– Задля належного стану і довготривалої перспективи у розвитку галузі фізичного виховання, спорту і здоров'я людини потрібна кропітка і наполеглива постійна праця. У цій галузі, як і в будь-якій іншій, доленосною є керівна функція. Яким бачить сучасний стан галузі фізичного виховання, спорту і здоров'я людини, її орієнтири ректор Львівського державного університету фізичної культури?

– У 2006 році рішенням Кабінету міністрів України затверджено перелік галузей знань, де зафіксовано нову назву нашої галузі: «Фізичне виховання, спорт і здоров’я людини». Заняття фізичною активністю у навчальних закладах є обов’язковими для різних категорій молоді, проте понад 70 і більше відсотків дітей шкільного віку мають вади, відхилення у стані здоров’я, зумовлені ризиками сучасної цивілізації: гіпокінезія (недостатня рухова активність), комп’ютерна залежність, стресогенні ситуації і, загалом, брак належних умов життя. Тут держава має звернути пильну увагу на процеси, які зумовлюють рівень поповнення продуктивних сил держави.

Останні наукові дослідження стану здоров’я студентів вищих навчальних закладів засвідчують ще більш катастрофічну ситуацію. На перших курсах студенти, здебільшого, мають достатній рівень соматичного здоров’я, фізичної підготовленості, а від третього– четвертого курсів істотно змінюються показники у негативний бік. Таким чином випускники вищих навчальних закладів, тобто інтелектуальна еліта Української держави, мають подеколи безповоротні зміни у стані свого здоров’я.

– Очевидно, невтішні показники стану здоров’я нації спонукають до проведення масштабних державних заходів.

– У недалекому майбутньому вирішальну роль має відіграти затвердження і впровадження загальнодержавної цільової соціальної програми «Здорова нація», яка сьогодні на розгляді у Президента України Віктора Ющенка. За статистикою, більше половини втрачених років здорового життя європейця припадає на хронічні дегенеративні захворювання. Їх можна зменшити або цілком усунути, якщо ефективно реазілувати профілактичні й оздоровчі технології, навчити населення уникати поведінкових ризиків (тютюнопаління, алкоголізму, ожиріння, недостатнього споживання фруктів та овочів, незначної фізичної активності).

Звернемося до історичнх джерел. На початку 60-х років минулого століття середня тривалість життя пересічного громадянина тоді ще УРСР за рейтингом входила до першої десятки на європейському просторі. Подібні показники були у інших державах так званої Старої Європи. На той час, наприклад, Фінляндія за аналогічними показниками була на останньому місці. Тоді у Фінляндії було прийнято державну програму, що ґрунтувалася на двох фундаментальних чинниках: фізичній активності і дієті, тобто елементах здорового харчування населення. Минуло менше ніж півстоліття. Сьогодні за параметрами здоров’я, якості життя Фінляндія входить до трійки провідних європейських держав. Таким шляхом треба йти і нам. Першочергову роль у цьому напрямі відіграє затвердження згадуваної вже цільової соціальної програми «Здорова нація».

– Зовнішня політика держави скерована на євроінтеграцію, яка поступово стає складовою внутрішньої політики України на усіх рівнях. Наскільки спортивна галузь поглинута євроінтеграційними процесами?

– Дивлюсь, на обкладинку попереднього числа «Універсуму» і читаю заголовок: Борис Кожин: «Вихід один – негайно в НАТО». Спортивна інфраструктура України вже давно є інтегрованою в Євроатлантичний простір. Сотні провідних українських тренерів успішно працюють на спортивні досягнення інших держав, десятки провідних українських науковців, докторів наук, професорів є інтегрованими в європейську і світову модель спортивної науки. Спорт, спортивні досягнення України на міжнародній арені визначні. Для прикладу, Олімпійські ігри у Пекіні, де Україна посіла одинадцяте місце, конкуруючи за дев’яте, десяте місце з такими спортивними державами, як Франція і Італія. Українська збірна виборола 27 медалей, в тому числі і 7 золотих. Вперше за 28 років Львів побачив золоту олімпійську нагороду. Її здобув студент 5 курсу Львівського державного університету фізичної культури Олександр Петрів. Ще більші спортивні здобутки на Паралімпійських іграх, де Україна посіла почесне четверте місце. Безсумнівний успіх був на попередніх Паралімпійських іграх в Афінах: Україна була на шостому місці. У 2007 році на Всесвітній студентській універсіаді в Бангкоці, що має ще назву Малі олімпійські ігри, українська студентська збірна посіла третє місце в світовій класифікації, набравши стільки ж золотих медалей, як і студентська збірна Росії. Фактично жодна галузь України не може похвалитися такими досягненнями.

Зверніть увагу. Ми говоримо про досягнення українських спортсменів. Фактично, Україну сьогодні пізнають за декількоми ознаками: і проблемними – Чорнобиль, Крим, міжнародні зв’язки з Росією, і визначальними – перемоги братів Кличків, інших українських спортсменів.

Я пригадую, як у 1992 році на Зимових олімпійських іграх у Лілегамері, коли Оксана Баюл перемогла в одиночному фігурному катанні, дві години розшуковували український прапор. Така держава – Україна і олімпійський чемпіон. Це був вибух. Досягнення українських спортсменів на світовій арені: чи це студентський спорт, олімпійський, чи паралімпійський спорт, йдуть не завдяки, а всупереч тому, що діється у державі.

– Становлення національної системи освіти в Україні відбувалося на основі радянської моделі. Чи суттєво зазнала змін концепція фізичного виховання?

– Система освіти у галузі фізичного виховання і спорту у радянський період була однією із провідних у світі, що стосувалося спорту вищих досягнень. Для прикладу, за результатами Олімпіади в Сеулі 1988 року збірна команда Радянського Союзу (до речі, там Сергій Бубка здобув золоту олімпійську нагороду) в неофіційному командному заліку була на першому місці, на третьому – США – світова потуга у спорті, а друге місце посіла національна збірна Німецької демократичної республіки. Зрозуміло, що система підготовки спортсменів в олімпійському спорті була на досить високому щаблі. Ті традиції значною частиною продовжуються і в незалежній Українській державі, але доповнюються елементами глобалізаційних процесів. Ос­новні напрацювання технологічної системи підготовки спортсменів поширюються через обмін досвідом з іншими країнами, через комунікативні тексти у засобах масової інформації.

Українська вища школа включена в систему Болонського процесу, тому досвід збагачується, хоча відбувається не такий активний обмін студентами, викладачами, науковцями. Для прикладу, маю кількарічний досвід роботи в Польщі, де спортивна інфраструктура на порядок вища, а спортивні результати на порядок нижчі. Порівняємо, за результатами Олімпійських ігор в Афінах: Україна – 9 золотих медалей, Польща – три. На останніх Олім­пійських іграх у Пекіні: Україна – 7 золотих медалей, Польща – 3. На Всевітній студентській універсіаді в Бангкоці у 2007 році (так звані малі олімпійські ігри) лише студенти нашого університету (не студентська збірна України) здобувають три золоті медалі, а збірна Польщі – дві золоті. Отже, тут головним чинником є рівень підготовки тренерів, менеджерів, лікарів, реабілітологів, тобто всіх, хто кумулятивно працює на досягнення найвищого спортивного результату.

– Який поступ української спортивної науки?

– Праці українських науковців відомі у світі. Зазначу, що у таких європейських країнах, як Польща, Чехія, Словаччина, розпочали підготовку фахівців спортивного напряму лише два роки тому. Українські науковці сьогодні працюють у різних куточках світу – від Китаю до США. Лише у Польщі працюють більше десяти українських докторів наук, професорів. Українські тренери, реабілітологи, фахівці спортивної медицини залучені до підготовки національних збірних не лише Європи, а й світу. Для прикладу, у США до кінця 80-х років минулого століття фехтувальна американська школа була у третій–четвертій десятці. Зняття «залізної завіси» дало поштовх до інтеграції українських фахівців, спеціалістів у американську систему спортивної підготовки. І сьогодні американська фехтувальна школа є однією із провідних у світі. Те саме стосується спортивної гімнастики. Зараз американці успішно конкурують за призові місця з китайською, японською, пострадянською школами гімнастики.

– Львівщина є осередком, де були започатковані і розвинулися багато видів спорту. Чим були зумовлені такі історічні реалії?

– Історично склалося, що терени Львівської області були включені то в Австро-Угорську імперію, то в Польську державу. Тобто Львівщина була більш наближена до впливу європейського цивілізаційного простору, і то правда, що вплив європейських тенденцій у Львові був відчутнішим, ніж у Києві, Харкові, Донецьку.

Історичні довідки підтверджують, що у Львові вперше на українських теренах (відповідно до сьогоднішніх меж) відбувалися баскетбольні, футбольні матчі. У 2010 році відповідно до Указу Президента України будемо відзначати 100-річчя українського хокею. Перші хокейні матчі, майданчики, інфраструктура хокею з шайбою була, власне, у Львові.

– Спортивна інфраструктура Львова тривалий час залишається неоновленою. З чого треба починати?

– Справді, якщо проаналізувати, на Львівщині за 17 років незалежності не збудовано жодного спортивного об’єкта, який би відповідав елементарним вимогам європейської цивілізації. А маємо такі високі досягнення у спорті. Багато держав Європейського Союзу не мають жодної золотої медалі, а Україна – аж сім, з яких Львівщина – одну.

Після Олімпійських ігор у Пекіні, сподіваюся, будуть прийняті Президентом України, урядом, парламентом відповідні програми, кроки, які би поліпшили ситуацію у матеріально-технічному забезпеченні українського спорту, напряму підготовки до олімпійських ігор, професійного спорту, і, що дуже важливо, спорту для всіх.

Хто побував на Американському континенті, помітив, що американці бігають, плавають, грають в теніс. За даними наукових досліджень, 15% американських громадян систематично займаються одним із різновидів фізичної активності. Глибоко переконаний, що культ спорту будемо втілювати і в Україні.

Такий факт. Майже мільйонний Львів – і півтора басейна на місто. За статистикою, лише до 10 % дітей шкільного віку Львова вміють триматися на воді, не йдеться про навички плавання. Де ж ця дитина зможе навчитися плавати? А скільки маємо сучасних фітнес-залів у Львові? Економіко-політичні тенденції держави переконливо засвідчують, що у недалекому майбутньому спортивну інфраструктуру Львова, Львівщини, України таки буде поліпшено – більшає людей заможних, людей середнього класу, для яких цінність здоров’я, здорового способу життя виходять на перше місце.

– Спорт, особливо професійний, потребує постійної підтримки медиків. Наскільки ця підтримка дієва?

– Сучасна система підготовки спортсменів високого класу передбачає медичне, фармакологічне, дієтичне забезпечення. В Україні відчутним є попит на фахівців цього спрямування. Світова організація антидопінгового контролю визначила близько 150 найменувань заборонених медичних препаратів, решта – є дозволеними, а що дозволене, не є заборонене. Тут виникає проблема адекватного забезпечення системи підготовки спортсменів, їх реабілітації, відновлення. Ця проблема багатофакторна, багатофункціональна, зроблено лише перші кроки до її розв’язання.

У Національному університеті фізичного виховання і спорту України спільно із Національним університетом медицини ім. академіка Богомольця відкрито факультет підготовки спортивних лікарів, що є знаковим чинником, знаковим елементом удосконалення системи. Але проблема фармакологічного, реабілітаційного, ортопедично-травматологічного в аспекті пропедевтики забезпечення в системі підготовки є надзвичайно актуальною. Ми маємо добрих тренерів, методистів, масажистів. Але сучасний спорт з його навантаженнями фізичного, психологічного характеру немислимий без допомоги фармакологічної медичної галузі.

– Які тенденції у розвитку спорту в європейських країнах варто прищепити на український ґрунт?

– У спорті треба підтримувати тенденції, які характерні для податкового законодавства Євросоюзу, США. Тобто люди, які фінансують спорт, незалежно від напряму, різновиду спорту, повинні мати податкові пільги. У парламенті України пройшов перше читання закон про фізичну культуру і спорт, який увібрав в себе кращі взірці, тенденції, бренди Євросоюзу, євротлантичного світу. Ці тенденції, ці взірці треба переймати. Найперше – це мода на здоровий стиль життя.

У спортивній галузі розрізняють декілька різновидів спорту. Один із них – олімпійський. Олімпійська медаль – престиж держави. На Олімпійських іграх в Атланті в 1996 році Китай перебував у третій десятці, а сьогодні китайські спортсмени випереджають потужну збірну США. З досвіду зарубіжних країн нам треба навчитися створювати налагоджену спортивну інфраструктуру, її доступність як для повносправних, так і для людей із особливими потребами, низьку вартість послуг. Не можна собі уявити невеличке європейське містечко, де би не було сучасного спортивного залу, фітнес-клубу, басейну, тенісних кортів. Це свідчить про культуру, про цивілізованість мешканців.

Професійний спорт ставить за мету поряд з високими спортивними досягненнями здобуття високих прибутків. Майк Тайсон, боксер, виходячи на ринг, десять років тому за один тільки вихід на ринг заробляли десятки мільйонів доларів. Першим мільярдером у спорті став американський гольфіст Тайгер Вудс.

У США за параметрами обігу фінансів спорт на другому місці після військово-промислового комплексу. Держава, яка хоче мати світовий престиж, має бути гегемоном і в спорті вищих досягнень. В Україні, з одного боку, маючи надзвичайно високий потенціал кадрового забезпечення в спорті вищих досягнень, ми можемо пишатися результатами. Адже саме спеціалісти, тренери, менеджери, організатори, керівники спортивного міністерства, національного олімпійського комітету, федерацій допровадили до того, що Україна має 11 місце у світі на Олімпійських іграх і четверте місце – на Паралімпіаді. Фантастичні досягнення. Але коли не буде переорієнтації державного бюджету на потреби спорту вищих досягнень, коли не буде пріоритету у розвитку матеріально-технічного бази, медико-фармакологічного забезпечення, то на наступній олімпіаді такі результати будуть недосяжними.

Спорт для всіх, спорт масовий, аматорський винятково важливий для здоров’я. Американці говорять, що дорога до крісла менеджера, шефа потужної промислової фірми пролягає через фітнес-зал, через зал аеробіки, через тяжкий джоггінг, боді-білдинг, через спеціально організовану фізичну активність. Цю моду треба переймати. Щодо масового спорту цифри говорять самі за себе: 5% українців займаються фізичною активністю. Середня тривалість життя пересічного українця найнижча у Європі. Я би охарактеризував цю ситуацію так – Батьківщина в небезпеці. За демографічними прогнозами, в 2050 році в Україні мешкатиме менше 30 млн. українців, якщо держава не втручатиметься у ці процеси.

– Волонтерство у масовій спортивній діяльності підтримують чимало державу світу. Україна відгукнулася на цю ідею?

– Нещодавно я побував на європейському симпозіумі з проблем волонтерства у спорті. Це стосувалося і Євро-2012, і волонтерства на щодень, спорту для всіх. Наведу такі дані: у державах Євросоюзу 90% організаційно-менеджерських проблем спорту для всіх забезпечуються волонтерами. Держави на діяльності волонтерських спортивних об’єднань, клубів, заощаджують шалені кошти, які йдуть згодом на розвиток, реактивацію спортивної інфраструктури. Тому проблема полягає сьогодні не у браку басейнів, спортивних залів, а у неадекватній поставі українського суспільства до себе, до свого здоров’я, до фізичної активності. Скажіть, будь ласка, чи треба великих сучасних спортивних палаців для того, щоб людина тричі на тиждень по 10 хвилин позаймалася оздоровчою фізичною культурою. Хоча ці тенденції поступово змінюються на краще.

– Що було основою Вашої ректорської програми і в чому Ви бачите свій внесок?

– Перше. Створення університету європейського типу, відкритого на суспільство. Друге. Концентрація в університеті і навколо нього провідних фахівців галузі не лише Західного регіону України, а й усієї України і Централь­ної Європи. Третє. Створення Науково-методичного центру підготовки олімпійців, Західноукраїнського центру здоров’я. Ці напрями вже реалізовуємо. Цього року в університеті відкрито Науково-дослідний інститут, адже без науки нема освіти. Я не погоджуюся з думкою, що Україна вступає в систему Болонського процесу. Україна ніколи звідти не виходила. Нагадаю, що ректором Болонського університету (Італія) був виходець із Галичини, наш славетний земляк Юрій Котермак.

– Окресліть науково-педагогічні напрацювання університету.

– Вони значні. Університет є одним із провідних серед п’яти галузевих вищих навчальних закладів подібного типу в Україні. Наприклад, Польща близька за кількістю населення, менша територіально є нашим промоутером в Євросоюзі. Вона має шість подібних навчальних закладів. Наш університет заслужено посідає друге місце у державі. Львівські спортивні наукові та тренерсько-методичні школи відомі своїми здобутками. Це школи: легкої атлетики, фехтування, вільної боротьби, стрілецьких видів спорту, зимових видів спорту. Намагаємося дати їм новий подих.

У нашому університеті й Національному університеті фізичного виховання і спорту України на початку 90-х років виникла і згодом була зреалізована ідея підготовки фахівців з фізичної реабілітації, що дало новий поштовх в розвитку галузі. Значними є здобутки школи гуманітарних дисциплін у напрямі виховання національної самосвідомості й патріотизму спортсмена.

– Серед згаданих досягнень науковців є і Ваші. Як Ви розпочали свою наукову кар’єру?

– Як і все в житті, тут свою роль відіграв випадок. Закінчив Львівський інститут фізичної культури і був готовий їхати на тренерську роботу на батьківщину. На той час в інституті було відкрито аспірантуру. Я вступив до неї і став першим аспірантом, який захистив кандидатську дисертацію. Тема була присвячена проблемам моделювання в підготовці висококваліфікованих баскетболістів. Тоді усі наукові зусилля переважно були спрямовані на досягнення успіху збірною Радянського Союзу на Олімпійських іграх в Сеулі (1988). У 1996 році захистив докторську дисертацію, яка стосувалася проблем фізичної культури, фізичного виховання в українській етнопедагогіці.

– Зараз Ви очолюєте Спеціалізовану вчену раду. Хотілось би почути, бодай коротко, про історію її створення.

– У 1993 році у цьому кабінеті у тодішнього ректора Мирослава Герцика зібралися провідні фахівці галузі західноукраїнських високих шкіл з метою створити регіональну спеціалізовану Вчену раду. На той час існувала лише одна рада в Київському університеті. Після тієї зустрічі чотири роки ми цілеспрямовано працювали, і, зважаючи на кадровий потенціал, Спеціалізовану вчену раду було створено при Волинському тоді ще державному університеті імені Лесі Українки. У 1997 році я очолив цю першу в Західній Україні Спеціалізовану вчену раду із захисту дисертацій у галузі фізичного виховання і спорту.

Коли науковий потенціал нашого університету значно зріс, рада запрацювала у Львові. Зараз я знову очолюю цю раду. Вона працює за трьома спеціальностями: фізвиховання, олімпійський і професійний спорт, фізична реабілітація. Незважаючи на доволі високу кваліфікацію членів спеціалізованої ради, маємо практичні проблеми: багато дисертаційних досліджень ґрунтується не на сучасних технологіях, методиках наукового пізнання. Тобто держава, федерації, інші спортивні структури мало уваги приділяють фінансуванню потужних наукових проектів.

– З огляду на підготовку до Євро-2012 розпочалася реконструкція спортивної бази Університету. Як планується використовувати спортивні об’єкти?

– Університетська спортивна база водночас є базою олімпійської підготовки. Стадіон університету включено як тренувальний об’єкт у програму Євро-2012. Цього року відновлення спортивної бази профінансоване державним бюджетом. Реконструкція розпочалася згідно із вимогами УЄФА. Після Євро-2012 спортивні об’єкти університету використовуватимуть як сучасну базу олімпійської підготовки, зокрема і для іноземних команд. Так, географічно-кліматичні умови Львова і Лондона, в якому відбудеться наступна олімпіада, дуже подібні, тому англійські спортсмени зможуть у Львові систематично проводити тренування. Стадіон університету буде адаптовано під центр легкоатлетичної підготовки згідно з вимогами міжнародної федерації легкої атлетики. До 100-річчя українського хокею буде збудовано Льодовий палац. Моєю мрією є будівництво у Львові сучасного 50-метрового басейну.

У контексті Євро-2012 зараз відбуваються політичні, психологічні атаки щодо ймовірністі передавання права на таке проведення. У жодної держави з історії тринадцяти попередніх чемпіонатів Європи не забирали цього права. Чому забиратимуть в України чи Польщі? Я глибоко переконаний, що в Україні цей чемпіонат відбудеться на доволі високому рівні. І яскравим моментом для консолідації української нації стане факт, якщо у фіналі буде грати Національна збірна України.

– Чи вдається у напруженому графіку ректора вибрати час для занять спортом?

– Зранку щонайменше 15 хвилин присвячую атлетичній гімнастиці, розтягуванням, силовим вправам. Граю в шахи. З минулих спортивних буднів згадую товариський матч київських зірок проти галицьких левів. Киян очолював олімпійський чемпіон Олександр Волков, а до складу команди входив ще один олімпійський чемпіон Сергій Бубка. Львів’ян очолював голова обласної ради Мирослав Сеник. Кияни не зуміли обіграти нашу львівську команду, і ми почесно зіграли в нічию 32:32.

– Ваші учні у галузі спорту, в науці.

– Сім років працюючи у Польщі, був наставником докторантів Вроцлавської академії та інших університетів Польщі. В Україні підготував до захисту 12 кандидатів наук з фізичного виховання і спорту. Серед них – теперішні проректори нашого університету Володимир Левків, Ярослав Тимчак, декан Роман Петрина, завідувач кафедри Олексій Бубела, заступник декана Ігор Ріпак. А тринадцятого не наважуюся… бо 13-й.

– Євгене Никодимовичу, спорт об’єднує народ, націю. Ви погоджуєтеся із таким твердженням?

– На початку 90-х років я опублікував невеличку статтю в журналі «Республіканець» під назвою «Чи здатен національний спорт консолідувати українську націю?». Спорт може виступати і виступає сьогодні елементом національної об’єднуючої ідеї.

На Чемпіонаті світу з футболу у 2006 році, за підсумками змагань, збірна України увійшла до вісімки провідних футбольних держав світу. Я є глибоко переконаний, що за українську збірну однаково вболівали фанати і Донецька, і Львова, і Луганська і Ужгорода, їхні почуття були тотожні, тобто спорт, зокрема футбол, виступив чинником консолідації роздрібненої, поділеної історично, культурно, політично української нації.

Розмову вела Олександра ТИМЧИШИН