Ефективно мобілізувавши методи і засоби впливу на суспільну свідомість співвітчизників, гітлерівці зуміли виграти війну пропагандистську, зазнавши нищівної поразки у мілітарній війні.

Завдяки добре зрежисерованій ідеологічній пропаганді, яка заполонила засоби масової інформації, нацистам вдалося зазомбувати німецький народ. Про нього – головного об’єкта пропаганди – з презирством відгукувався Геббельс, який очолював пропагандистський апарат НСДАП: «Народні маси звикло значно примітивніші, ніж ми собі уявляємо. Виходячи з цього, пропаганда має завжди залишатись простою і одноманітною. <…> Пропаганда сама собою не володіє якимсь набором фундаментальних методів. Вона має одне-єдине призначення: завоювання мас».

Такої ж позиції дотримувався і Гітлер у своїх «Майн кампф»-одкровеннях: «Вся пропаганда має бути популярною, і її інтелектуальний рівень має бути пристосований до того рівня, яким володіє більшість тих, кому ця пропаганда адресована. Отже, чим для більшої маси вона призначена, тим нижчим має бути її інтелектуальний рівень». Нацистський фюрер визнавав: «У пропаганді взагалі я бачив інструмент, яким марксистсько-соціалістичні організації користувалися майстерно».

У цьому контексті доречно ознайомитись із тезами, виписаними і перекладеними українською професором Володимиром Войтенком із двох різних першоджерел: нацистської катехизи «Майн кампф» А. Гітлера і «Философского энциклопедического словаря», який вийшов друком 1983 року під редакцією секретаря ЦК КПРС Л. Ільїчова:

1. «В сучасних умовах ідеологічна пропаганда оформилась в особливу сферу духовної діяльності; вона є системою організацій, засобів і методів ідейно–психологічного впливу на маси».

2. «Наша пропаганда за змістом і формою повинна сприйматися широкими народними масами. Мистецтво полягає у тому, щоб не розпорошувати увагу мас, а завжди концентрувати її».

3. «Характерними рисами пропаганди є цілеспрямованість, диференційованість, безперервність дії, масовість».

4. «Ми працюватимемо над тим, щоб сформувати у молоді почуття відповідальності. Щоб долучити маси до ідеї національного відродження, ніякі соціальні негаразди не можуть вважатися завеликими».

5. «Розробляючи завдання політичної, економічної та ідеологічної роботи, партія визначає завдання і в галузі пропаганди, принципові позиції щодо її організаційних форм».

6. «Правильність пропаганди перевіряється лише її успіхом. Успіх всякої пропаганди визначає наполегливе, рівномірне і тривале застосування».

Sic! Тези 1, 3 і 5 належать секретареві ЦК КПРС, а 2, 4 і 6 – фюрерові «третього райху».

Відтак Володимир Войтенко резюмує: «Якщо мова йде про загальні принципи організації пропаганди, ми й сьогодні можемо – не лякайтеся! – погодитись із більшістю цих тез. Пропаганда – це технологія. Пропаганда – це сокира, якою можна і витесати хрест, і зарубати матір. За таких обставин є лише один арбітр між добром і злом – громадянин. Але ж у нас він несе на собі психологічне тавро тоталітарного режиму».

Націонал-соціалісти зуміли закласти новітні принципи пропаганди, які активно використовуються донині. За роки існування «третього райху» було відзнято й запущено у виробництво 1300 кінофільмів. Якщо упродовж 1932–1933 рр. вількість відвідувань кінотеатрів у Німеччині становило 238 мільйонів, то в 1943-му – 1129 мільйонів. Якщо в 1938 році у Німеччині було 5,5 тисячі кінотеатрів, то на початок літа 1943 року – 7 тисяч.

Одне слово, німецькі націонал-соціалісти напрочуд ефективно втілили в життя ленінське гасло: «З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». В Росії цей лозунг не втратив своєї актуальності й нині. Сьогодні в інформаційному просторі РФ беззастережно панує пропаганда. «Для Росії дуже важливим є телебачення, де росіянам весь час розказують, хто є українці, – зазначає Володимир Цибулько. – Російська людина вірить телевізору, вірить друкованому слову, вірить в існування ворогів». Нинішня російська влада ефективно використовує пропаганду в інформаційній війні як проти власного, так і проти українського народу.

«В російському телерадіопросторі вже давно домінують програми, в яких про Україну кажуть лише у негативному сенсі. Ця пропаганда увійшла глибоко в російське суспільство» [Олександр Палій].

Нічого дивного в цьому, зрештою, немає. У квітні 2005 року в щорічному посланні Федеральним зборам Російської Федерації Владімір Путін був особливо категоричний: «Насам­перед треба визнати, і я про це говорив раніше, що розвал Совєтського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя. А для російського народу це стало справжньою драмою. Десятки мільйонів наших громадян і співвітчизників опинилися за межами Російської Фе­дерації». Його наступник Дмітрій Медведєв вже амбіційно заявляє, що Росія не пошкодує коштів на нові авіаносці (читай: не пошкодує грошей на новітнє озброєння і на ідеологічно-пропагандистське забезпечення реалізації геополітичних устремлінь Москви).

А відомий російський журналіст Сергій Доренко, радіоведучий «Эха Москвы», 1 вересня 2008 року по суті вже просторікує про можливість війни з Україною: «Мне горько об этом говорить, но Украина – и в самом деле теперь задача номер один. Даже важнее Грузии. <…> Мы необязательно должны готовить вторжение в Украину – слишком просто. Думаю, надо активизировать работу по изучению противоречий в украинском обществе и в украинских элитах. <…> Впрочем, не должно быть ни малейших заблуждений на счет того, что жесткие действия НАТО по интеграции Украины в «Восточную Америку» найдут абсолютно жесткий ответ. Почему бы и не военный?».

Пропагандистські традиції відомства Йозефа Геббельса регулярно даються взнаки не лише в російських ЗМІ, але й в офіційних заявах МЗС РФ. В одній з них, від 9 жовтня, прозвучало таке: «Мільйони українців позбавлені можливості отримувати інформацію своєю рідною мовою. Все це (рішення Нацради з телебачення і радіомовлення) стало очевидним кроком українських властей з витіснення з політичного життя країни російської мови і російської культури».

«А що, мої діти теж ПОВИННІ дивитися це кіно російською? Вони що, не зможуть подивитися «Коро­леву бензоколонки», «Кав­казь­ку полонянку» чи «Ати-бати, йшли солдати» рідною мовою тільки тому, що старші покоління звикли до іншого? – цілком слушно дивується Остап Кривдик у статті «Укро­Штірліц», надрукованій в інтернет-газеті «Укра­їнська правда». – Ось у чому справа: нас, україномовних, не хочуть визнавати СУБ’ЄКТАМИ. Нам в очі кажуть: вам воно українською не треба. Ви ж російською розумієте, чи не так? У перекладі: навіщо вам своє, якщо ви розумієте чуже? <…> Є ще один пласт проблеми: іде боротьба за те, щоб у жодному разі не появилося покоління, котре не споживає культурний продукт російською, або принаймні не залежить від нього такою мірою, як ми залежимо зараз. Таке, котрому достатньо українського і перекладеного іншими мовами. І це насправді – не така вже й банальна річ, як може здатися на перший погляд: це боротьба за те, щоб українці не стали самодостатніми, щоб вони не перестали залежати від іншомовного культурного простору. Тут постає питання: як російськомовному українцеві повернутися до української, якщо при всьому бажанні мовного простору банально бракує?».

Вихід із сутуації може бути радикальний: цілковита заборона трансляції совєтсько-російських «кіношедеврів». Хто ностальгує за приснопам’ятним минулим – хай купує «тарілку» і донесхочу дивиться російсько-совєтські заідеологізовані серіали.

З іншого боку, потрібно або негайно реанімувати, або ж невідкладно створити новітній вітчизняний конкурентноспроможний кінематограф. Українська держава врешті-решт має продемонструвати політичну волю у розв’язанні цього нагального питання – майже всі загальнонаціональні телеканали приватизовано, отож деморалізація українського суспільства може стати невідворотною.

Поряд з текстуальним колоніалізмом в Україну прийшов неоколоніалізм візуальний – кіно і насамперед телебачення. Українці щодня зустрічаються з класичними виявами психологічної війни – пересмикуванням фактів, дезінформацією, блефуванням, напівправдою тощо. Одне слово, йдеться про тотальне маніпулювання свідомістю телеглядачів, слухачів і читачів.

«Отупілий народ, який нікому не вірить, ні на що не реагує, а часто вже й нічого не розуміє, – саме те, що потрібно владі. Таким народом можна маніпулювати, що влада і робить, використовуючи свої засоби масової інформації» [А. Ткач].

На думку головного редактора львівського журналу «Ї» Т. Возняка, «народ України вщент програв інформаційну війну маніпуляторам суспільною свідомістю. На міждержавному рівні – Росії та Сполученим Штатам, удома – тандемові державної адміністрації та олігархів. Українське суспільство нині цілком маніпульоване, неначе під інформаційним наркозом».

Рік за роком основним постачальником новин стає телебачення, затим газети, радіо, часописи. Відтак «отримувачі повідомлень перетворюються в натовп в тому сенсі, що вони можуть лише пасивно сприймати сигнали від «комунікатора-сугестора» [Сергій Кара-Мурза]. Сучасні засоби масової інформації, а надто телебачення, роблять людину пасивною, глядач/читач/ слухач втрачає потребу виявляти активність, мозок працює «вхолосту». А оскільки нема потреби бодай щось аналізувати, то його власник може схилятися до антисоціальної/антидержавної поведінки.

Телебачення створює ілюзію участі в громадському житті держави, причетності до подій, що відбуваються в країні. Це дуже небезпечне явище, і ті, хто володіє електронними ЗМІ, це усвідомлюють. Бо вони прекрасно обізнані з семіотикою і чудово розуміють роль духовно-інтелектуальних, інформаційно-мовних, ментальних чинників у збереженні та розвитку національної ідентичності.

Громадянам України і далі нав’я­зується (через телебачення, газети і журнали, а насамперед через російські фільми, публікації) скомпрометоване совєтською (а тепер уже й сучасною російською) історіографією розуміння багатьох драматичних подій в Україні в період становлення совєтської влади.

Проведена правим урядом Польщі акція проти комуністичної телеспадщини мала б стати прикладом відповідальних дій політиків у подоланні тоталітарного спадку й декомунізації суспільства. Але українці й досі продовжують вивчати історію за «старими добрими» совєтськими фільмами. Ця тема – предмет серйозного аналізу. Бо йдеться про речі засадничі. А саме: про формування у масового глядача реалістичного історичного світосприйняття. На жаль, українські телеканали продовжують годувати глядачів телефальшивками на кшталт знаменитих совєтських телесеріалів «Рожденная революцией», «Госу­дарст­венная ґраница», «Освобож­дение» тощо. Зроблені в кращих традиціях агітпропу, вони спотворюють історичну правду. Відбувається маніпуляція свідомістю молодого покоління. Чиниться агресія проти розуму. Згадані совєтські телесеріали – яскравий приклад усе ще живої тоталітар-ної пропаганди. Чи можна уявити собі демонстрацію в сучасній Німеччині таких одіозних документальних нацистських фільмів, як, скажімо, «Польський похід», «Перемога на Заході», «Хрещення вогнем», «Вічний жид», або художніх кінострічок, знятих гітлерівськими кінорежисерами та кінооператорами «Повернення», «Підводні човни на Захід!», «Біс­марк», «Єврей Зюсс», «Вини­щу­вальна ескадрилья «Лютцов», «Концерт за заявками»?

Наприклад, не без пафосу демонструвався документальний серіал про совєтських шпигунок «Голоса из безмолвия». Голос за кадром проникливо повідомляв, що це наша (НАША?) гордість. Це наші (НАШІ?) жінки. Це вони, мовляв, творили НАШЕ майбутнє. Це, мовляв, наша історія.

Добре поставленим голосом диктор піднесено сповіщав, що «внешнеполитическая разведка развернула беспрецедентную пропаганду против НАТО, восстанавливались прежние связи нашей резидентуры». Далі український телеглядач довідується, як за допомогою СССР створювалась розвідка НДР. Як СССР вступив у безпрецедентну конфронтацію з усім світом, а потім знову (?) доводив вірність ідеалам роззброєння.

Характерним прикладом візуального колоніалізму з арсеналів совєтської пропаганди – нав’язування українським телеглядачам комуністичного міфу про В. Леніна. Йдеться про показ на українському державному телеканалі антиісторичного за суттю кінофільму «Ленин в огненном кольце». Громадяни України дістали змогу (дехто вперше у своєму житті) зустрітися з кінематографічним образом «вождя всемирного пролетариата». Щоправда, образ цей модернізований, осучаснений, сконструйований на такий собі «перестроечний» лад. Тут товариш Ленін, приміром, дозволяє собі робити зауваження Йосифу Віссаріоновичу за «внесудебные расстрелы, бєззаконие», котрі той, мовляв, допускає. Сердиться большевицький вождь, що товариш Сталін з товаришем Ворошиловим пиячать. Виявляється, йому по-людськи шкода, що розстріляли сім’ю Миколи II. Але, мовляв, нічого не вдієш, таке життя…

Не може не насторожувати факт появи в Україні цього відверто пропагандистського «кіношедевра», оскільки про большевицького вождя написано і сказано більш ніж достатньо. Приміром, існує глибоке історичне дослідження Акіма Арутюнова «Досье Ленина без ретуши. Доку­менты. Факты. Свидетельства». Наведені в цій книзі документальні джерела (зокрема й засекречені до останнього часу матеріали і теми) засвідчують зрадницьку роль Леніна та його найближчих поплічників на користь кайзерівської Німеччини, розкривають методи й засоби боротьби большевиків за політичну владу в Росії. Ленін переконливо постає як авантюрист, державний злочинець, людиноненависник, зрадник, заколотник, псевдотеоретик і неоколонізатор, «хрещений батько» червоного терору. І ось українцям знову нав’язують (і це робить державний телеканал!) образ такого собі старичка-добрячка.

На телеекранах України повним ходом крутять совєтські і сучасні російські кінофільми, насичені ідеологією чужої держави – «Штраф­бат», «На безымянной высоте», «Диверсант», «Смерш», «В августе 44-го», «Раз­ведчики» тощо. І якщо з погляду історичної правди совєтські фільми про війну цілком перекручені, то нинішні російські кінострічки – це напівправда, що значно небезпечніше. Тому «доки ми, розвісивши вуха, баранувато сприйматимемо Другу світову війну в імперській інтерпретації Росії, і зі сльозами на очах слухатимемо в українському ефірі розповіді Александра Розенбаума про те, які «чечены звери», доти не вщухнуть крики ненависті з одурених і генетично виснажених численними голодоморами регіонів держави про «бандеровских бандитов», підігріті категоричними висловлюваннями деяких застряглих у позавчорашньому дні політиків» [«Україна молода»].

Розповідаючи про Харків під час війни, телеканал «Інтер» повідомляє, що, «розв’язавши Велику Вітчизняну війну, німці почали наступ на Харків». (Виходить, що і для німців війна була «Вітчизняна»). Виступає у Верховній Раді України народний депутат із Севастополя і говорить про німецьких та інших іноземних туристів, «учасників Великої Вітчизняної війни з боку переможених». Ви відчуваєте, як безглуздо звучить це формулювання, і як «проситься» сюди науковий термін «радянсько–німецька війна». На жаль, ідеологічні забобони інколи виявляються вищими за здоровий глузд» [Є. Шульга].

У вересні-жовтні 2008-го на українських телеканалах спостерігалась справжня навала російських і совєтських телесеріалів, які експлуатували воєнні і повоєнні сюжети: «У червні 41-го», «Врятуйте наші душі», «Полювання на Берію», «Ліквідація», «Щит і меч», «А зорі тут тихі». Про сучасні російські міліцейські серіали, які демонструвались в цей же період, навіть не згадуємо.

2006 року у видавництві Соломії Павличко «Основи» побачила світ у перекладі українською мовою фундаментальна праця американської дослідниці Еви М. Томпсон «Труба­дури імперії. Російська література і колоніалізм». Ряд висловлених автором думок є, на наш погляд, переконливим доказом трансформації російського/совєтського колоніалізму сучасної доби в неоколоніалізм інформаційний – поряд з текстуальним і в аудіовізуальний.

«Нині російський читач від народження опиняється в лінгвістичному та літературному середовищі (в аудіовізуальному – радіо й кіно/телебачення – також. – О. Р.), наповненому міфами, що звеличують державу» [Ева М. Томпсон]. Яке нам, здавалось би, до цього діло? Але річ у тім, що російський спосіб мислення й думання продовжують нав’язувати українцям, перешкоджаючи їхній самоідентифікації, всіляко гальмуючи ментальне розмежування Росії та України – російська національна ідентичність, на відміну від української, органічно пов’язана з імперією.

Ще у шістдесятих роках XIX ст. після впровадження Валуєвського циркуляра у Санкт-Петербурзі був спланований повномасштабний «проект зросійщення України. Флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф подав імператорові програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». Корф підкреслю-вав, що коли б уряд зробив ці книжки дешевшими, ніж відповідні малоросійські, то навіть не було б потреби в адміністративних заборонах. У перспективі, зазначав Корф, це «лишило б малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Олександр II підкреслив ці міркування Корфа і написав: «Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить».

1929 року Г. Федотов чітко окреслив завдання політики русифікації українців: «Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе зарождения нового украинского национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как русскую форму самосознания».

Рік 20008-й. «Кожен, хто бував в Україні, знає, що навіть у столиці майже неможливо знайти україномовну газету чи популярний глянцевий журнал. В країні, де менше ніж 17% населення є російськомовним і де всі росіяни, що народилися й були виховані тут, можуть читати українською, друкована література на 80% є російською. Особливо цікавим є той факт, що ця ситуація не пов’язана із розглядом доходів. Три великі медіа-магнати (наприклад, базована у Голландії «Телеграф медіа-груп» та базовані у Києві «КП Медіа» та «Сегодня Мультимедіа») сумарно публікують 28 газет і журналів. З них лише дві є україномовними публікаціями. Серед цих продуктів є три масово-циркулюючі 4-сторінкові російськомовні щоденні газети, які розповсюджуються задарма у сотнях тисяч екземплярів щонайменше в 4 головних містах України. Чому в країні, де кожен може читати українською, компанії розповсюджують безкоштовні російськомовні публікації? Російськомовна продукція в Україні, просто за хоробрість бути російською, примушує знати й читати російською, і таким чином вона відстоює канал для російських політизованих медіа Путінсь­кого Кремля для впливу на громадську думку в Україні. Ясно, що російськомовні матеріали, вироблені в Україні, не повинні бути антиукраїнськими чи проросійськими й утихомирювати українські хвилювання (турботи). Можна було б емпірично таке доводити науковим способом через т. зв. контент-аналіз. Та досі, що є достатньо незрозумілим, за 17 років незалежності ніхто не провів такого аналізу, і що навіть гірше, ніхто навіть не зайнявся цим проектом» [Степан Величенко].

Українці мають усвідомити, що були об’єктом колонізації з боку Росії. Йдеться про так звану (за висловом Майкла Гехтера) «внутрішню колонізацію», про яку пише Ева М. Томсон, – «англійський колоніалізм стосувався не лише заморських територій, а й шотландців, жителів Уельсу та ірландців».

«Але в той час, коли включення Шотландії до Британії, де домінувала Англія, давало підґрунтя на формування модерної шотландської ідентичності, – включення козацької країни до Росії не тільки притримало розвиток модерної української ідентичності, але й нищило домодерні підстави тієї ідентичності» [Степан Вели­ченко].

Упродовж більш ніж трьохсот років Україна була колонією. Мільйони московитів у різний час прибували в Україну. І почували себе колоністи серед «малоросів» і «хохлів» повновладними господарями, завойовниками, культуртрегерами не лише тоді, але й зараз, майже через два десятиліття після проголошення незалеж-ності України.

Російськоімперська та большевицькоімперська пропаганда всіляко сприяла цим новітнім конкістадорам. І навіть зараз з уст ровесника/ровесниці української незалежності можна почути викличне, на «общепонятном»: «Это моя Родина. Я здесь роди­лась(ся)». Ці парубки й дівчата навіть паспорт мають з тризубом. Багатьом з них навіть притаманне почуття територіального патріотизму. Але при цьому підкреслено хизуються, що НЕ є українцями. Навіть у розмовах з Президентом України, зафіксованих телекамерою, не вважають за потрібне перейти на державну мову. Вони дають зрозуміти, що є нащадками колонізаторів, які прибували в Україну ще за часів російської імперії, є онуками й правнуками тих, кого посилали «бороться с украинскими буржуазными националистами», що є дітьми партійної совєтської номенклатури або ж дітьми офіцерів, котрі після виходу на пенсію шукали кращого життя у благословенній Україні, особливо в південних її районах, у Криму. Тоді прибульці не прагнули стати українцями. Потреби не було – «создавался советский человек».

За колоніальною інерцією/традицією нащадки московитів та інших обрусителів продовжують демонструвати презирство, зневагу й зверхність до автохтонного населення. Особливо це помітно на сході й півдні країни. Саме в «русском городе Харькове» 1951 року за вироком закритого судового засідання було розстріляно 33 студентів тамтешнього університету за відмову складати іспити російською мовою, а 800 юнаків і дівчат було репресовано.

Значна кількість росіян, котрі проживають в Україні, продовжує демонструвати свою «інакшість», відстороненість від автохтонного населення. Пояснення просте. Численна російська меншина в Україні своєї території не має. Це колоністи, нащадки колоністів. Іммігранти. І не треба спекулювати на «братерській допомозі» у відбудові народного господарства – досить лише згадати колонізацію українських земель після Голодомору. Георг Зіммель свого часу висловив таке судження: «Угруповання, особливо угруповання національних меншин, перебуваючи у конфліктній ситуації… часто відмовляються вести діалог зі своїми опонентами, що запевняють їх у своїй до них терпимості. Бо інакше цілісність їхньої опозиції, без якої вони не можуть продовжувати свої змагання, буде порушена… Для деяких угруповань намір знайти ворогів для того, щоб міцніше об’єднати своїх членів і щоб угруповання усвідомлювало життєву важливість такого об’єднання, може бути виявом політичної мудрості».

І сьогодні маємо вияви російського/совєтського неоколоніалізму в найрізноманітніших ділянках життя Української держави: в політиці, економіці, збройних силах, соціальній сфері, освіті, культурі.

«Російська Федерація продовжує бути армією з країною, а не країною з армією» [Ева М. Томсон]. Підтверд­ження цього – фільми, що заполонили російські телеекрани і перекочували в Україну.

«Сила імперської системи країни, як правило, втілюється і в потужній художній літературі у цій країні» [Ева М. Томсон]. Але не тільки. В кіно і на телебаченні триває маніпулювання квасними совєтськими стереотипами, за якими чітко простежується замилування дедалі частішими виявами російського націоналізму й шовінізму. Інакше кажучи, йдеться вже про стратегію не лише текстуального (книжки, газети, журнали) совєтського/ російського імперіалізму, а й про неоколоніалізм візуальний – засилля на українських телекранах кіно-відеопродукції сусідньої держави з виразними «єдінонєдєлімскімі» концепціями і традиціями.

Яскравий приклад того, як діє семіотика в сучасному російському виконанні: телевізійні «КВН», «Кривое зеркало», всілякі «зіркові шоу» з Москви. Одна з найпідступніших у цьому плані передач – проект «Самый умный» на телеканалі «1+1». Один із найрейтинговіших, цей проект є чудовою ілюстрацією технології ведення інформаційної війни проти нашої держави. Робоча мова передачі – лише російська, учасникам конкурсу ставляться питання, котрі стосуються історії, мови та культури Росії. Українська тематика для «самых умных» не передбачена. Отже, дітям на підсвідомому рівні нав’язується думка, що все українське – меншовартісне, неконкурентоспроможне.

Семіотика напрочуд ефективна, дуже дієва і часто майже не помітна, надзвичайно тонка (майже така, як географічний Схід: «Восток – дело тонкое» – легендарна фраза з со­вєтського блокбастера «Белое солнце пустыни») психологічна зброя. Так, приміром, у фільмах про війну портрет Сталіна завжди висить на стіні житлової кімнати, кабінету, будівлі. Але це далеко не банальне відтворення сценаристом/режисером колориту епохи. На підсвідомому рівні у телеглядачів закріплюється образ Йосифа Віссаріоновича як безпомильного «вождя» й натхненника усіх перемог «великого советского народа». Непомітно формується ностальгія за тими часами. Нашого сучасника раз у раз підводять до думки, що «органов боялись, но и У-ВА-ЖА-ЛИ, а потому и был ПО-РЯ-ДОК»… В арсеналі сучасних російських кінематографістів широко застосовується важливий та ефективний психологічний прийом й інструмент «начіплювання ярликів»: УПА – зграя бандитів, фашистських прихвоснів; оунівці – гітлерівські посіпаки, фашистські ниймити; НАТО – потенційний агресор тощо.

Маємо блискучий приклад застосування «пропагандистської техніки», відомої ще з часів СССР. Приміром, такі різновиди інформаційної зброї як стереотип й імідж (нав’язування певних стереотипів й певного іміджу) виразно простежуються в сучасних російських фільмах. А саме: СССР – уособлення правди, добра, справедливості й могутності.

Сценаристи й режисери (а надто потенційні замовники «кіношедеврів») добре знають, що телеглядач психологічно дуже уважний до деталей. Саме тому в сучасних російських серіалах про «мєнтів» і «ефесбешників» у коридорах і кабінетах Луб’янки та Огарьова, 6, або ж в інших будівлях та приміщеннях, де порядкують слідчі, прокурори, запеклі борці з оргзлочинністю та інші стражі порядку, тотально бовваніють портрети й погруддя Фелікса Дзержинського, продумано вмонтовані у заідеологізований сюжет, майстерно закручену фабулу, професійно сплетену інтригу. Одне слово, пропагандистський механізм увімкнуто, з арсеналів напівправди конструюється вкрай потрібна владі кон’юнктурна легенда, і СССР (читай: Росія) постає безкомпромісним поборником миру й справедливості, рятівником світу/планети від нацистської чуми. Відтак дезорієнтоване покоління молоді змушене на віру сприймати майстерно сконструйовані, тенденційно систематизовані й інтерпретовані спеціалістами від кіноіндустрії «факти», котрі подаються як об’єктивний погляд на минуле.

Саме тому в Українській державі триває совєтсько/російський колонізаторський дискурс на телеекрані, в кіно, в книжках, у газетах і журналах. Маємо знакові тексти, знакові кіно- і відеосюжети. Парадигма імперського мислення надто міцно увійшла в російську свідомість.

Найсвіжіший приклад – широко розрекламований в українському кінопрокаті фільм «Адмірал», (йдеться про адмірала Алєксандра Колчака, відомого з історії протиборства большевиків і «білої гвардії»). «Це чудова ілюстрація до потуг сьогоднішньої Росії відновити свою велич. Путін та компанія відчайдушно намагаються реанімувати якусь міфічну Росію» [Ігор Грабович]. Це не біографічне кіно. «Воно про любов, віру у православну церкву і надію на велику Росію». Так звучить підзаголовок статті Ольги Жук «Більше, ніж любов» (газета «Україна молода» від 14 жовтня 2008), в якій авторка ділиться враженнями від перегляду фільму «Адмірал», художня вартість якого, слід відзначити, справді вища за сучасні російські блокбастери. Але ми не про це. Йдеться у даному разі про інше – журналістка оригінально констатує, що кіно таки справді могутня ідеологічна зброя: «Моя бабуся — вперта сталіністка, вона досі не здала партійного квитка. Та, переглянувши «Адмірала», вперше задумалася, що, виявляється, все життя була не права». Виходить, що кошти вкладено таки недаремно: «Бюджет у 16 мільйонів доларів витрачений і для того, щоб укотре утвердити в головах росіян і всіх російськоцентричних людей віру в «царя, отечество і православную церковь». І не тільки. Є у фільмі більш ніж промовистий епізод. Семіотич­ний. Під час засідання колчаківського уряду, який очікує повідомлення про довгожданне з’єднання військ Денікіна і верховного правителя Сибіру, стає відомо про «измену первого украинского полка, перешедшего на сторону большенвиков». У підкірці глядачів назавжди запишеться інформація, що стараннями «украинских изменников» колесо російської історії не вдалося повернути.

Маємо яскраве підтвердження того, як формується громадської думки в інтересах іншої країни. У даному разі Росії.

«Мілітаристській культурі росіян найкраще протистояти не силою зброї, а свідомою відмовою від затягання в пливучі піски міфології «родины-отечества» [Ева М. Томсон].

Коли українська еліта, а з нею й український народ, органічно усвідомить свою інакшість, свою самодостатність, тоді й щезне імперська пиха Росії. Тим часом у нас досі немає фундаментальної концепції розбудови України як держави європейського стандарту, досі не сформована чітка система державних пріоритетів, ідеологічних цінностей, основних принципів національної ідеології. Натомість у ст. 15 Конституції України читаємо: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах… ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Чи не тому практично на всіх щаблях державної ієрархічної драбини дуже невиразно окреслюються контури власне української державної будівлі. На перешкоді ідеї державотворення знову стає світоглядна невизначеність, брак цілісної системи національних орієнтирів, провінційність інтелігенції, комплекс меншовартості, гіпертрофований егоцентризм.

Без виразної української, глибоко патріотичної ідеології неможливо згуртувати суспільство в єдиний повноцінний організм, не можна сформувати ефективні органи державного управління. Бо саме патріотизм як основа державної ідеології є фундаментом будь-якої державної конструкції.

І ще. Нам потрібно знати правду й істину, а не совєтсько/російську брехню чи стократ підступнішу й небезпечнішу напівправду. Бо як слушно писав Джордж Оруелл, «хто контролює сьогодення, той контролює минуле, і той, хто контролює минуле, контролює майбутнє».

Замість післямови

«Активісти Міжрегіональної організації «Комуністи Петербурга й Ленобласті» засуджують українську актрису Ольгу КУРИЛЕНКО за зйомки у фільмі про Джеймса Бонда.

«Радянська Україна і весь Союз безкоштовно тебе навчали, лікували, виховували, та ніхто не знав, що ти вчиниш акт інтелектуальної і моральної зради – підеш у кінокоханки Бонда, що убив, згідно фільмам про шпигуна, сотні радянських людей і громадян країн соцтабору – кубинців, в’єтнамців, північнокорейців, китайців і нікарагуанців. Ти спокусилася на багатство і послужний донжуанський список західного шпигуна. Хто тобі, Оля, заважав зіграти улюблену жінку справжніх героїв – Штірліца, Щорса, Ковпака, Ярослава Галана, Петра Симоненка?!», – така нотація розміщена на сайті комуністів Петербурга й Ленобласті.

«Але ні, ти погодилася стати подругою людини, яка десятки років за завданнями Тетчер і Рейгана руйнувала СРСР, країну де ти народилася. Це Бонд підкладав бомби під радянські заводи, сипав отруту в наші колодязі, проникав під виглядом двірника в квартири радянських людей. Невже ти хочеш, щоб Україна стала колонією США, а кримських дівчат насилували жорстокі і тупі американські десантники?! Ти дійшла до того, що подарувала Бонду пляшку горілки і хвалишся цим. Чи знаєш, що робили в дні Великої Вітчизняної війни з жінками, які шанували окупантів?! Де ж твій патріотизм? Адже ти носила піонерський галстук...»

Попри все сказане, автори заяви чомусь упевнені, що Ользі КУРИЛЕНКО коли-небудь обов’язково захочеться розкаятися в своєму «жахливому злочині». Вони навіть вказали їй єдиний, на їхню думку, «шлях на Батьківщину»: «Ти маєш захопити і доправити до правоохоронних органів Росії виконавця ролі Бонда Деніела КРЕЙГА – цю машину для вбивства, створену НАТО, що ненавидить все радянське і слов’янське, все народне. Хай він розкаже, які ще плани з дискредитації Росії пишуть в Пентагоні і Голівуді...» [www.maidan.org.ua/].