СУМНІ РОЗДУМИ

Навіть відчуваючи добре зцементований фундамент під ногами, усяка імперія (чи то Бєлая , чи то Красная), будувала свою ідеологію на ідеалах, на оспівуванні героїзму і доблесті, патріотизму і палкої любові до свого народу і змушувала до цього й завойованих підданих. Навіть тих, які були все ж іншими: і за ментальністю, і за національністю, і за віросповіданням. Усім прищеплювалися одні й ті ж ідеали: імперські. Згадаймо фільми сталінських часів, музику, пісні, коли під чорним крилом червоного терору гинули мільйони українців, а наші діди дивилися комедії «Вєсьолиє рєбята» (1933), «Волга – Волга», «Сємєро смєлих» , а газета «Правда» друкувала в оригіналі «Партія, веде» (1933) і Москва запевняла світ, що ніякого голодомору нема, то все вигадки «буржуазної пропаганди». І навіть ті, хто вчора вважався ворогом Червоної імперії, – білогвардійці чи мільйонні зрадники (наприклад, власовці), перед кіноглядачем, у пресі, художній літературі поставали як офіцери доблесті й честі. Вони подавалися з особливим ідеологічним шармом, підтекстом або просто замовчувалися, ніби в імперії ані зрадників, ані перевертнів не існує і ніколи не існувало. Нація подавалася нордичною, безгрішною і чистою, як дистильована вода. Згадаємо «Ад’ютанта єго прєвосходітєль­ст­ва» чи «Бєлоє солнце пустині». Як помирає головний герой фільму Верещагін? Звичайно, в ім’я любові до Вітчизни. Вже не білогвардійської, а Красной Росії. Бо йдеться насамперед про Росію, а потім вже про колір, у який би вона не офарбовувалася. Бо основа основ росіянина – це утвердження держави, її ідеалізація. Але ніхто нам не розповідав, як було насправді, в реальності з офіцерами-білогвардійцями – розпусниками, п’яницями, грабіжниками, бандитами, ґвалтівниками. Імперія, за великим рахунком, не дозволяла собі розкоші самооголятися, наводити ганебні й огидні реальні факти з минулого про своїх ідеалізованих синів чи дочок, котрі входили в підручники історії з ореолом слави чи святості. Часто вигадані факти, міфи оспівувалися художниками, публіцистами, хроністами і залишалися в пам’яті обдуреного лю­ду як історичні постаті, майже святі і цим самим також утверджувалася, а не підривалася міць імперії.

Ідеологи сталих держав – Франції, Англії, Іспанії, Італії і сотень інших – не дозволяли деформувати психіку свого народу на генетичному рівні, породжувати в ньому сумніви, роздвоєність на правду і на неправду, на нездатність до відсічі ворогу, породжувати рабську психологію – смиренність і неспротив насильству.

Учителі Російської імперії, чи комісари Красной імперії найбільше боялися оголеної, реальної, дійсної правди чи то про червоний ленінський терор, чи про Ленський розстріл робітників за царя Миколи ІІ Кривавого, якого сьогодні нова імперія, через московську церкву, зробила несподівано мучеником і канонізувала у святі, як і розбійника Боголюбського, чи зрадника Олександра Невського, кровного брата ханового сина Сартака.

То чи доцільно нам, українцям, які щойно зіп’ялись на ноги державності, підкошувати ці ще дитячі , незміцнілі підвалини, живучи в постколоніальній країні підривати віру в свою державність, займатися самообпльовуванням заради власного малюсінького, але гіпертрофованого на самолюбстві і марнославстві егоїстичного «я»?

У постколоніальних країнах, якою є, безсумнівно, Україна, як правило, залишаються рештки вчорашньої колоніальної адміністрації, агентура імперії і власні перевертні, які вчора продалися, сьогодні ще не повернулися обличчям до рідного народу і продовжують творити свою Каїнову справу. При оновленні чи відродженні постколоніальної держави колоністи і васали одні йдуть в глибоке підпілля, інші чекають слушного моменту, коли можна дружно виступити проти чинної влади і знову, зайнявши високі пости в державі (типовими зразками є Володимир Литвин, Віктор Мед­вед­чук і, почергово міняю­чи своє забарвлення, Леонід Кравчук, який ніколи не відчуває твердого фундаменту під ногами), поступово руйнувати її своєю безпринципністю, боязню вчорашнього хазяїна, непевністю. Під ними рідна й вільна земля постійно хиталася: то вони «так», то вони «ні». Зга­даймо хоча б спільну програму Мед­ведчук–Кравчук, програму партії СДПР(о): НАТО – НІ! Російській мові – ТАК! І вони б ще тоді втілили в життя «зраду 5 червня», аби на їхньому історичному відрізку часу народ не обрав президентом Віктора Ющенка.

Окрім внутрішніх зрадливих хитань і прислужництва вчорашньому сюзеренові, вчорашні васали, ще й досі не стали повноцінними, тобто вільними людьми. Ментально вони унтерменші. Це відчувається в усьому: у їхній моральній хитавиці, безпринципності, поступливості, легкому і лякливому переході під час бесіди на мову вчорашнього гнобителя і винищувача їхньої рідної мови. Їх охоплює нездоланний страх раба. Вони інакше не можуть. У них спра­цьовує рефлекс невільника, а не вільної людини, господаря своєї землі.

Під час будівництва постколоніальної держави є ще й зовнішні фактори, які на таких біоосіб впливають, як атмосферний тиск на хвору людину. З боку імперії в оновленій державі постійно і неухильно просувається через пресу, антинародні книжки, публіцистику, кіно і телефільми з імперською, а не національною ідеологією приблизно такий алгоритм:

1) Якщо до влади в учорашній колонії прийшов, скажімо, президент-патріот плюс авторитарист, то вся вчорашня колоніальна мішура перетворюється в церковних мишей і поспіхом залазить у нірки й звідти визирає періодично, вичікуючи слушного моменту;

2) Якщо ж до влади прийшов президент не диктатор, ліберал і пішов шляхом демократизації постколоніальної країни, що є дуже небезпечним на першому етапі життя новонародженої держави, церковні миші вилазять з нірки і, користуючись свободою слова і демократизацією молодої країни, влаштовують спочатку тихі хрестові походи до адміністрації президента і, якщо все проходить безкарно, піднімають поступово і голову, і голос. Трохи підфарбовуються, вдаючи із себе синів і дочок новонародженої країни, а в своїй суті залишаються сучими дітьми, як їх називають у народі. Тобто вірними вчорашній імперії, оскільки на грудях цих перевертнів часто ордени і медалі сюзерена, а на погонах ще вчорашні жандармсько- поліційні звання. Знову, для прикладу, той самісінький цинічно-образливий Володимир Литвин: працівник ЦК КПУ, офіцер КГБ, полковник СБУ. У нелегальних вчорашніх окупантів не лише на грудях, а й у самих грудях, душі (якщо вона є) у серці, голові одна-єдина думка – повернення неодержави зі статусом постколоніальної у колоніальну державу, якщо не у колонію, до вчорашньої імперії. При­к­лад: Колісниченко, Грач, Голуб і всі 234 новітні зрадники у Верховній Раді, які 5 червня 2012 року повторили ганебний чин своїх історичних попередників, що відчинили ворота в Батурині для входу на територію української фортеці ворожих військ на чолі з князем Меншиковим для знищення рідного народу заради свого шкурного благополуччя.

Я не ілюструватиму статтю іншими іменами цієї зрадливої наволочі, яка добровільно чи за гроші , разом з агентурою вчорашньої імперії, діє у постколоніальній державі на користь метрополії, руйнуючи молоду державу, перетворюючи її будівництво на таку собі Вавилонську вежу, де водилося багатомов’я і башта була зруйнована, як Батурин. «Героїв» 5 червня » тепер український народ знає в обличчя, на ім’я і прізвище. Такими вони увійдуть і в історію ганьби під назвою 5 червня. Вони правдами і неправдами досягали високих вершин у владі, багато хто з них, перефарбувавшись на першому етапі, повернувся у своє колишнє крісла, а дехто навіть піднявся над цим кріслом;

3) Без рушничних чи автоматних пострілів у постколоніальній державі на першому етапі є постріли ЗМІ: газети, журнали, книжки, радіо, телебачення мовою вчорашнього окупанта під девізом «Так історично склалося». При цьому в проімперській пресі замовчуються факти майже півтисячолітньої дикої асиміляції, фізичного винищення корінного народу заради завоювання його благодатних земель: розстріли, чотири штучні голодомори та масове переселення з рідних земель на чужі території.

Ніхто з цих продажних бандитів пера свідомо не заглиблюється в учорашній день. Усі танцюють від сьогоднішнього: давайте дивитися в майбутнє і не повертатися в минуле. Активно нав’язується думка не лише Москвою, а й своїми манкуртами: так історично склалося, що народ став двомовним. Мовляв, мовою метрополії творилася науки, техніка, винаходи, відкриття, а мовою корінного етносу тільки співалися пісні і розповідалися бабусині казочки та інколи згадувалося «золото минуле» про козаччину, гетьманські держави, Запорізьку Січ як демократичну республіку, про спадкоємність України Київської Русі. Про це в колонії ніхто не говорив вголос і не писав у підручниках історії.

Посилено пропагується думка, що не варто заглиблюватися в минуле, треба жити своїм майбутнім;

4) Для старої гвардії колонізаторів, їхніх дітей, зрадників (також з батьками і дітьми, які вже не можуть повернутися до свого народу, оскільки стають подвійними зрадниками – зрадниками вчорашньої імперії і зрадниками свого народу) настає досить дражлива ситуація – двічі зрадників ненавидять як перші (метрополія), так і другі (рідний народ) . Більшість з них не кається, а якщо не пройшла люстрація, залишаються у високих державних кріслах, і в їхніх біографіях не згадується ганебне минуле. Типові представники таких клевретів – Вадим Колісниченко, Петро Симоненко, Олександр Голуб, посаджений «на дієту» Василь Волга та їм подібні людці, які колись належали до свого народу (за місцем народження, а не за національним духом), а потім, «вибиваючись в люди», продалися і залишилися вірними своїй зраді донині, живучи і роблячи кар’єру в нібито рідній (етнічно) країні, але вірою і неправдою служили й служать чужій країні;

5) Ментальність: а) Московський народ живе трьома постулатами – вітчизна, цар і загарбання чужих земель, де сусід живе краще. І тоді цар зі свого «отєчєства» «відсталому» народові на вістрях багнетів приносить «мир», «дружбу», «культуру» і свою мову , в якій насмикано з усіх завойованих мов стільки слів, як бліх, що перескакують інколи на хазяїна з чотириногого друга; б) Українська ментальність: індивідуалізм, вибившись «в люди», укріпитися на зайнятій позиції, а при нагоді побунтувати, обравши поміж себе отамана; анархізм; і останнє: раби можуть піднести до небес свого гетьмана, якого самі обрали, і якщо він на 99 відсотків задовольнить їх, а на один не виконає своєї програми, обіцянки, вони його опустять до вигрібної ями і топтатимуться по ньому до кінця його буття, не лише фізичного, а й історичного, свято вірячи, що він негідник, і вже після цього вірою і правдою служитимуть новому «хазяїну», якого оберуть за улесливі слова і золоті обіцянки; в черговий раз обпечуться, так і не побудувавши власної держави через свою каїнову працю.

Ось така приблизно гірка правда про два нібито братні народи, в яких майже нічого немає спільного. Хіба що церква, яка під усякими ідеологічно-пропагандистськими постулатами і абревіатурами нав’язується поневоленому народу, а національну церкву оскверняють, оголошуючи її під диктат московських творців «русского міра» то незаконною, то неканонічною, незважаючи на те, що рідна церква є набагато древнішою, ніж церква вчорашньої імперії, і що саме імперська церква історично є не канонічною і корінному населенню чужою;

6) Висміювання звичаїв корінного населення, культури, традицій, одягу (шароварна культура), а особливо мови як неповноцінної;

7) Ідеологічне нищення національних ідеалів, героїв, синів і дочок поневоленого народу, які віддавали молоде життя за волю, за незалежність своєї держави. Представники вчорашньої метрополії намагаються розмити героїзацію справжніх синів народу, ліплячи їм ярлики бандитів, вордулаків тощо. Приклад – Тарас Шевченко (вордулак), генерал Роман Шухевич (бандит), а не сини свого народу;

8) Бездержавність народу, нездатність до самостійності без підтримки вчорашньої імперії тощо.

9) Висування в президенти будь-якою ціною проімперського кандидата. Якщо ж народ, живучи в державі демократичній, висуває кандидатом у президенти патріота, сина свого народу (наприклад, Віктор Ющенко), то одразу піддати його шаленій компрометації, висміюванню, остракізму, наліплювати ярлики тощо. Якщо з цим завданням не впорається ідеологія імперії, зрадники нації, промосковська преса, за справу береться агентура чужої держави: провокаційні вбивства – «касетний скандал», вчиняється замах. Якщо ж він не доведений до логічного кінця, висипається знову ідеологічне сміття на голову обивателя – мовляв, ніякого отруєння не було, то так кандидат боровся за омолодження, свою зовнішність;

10) У «недержавного» народу, який тривалий час ходив у ярмі, під страхом, у час будівництва своєї держави, як правило, не знищується окупаційна символіка, чого не можна сказати про загарбницькі держави. Окупаційні власті з перших же днів окупації знищують усе, що пов’язане з історичною пам’яттю корінного народу, зокрема, символіку. В Україні навпаки – відстоюють символи і не дозволяють руйнувати пам’ятники вчорашніх катів. Ворожі Україні ідеологи, які ще вірять що імперія повернеться, через пресу , місцеву агентуру (п’яту колону) нав’язують думку: «пам’ятники їсти не просять, хай стоять, вони нікому не заважають, це наша історія». Або про чужу церкву – «Какая разніца на каком язикє, Бог адін?!». Але для представників вчорашньої імперії в Україні «нє какая разніца», в яку церкву ходити і якою мовою молитися. Їм давай «втоарой ґасударствєнний», «канонічєскій язик» тощо.

Так, пам’ятники їсти не просять, але й жити не дають! Оскільки навколо цього питання виникають постійні сутички між вчорашніми колонізаторами і нині звільненим народом. Колоністи знаходять слабкі місця – «ахіллесові п’яти» в душах старшого покоління, котре виросло в колонії і звикло до рабства, батога. Воно в переважній більшості досі боязке, рабське, йому постійно ввижається, що завтра прийде справжній хазяїн і доведеться відповідати. Виникає обережна вичікувальна ситуація під кодовою назвою «моя хатою скраю».

Спорудження Вавилонської вежі – основа основ руйнування будь-якого здорового будівництва. Зокрема, держави. Таким є сьогодні провокаційний мсковський законопроект в Україні під абревіатурою КаКа (Колісниченка–Ківалова).

Ось приблизно весь арсенал засобів, до яких вдається ідеологія вчорашньої імперії, її агентура, яка навіть прийняла громадянство постколоніальної держави і нібито пов’язала своє життя з нею та агресивні квіслінги, тобто зрадники свого народу, які вірою і неправдою досі служать своєму вчорашньому кремлівському господарю.

Весь цей набір ми за 20 років незалежності пройшли. Залишився останній етап – остаточне знищення мови корінної нації за принципом – там, «гдє русскій язик, – там наша тєріторія». Забрати в корінного населення землю, перетворити український народ знову в рабів, зрадників і манкуртів, а згодом знищити за принципом: раб своє діло зробив – раб може вмерти!

ТІНЬ ЖАНДАРМА ВАЛУЄВА

Я ніколи не забуду телерепортажу на п’ятому каналі. Невеличку, курдупельну одеситку (вочевидь, найняту регіоналами студентку), яка йшла під одноколірним синім прапором, прапором імені Колісниченка-Ківалова (КаКа) з гордо піднятою головою і, опускаючись по вулиці Грушевського на Хрещатик кричала: «Всьо. Ми пабєділі! Нікакова украінскава язика нєт, нє било і нє будєт!»

Я заплющив очі, і в моїй уяві піднявся на весь зріст хронологічний перелік заборон української мови і спалювання українських книжок навіть релігійного змісту від московського князя Алєксєя Міхайловіча (1627 рік) до сьогоднішнього дня – «дня зради 5 червня 2012 року». За цими указами закомплексовані на вищість московіти, які завжди були вторинним народом, молодим і агресивним, не маючи ніякого зв’язку з древньою Київською державою, безжально знищували навколо себе все, що Київським (українським) звалося – від мови, книжок до геноциду, аби змішати ці два народи – древній і молодий та виліпити щось середнє, московське, двоголове і безголове.

Я слухав цю новонароджену регіоналами шовіністку, яка продалися за тридцять срібляників і, переможно розмахуючи чужим Україні прапором, верещала на нашій землі: «Ми снова пабєділі!». І над її головою у сльозах дощу піднімався замість ореолу, веселки привид двоглавого орла і тінь жандармського міністра внутрішніх справ екс-імперії генерала Валуєва, і вже над Хрещатиком, де кілька років тому помаранчево майоріли прапори безкровної української революції, тепер тріпотів московський «триколор» зі смугою кольору крові й вбивств, з білою смугою кольору смерті та смугою кольору українського зрадництв – синьою (прапор регіоналів).

ПРОФЕСОРКА

Не можу не згадати (хоча б для вчорашнього дня нашої гіркої історії) виступ сімферопольської професорки такої собі Кудрявцевої, стовідсоткового проімперського окупанта, зайди на чужій, не рідній для неї кримській землі, де на місці виселеного у 1944 році корінного народу поселився імперський люд, ненависницький до тутешнього етносу, його мови, релігіїі навіть топоніміки (географічних назв), які негайно були перейменовані на назви типу Вєсьолоє, Благодатноє, Октябєрскоє, Черноморскоє. Ця, так звана професорка, цинічно розповідала телеглядачам про права людини, «ущємленіє рускоязичного насеєленія» в Україні, де вже не чути українського слова, не видно українських шкіл і документації державною мовою, яку давно витіснили з чиновницького вжитку, де в судах іменем держави Україна імперською мовою оголошують вироки українцям, татарам, караїмам й іншим народам.

Пані професорка бідкається, що старенька караїмка, кримчанка не може прочитати рецепта державною мовою медвисновку лікаря. От аби ті анотації писалися виключно мовою Миколи ІІ Кривавого чи Вла­діміра Лєніна, то старенька кримчанка, караїмка чи грекиня зрозуміла б той діагноз і назву тих ліків, і аптекарка їй ті ліки безпомилково би видала. При цьому професорка не уточнила, що ліки продаються з анотацією, написаною десятками мов, а діагноз визначає не бабуся караїмка, а лікар, який в Криму розмовляє виключно імперською мовою. А ще забула пані Кудрявцева про найсуттєвіше – заглянути в корінь проблеми: не потрібно було маленьку дворічну річну чи чотирирічну нинішню бабусю кримчанку у 1944 році виселяти в азійські степи з рідної землі. Якби та бабуся прожила на Кримській землі понад 60 років у сусідстві з українцями, як кримці жили споконвіків, у сусідстві з нами, то, безумовно, вона б сьогодні знала, окрім московської мови, якою з нею розмовляли на засланні, в концтаборах та в’язницях, й українську.

Якийсь перевертень з українським прізвищем (один із тих, кого активно запрошує на шовіністичні передачі заїжджий московит Євгєній Кісєльов), відрікшись від свого українського коріння (чаленко – поганий правнук якогось чалого), засвідчив перед мільйонним телеглядачем України, що Київ – це «русскій город». Тут, мовляв, «уже всьо русскоє». Якщо всьо русскоє, то, отже, окупація України імперією доконаний факт. Ідеологія імперії виконала свій план. Бо там, «гдє русскій язик, там моя, масковская, земля». То про яке «ущємленіє русскава насєлєнія» просторікує пані професорка? Про захист яких прав людини турбується?

ДОБРИЙ МОЛОДЕЦЬ

«Если русским предоставить выбрать себе предводителя, они выбирают самого лживого, подлого, жестокого, вместе с ним убивают грабят насилуют, впоследствии сваливают на него свою вину. Спустя время церковь провозглашает его святым.»

М. Салтиков-Щедрін

Сьогодні уже слів мало. Їх в українській політиці – як полови. Народ уже давно не може розрізнити, що за ідеологічним вітром летить: зерно чи полова, брехня чи правда. Полови більше і може саме тому часто полову сприймають як зерно.

Сьогодні уже мало й кілків. Скільки б народ не тесав їх на головах твердолобих, вони все одно блаженно усміхатимуться і стверджуватимуть своє: якщо не через другу державну мову прийдете до «русского міра», то приєднаєтеся «добровільно», коли вам, українцям, ми, московіти, на кінчиках багнетів принесемо благословенний спокій і мир, «брати ви наші»: старші за віком, менші за кількістю.

Може, саме тому я цього разу віддам перевагу не словам, а картинкам і паралелям. Інколи висловлюватимуся не в лоб, а метафорично. Одразу скажу, мої дещо натуральні замальовки і асоціативні паралелі не про молоду дівчину і досвідченого в коханні «ловеласа – ґвалтівника». Як і про уявний берег, про пляж, про двадцятирічну, що необачно вийшла на велику воду в самотності та ще й забула на березі весла, і, остаточно втративши в політичному морі орієнтацію, закрутилася на місці, не знаючи, куди плисти і до якого берега пристати. І тут у морі раптово з’являється плавець. Та ще нібито й родич і начебто «брат». Він пливе, щоб врятувати недосвідчену плавчиню. Спочатку хапається за борт її човна однією рукою (Харківські газові угоди), тоді другою, а потім, не дуже й натужившись, залазить спокійно, але нахабно у човен, який йому не належить.

– От ми і знову разом. А ти, дурненька, від мене тікала. Від мене не втечеш. Тепер ти як не лягай, як не крутися, а будеш моєю. Можеш кричати, можеш волати, ніхто не прийде на поміч. Ти ж на пляжі сама загравала, то зі мною, то з тим сусідом, що лежав з протилежної сторони. Усі повірять , що ти мені віддалась добровільно. Та й я не пас задніх – усім на березі сказав: піду недосвідчену веслярку рятувати, а то ще потрапить до чужих рук.

Щоб читач не налаштовувався на ліричний лад і асоціативно не думав про кохання, одразу скажу, що в статті йдеться про велику любов, великого (за кількістю різношерстого населення) московського народу, до молодої ще дівчини, яка називається Україною. Україною, яка через своїх «синів»-перевертнів сьогодні пустилася берега, вийшла в море без компаса і весел, без засобів захисту і завертілася на місці, чекаючи невідомо звідки і якого вітру, і якого рятівника, замість того, щоб самій навчитися самостійно плавати. Не сприймайте буквально рятувальника дівчини, як і цього нібито благородного лицаря. Це він тільки на березі усіх сусідів по пляжу запевнив, що кидається у воду заради порятунку недосвідченої в життєвому морі плавчині. Його після таких благородних жестів ніхто тепер не сприйме як майбутнього ґвалтівника, а тільки як молодця.

Ось така або приблизно така сьогодні політика між двадцятирічною Україною і ґвалтівником із Кремля. Ґвалтівником політичним, який не залишає Україну в спокої упродовж її Незалежності. Оскільки вже не вистачає для переконання народу ніяких слів, і він губиться в морі того ідеологічного сміття, яке йому висипають на нещасну голову сьогодні, я вдався до зримих картинок і паралелей. Саме тому я й намалюю таку, на перший погляд, «пляжну» картинку з досить сумним, якщо не трагічним кінцем.

Припливши до омріяного берега, уявний «рятівник», відбере не лише човен, а й зніме з «коханої» одяг, прикраси і відведе привселюдно голу в кущі. І повірте мені, ніхто на березі не втрутиться в той інцидент. Кожен залишиться у своєму наметі, виправдовуючи себе тим, що ті двоє у човні, очевидно, давні знайомі і самі між собою розберуться. Далі картина кожному зрозуміла: ґвалтівник спочатку затулить своїй жертві рота (мова), щоб не верещала на весь світ, що їй не дають слова сказати на свій захист, і тоді спокійно ґвалтує, залишившись на чужому березі, як на своєму.

Ось так приблизно і дуже сумно закінчиться доля і нашої уже напівнезалежної України, якщо наші європейські сусіди валятимуться на своїх сусідніх пляжах, а ми самі на своєму березі ховатимемося кожен у своєму наметі і спокійно чи навіть з цікавістю спостерігатимемо, що ж воно буде далі. А далі все піде саме за таким сценарієм, який я намалював.

ЩЕ ОДНА ПАРАЛЕЛЬ

Можу, для ясності чи зримості, оскільки нині ніхто в ніякі українські волання в Україні уже не вірить, навести цікаву паралель. Навести для тієї (більшої частини) рідного народу, який вже остаточно збайдужів і каже:

– Ми вдруге не підемо на Майдан заради Ющенка.

Так вони себе виправдовують, хоча й добре знають, що стояли і мерзли на Майдані вони не за Ющенка, а за свою волю. Стояли, щоб більше в їхньому житті і на їхній життєвій дорозі не появився в черговий раз «жених» і, взявши шлюб, привселюдно не насміявся над своєю нареченою. Усі ми на Майдані стояли не за Ющенка, а за омріяну віками державність, яку самі і втратили, послухавши солоденьких обіцянок перед тим, як ґвалтівник спочатку оволодів тілом жертви, потім забрав у неї цнотливість, що в неї і відібрало мову, а згодом і життя.

Тепер ось ця обіцяна ще одна паралель. Адольф Гітлер приходить у Німеччині до влади. Зміцнює її і в лютому 1938 року запрошує до себе в Берлін канцлера незалежної Австрії Шушнінга і примушує того добровільно приєднатися до Митного союзу (даруйте, після шустер-лайв і представника Російської Федерації Євгенія Киісєльова на українських телеканалах, заговорився). Одне слово, Адольф Гітлер радить по-доброму приєднатися до гітлерівської Німеччини. Канцлер Австрії погоджується, а тоді повертається до Відня, передумує і звертається до австрійського народу, оголошуючи плебісцит. Австрійський народ знову за Незалежність. Тоді Гітлер ще раз запрошує до себе канцлера Австрії Шушнінга і каже:

– Не приєднаєшся добровільно, приповзеш до мене на колінах по кривавій доріжці. Якщо тобі цього мало, там, в Австрії, є кілька твоїх зрадників, а моїх однодумців. Тож, якщо ще раз дорогою з Берліна до Відня передумаєш, вони звернуться вже не до австрійського народу, а до мене, і я на їхні прохання в Австрію введу війська. Ти мене зрозумів?

Шушнінг після таких переконливих аргументів відповів, що цього разу все второпав. Мовляв, спершу йому щось не те вдарило в голову, і вона у нього затуманилася від несподіванки братнього приєднання. Отож канцлер вирішив за краще подати у відставку, перед тим наказавши своєму міністрові оборони зустріти війська Гітлера без жодного пострілу, з хлібом-сіллю і духовим оркестром віденської опери. Світ має знати – Австрія приєдналася добровільно.

Люди Гітлера у Відні, що підносили хліб – сіль визвольній армії Адоль­фа, отримали хрести за служіння чужому «отєчеству» і всі по хатах. Це трапилося 12 березня 1938 року. Гітлерівські війська за підтримки своїх клевретів і зрадників австрійського народу (такі є в сучасній Україні також) розквартирувалися в Австрії, як на своїй споконвічній землі. Австрійський на­цист Зайс-Інкварт з гітлерівським орденом на грудях, проголосив добровільне возз’єднання (аншлюс) Австрії з німецькою імперією. Так, гітлерівська Німеччина окупували Україну... Вибачте, Австрію. Потім фюреру цього здалося замало і він зажадав Крим... Знову заговорився. Зажадав Судети в Чехії, де про­живало 3 мільйони судетських німців. Оскільки частина чехів, які проживали споконвіку на своїй рідній землі не погодилася з добровільним приєднанням до Третього райху, гітлерівські молодчики підняли в Судетах бунт. Адольфу Гітлеру залишилося на їхній поклик тільки увести до Чехії також війська. Так був завойований у черговий раз Крим. Тобто Судети.

А ТЕПЕР БЕЗ ПАРАЛЕЛЕЙ

Щоб не заглиблюватися в не таку вже давню українську історію Незалежності, повернуся хоча б до 2003 року. 23 лютого (цікавий збіг – у цей день народився Віктор Ющенко) Леонід Кучма їде до Москви і там разом з трьома своїми колегами з Білорусі, Казахстану і Росії підписує Заяву про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП).

За цією хитрою абревіатурою крився «російський геополітичний проект». Принаймні так стверджують політологи. Згодом вигулькнув ще один проект під номінальною егідою патріарха Кіріла – так званий «русскій мір», який допомагає втілювати в Україні УПЦ МП. Обидва проекти називають «планом Путіна». Попервах він зводився до трьох пунктів: а) будь-якою ціною не допустити Україну в НАТО; б) не допустити Україну в Європейський Союз; в) сформувати в Україні п’яту колону, роблячи ставку на українських традиційних Іуд.

«План Путіна» після «касетного скандалу» Кремлю не вдався. На політичному обрії України появився Віктор Ющенко, якого винесла всеукраїнська хвиля протесту проти режиму Кучми. Тоді Кремль увімкнув свою могутню ідеологічну машину і на голови українців посипалося пропагандистське московське сміття. Та й в самій Україні не бракувало клевретів і зрадників свого народу. А ще продажні журналісти – усілякі чаленки, скачки, деркачі тощо, які волали на весь світ, що в Україні ґвалтують російськомовне населення, що йде дика українізація і українські «нацисти-нашисти» постійно знущаються з нацменшин. Далі почалося ідеологічне навіювання пересічному українцю, що без Росії Україна неможлива, як і без другої мови – «русскава язика». Тільки, мовляв, у братніх обіймах братнього українцям народу «велика Росія» можлива, як і чудове життя України в новоствореній Московській імперії.

Вдруге збираючись на президентський термін і маючи чималі власні кошти як своєї сім’ї, так і сімей наближених, Леонід Кучма йде на вибори без фальшивих російських бюлетенів і, ставши президентом, гордо заявляє, що віднині він не васал Москви, а зовсім інший президент України. Я Москві вже відробив, відавши все, що тільки можна було віддати російському бізнесу, сказав він, зустрівшись з Путіним у Дніпропетровську (лютий 2001 рік), і росіяни після тієї зустрічі заволоділи чи не всіма найважливішими стратегічними українськими підприємствами. Леонід Данилович, посмакувавши президентською владою і вседозволеністю, захотів, нарешті, з губернатора РФ (перший термін його правління) стати по-справжньому українським президентом. У відповідь отримує «касетний скандал»... Кучма знову стає «кремлівським ручним», знову обмінює важливо життєві об’єкти України заради завоювання українського президентського крісла на третій термін. На догоду Москви відмовляється від європейського курсу. Зусиллями Віктора Медведчука (глави адміністрації) і Леоніда Кравчука створюється нова соціалістична об’єднана партія, програма якої зводиться до двох основних постулатів: НАТО – НІ! Російській мові – ТАК.

Пробним каменем упали перші брили біля Кубанської станиці Тамань (вересень, 2003 рік) у напрямку острова Тузла. Цього разу Кремль хоче з’ясувати: чи Україна спокійно сприймає приєднання російського берега до українського і чи не з цього моменту розпочнеться омріяний аншлюс. Але, о диво, росіяни, які є громадянами України, виявилися українськими патріотами, стали поруч з українцями, заявивши в своєму ментальному стилі: «Нє отдадім і п’яді нашей землі завоєватєлю».

Кремль такого не чекав. Адже все нібито було готове. Проти виступили кримські росіяни – кровні брати московських. Навіть Кучма роздратовано кинув, покидаючи передчасно Бразилію: «Скільки ще їм треба землі?!» Але з третім президентським терміном у нього таки не склалося...

В українського народу (незалежно від національності і віросповідань) вривається терпець. Не підтвердилося і прогнозування Путіна у Прохорівці (місце знаменитої танкової битви), де він запевняв білоруського президента Олександра Лукашенка, що Кучма сам приповзе на колінах до Кремля.

Літо 2004 року. На Співочому полі в Києві підносять до небес кандидата у президенти Віктора Ющенка. Його освячують на тому ж полі як Народного Президента. Кремль не дочекався свого васала. Тож був застосований давній азійський прийом – отруєння.

Та вже було пізно – на Майдан вийшов народ і обрав президентом Віктора Ющенка, який взяв курс на відновлення демократії, свободи слова, справжнього парламентаризму, людських цінностей, духовності, культури, об’єктивної історії українського народу, його ідентичності. Були поставлені питання про набуття Україною повнокровного членства в НАТО, щоб захистити державу, позбавлену ядерної зброї, від підступного сусіда. Була розгорнута досі не бачена програма в гуманітарній політиці країни. Чи не вперше дана українцям чітка відповідь на питання – хто вони, українці, і що вони за народ. По­чалося відродження в народі історичної пам’яті, пов’язуючи українсь­кий родовід не з часами Богдана Хмельницького, а з Київською Русю. В Україні за­ма­йоріли транспаранти «Україна – спадкоємниця Київської Русі». Москва відчула себе обкраденою.

Спрямовуючи свої зусилля на зміцнення української ідентичності, Віктор Ющенко не оглядався на Кремль і не прислухався до його порад, хоч знав, що це закінчиться вже не «касетним скандалом», як для Кучми, котрий під час свого другого терміну раптом захотів погратися у «самостійника». Поступово починається реанімація української історії, українського ренесансу, ініціюється спорудження пам’ятників мільйонам жертв у роки більшовицького геноциду проти українського народу, здійснюється опіка над відбудовою столиці гетьмана Мазепи – Батурина, постає музей на місці бою під Крутами, відкриваються музеї окупації, інститут історичної пам’яті... Це викликає навіть не обурення, а лють у Кремлі. Такого не було за всю історію російсько-українських відносин, якщо не брати до уваги епізодичних моментів.

Довго чекати на реакцію Москви не довелося. У 2009 році Путін в Бухаресті на саміті заявляє на весь світ, що Україна – це взагалі не держава, а тільки територія, подарована різними імперіями місцевому етносу, який ніколи українцями й не називався. Мова цього етносу – це діалект російської, а такого народу, як український, у світі ніколи не існувало. Тому і румуни, і угорці, і поляки, і ми, московити, маємо повне право забрати ці землі собі назад.

В результаті Путінської риторики й внаслідок підступних дій московської дипломатії та її спецслужб у Бухаресті не було ухвалене рішення про план дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) для України. 29 січня 2009 року груди багатьох російських дипломатів та їх помічників прикрасили державні нагороди Росій­ської Федерації за Бухарестський успіх. Безумовно, що були відзначені й українські Іуди.

Про деякі нагороди Вадима Колісниченка, агронома з Умані, відомо: медаль «Святого Князя Владимира» від православної церкви Московського патріархату (2007), орден Дружби (Російська Федерація, 2008), «За заслуги перед Севастополем» (2008) – треба розуміти за його повну русифікацію, орден «Почаївської ікони Пресвятої Богородиці» (2009) як захисника Московського патріархату в Україні, Почесна відзнака Одеської національної юридичної академії «Золота Зірка – Честь і Гідність» (2010), яку вручив брат по законопроекту проти української мови про «регіональні мови в Україні» пан Ківалов. Цікаво, який орден вручить Путін українському клеврету з Умані в 2012 році у разі набуття російською мовою статусу другої державної мови, яку тепер ставленики Кремля намагаються замаскувати під кодовою назвою «регіонального язика»?

ІСТОРИЧНИЙ АНАЛОГ, або АНШЛЮС ПО-МОСКОВСЬКИ

Саме час кількома абзацами сказати про мовну експансію Росії та коротко нагадати про аншлюс Австрії гітлерівською Німеччиною. Сценарій простий, як сірник, котрий може несподівано спалахнути і запалити бензин, який уже давно розлито на території України.

Я дозволю собі не погодитися з виступаючими на всіляких телешоу, що законопроект про «регіональні мови для нацменшин» (насправді йдеться тільки про одну мову – російську) – це передвиборна кампанія регіонів. Мовляв, партія регіонів втрачає рейтинг, і тому черговий раз виноситься на порядок денний проект про другу державну мову, тільки тепер як законопроект Колісниченка – Ківалова.

Насправді сьогодні питання мови винесене тому, що цього вимагає Кремль. Нині «русскій мір» у церквах похитнувся, оскільки не зовсім «чистоплотним» виявися Московський патріарх Кирило. «Русскій мір» дещо загальмував, як і «план Путіна», бо Україна (за Ющенка) не пішла австрійським шляхом. Політичний московський серіал в українському парламенті закінчується поки що локальною бійкою. Цю бійку можна назвати «генеральною репетицією» перед великим походом східного сусіда на Захід. Великий заколот в Україні, звичайно, розпочнуть провокатори і платні агенти Москви. У черговий раз брат піде на брата. Ось після цього і застосовується гітлерівський аншлюс, але вже в московському виконанні. Цей завчений прийом Кремля застосовувався не раз у його історії.

Після ухвалення мовного законопроекту на територію незалежної України (спочатку, очевидно, в Крим) увійде на перший-ліпший заклик російськомовних і продажних чаленків–колісніченків–бондаренків нинішня путінська армія, як двічі входила в Чечню. Держдума передбачливо для майбутнього аншлюсу ухвалиал закон про захист російськомовного населення в будь-якій точці планети. Увійде під миролюбним прапором захистити російськомовне населення України від «націоналістів – фашистів», які не дають навіть розтулити московського рота і показати українцям язика, бо в Україні уже 20 років підряд йде така дика українізація, якої цивілізований світ не бачив.

Поки що президент України Віктор Янукович ще нібито не повний васал Кремля. Але коли його якогось дня викличуть на «кремлівський килим» і Путін на «вєліком і маґучєм» роз’яснить йому, що й до чого, то... Або ти, пане президенте, проводиш референдум в Україні (аналог австрійському плебісциту), або законопроект стає законом про другу державну мову. Законопроект Колісниченка-Ківалова – московський лакмусовий папірець на опір українського народу. Вийде на майдани чи проковтне? Той папірець, як ми тепер знаємо, регіонали залили українською кров’ю. Московська агентура і представники п’ята колона побила генерал-полковника української армії, командувача сухопутних військ Миколу Петрука на території суверенної України, де нібито мають право на захист усі громадяни. Сірий кардинал (аналог Медведчука при Кучмі) Олександр Єфремов, за своїм духом типовий московський шовініст, пояснив світові, що генерал, мовляв, сам упав на власний... черевик. Це ж підтвердила і адвокат О. Єфремова – Єлєна Бондаренко.

Сьогодні в Україні за тим же «планом Путіна» уже діють не майори Мельниченки, а бери вище – московські козачки у генеральських погонах. Вони прийняли громадянство України, і тепер один з них очолює СБУ, другий – всю українську армію. Саме ту армію, яка не зробить жодного пострілу в бік «споконвічно братнього народу», якщо московські війська на заклик російськомовних раптом увійдуть у Київ з «миротворчою місією» і на вістрі багнетів принесуть свою владу з далекої Півночі і встановлять її у Києві за підтримки доморощених іуд. (Тут перафраз із «Наказу по арміях №14» московського шовініста, жандармського полковника М. Муравйова).

Назустріч новим Муравйовим, які стоятимуть на чолі «братньої» армії, без сумніву вийдуть «сини і доньки українського народу» в особі Вадима Колісниченка, Сергія Ківалова, Валерія Коновалюка чи Миколи Левченка, які триматимуть на українському рушнику хліб – сіль, а Єлєна Бондаренко в українському строї і з національними віночком зі штучних квітів на голові під переможні марші «визволителів» даруватиме нео-муравйовцям квіти, отримавши від головнокомандувача «братньої» армії безкоштовний поцілунок у щічку. Такий задум останнього московського фільму у кремлівському серіалі, який щодня демонструється на наших «національних» телеканалах.

І кілька слів про аргументи, які висуваються на захист «двуязичія». Активно наводять паралелі з США, Канадою, Швейцарією, Бельгією, Іспанією чи Ірландією. Проте ніде не підкреслюється скільки в тій Іспанії та Ірландії пролито крові в боротьбі за свою ідентичність тих чи інших народів, що заселяють споконвічно свої землі. Щодо США, де в південній частині країни (штат Флорида) панує практично двомовність, але переважно на побутовому рівні. Бо щоб набути громадянства США, потрібно обов’язково усім, незалежно від національності, віросповідань і кольору шкіри, знати державну мову і скласти з неї іспит. Дома ж можеш розмовляти чи на гагаузькій, чи на караїмській чи на литовській, чи українській – будь ласка. Але переступив поріг державної чи бізнесової установи, про рідну мову забудь. Закон однаковий для всіх. У нас же цим мовним законопроектом хочуть створити принцип Вавилонської вежі, щоб остаточно зруйнувати державу, яка ще й не зміцніла. Вчорашні колонізатори, не покарані за свої злодіяння упродовж віків колонізації України, нині підняли голови і пішли хрестовим походом разом з Московською церквою в Україні і п’ятою колоною у нечуваний досі наступ на українство під гаслами «Україна без українців», або Україна з українцями, але в статусі «унтерменшів» (за А. Розенбергом). На перетині шляху до здійснення своїх глобальних мрій перед вчорашніми окупантами ще недавно стояв один-єдиний президент – Віктор Ющенко з невеличкою групою інтелігентів, що, як ніхто, розуміли його і поділяли його патріотичні погляди. Сьогодні, за великим рахунком, уже нема нікого, хто б очолив націю і сказав тверде – ні. Ворог не пройде!

На одній з політичних телевистав Єлєна Бондаренко та її підспівувачі типу погребінських й чаленків зі «знанням предмета» патякали про двомовну Канаду, французький Квебек, забувши при цьому заглянути в корінь. Корінний етнос там фізично знищений, як знищувалися за московських большевиків і українці. Індіанці загнані в резервації, а українців заганяли в концтабори. Те і те обгороджувалося колючим дротом. Тепер зрозуміло для чого приймається закон про мову?

Хочеться нагадати Віктору Федоровичу Януковичу, що Україна – постколоніальна держава, і її звільненому від колонізації нородові в перші роки потрібна державна підтримка як у мові, культурі, так і в рідній історії та ідентичності. Інакше вона ніколи не стане на національні ноги. По-друге, усім прибічникам «двуязичія» варто б нагадати, що за російськомовним населенням, росіянами стоїть Росія. Держава стоїть і за румунами, і за угорцями, які проживають в Україні. В українців ані за горами, ані за морями іншої України нема. Вона в нас єдина, і вона належить нам, а не непроханим гостям чи окупаційним зайдам.