– Сьогодні українські науковці багато працюють над юридичним унормуванням державних можливостей української мови. Але дуже часто упередженість до неї виникає на ґрунті її «непрестижності». В чому, на Вашу думку, суть проблеми?

– Престиж мови залежить від різних чинників: кількості її носіїв, політичної, економічної, військової потуги держави (держав), у якій (яких) ця мова функціонує як офіційна, тощо. У наш час він зумовлений передовсім інформативністю, тобто кількістю інформації, яка закодована цією мовою. Якщо нині 76% наукових журналів, які виходять у світі, публікуються англійською, то, зрозуміло, що за престижем з нею жодна інша мова рівнятися не може. Аби відповісти на питання про престиж української мови, треба спочатку з’ясувати, яка частка з тих 24%, що припадають на решту мов світу, належить українським науковим журналам. Звичайно, світ живе не лише наукою. Тому є й інші чинники, які впливають на престиж мови. Серед них не останнє місце посідає ставлення народу до своєї мови. Микола Міхновський казав: «Мають право жити ті нації, які хочуть жити». Мова – це єдине, що забезпечує народові вічність. А тому «хотіти жити» – означає насамперед плекати, розвивати, збагачувати, пропагувати в світі свою мову й експоновану нею культуру та цивілізацію. Отже престиж мови має бути високим насамперед в очах того народу, який її створив, пройшов з нею через віки і прагне залишатися собою в майбутньому. Основою національної свідомості, отже, і самоповаги є знання свого минулого. Чи багато українців знають, наприклад, що українська мова була офіційною у Великому Князівстві Литовському, що нею спілкувалися польські королі з династії Ягеллонів, що вона функціонувала як мова дипломатичних стосунків між Молдовою і Оттоманською Портою, що навіть кримські хани листувалися по-українськи з турецькими султанами?

– Які форми і методи утвердження рідної мови могли б запозичити українці зі світового досвіду?

– Цього досвіду – хоч греблю гати: давньоіндійський, ісландський, французький, чеський, ізраїльський, монгольський, польський, балтійський, казахський… – вибирайте, який хочете. Ще в Середні віки ісландські інтелектуали (монахи і священики) не пропустили жодної книжки, що потрапила їм до рук, аби не перекласти її рідною мовою. І нині ісландці не пропускають до своєї мови жодного чужого слова – створюють ісландські назви навіть для таких понять, як віскі і футбол. Чехи були настільки понімечені, що й у сільській місцевості, за винятком віддалених поселень у горах, спілкувалися німецькою, але повернулися до рідної, і тепер вона у них багата, гарна і чиста. Поляки, фіни, естонці, литовці, латиші, звільнившись 1918 р. від Росії, відразу ж зайнялися дерусифікацією своїх мов. Євреї відродили іврит, яким у побуті не розмовляли понад 2500 років, зробивши його цілковито сучасною високорозвиненою мовою, яка функціонує у всіх сферах життя ізраїльської держави і суспільства. У Монголії навіть у часи існування СРСР фахівцям з інших країн додавали 17% до зарплати, якщо вони оволодівали монгольською мовою. Не треба винаходити велосипед – можна просто перекласти мовне законодавство Франції, Польщі чи Росії та, внісши адаптаційні корективи, дотримуватися його – і проблеми з мовою невдовзі відійдуть на задній план.

– Як, на Вашу думку, впливає на етику і ментальність українського суспільства доволі грубе використання мовного фактора в агітаційній полеміці окремих партій?

– Мова є етнонаціональною ознакою номер один. Це стверджували навіть окремі радянські вчені, правда, не в УРСР. За цією ознакою відбувається (само)ідентифікація людей – понад класами, ідеологіями, релігіями, епохами. Водночас мова – це «психіка в звуках». Вона ніби зростається з кожним мовцем і з народом загалом. Як писав К.Скотт Літлтон, «існує істотний зв'язок між мовою та ідеологічною характеристикою її носія». Для багатьох публіцистів і учених саме українська мова асоціюється з демократичністю, правами людини, порядністю, моральністю – в ній немає «субкоду дна». Зазіхання на мову сприймається як зазіхання на саму сутність спільноти й індивіда. Тому можна зрозуміти емоціогенність мов, особливо якщо вони в загроженому становищі.

Мова – активна сила історії, з якою творяться або через яку розпадаються держави. Завдяки французькій мові держава з різних етносів сформувала французьку націю: ще в середині ХІХ ст. власне французи не становили й половини населення Франції (політику етнічної гомогенізації у Франції «списала» царська Росія, називаючи її (політику) «выравниванием народностей»). Римська імперія поділилася на Східну і Західну зокрема тому, що ромейські (грецькі) військові частини не хотіли послуговуватися латинською мовою. Не варто дивуватися, що мова в Україні є об’єктом гострої боротьби. Фактично йдеться про перспективи України як держави і як нації. В. Шульгін, російський шовініст із малоросів, писав, що краще, аби була незалежна Україна, але російськомовна, ніж у складі Росії, але українськомовна, бо перша раніше чи пізніше приєднається до Росії, а друга – назавжди відійде від неї. Сьогодні російська мова – це той ланцюг, з допомогою якого зсередини і ззовні намагаються втримати Україну на якорі біля російського причалу, бо це, як кажуть по-російськи, «дорогого стоит». Отож політики й політикани грають мовною картою, точніше, статусом державності (офіційності) російської мови, хоч, за даними соціологічних досліджень, із 30 найгостріших питань, що стоять перед сьогоднішнім суспільством, статус російської мови – на 26 місці. За ставленням до української мови можна майже однозначно ідентифікувати проукраїнські й антиукраїнські сили.

– Як би Ви оцінили політику регіональних мов, яка ведеться в країнах ЄС?

– Ці країни дуже різні – з неоднаковим етнічним складом й історичним досвідом. Скажімо, для одномовних країн, як Чехія, проблема інших мов є неактуальною. Інша річ – Франція, де існують регіональні мови і конфліктні мовні ситуації. Так ось ця країна, як і Російська Федерація, не має наміру ратифікувати «Європейську хартію регіональних або меншинних мов» (в офіційному українському перекладі: «…або мов меншин»), маючи клопіт з мовами провансальців, корсиканців, бретонців та інших етносів. Ці мови вже давно оголошені патуа (діалектами) або й мертвими. Але вони живуть, і їхні носії не прагнуть здавати їх в архів. Так, молоді люди на Корсиці вважають за справу честі знищувати франкомовні написи, але поки що корсиканці домоглися тільки права на початкове навчання своєю мовою, та й то власним коштом. Загалом же щодо ставлення до мов у Європі і Євразії, між якими дрейфує Україна, показовими є думки провідних інтелектуалів: члени Римського клубу закликали всіма засобами зберегти навіть найменші мови і культури, бо без них людство стане менш барвистим, а російський учений Д. Лихачов – записати на папір і плівку, аби не були втрачені для науки.

Верховна Рада України проголосувала за 13 мов, які має захищати наша держава, але не за меншинні айсорську, караїмську, кримчацьку та ін., які справді потребують всебічної підтримки, бо самі існувати не зможуть, а за польську, румунську, угорську і, звісно, російську, які використовувалися (і використовуються) для винародовлення й асиміляції українців. Виходить, як у казці: битий небитого везе.

– Чи має сучасна Українська держава цілеспрямовану, продуману програму для мовної політики?

– Ми хизуємося, що в нашому законодавстві, зокрема в Конституції України, мовні питання виписані на рівні світових стандартів. Річ, однак, у тому, чи закони виконуються. Якби дотримувався ще радянський половинчастий «Закон про мови в УРСР» (тепер – «в Україні)», то, навіть попри те, що він, як сказав Анатолій Мокренко, захищає не українську більшість, а російську меншість, ситуація з українською й мовами неросійських меншин в Україні виглядала б значно краще. Але в нас, як знаємо, мовна політика полягає у браку мовної політики. Правда, 1997 р. була постанова Кабміну «Про затвердження комплексних заходів щодо всебічного розвитку і функціонування української мови», 1998 р. – акція «Передаймо нащадкам наш скарб – рідну мову», 2003 р. – «Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови» та ін., але все це залишилося на папері. Натомість Кучма дозволив балотуватися до ВР без знання державної мови і не складати з цієї мови вступний іспит до вишів. За його президентства ліквідовано департамент мовної політики в Держкомнацміграції, відділ нагляду за мовною політикою в Кабміні, раду з мовної політики при Президентові України. Очевидно, ці установи, попри обмеженість своїх повноважень, заважали зросійщенню України.

Нині для того, щоб мовна політика мала вигляд не одноразових акцій, а була комплексною, системною, розрахованою на тривалий час і, головне, реалізувалася, вона має бути інституціоналізована. Потрібно створити, скажімо, Комітет мовної політики з відповідними повноваженнями, який розробив би конкретизовану державну програму мовного розвитку країни, не забувши і про численну українську діаспору та українців на своїх етнічних теренах за межами України, і керував втіленням цієї програми у життя.

– Чи має українська мова якісь приховані потенціали, щоб набути більшого міжнародного значення?

– Українська мова ще в 60-і роки минулого століття входила до 50 найпоширеніших мов світу. Внаслідок деукраїнізації українців в Україні, а через це значною мірою і в діаспорі, вона це місце втратила. Однак все ще входить у першу сотню мов і зберігає шанси на зростання свого міжнародного значення. Для цього насамперед потрібно, щоб вона стала по-справжньому державною в Україні. Навіщо, наприклад, іноземним дипломатам, журналістам, бізнесменам вивчити цю мову, якщо, прибувши в Україну, вони її не вживатимуть, оскільки тут, як і в більшості колишніх колоній, і далі панує мова колишньої метрополії, тобто зберігається неоколоніальна мовна ситуація. Читачі, мабуть, пам’ятають, що на відкритті Військової академії України українською виступав один-єдиний промовець… генерал Бундесверу Німеччини. Це було порівняно давно. Але й нині у консульствах і посольствах України не завжди «толерують» українськомовних. Отож коли українська мова стане в Україні повновартісною мовою політики, економіки, освіти, науки, культури, спорту, туризму і т.д., то піднесення її міжнародного значення не забариться. Адже, незважаючи на геноцид, етноцид і лінгвоцид супроти українців, їхня мова таки залишається другою за кількістю носіїв слов’янською мовою.

– Як і наскільки визріла сьогодні правописна реформа української мови?

– Йдеться не про реформу, а про бодай часткове повернення українській літературній мові її національного обличчя. Українізація 1923 – 1932 рр. засвідчила життєвість цієї мови, її тенденції до самобутності у розвиткові, що виявилося, зокрема, у соборному (харківському) правописі 1928 р. Це не могло подобатися московсько-більшовицьким вождям (якраз тоді Сталін з інтернаціоналіста зробився російським патріотом). Тому 1933 р. до українського правопису було внесено 126 змін для його зближення з російським. «Зближували» також граматику і лексикон. За словами академіка Агатангела Кримського, російсько-український словник набув вигляду російсько-російського. Особливу лють викликала ідея самобутності української мови. Отож українських мовознавців заслали або розстріляли, а мову препарували, щоб зробити для початку фонетичною копією російської, а тоді домогтися її «смерти через подобу» (вислів С. Караванського).

Із здобуттям незалежності Правописна комісія під керівництвом чл.-кор. НАН України Василя Німчука запропонувала внести до трошки підмарафеченого на початку 90-х років радянського правопису 19 змін, які б наблизили літературну мову до її неспотвореного вигляду. Наприклад, повернути у родовому відмінку іменників типу любов, радість закінчення –и (любови, радости), аби відрізняти його від давального відмінка (любові, радості), писати артеріяльний, матеріял та ін., оскільки пишемо артерія, матерія тощо. Правопис, крім іншого, має відповідати елементарним законам логіки. Чому маємо писати Данія, але датський, Афіни, але Атенеум, хімія, але хемосинтез, целюлоза, але целулоїд і т.д.? Причина одна: так пишуть росіяни. Але ж, як казав Т. Шевченко, у них народ і слово і в нас народ і слово. Отож нашому слову треба мати і наш «одяг» – письмову форму.

– Хоч дивно, але й сьогодні, особливо від політиків типу Д. Табачника, можна почути застереження проти загрози огаличанювання української мови.

– Не нині зауважено, що, ціляючи в Галичину, прагнуть вистрелити в Україну. Коли йдеться про сучасну українську літературну мову, то її перший поверх покладено на Наддніпрянщині (Котляревський – Шевченко), а другий – у Галичині. Це твердження Святослава Караванського, широко знаного вченого, діяльного патріота-дисидента, не вдасться заперечити (зауважу, що він не «західняк», а «східняк» – з Одеси). Річ у тім, що Галичина від 1772 р. була у складі Австрії з її ліберальними законами, а головне – з дотриманням законів. Українська була у цій державі однією з восьми офіційних мов (нею виступали депутати у парламенті і крайовому сеймі), цією мовою перекладалися всі закони імперії, відбувалося судочинство, навчання у школах, гімназіях, семінаріях, на низці університетських кафедр. Після заборон української мови в Росії, особливо 1863 р. (циркуляр П. Валуєва) та 1876 р. (указ Олександра ІІ), центр українського культурного життя змістився в Галичину. Саме тут друкувалися Леся Українка, П. Грабовський, О.Кониський, тут бували М. Лисенко, П. Куліш, С. Подолинський, В. Самійленко, тут була заснована «Просвіта», діяло Наукове товариство ім. Шевченка – українська неофіційна академія наук, членами якої були, зосібна, М. Планк і А. Ейнштейн. Тому в Галичині соборними силами творилася українська літературна мова для науки, політики, економіки, освіти, що було неможливе в підросійській Україні. Окрема літературна мова підлеглого народу – це потенційна загроза для колоніальної держави. Царська влада усвідомлювала роль Галичини для України і тому декілька разів таємно домагалася обміну: віддавала за Галичину Привіслянський край (так у Росії називали належну їй частину Польщі). Але Відень на це не пішов. Паплюження Галичини, «галіцкого язика», галичан загалом не припиняється вже понад 150 років. Достатньо сказати, що всі галичани, які прибули на «велику Україну» в часи УНР і УСРР (М.Скрипник прагнув запросити їх 100 тисяч), пропали в сталінських жорнах. Галичанофобія не вивітрилася з промосковських голів донині. Щодо мови, то українське мовлення в Галичині не так зросійщене, як за Збручем. Воно тут переважає навіть у великих і середніх містах, що служить прикладом для українців з інших регіонів. Цілком природно, що це не подобається людям з антиукраїнським мисленням, зокрема «кандидатам у росіяни» (Д. Табачник, можливо, читав публіцистику В. Жаботинського і знає, що це за «кандидати»).

– Що таке боротьба за чистоту і багатство рідної мови?

– Мова – це віддзеркалення народу, його портрет. За станом мови, писав Вільгельм Гумбольдт, можна визначити стан культури суспільства. Тому кожен цивілізований, не позбавлений гідності народ дбає про свою мову, про її стан та розвиток. Перші академії в Європі були створені у ХVІ – ХVІІ ст. лише для збагачення, впорядкування й ушляхетнення національних мов. Не маючи своєї держави, живучи в умовах безперервного асиміляційного тиску, українці були позбавлені можливостей для такої діяльності. Тому мусимо робити це нині. Збагачення мови відбуватиметься завдяки розширенню сфер її використання, особливо в науці, економіці, освіті, суспільно-політичному житті, контактам з іншими мовами. Але цей процес має бути керованим, як у Франції, де цим опікуються «безсмертні» – члени Французької академії. Зміни і доповнення до мовної системи і норми вносяться тільки за ухвалою «безсмертних». Наприклад, років десять тому вони запровадили іменники для називання жінок за родом занять, бо слова чоловічного роду (водій, політик, директор) у французькій мові були, а парних їм іменників жіночого роду, як і в нас, не було. Тепер французька мова їх має.

Щодо чистоти мови, то вона у нас нашпигована русизмами, якими витіснено питомо українські слова, або ж які не відповідають українським реаліям, як, наприклад, снохач (снохацтво, снохацький). Однак більшою мірою це стосується не мови, а мовлення. На нинішньому етапі воно дуже забруднене суржикізмами і вульгаризмами. І ті, і ті мають своє джерело за межами української мови і є наслідком двомовності та засвідчують ненормальний психічний стан нашого суспільства. Бруднослів’я у нас поширене настільки, що справляє враження пандемічного захворювання на копролалію. Тому належне оволодіння рідною мовою спричинить і підвищення культури мовлення.

Розмову вів Олег БАГАН
(Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова)