любив заучувати вірші Кобзаря чи тієї ж Лесі. Але ж він тоді й Єсеніна з Пушкіним не любив… А коли в центрі Вашингтона побачив пам’ятник Тарасу, то пережив чітке відчуття гордості й глибоко захованої радості – ось куди родич забрався! Але ще більшим одкровенням стало, коли прочитав, що монумент видатному українцю поставлено навіть не за трепетні рядки, а за волелюбність. Ця людина, що прожила коротке й нещасливе життя, вивищена до рангу національних символів свободи, готовності боронити незалежність, право дихати й говорити! І порівняно з цим висловлена однораз фраза полковника Круга про те, що всі вони ланцюгові пси хазяїна, здавалася блюзнірською, кинджалом різонула серце. «А що, – міркував тоді його куратор, здається, не відчуваючи жодного дискомфорту і не розуміючи всього паскудства зізнання, – живемо ми чудово, кошти на нас витрачаються о-го-го які, і тому, коли команду дадуть гавкати чи роздирати когось, ми не розмірковуватимемо». Від спогаду Олексій Сергійович відчув легку нудоту. Але все-таки інший голос, раціональний та прагматичний, був сильний у ньому й відчайдушно боровся. Боротьба вола з вовком, яка довго не може скінчитися чиєюсь перемогою. І український росіянин Артеменко визнавав: сила голосу розуму була досить міцною, щоб віджахнути голос серця, що прагнув не стільки справедливості, скільки індивідуальної лазівки до якого-небудь п’єдесталу, дитячого бажання значущості, і значущості надійної, справжньої, а не мерзенної, від якої тхне. Добре, повторював голос розуму, але ж сам ти українською мовою без радості користуєшся, радше для розвитку стосунків зі справжніми українцями. Проте, ти був найбільше вражений на батьківщині тим, що для стількох людей насправді українська мова була рідною.

Був ще один пункт, який чимало збентежив допитливого читача. Збереження православної русько-української єдності має здійснитися в лоні Московського патріархату. Йому, як людині, що прийшла у цей світ з певною метою, було глибоко начхати на релігію. Тому що він знав: віра – це важливо й необхідно, але до релігії докладає рук і держава в тому числі. Але твердий намір навернути маси до своєї віри, привести люд до спільного, ні, не Бога, до спільної символіки та продюсерів цієї символіки – це означає закабалити релігійний простір. Формула звучала безапеляційно: нехай вони самі відхрестяться від свого релігійного лідера, нехай слов’янська віра працює на зміцнення імперії. Бо­же милостивий, запитував себе Олексій Сергійович, куди ж ми скочуємось? Адже й Господь один, і віра одна, і грати на поводирях, підсунути свого пастиря тим, хто виріс у колисці християнства?! А може це круто, запитував інший голос, що йшов від полковника і вояки. Щонайменше, безпринципно, безкомпромісно й максимально жорстко.

Інше взагалі вигля­дало дрібницею. Сходження з владної арени антиросійських політиків, спільні підходи в сфері освіти, культури і найпаче оборони й безпеки. Тобто погодження всіх осіб, які призначаються в секторі безпеки, підсумував для себе Артеменко. Від міністра оборони до торговців зброєю! Не слабенько! Це повний контроль на випадок, якщо… Артеменко до болю стис кулаки. Про закріплення флоту в Криму в документі зазначалося побіжно, як звичайна річ – форпост ядерної держави, хай виснажений, що вкривається іржею, мусить бути в Севастополі. Артеменко добре знав, для чого. Не спроможний конкурувати за військовою міццю з флотом не те що НАТО, але навіть однієї Туреччини, не маючи навіть можливості безперешкодно вийти із зачиненого на замок моря у води Середземного, флот мав одне-єдине завдання – контролювати Україну та Грузію. Втім, він, згідно з документом, мусив протягом певного часу тихо й ґрунтовно переозброїтися, зробитися реальною міццю з ракетними кораблями, підводними човнами й авіацією. Задумано системно й масштабно, не міг не визнати військовик, що сидів усередині полковника Артеменка.

Просто блискуче! Якщо цей, поза всяким сумнівом, грандіозний план буде реалізовано, нема жодної необхідності приєднувати до Росії українську територію. Де-факто вона й так стає частиною імперії. А якщо до цих пунктів додати ще одну додаткову умову – закріплення особливого статусу прав і повноважень Криму з гарантією виборів влади, ось тоді Україна залишиться в капкані на віки вічні. А горезвісний Захід побачить, наочно переконається в тому, наскільки піднялася Росія, наскільки вагома вона у світі, який ці дурні досі вважають однополярним. Натомість Росія обіцяла гарантії. Хоча й там у кожному пункті можна було без зусиль відшукати фортель, виважено розставлені сильця на неспокушену дичину. Все правильно, політика повинна мати батіг і пряник – азбучно просто, колесо вже давно винайдено.

На тлі усього цього боротьба з реабілітацією в українській історії активістів ОУН-УПА та інших національних рухів здавалася лусканням насіння порівняно з лущенням горіхів у міцних обладунках. Хоча й тут аналітичний мозок розвідника не міг не зауважити раціоналізм ідеї – це ж ін’єкція на ментальному рівні, і полягає вона в корекції пам’яті та менталітету всієї нації. Як і в питанні розвитку оборонно-промислової кооперації, де також містилася заковика: дати ряду українських підприємств замовлення, але насправді зв’язати їх так міцно, щоб вони не навчилися робити нічогісінько більше, ніж комплектуючі для російських виробників кінцевої продукції.

Так міркував Артеменко, збитий з пантелику, і ставав то на один бік, то на інший. На серці в нього було тривожно й безрадісно. За рахунок чого або кого здійснюватимуться перемоги? Хто вестиме пропаганду відродження союзу України та Росії, хто там, усередині України, буде з піною на губах доводити переваги єдиного економічного простору та переходу від різних бізнес-проектів до єдиної карбованцевої валюти? Відповідь була максимально зрозумілою: ті українці, хто зацікавлений у персональному рості за рахунок зближення з Росією. Тут Артеменко мусив визнати повну правоту керівників його відомства, які ставили на незліченну кількість невдоволених українців, готових задля власного звеличення на ґешефт з сусідньою державою. Найцікавіше в цій історії, що переважна більшість таких українців щиро вірять, що тільки в союзі з Росією можливе покращання життя. Не здогадуються, що вся ота свіженька людська маса потрібна для латання демографічних дірок, посилення воюючої армії слов’янською кров’ю, зміцнення імперії територією. І ось тепер сам він підшукуватиме адекватних типів, здатних на території України побудувати частину Росії. Дійсно, взагалі кумедна в нього виходила історія професійної діяльності. Та й життя загалом. І невідомо, чи зможе він коли-небудь розповісти з неї хоча б щось. Тільки його дружина знала деякі подробиці його діяльності, лише їй він говорив про свої сумніви. На щастя, лише вона одна…

Переклад з російської Галини МАРКУСИК
Продовження в наступному числі