Ці рядки, написані колишім козаком 3-го Гайдамацького куреня армії УНР Володимиром Сосюрою, чомусь пригадались мені на Майдані Незалежності наприкінці листопада 2004 року. Але вже тоді з голови не виходило поетове: «Я не знаю, хто кого морочить…» І я того ж дня повернувся до Львова. Тоді ще, як і Київ, помаранчевого.

Дивовижні гримаси демонструє українська історія…

«Я не знаю, хто кого морочить,

але я б нагана в руки взяв,

і стріляв би в кожні жирні очі,

в кожну б шляпку і манто стріляв…»

– писав у програмовому вірші «Місто» вже відомий на той час поет Володимир Сосюра, колишній «петлюрівець», який завзято боронив волю батьківщини, а невзабарі, зціпивши зуби, був змушений безсило спостерігати за новими господарями України. І залишалося Володимиру Михайловичу хіба що апелювати до земляків:

«О, далекі дядьки бородаті мої!

Ви наївні, ви рідні, як діти…

Треба нам у міста, у заводи іти,

щоб навчитись уміть і хотіти…»

І що ж? Пішли? Захотіли? Стали прагматиками? Знову вигулькують якісь химерні асоціації з днем сьогоднішнім… «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству». Саме так написано у Статті 13 Конституції України. І що ж? Зобов’язує? Не використовується на шкоду людям? Запитання риторичні. Кількість бізнесової еліти в так званій українській владі/політиці досягла критичної межі. А це вже таїть неабияку небезпеку для держави.

«У Верховній Раді першого скликання (1991–1994 роки) не було жодного представника великого бізнесу, в принципі, їх тоді майже не було й у всьому українському суспільстві. До парламенту другого скликання (1994–1998 роки) було обрано близько 20 бізнесменів, статок кожного з яких перевищував мільйон доларів США. До Верховної Ради третього скликання (1998–2002 роки) потрапило вже більше 110 мільйонерів. В 2002 році до парламенту за списками політичних партій та по мажоритарних округах було обрано більше 200 представників великого бізнесу, власний капітал яких вимірювався вже десятками, а окремих випадках і сотнями мільйонів доларів. Чисто пропорційна система обрання народних депутатів України в 2006 році забезпечила майже конституційну більшість мільйонерів у парламенті п’ятого скликання» [Михайло Сирота].

У 2005 році Герой України Борис Олійник наголошував: «Маємо не забувати, що титульною нацією в нашій країні є українці. Тож метою собі ставимо не допустити, щоб етнічні українці у владі були меншістю». При цьому Борис Ілліч наголошував, що українцями можуть бути і євреї, і росіяни, себто люди, які вважають себе патріотами цієї землі.

Тим часом статистика більш ніж промовиста. «Згідно з опитуваннями депутатів Верховної Ради України п’ятого демократичного скликання, лише 37 відсотків з них вважають себе українцями», – заявив 4 жовтня 2006 року під час «круглого столу» «Україна: криза еліт чи відсутність еліт» тодішній народний депутат, заступник голови комітету ВР у закордонних справах Микола Яковина.

У цьому ж контексті привертають увагу спостереження журналіста Ярослава Барбари, оприлюднені на сторінках львівської газети «Поступ» 10 квітня 2006 року: «Переді мною список 186 депутатів нового складу Верховної Ради від Партії Регіонів. Серед них понад сто неукраїнців – переважно росіян, а такоє євреїв, татар тощо. З інших 80-ти більшість малоросів – тобто ще не росіян, але вже й не українців. Серед регіоналів такі яскраві українофоби, як Богуслаєв, Колесников, Кушнарьов, Азаров, Клюєв, Ківалов, Костусєв, Добкін, Васильєв, Саламатін, Калашников, Табачник… З-поміж 450 депутатів Верховної Ради 5-го скликання 47 народилися в Росії, тож можна не сумніватися, чиї інтереси вони захищатимуть. Хочу звернути увагу на реальну загрозу існування України як держави…»

Спостереження ці, як зазначалось, були зроблені в квітні–жовтні 2006-го. Попереду нові (7 грудня 2008 року) вибори до Верховної Ради і… Чомусь знову зринає поетове: «Я не знаю, хто кого морочить…»

Замість післямови

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв…

Росіє, Росіє, Росіє моя!..

Стоїть сторозтерзаний Київ

і двісті розіп'ятий я…

Там скрізь уже сонце, співають: «Месія!»…

Долини, тумани, болотяна путь…

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,

не може ж так буть! <…>

Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,

і кривить обличчя в кривавий свій сміх:

поете, любити свій край не є злочин,

коли це для всіх.

Ці рядки вийшли з-під пера Павла Григоровича Тичини. Та мав цілковиту рацію Василь Гришко, політичний діяч і публіцист, який починав свій літературний шлях у 30-х роках минулого століття в Харкові, зазначаючи, що поет мусив би переробити свій вірш. І він міг би зазвучати так:

І «бєлий», і «красний», Валуєв і Кіров…

Росіє, Росіє, Росіє моя!..

Стоїть сто раз «чищений» Київ

і двісті раз куплений я…

Там Сталін вже сонцем, співають: «Месія!»…

Долиини, тумани, болотяна путь…

Не можна бажать і Вкраїні Мойсея, –

не можна, бо вб’ють!

Не можна, бо вб’ють, о, я пробував, знаю!..

А степ український крізь грім від повстань

до всіх моїх нервів мені посилає:

поете, устань!

Та слідчий з’явився і дивиться в вічі,

і кривить обличчя в кривавий свій сміх:

поете, любить лиш Росію не злочин,

а край свій – це гріх!..

Ще у шістдесятих роках XIX ст. після впровадження Валуєвського циркуляра у Санкт-Петербурзі був спланований повномасштабний «проект зросійщення України. Флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф подав імператорові програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами». Корф підкреслював, що коли б уряд зробив ці книжки дешевшими, ніж відповідні малоросійські, то навіть не було б потреби в адміністративних заборонах. У перспективі, зазначав Корф, це «лишило б малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Олександр II підкреслив ці міркування Корфа і написав: «Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить».

1929 року Г. Федотов чітко окреслив завдання політики русифікації українців: «Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но вместить и украинскую культуру в культуру русскую. Мы присутствуем при бурном и чрезвычайно опасном для нас процессе зарождения нового украинского национального сознания, в сущности новой нации. Она еще не родилась окончательно, и ее судьбы еще не предопределены. Убить ее невозможно, но можно работать над тем, чтобы ее самосознание утверждало себя как русскую форму самосознания».

І вже в сучасній Україні «работают» більш ніж успішно, аби українська самосвідомість утверджувала себе «как русскую форму самосознания». Конкретний приклад. Віктор Федорович Янукович (вересень 2008 року) відверто визнає (сам того не усвідомлюючи), що в Україні триває політика русифікації: «Сьогодні у перший клас йдуть діти, які не знають жодного слова українською! А їх змушують розмовляти українською мовою. Діти приходять додому і плачуть!». Це ж треба бути державі такою…

16 жовтня, під час виступу на ХІХ конференції Донецької обласної організації Партії регіонів лідер ПР Віктор Янукович знову торкнувся питання російської мови: «Ті знущання, які терплять люди, діти, які пішли в перший клас, і яких змушують говорити українською, потрібно припинити. Діти в сльозах, не хочуть йти в школу. Студентів з південного сходу стало менше, тому що вони не можуть пройти тест з української мови».

Виникає закономірне запитання: чому «сьогодні у перший клас йдуть діти, які не знають жодного слова українською»? чому студенти «не можуть пройти тест з української мови»?

Два варіанти відповіді: або діти неповносправні й розумово відсталі, бо не спромоглися вивчити (низький рівень інтелекту не дозволяє) українську мову, або ж ЗУМИСНЕ, СВІДОМО НЕ БАЖАЛИ І НЕ БАЖАЮТЬ оволодіти державною мовою. Про яку міфічну »українізацію» йдеться, якщо в Українській (?) державі за сімнадцять років незалежності молоде покоління не зуміло/не схотіло вивчити українську мову? хто це «утискує», сякий-такий, «великий и могучий»?

Тим часом лідер Партії регіонів Віктор Янукович переконаний, що тестування при вступі й закінченні навчальних установ має проводитися не тільки українською мовою, але й мовами національних меншин. «Як тільки ми прийдемо до влади, по-перше, я, як кажуть, мітлою вимету цього міністра Вакарчука (міністр освіти і науки Іван Вакарчук), який є автором цих нововведень», – заявив Янукович 22 жовтня 2008 року в ефірі державної телерадіокомпанії «Крим» у Сімферополі [http://www.pravda.com.ua/]. «Природно, ми скасуємо це тестування, яке сьогодні ставить у дискримінаційні умови російськомовних хлопців», – додав він.

Як повідомило інтернет-видання «Українська правда», Янукович при цьому зазначив, що (sic!) Партія регіонів докладе всіх зусиль для імплементації Європейської хартії регіональних мов і ухвалення відповідних законів, у яких би відображався диференційований підхід до російської та інших мов народів, що проживають в Україні.

Як бачимо, прихильники надання російській мові статусу офіційної знову посилаються на Європейську хартію регіональних мов і мов нацменшин. Сумно, панове. Бо мовознавець і перекладач, доцент кафедри теорії і практики перекладу з англійської мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка вже давно більш ніж аргументовано довів, що хартії з такою назвою взагалі нема, це фальшивка горе-перекладачів, що її у нас аж двічі ратифікували, не заглянувши навіть в автентичний текст. До речі, тексти Хартії французькою та іншими мовами можна знайти на сайті Ради Європи http://coe.int/lang.

«Є Хартія малопоширених місцевих мов, що має на меті захистити мови, які перебувають на грані зникнення, і тим самим зберегти в Європі мовне розмаїття, – наголошує Віталій Радчук. – Сказати б, це Хартія загрожених мов, які тут виступають як самоцінності – так само, як рідкісні рослини чи тварини. Такі мови є і в нас – гагаузька, кримськотатарська, ідиш тощо. Це може видатися комусь громом серед ясного неба, але російська мова за Хартією якраз виступає загрозою мовному розмаїттю. Цього ніяк не втямлять ті, хто заклинає Хартією» [Держава ослабне і загине… // Універсум. – №5-6, 2008. – С.41 // www.universum.org.ua].

Щодо спекуляцій на тему ущемленння прав російськомовних через запровадження діловодства українською, то «тут йдеться про елементарну підміну понять» – слушно зазначає Віталій Радчук: «Є права особи – людські, є права нацменшин (спілок), а є державне право – право народу залишатися самим собою на своїй споконвічній землі. Це строге режимне право, порушників якого в цивілізованих країнах штрафують як хуліганів і злочинців. У нас немає права бути аморальним злочинцем. Тому в усіх школах вивчають мову свого громадянства. Як можна її не знати, коли за Конституцією без неї в громадянство не приймають?».

Зрештою, членам Партії регіонів, як і багатьом депутатам Верховної Ради України вже давно слід було б познайомитисz з «Експертним висновком про відповідність Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року № 802-IV та проекту альтернативного Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», надрукованому 2006 року в «Донецькому Віснику НТШ. Мова. Література. т.II» [Донецьке відділення Наукового товариства імені Т. Шевченка. Донецьк. Український культурологічний центр. – С.78-82], а також у журналі «Універсум» [Радчук В. Захід є Захід, а Схід є Схід. – №5-8, 2006. С.22-25 // www.universum.org.ua].

На відміну від Росії, західна цивілізація віддавна себе споглядає й аналізує, відносно об’єктивно фіксує все, що відбулося, шукає пояснення того, що відбулося, відтак намагається робити правильні висновки, прагне зрозуміти причини подій і намагається вчитися на досвіді. Такий спосіб існування бере свій початок у далекому історичному минулому, коріниться в сивій давнині, на півтисячоліття (за визнанням Льва Гумільова) глибшій за історію російську, започатковану Петром I. Культурний і технічний потенціал зосереджений на Заході. Понад тридцять відсотків новітніх інформаційних знань нині відтворюється англійською мовою (близько десяти – німецькою, шести – французькою, чотири – іспанською) і лише півтора відсотка російською. До речі, японською – понад сімнадцять відсотків. То вивченню якої чужинецької мови, крім державної, в епоху глобальних комунікацій, в добу інформаційної революції слід надавати перевагу/преференції в Україні? Питання риторичне.