Поcтановка проблеми. Нині українською національною ідеєю є ідея нації. З духу кохання спочатку твориться сім’я і ставиться єдина мета, а вже потім спільними зусиллями досягаються добробут і щастя. Влада здатна творити націю з етносу, що засвідчує історичний експеримент Італії в ХІХ столітті та Чехії 20-х років ХХ ст. Джузеппе Гарібальді створив Італійську державу, а Камілло Бенсо Кавур, який очолив кабінет міністрів, висунув її першу національну ідею, суть якої недослівно передається словами: «Маємо Італію, мусимо створити італійців». На час здобуття Чехією незалежності за малим винятком уся буржуазія та інтелігенція були «онімечені» пануванням Австрії упродовж чотирьох із половиною століть. Буржуазія та інтелігенція не розуміли мови чеських селян. Ситуація чеського націєтворення ускладнювалася включенням до складу Чехії земель, населених судетськими німцями, що (як і росіяни України) боролися проти чехізації і за приєднання до Німеччини, з чого Адольф Гітлер розпочав свою ревізію наслідків Першої світової війни. До влади в незалежній Чехословаччині прийшли пасіонарії на чолі з Томашем Масариком, які ухвалили декілька законів, що виконувалися: на державній службі чиновник має користуватися лише державною мовою; освіта в Чехії має здійснюватися державною мовою. Бути чехом у незалежній Чехії стало престижно. Чи могла наша правляча псевдоеліта здійснити подібні заходи? Могла, але не хотіла, тому що ставила свої матеріальні інтереси вище від національних, духовних. Масарик співчував і українським бездержавним емігрантам, для яких у Чехословаччині відкрили Вільний український університет, Педагогічний інститут, Господарську академію, з яких нині ще існує Вільний український університет, що наприкінці Другої світової війни перебрався у баварський Мюнхен.

Дух у вигляді ототожнення провідних сенсів ієрархії, смислів особистостей і супутніх цінностей у груповій драбинці єднає людей у уявні спільноти, які творять себе як великі життєздатні громади, розбудовують свою культуру та історію. Сильна нація здатна стати господарем у своїй державі й навести там такий порядок, який відповідає національним інтересам. Безпека гарантується порядком і дисципліною, а гармонія цінностей, смислів та інтересів розкриває можливості свободи, справедливості та рівності. Національна ієрархія цінностей, у якій українська ідентичність і українська нація стають провідними смислами більшості українців, здатна забезпечити самодостатнє функціонування української України, у якій гарантованими є задоволення не лише дефіцитарних (нестачних) потреб: екзистенційних (забезпечення життєдіяльності та безпеки), соціальних (єднання і любові, поваги і самоповаги), а й потреб спонтанного саморозвитку кожного громадянина України. Підмурівком задоволення базових потреб українців стає єднання на оперті духовної злагоди.

Цінністю для спільноти є те, що вважається значущим, вартим слугувати таким ідеалом для її співучасників, який, будучи привласненим у процесі соціалізації та інкультурації, здатний стати для пересічного члена цієї спільноти спонукою до породження відповідних собі життєвих актів. Політичні цінності слугують такими взірцями кращого суспільства, які спонукають громадян, котрі їх привласнили і трансформували у смисли, до відповідної політичної активності. Ідеології консерватизму, соціалізму, лібералізму та демократії презентують своїм послідовникам перспективні взірці хорошого суспільства, яке вибудовується завдяки втіленню в життя цінностей збереження традицій (консерватизм), справедливого розподілу матеріальних благ (соціалізм), свободи в реалізації прав людини (лібералізм), народовладдя (демократія).

Крім цінностей, до політичної активності особистість можуть спонукати переживані нею ідентичності, тобто ототожнення себе з уявними спільнотами, які розвинулися на оперті певної культури, і постановки їх у свою ієрархію смислів. Побудована на ідентичності політична ак­тив­ність співучасників уявної спільноти спрямована на домагання поваги та визнання прав цієї спіль­ноти державою та іншими спільнотами в ній.

Ідеї людей, які стають переживаними смислами, через відповідні собі життєві акти їх носіїв перетворюють світ, а кожна ідеологія є задумом конструювання суспільства, оскільки творить взірець ідеального прийдешнього у вигляді пропозиції спільноті стрижневої вартості в драбинці цінностей для того, щоб спочатку елітні, а потім і пересічні співучасники спільноти привласнили цю цінність та перетворили її на провідний сенс своєї ієрархії смислів.

Метою нашого розгляду є виявлення місії націоналістичної ідеології в розбудові результативної Української держави, яка б завдяки духовній революції витворила титульну українську націю як такого господаря, що здатний здійснити соціальну рівність між десятьма відсотками найбідніших та десятьма відсотками найбагатших в п’ять, шість, сім чи вісім разів, як у найпрогресивніших країнах світу, замість різниці у сорок разів, як це сталося у ніби незалежній Україні за два десятки років незалежності.

Об’єктом нашого розгляду є ідеології як задуми щасливого прийдешнього для уявної спільноти, якою може бути нація, релігійна община, політичне суспільство.

Предметом нашого розгляду став український націоналізм як елітний задум творення такої української нації, яка здатна витворити результативну Українську державу для всіх її громадян; в якій здійснюються такі правила співжиття громадян, завдяки яким може самореалізуватися кожен із них.

Гіпотезою нашого розгляду слугує припущення, що український націоналізм, представники якого ще ніколи не були при владі в Україні, але рясно полили власною кривавицею землю українську у боротьбі за її незалежність, нині є єдиною ідеологією, здатною виконати місію поєднання національної революції з революцією соціальною, оскільки представники інших, уже згаданих ідеологій уже були при владі й виявилися глибокими матеріалістами та здійснили за два десятки років ніби незалежності України своєю політикою «розділяй і грабуй» таку соціальну революцію, яка майже ліквідувала середній клас, викопала прірву між багатими і бідними громадянами.

Розгляд теми. У добу капіталізму та буржуазної демократії на оперті об’єднаних культурою субетносів почали розвиватися нації як вищий стан розвитку уявної спільноти, що характеризується появою суб’єктивного чинника у вигляді усвідомленого ототожнення особистістю себе з референтною уявною спільнотою. Коли перед етносом постає дилема: існувати або згинути, етнічна еліта ставить перед собою принципово нову мету як нову ідеальну цінність, котрою є ідеал нації. Ідеал рідної нації, який суттєво відрізняється від ідеалів інших націй близькістю (рідністю) для пересічного співучасника, у вигляді домагання спільного ефективного прийдешнього для всього етносу як ніби «великої особистості» стає предметом віри для більшості співучасників. Ідеал нації як самоефективної спільноти, котра покриває простір для саморозвитку кожного співучасника, слугує внутрішнійї консолідації уявної спільноти та згуртованості проти зовнішніх заперечних чинників. Національна ідея стає провідним сенсом ієрархії смислів спочатку в елітних членів етносу, а потім і в більшості співучасників. Ефективною національна ідея стає тоді, коли в психіці членів етносу, які привласнили її, вона перетворюється у провідний сенс ієрархії смислів, що переживається як спонтанне прагнення до породження життєвих актів, котрі спрямовані на реалізацію національної ідеї через її втілення в опановану матерію. Коли цінність ідеалу привласнює більшість пересічних учасників нації і перетворює в переживання смислу, в котрому як у спонуканні до породження життєвих актів поєднано чуттєве з раціональним, тоді відбувається трансформація етносу в націю. Така уявна спільнота, як нація, здатна об’єднати більшість своїх співучасників навколо національної ідеї та долучити їх до єдиної соціальної цілісності, котра стає тепер здатною наперекір чужим домаганням опанувати свою етнічну територію, яку вона отримала в спадщину від етнічного попередника і яку може залишити наступним поколінням.

Співучасники нації усвідомлюють свою національну ідентичність як провідну цінність у драбинці вартостей, як нову культурну спорідненість у вигляді належності до цілісності, що якісно різниться від переживання етнічної ідентичності. Нації є вищим станом розвитку етносу, модерним історико-соціальним новоутворенням, продуктом націєтворення, головною ознакою якого є духовний чинник у вигляді національної самосвідомості, у котрій пересічний спілчанин на основі усвідомлення подібності в етнічній культурі ототожнює себе з такою уявною спільнотою, якою є нація. Зріла нація, якій загрожує втрата національної ідентичності, може зберегтися через зовнішнє підкріплення усвідомлюваної ідентичності об’єтивними етнічними чинниками.

Націоналізм як форма світовзаємодії, як стан психіки та як ідеологія постає на основі національної самосвідомості пасіонарної національної еліти, яка ініціює етнічну мобілізацію. Він зароджується відгуком, гнівом чи переживанням власної гідності свідомих пасіонаріїв на опіку чи, частіше, на зневагу, кривду та приниження традиційних етнічних цінностей державою чи іншими спільнотами. До чинників виникнення конкретного націоналізму належать прояви зневаги, страждання, приниження від чужинців, зачатків національної культури та поява пасіонарної еліти, котра шукає об’єкт для самототожності, відданості чи опори для влади. Освічена й чутлива до історичних та спільнотних питань національна еліта започатковує та розвиває на оперті рефлексії етнічної історії та культури реальний образ своєї нації та її бажаний ідеальний образ у вигляді національної ідеї. Свідома інтелігенція, спираючись на реальний та ідеальний образ нації, з обуренням відгукується на зневагу до рідної спільноти та закликає пересічних спілчан до опору. Смислове прагнення до вільного виявлення творчої енергії поступово поширюється на небайдужих членів нації.

На ґрунті ідеального образу нації, чи, інакше кажучи, національної ідеї, зароджується і поступово розвивається новий опорний образ національної особистості, якому притаманні сила, рух, переміна, чарівність, відданість, винятковість, на основі якого реальний член нації свідомо уподібнюється до неї та відрізняється від представників чужих націй. Націоналізм творить новий синтез, пояснює та виправдовує опір супротивникам, указує напрямок та осередок оновленої спільної ідентичності, пропонує співучасникам національну ідею як новий спосіб життя, котрий стає опорою в боротьбі за перебудову колективного буття. Усвідомлена національна ідентичність більшості пересічних членів нації набуває незрівнянної звабної сили, стає єднальним та динамічним могуттям, часто потужнішим від спонукальних можливостей раси, релігії, класу, правителя, закону, спрямовується на узгодження культури й політики під час боротьби за встановлення національного суверенітету над рідною землею. Нація стає всесильним підґрунтям соціальної мобілізації до становлення національної держави на етнічних теренах та наповнення її функціонування національним змістом. Творенням різноманітності, яка обумовлена неповторною природою та історією етносу, а також нинішніми обставинами, націоналізм кидає виклик всім універсалізмам.

Національні почуття в ХІХ ст. від Різдва Христового в Європі піднялися до рівня усвідомленого теоретичного й політичного принципу, який одночасно є результатом, способом вираження та підсумком певних змінених станів психіки пасіонарних співучасників етнічної уявної спільноти. Доктрина націоналізму стала могутнім засобом впливу на пересічних членів уявної спільноти. Націоналізм є політичною течією, яка ставить національні цінності та національні смисли вище від усіх інших політичних цінностей і смислів, проявляється в любові до рідної спільноти та її національних цінностей, у служінні національним смислам та в породженні відповідних пасіонарних життєвих актів, у яких реалізуються національні смисли, у повазі до національних смислів інших націй. У ХХ та на переломі цього століття із століттям ХХІ-м нашої ери націоналізм став пристрасною творчою силою, у зіткненні чи без поєднання з якою будь-який суспільний рух чи революція не матиме успіху. На початок ХХІ ст. від Різдва Христового націоналізм зберіг віру в первинність національної ідентичності, у цілісність складників нації як великої та нелінійної системи, у примат національних сенсів в ієрархії смислів члена нації, у верховенство вимог нації, а також розвинув мобілізаційні можливості для націєтворчої та державотворчої роботи, якої на планеті Земля є ледве початий край.

Етнічна еліта в руслі культурного націоналізму рефлексією етнічної історії та творенням авторської культури задумує перехід рідного етносу у вищий стан нації і своїми цілеспрямованими діями творить її. Націоналізм як вольове прагнення до реалізації соціальних і політичних цінностей рідної нації суттєво відрізняється від патріотизму як переживання любові до своєї теперішньої Батьківщини. Провідні сенси ієрархії смислів ідеалістичного націоналіста спрямовані в ефективне прийдешнє рідної уявної спільноти, а провідні сенси ієрархії смислів патріота спрямовані на матеріалістичне сьогодення. Патріот задовольняється перебуванням рідної спільноти в стані етносу, а націоналіст прагне перетворення етносу в націю. Націоналіст завжди є патріотом, а патріот націоналістом не завжди.

Націоналізм як любов до рідної спільноти суттєво відрізняється від патріотизму як любові до своєї рідної землі; у націоналізмі на першому місці рідні люди, а не земля, як у патріотизмі. Нації творять пасіонарні націоналісти своїм служінням національній ідеї, а постають вони тоді, коли співучасники добровільно визнають певні права та обов’язки один перед одним та перед спільнотою. Становлення такої духовної, об’єднаної спільними, спрямованими на прийдешнє смислами спільноти, як нація, виокремлює її від інших спільнот, але не протиставляє їм.

Цінність нації входить у драбинку вартостей багатьох ідеологій, але лише в ідеології націоналізму вона стає найголовнішою. Націоналізм як віра в ідеал результативної спільноти буде існувати у світі так довго, як довго будуть існувати нації, а змінюватимуться лише види й форми націоналізму.

В ідеології лібералізму цінності особистості, прав людини, ефективної політики, стабільності, громадянського суспільства, ринкової економіки та добробуту, інституційного й ідеологічного плю­ралізму займають вищі щаблі, ніж цінність нації, яка в національній державі стає для них об’єднувальним підмурівком. Лібералізм може бути продуктивною ідеологією на конкретному щаблі розвитку зрілої нації, а для нації, яка перебуває в стані становлення, ця ідеологія стає руйнівною, оскільки браком ліберально-демократичних традицій у її членів користаються егоцентричні матеріалісти-субпасіонарії для ошукання біль­шості співучасників уявної спільноти.

За владу в Україні боролися і борються дві ідеологічні сили, одна із яких є українською, а друга − чужинською. Українською політичною силою, яка із часів Тараса Шевченка рухала розвиток українського етносу в напрямку до української нації, завжди був і нині є український націоналізм, який ще ніколи не панував в Ук­раїні. Російська влада в Україні повсякчас сповідувала ідеологію російського шовінізму, тому спрямовувала свої зусилля на нищення української ідентичності як українського духу будь-якими доступними засобами.

У широкому розумінні терміна поняття «націоналізм» покриває соціально-психічну реальність любові та відданості нації, боротьби за реалізацію національних смислів, національно-визвольний рух, самостійність національної держави. У вузькому, більш науковому сенсі під поняттям «націоналізм» розуміють систему світобачення, у якій така уявна спільнота, як нація, займає осередкове місце, оскільки національні смисли як особливе історичне, культурне та політичне покликання нації визначають національну ідентичність, котра відрізняє конкретну націю від інших спільнот. Реалізація національних смислів у життєвих актах нації забезпечує її пересічному членові почуття безпеки, власної гідності, надію на успішне прийдешнє.

Кардинальною цінністю націоналізму в широкому розумінні терміна (культурного націоналізму) є культура рідного етносу, яка спадкується передачею через покоління. Найістотніша цінність націоналізму у вузькому значенні поняття (політичного націоналізму) означається поняттям «нація». Ідеологія націоналізму у вузькому (політичному) розумінні терміна спрямована на творення самоефективної держави титульної нації, у якій державні кордони збігаються з кордонами національними.

Уявне усвідомлене ототожнення співучасником себе з такою уявною спільнотою, якою є нація, та зі створеною на її підмурівку державою титульної нації відкриває для нього більші можливості свободи та самореалізації, ніж попереднє переживання своєї ідентифікації з етносом.

Ідеологія націоналізму спрямована на осягнення нацією як культурною спільнотою держави становища спільноти політичної, тому для нього, крім цінності держави цінністю є національна культура взагалі й національна мова та національна ідентичність зокрема, на основі та для захисту яких солідаризується політична нація. Привласнені співучасником під час його інкультурації культурні цінності референтної уявної спіль­ноти входять у його самовизначення як ідентичності переживання колективного стереотипу, яким він схожий зі своїми еталонними особистостями та яким відрізняється від чужих авторитетів. Націоналізм прагне захистити та реалізувати конкретну ідентичність як джерело особливих цінностей і смислів, що формують самобутність окремої особистості й визначають русло її соціально-політичної активності. У межах національної держави зберігається історія та культура (мова, звичаї, традиції, символи) титульної нації, ототожнення з якими слугує «пристановищем» переживання безпеки та надійності для окремого співучасника і виконує роль підмурівка для формування політичної спільноти та її політичної мобілізації. Саме національна держава і сьогодні є найкращою структурою для розвитку політичної спільноти, оскільки ґрунтується на емоційно-смислових підвалинах, єдиній історії та вкорінених у психіку символах.

В умовах боротьби ідеологій націоналізм зберіг свою значущість для нинішнього суспільства, оскільки репрезентує ідеї згуртованої спільноти, єдиної історії, цілісної публічної культури, неподільної ідентичності, україноцентризму як світоглядної системи, для якої осередком є Україна. Єдина історія важлива для буття нації як могутня сила, її варто досліджувати й переглядати для того, щоб зберегти у співучасників відчуття причетності. Єдина державна мова творить простір буття титульної наці, а чужомовний простір комунікації в державі засвідчує, що панівна верхівка проводить політику забуття і нищення національної ідентичності. Незалежна Україна започаткована українською мовою, яка стала першим символом української нації та синонімом незалежної Української держави. Блокування в Україні українського мовного простору свідчить про перебування українців у становищі національної меншини у власній ніби незалежній державі. Оскільки мова є домом буття, то українці стають бездомними в уже ніби незалежній Україні, у якій саме українство потребує захисту.

Національна ідеологія для нинішньої України, яка спрямована на перебудову державної системи, мусить мати два складники у вигляді теорії національної і соціальної революції та програми їх упорядкованого втілення. Найважливішою практичною проблемою для наповнення національним змістом подальшої розбудови Української держави є гуртування українців у єдину націю, в якій кожний співучасник усвідомлює свою українську ідентичність, оскільки лише свідомі українці здатні об’єднати Україну духовно, політично й економічно. Осереддям духовного єднання українців має стати національна політика української влади. Хоч як важко нині націоналістам, які беруть на себе місію творення української нації, прийти до влади в нинішній Україні, але більш слушного часу для них ще не було в історії. Саме українські націоналісти здатні виконати імператив Конституції України, який уважає господарем України український народ. Для виконання своєї місії в українському націєтворенні націоналісти мають українізувати зміст життя українців із державницького, національного, елітного, політичного, мовного, церковного, виховного й освітнього погляду. Для українізації українців влада, інформаційний простір, освіта та церква мають виховувати українську еліту, яка здатна захистити Україну від її супротивників. Усякий україноненависник, яких є багато в Україні та за її межами, розуміє важливість нищення чи «перекупівлі» української еліти, цю руйнівну справу українські недоброзичливці завжди робили й нині роблять. Внутрішня політика Української держави має спрямовуватися на становлення пасіонарної української еліти.

Політично праві націоналісти-державники завжди самовіддано боролися за самостійну Україну, але ще ніколи не керували Україною, а саме за національної влади всі українці осягнуть свободу та «запанують у своїй сторонці», «на нашій, ще й досі не своїй землі». Хоча завдяки декларації демократії та багатопартійності в інформаційно-політичному просторі України появилося багато різних ідеологій, але серед них національна ідеологія зустрічає найбільший супротив колишньої радянсько-малоросійської номенклатури, котра, виростивши олігархів та поєднавшись із ними, і нині править Україною, примаскувавшися формальним українством та релігійністю. Пересічні українці вловлюють розбіжність між декларованими державцями цінностями та їх реальними життєвими актами, тому Україна має провести люстрацію державних службовців і відсторонити від влади ворогів української нації та Української держави (комуністичних номенклатурників, працівників радянських органів державної безпеки, денаціоналізованих олігархів, корупційних чиновників, агентів чужих розвідок, виразних українофобів).

Колишній світовий націоналізм виступав двома протилежно спрямованими потоками, з яких великодержавний імперський шовінізм діяв згори донизу і спрямовувався на асиміляцію підкорених народів титульною нацією, а етнічний націоналізм діяв знизу догори і прагнув трансформувати рідний етнос у націю, яка розламує імперію осягненням самовизначення і творення національної держави. Сучасний світовий націоналізм також має два потоки: консервативний націоналізм розвинених національних держав прагне зверху доасимілювати рештки підкорених народів, протистояти глобалізації шляхом збереження ознак національної ідентичності у титульної нації; ревізіоністський етнічний націоналізм діє знизу догори і продовжує злам метрополій, перетворення рідного етносу у націю, яка бореться за національне самовизначення та за осягнення національної держави. Обидва націоналістиччні потоки різною мірою протистоять лібералізмові, який в ході глобалізації утверджує свободу пересування капіталів, робочої сили, товарів та технологій і вже призвів до світової економічної кризи. Здобуття Україною незалежності не привело до постання національної держави. Сучасний український націоналізм в ніби незалежній Українській державі працює в несприятливих обставинах глобалізації та інерційної русифікації, коли українська ідентичність залишається непрестижною; він досі продовжує діяти знизу шляхом захисту прав етнічних українців, боротьби за трансформацію українського етосу в українську націю, за українську владу, за український зміст внутрішньої та зовнішньої політики. Полем духовного зіткнення інерційного російського шовінізму, який утверджує панування російської ідентичності на теренах етнічної України, з українським націоналізмом є психологія етнічних українців. Саме розмитість української ідентичності є основною причиною неефективності нової Української держави та бідування переважної більшості громадян України.

Найвищою метою українського націоналізму завжди була й нині є українська нація, а знаряддям її здійснення має стати Українська держава як основа розкриття можливостей її подальшого саморозвитку. Захист української ідентичності за умов набування державою антиукраїнського сенсу, опозиційність і до україноненависників комуністичного та шовіністичного штибу з малоросійської лінії Юзефовича, і до ліберальних демократів із «хохлацької» лінії Драгоманова, боротьба проти п’ятої колони російського імперіалізму, криза політичної лінії Драгоманова та врата нею влади через недолугість посилює націоналістичну орієнтацію широких народних мас, які прагнуть ствердних перемін, нарощує мобілізаційні можливості організованого націоналізму як запоруки соціального добробуту громадян України, збереження української ідентичності, подальшого становлення української нації, самоефективності Української держави.

За два десятиліття незалежності та перебування при владі представників «хохлацької» лінії Драгоманова та малоросійської лінії Юзефовича рівень і якість життя переважної більшості громадян України різко погіршилися, і цей спад триває. Водночас зі збідненням пересічних українців відбувається різке накопичення багатства в руках жменьки олігархів, які через приватизовану владу перекладають тягар забезпечення бюджету на середніх і бідних громадян, у результаті чого зростає прірва між надбагатими й пересічними громадянами, що спонукає до політичної рішучості і прискорює дозрівання української нації. Оскільки з-поміж політичних сил в Україні тільки націоналісти залишилися здатними до здійснення докорінних політико-соціальних перемін, не випадково поступово збільшується електорат цієї сили. Решта «веселки» політичних сил, яких громадяни України, остерігаючись ґрунтовних перемін, вибирали як «менше зло», уже показала свій лжепатріотизм, безхребетність, угодовство та зрадливість. Нині ідеологія націоналізму не має альтернативи, оскільки панівні ліберальні центристські політичні сили завели Україну в занепадний глухий кут, а політичні сили лівого крила, які декларують активну боротьбу з капіталістами, фактично дуже активно з ними співпрацють заради реалізації далеко не ідеологічних приватних смислів.

Проте слід зазначити, що й у світі зростає вплив політичних сил правого крила, які протистоять імперіалізмові наддержав, глобалізації, світовій кризі, універсалізмам. Соціальний націоналізм, який у нинішніх тяжких життєвих обставинах бореться за ґрунтовні переміни національно-політичних та соціально-економічних стосунків, неминуче прийде до влади в Україні й урятує її від тяжкої недуги втрати пересічними українцями української ідентичності, після чого вони стануть українською нацією, яка буде таким господарем у своїй країні, який забезпечить її громадянам гідне життя.

Висновки. Узгоджений соціальний український націоналізм на зламі третього десятиліття нібито незалежного буття Української держави став єдиною супротивною потугою до ворожих і українству, і більшості громадян України з національних меншин, сил колишньої номенклатури, олігархічних кланів, криміналітету, політиків малоросійської політичної лінії Юзефовича та тих політиків із «хохлацької» лінії Драгоманова, для яких національна орієнтація є святковим одягом. Організований український націоналізм має єднати націоналістичну ідеологію з національними переживаннями широких верств українства, поєднувати національні смисли зі смислами соціальними, боротися за проведення національно-соціальної революції в Україні.

На тлі провалу ліберально-демократичних змагань за розбудову Української держави для всіх її громадян, а не лише для олігархократів, націоналісти залишилися єдиною політичною силою, яка спроможна довести національну й соціальну борню до переможного пристанку.