Таке абстрактне, на перший погляд, поняття, як «універсум», насправді несе воістину глобальний філософський зміст. Універсум – світ як ціле, неподільний, єдиний. Перегорнувши вже декілька перших сторінок розумієш, що саме хотів сказати автор назвою свого твору. «У пошуках універсуму» – своєрідна настільна книга українського патріота, того, хто сьогодні, як і двадцять років тому, в момент проголошення незалежності, як і майже століття тому в період сплеску національної активності з одного боку, та рабської покори з ін­шого, попри всі перешкоди намагається віднайти місце для України як сильної світової держави на міжнародній арені та застовбити на ній місце українству як єдиної соціокультурної спільноти зі своїми мріями, бажаннями, запитами та планами.

Кожний розділ книжки, ба навіть складовий елемент, по суті, являє собою самостійне наукове дослідження найактуальніших проблем останніх двох десятиліть періоду побудови, а точніше намагань побудувати Україну як суверенну державну одиницю. В цьому сенсі автор справедливо наголошує, що кожен з нас, кожен громадянин України, кожен представник української нації має чітко усвідомлювати, що всі наші дії та помисли – це лише цеглинки, які формують майбутнє українців як політичної нації та Української держави загалом.

Найбільша проблема сьогодні для України, як на мене, – не економічна нестабільність, політична та ідеологічна криза. Точкою відліку для цих невеселих результатів і наслідків, побічних похмурих ефектів є наша пасивність (під словом «наша» мається на увазі та, що притаманна переважній більшості). Чомусь пригадався афоризм: «Найперше слід боятися байдужих, адже саме з їхньої мовчазної згоди вчиняються в цьому світі найгірші вчинки та справжні біди»…

Хтось може заперечити, мовляв, не слід плутати байдужість з пасивністю. Адже пасивність – це стан, протилежний рухові та активності, стан спокою. А байдужість – почуття, що виключає людські вияви – співчуття, милосердя, доброту. На мою думку, байдужість – мати пасивності. І на прикладі історичної долі України це чудово видно. Коли байдуже все, що відбувається довкруж, коли спотворюється одвічний принцип українського козака – моя хата скраю, першим ворога стрічаю, сьогодні мож­на почути:

Страйкують студенти? – Нехай страйкують! Я вже двадцять років як закінчив виш. Зросли ціни на газ? – А яке мені діло? У селі дрова маю...

На жаль, це ще не все. Ще одна з ментальних хвороб українця – синдром раба, який живе за принципом: нехай хоч так, аби лише не гірше! Відтак наведені приклади можуть звучати дещо інакше:

Студенти страйкують? – Оці п’ятдесят чоловік? А що я ? Та це нічого не змінить. Знижують розмір стипендій? Відмінять ЗНО? Та якось буде… Як у пісенці – «и это мы переживём». Росія знову підняла ціни на газ? – Нічого страшного! Останнє сплачуватимемо, але, боже збав, сперечатися. А якщо «старший брат» зовсім перекриє газовий кран? Ні, краще вже промовчати.

Тому і виникає парадокс: формально вільні та незалежні, однак психологія пересічного українця, як і раніше, на рівні в’язня, середньовічного раба. Олег Романчук про цю одвічну хронічну хворобу наголошує повсякчас. Продовжуючи цю думку, можна додати, що справжній раб неспроможний жити власним розумом, він постійно шукає підтримки, опіки з боку сильніших. Саме тому українська влада покірно та повсякчас йде в обійми чужинців. Тих, хто «захистить і візьме під своє крило».

У праці О. Романчука є підрозділ з характерною назвою «Газпром як основна політична зброя Кремля. Стратегічне партнерство». Що ще можна сказати? Поки чинна українська влада не стоятиме на сторожі національних інтересів, доти залежатимемо від чужих інтересів та потерпатимемо від чужих політичних та економічних зазіхань. І це лише один з багатьох прикладів таких «партнерських стосунків».

Автор ретельно, з ретроспективною точністю відтворює основні віхи політики України новітньої доби та проблеми, які поставали в двадцятилітній період незалежності. Велику увагу Олег Романчук приділяє питанням ідеології та історії як ефективної зброї маніпулювання суспільством.

Гостро та болюче звучить сьогодні одвічна українська проблема – мовна. Через проросійську орієнтацію чинної влади та прихильних до неї громадян, проблема вже перетворилась на реальну загрозу суверенності. І річ не в тім, що нинішня влада чином хоче захистити права російськомовних. Запровадженння двомовності призведе до єдиного результату – розколу України. Ніхто не сперечається, що в Україні є значний відсоток російськомовного населення. Однак проблеми двомовності в Україні не існує. Неважко здогадатися, кому на руку гальванізувати її, переносячи на офіційний рівень. Слід пам’ятати, що російські можновладці не втомлюються повторювати: «Россия там, где её народ, её народ там, где русский язык».

Особисто для мене мовна проблема дуже болюча. За три роки навчання та проживання в Одесі я надивилась та наслухалась про становище «незащищённого в Украине русского языка» та «квітучої української мови».

Це ж справжня ганьба, коли в транспорті водій на прохання «Зупиніть, будь ласка, біля залізничного вокзалу!» тобі у відповідь з перекошеним та невдоволеним обличчям «чтокают» та «гдєкают» тож доводиться перекладати прохання російською, а потім чути услід: «Так бы сразу! Чётко и по-русски!». Не російська мова зазнає дискримінації в Україні, це українська перебуває в катастрофічному стані.

Моя знайома, влаштувавшись в місцевий супермаркет, привітно зверталась до покупців українською. І все б нічого, коли б не більш ніж промови­стий випадок: на третій день її сум­лінної роботи до каси, за якою во­на працювала, підійшов чорношкірий парубок. Дівчина звернулася до нього рідною мовою. Той, зніяковівши, перепитав ламаною російською: «Что, простите?» І тут одесити виявили неабияку активність, ставши на захист прав іноземців та гостей міста. Все закінчилось тим, що дівчину обізвали тупоголовую націоналісткою, расисткою та «бандерівкою». Натовп почав галасувати, що «в общественных местах в Одессе должен звучать русский язык!». Слід зазначити, що парубок майже одразу втік із супермаркету. Дівчину після цього покарали (мовляв, клієнт завжди має рацію), стягнувши значний штраф. Вона, не визнавши своєї провини, звільнилась з роботи.

Ніхто не проти «гостей міста», але чому маємо підлаштовуватись під них? Чому не бажають вчити державну мову, проживаючи в Україні? Але не це найгірше. Виявляється, треба підлаштовуватись і під «русскоязычных» землячків.

Автор не лише описує та констатує факти суспільно-політичного розвитку України за останні 20 років. Підсумовуючи свій аналіз на основі широкого кола спостережень, Олег Романчук намагається також робити власні прогнози, окреслює перспективи України та її народу на майбутнє. Воно, безперечно, не є безхмарним, але і не геть безнадійне. Якщо здолаємо задавнену українську хворобу – байдужість-пасивність, то добрі перспективи для Української держави неодмінно замаячать.

Головну ставку, як на мене, слід робити на молодь, яка має нести в народ українську мову, культуру, звичаї. Все все треба «піарити», кажучи сучасним сленгом. Знання української має стати ознакою високої освіченості. Має з’явитися мода на читання українських книжок українських авторів. Ось і маємо відповідь на риторичне запитання Олега К. Романчука, вмонтоване у назву одного з розділів збірки: «Чи потрібна Україні українізація?». Відповідь однозначна. Так!

Звісно, не можна заперечувати того факту, що сьогодні існують україномовні телеканали, газети і журнали, українська музика. Але ж домінують російські ЗМІ і російська попса...

Олег Костянтинович Романчук один із небагатьох, хто так системно і виважено підійшов до висвітлення проблем та завдань, які постали перед Українською державою. На мій погляд, книжка О. К. Романчука – неперевершена. Автор у цікавій формі, змістовно окреслює сучасну суспільно-політичну ситуацію в Україні, підкріплюючи свої міркування реальними аргументами, а не емоціями.

Він не песиміст, скоріше мудрий реаліст, який бачить кричущі проблеми, констатує їх як факт і разом з тим намагається також окреслити перспективи на майбутнє. 880 сторінок тексту читаються на одному диханні. Автор своєю книжкою, чесно кажучи, відкрив мені очі на багато речей. Кожний рядок збірки просякнутий патріотизмом та любов’ю до Батьківщини.

Пошуки універсуму для України все ще тривають. На мою думку, ці пошуки можуть увінчатися успіхом лише тоді, коли: 1) знатимемо власну історію (щоб ніхто не зміг нам нав’язати своїх думок та свого бачення історичних подій); 2) любитимемо власну державу, не будемо цуратися своєї мови, культури, свого коріння; 3) коли нарешті зрозуміємо, що ми – інакші, особливі, ми – народ, і маємо право на побудову своєї держави за тим зразком, який вважаємо за найраціональніший. Тобто, коли виробимо тверду національну самосвідомість, подолаємо в собі байдужість, пасивність та аполітичність (адже сіра, безлика маса – це найкращий матеріал, глина для реалізації чужинецьких інтересів за наш рахунок), коли знатимемо сучасні реалії, будемо цікавитись ними (ознайомлення з книжкою Олега К. Романчука – перший крок до цього). І насамкінець, просто розуміти, що ми всі – єдиний народ, а не кожен сам по собі, ми – велика родина, ім’я якій – Україна.