Отже, спробуємо розширити проблематику питання, зрозуміти глибші джерела русинської психології та ідеології. Тим більше, що сам теоретик русинізму П.Р. Маґочій у деяких своїх працях, наприклад «Лабораторне вирощування національної свідомости» (часопис «Критика», 1998, № 10) і «Кінець національних держав» («Критика», 2000, № 4), власне, пробує ввести націологічну логіку в свої роздуми про зародження, розвиток і призначення націй та етносів. Найфунда­ментальніша його студія – «Формування національної самосвідомости: Підкарпатська Русь (1848-1948). – Ужгород, 1994. – 196 с. – хоч і має переважно історіографічний зміст, теж не позбавлена націологічних розмислів. Йдеться про спробу включити в теорію русинства ментальний, мовний, історичний, територіяльний принципи формування потенційної «нової нації русинів», використовуючи при цьому традиційні схеми творення націй, методологію, детально описану класиками націології М. Грохом, Е. Геллнером, Б. Андерсоном, І. Кедурі, Е. Гобсбаумом, Г. Коном, Р. Шпорлюком та ін. Таким чином поступово була запроваджена ціла «мікролабораторія» проєктування нової національної ідеології. Тож розглянемо головні її складові.

І. Націологічний аспект.

Теорія нації має у своїх основах такі головні принципи: раса (антропологія), територія (природний ландшафт), мова (лінгвальні відмінності), історія (теорія пам’яті), ментальність (психологічні відмінності), культура (духовно-мистецькі і літературні впливи).¹ У глибинах усіх цих чинників лежить цивілізаційний принцип, іноді він може підноситися над ними і відігравати вирішальну роль. Наприклад, усі народи Балканського півострова у своєму етногенезі мають складовими названі чинники, однак їх споріднює майже невловима, але істотна цивілізаційна подібність: середземноморський темперамент, глибокий традиціоналізм у звичаях, «кам’янистий» стиль мистецького мислення і символіки, міфо-поетичне сприйняття світу, психологія окремішності, зрозуміло, подібні звичаї і побутова поведінка. Усе це й творить поняття «балканська цивілізація». Так само Росія є типовим евразійським цивілізаційним утворенням: захоплення просторів, кочівничий спосіб світотрактування і життя, настороженість супроти інакшого, душевна роздвоєність між прогресом і традицією (вічні брати Карамазови, за Ф. Достоєвським), глибинне язичництво і безвір’я (звідси – феномен російського комунізму-большевизму) і т.ін. Іноді в деяких народів виникає ідеологія національно-цивілізаційної унікальности, типова з них – російське «слов’янофільство»: цілісна концепція обґрунтування абсолютної самобутности і виняткової ролі Росії як цивілізації. Серед балканських народів такі місіонерські ідеї цивілізаційного змісту були поширені, і то лише початкового характеру, серед сербів і греків з їхніми візіями «Великої Сербії», яка синтезує весь південнослов’янський світ, чи «Великої Еллади», яка нібито здатна синтезувати весь православний світ.

Наче над усіма цими факторами і засадами височіє політична свідомість нації, тобто здатність якогось етносу об’єднатися за допомогою сили, ідейної пропаганди і державно-правових інструментаріїв навколо програми створення своєї суверенної державности. Отже, вирішальним є все-таки принцип вольового зусилля.

Тепер проаналізуємо всі ці чинники щодо наявности їх в концепції «суверенности русинської нації/етносу».

1. Расовий принцип. Вести мову про якусь глибинну расову відмінність мешканців Закарпаття чи, тим більше, «трохи західніших Карпат» від основного масиву українського етносу безпідставно. Карпати ніколи не були аж таким суттєвим вододілом між просторами мандрувань антропологічно відмінних етносів, щоб уважати закарпатський світ цілком чужим і відмінним у цьому аспекті від людського масиву між Дністром і Доном. Навіть той факт, що в останні століття до Р.Х. і перші століття по Р.Х. на просторах придунайських рівнин кочували сарматські племена язигів (а це був найактивніший період етногенезу в Европі), говорить про спорідненість цього регіону із простором цілої Припонтиди, в етногенезі якої відіграли основну роль скіфо-сарматські племена.² Нічого особливого щодо антропології закарпатців не доводять і дві, можливо, найґрунтовніші книжки останнього часу на цю тему: колективний збірник науковців Львівського Інституту народознавства НАН України³ і монографія ужгородського автора Михайла Тиводара⁴. Навпаки, відомий класик української антропології та етнографії Федір Вовк науково доводив антропологічну спорідненість мешканців по обидва боки українських Карпат, їхню загальну подібність до південного, динарського (чи адріятичного) антропологічного типу.⁵

Узагальнюючи, можна ствердити таке. В етногенетичну основу мешканців Східних і Північних Карпат лягли нащадки венетського і фракійського суперетносу в доісторичну добу (до 5 ст. до Р.Х.). У цивілізаційно-мутаційний період (у т.ч. в період великого переселення народів), тобто від 5 ст. до Р.Х. до 5 ст. по Р.Х. карпатський регіон зазнав етно-ментальних впливів протослов’ян, кельтів, германців і скіфо-сарматів. Однак усі ці домішки істотно не змінили його генотипу, причиною чого був гірський ландшафт краю, який уможливлював збереження стійких етно-соціяльних і етно-культурних традицій. Власне, це й пояснює, чому сучасні мешканці українських Карпат антропологічно подібні до мешканців Балкан: в етногенетичній основі цих народів лежить венето-фракійський етнічний субстрат. Цей симбіоз народів, які водночас і взаємозбагачували себе постійними контактами та культурно-господарськими впливами і зберігали при цьому сталі традиції (чого не можна було досягнути, наприклад, у степовій зоні України), привів до утворення першої протодержавности з етнічним домінуванням слов’ян – Великої Хорватії. У VІ ст. «Північно-Східне Прикарпаття та Верхнє і Середнє Подністров’я стали тією вихідною територією, звідки почалося велике розселення слов’ян на Балканах і вверх по Дунаю у межиріччя Ельби та Заала».⁶

У VІІ–ІХ ст. приблизно на цих теренах і з охопленням Закарпаття існувала протодержава слов’ян-хорватів Велика Хорватія⁷, крайніми форпостами якої, можливо, були міста Краків – на заході, Дебрецен (слов’янський Доброчин) – на півдні, Галич – на сході і Пліснеськ на півночі (південна Волинь, сучасна північна Львівщина), а столицею був прикарпатський Перемишль. З цією Хорватією й пов’язані численні слов’янські перекази й етнічні звичаї, які й сьогодні збагачують фольклор карпатського регіону, в т.ч. про легендарного князя Лаборця, який героїчно захищав свій край проти угрів і якого П.Р.Маґочій прагне зробити «першим героєм русинської історії». Якщо цей князь і є героєм, то тільки героєм спільного етно-культурного простору Закарпаття і Північного Прикарпаття, які тоді ще творили собою етно-ментальну суцільність, хоч, можливо, й дещо порізнену природною відокремленістю через карпатські хребти.

Те, що карпатський регіон (умовно кажучи, Цизкарпатія і Транскарпатія) ще у Х–ХІІ ст. творив собою етно-моральну і культурну суцільність, підтверджує факт легкого і відкритого сприйняття тодішніми мешканцями Закарпаття духовно-цивілізаційних впливів Візантії, православної традиції через Київ. Очевидно, що закарпатські і частково північно- та східноевропейські карпатські слов’яни-хорвати були у ІХ ст. поступово християнізовані новою могутньою державою – Великою Моравією, коли там розгорнули ідею Слов’янської церкви брати Кирило і Мефодій.⁸ Поступово, у Х ст., коли православ’я прийняло велетенське Болгарське царство, збільшився духовний вплив на Закарпаття з боку півдня. Однак усі впливи християнства на теренах Паннонії і Словаччини були майже вщент винищені кочівниками-уграми, що прийшли в придунайську долину у 895 р. із українських степів.⁹ Це була справжня катастрофа для слов’ян Транскарпатії, вона тривала майже століття, до часу коронування першого християнського короля Угорщини Стефана Великого (1000 р.). Увесь цей період тривав наполегливий процес католичення західних слов’ян (чехів, поляків і словаків). Тож якою може бути відповідь на запитання: яким чином давні мешканці Закарпаття втримали православно-візантійський обряд і традицію? Вони змогли це зробити тільки завдяки ширшим і відкритим зв’язкам із своїми етно-культурними одноплемінниками з-поза Карпат. Тобто етно-психологічна єдність східнокарпатського праукраїнського регіону зберігалася у Х–ХІІ ст. Саме це й давало підстави нащадкам Данила Галицького – князям Левові і Юрію – претендувати і в ХІІІ–XIV ст. на терени Закарпаття.

2. Географічний принцип. На перший погляд, весь регіон українського Закарпаття являє собою якусь окрему зону, чітко відмежовану карпатськими хребтами. Однак так видається тоді, коли дивитися на цей край зі східного, українського боку. Коли ж подивитися на нього з позицій історичної ретроспективи, то весь карпатський комплекс виявиться не загірською окраїною, а якраз епіцентром, серцевиною українського етногенезу. Карпати протягом століть були на межі зіткнення великих европейських цивілізацій: скіфо-сарматської зі сходу, кельтської – з заходу, греко-римської – з півдня. Перебуваючи під тиском цих геокультурних просторів-цивілізацій, регіон зберіг свою самобутність, став водночас субстанційною і відштовхувальною базою (певним етно-вітальним «бастіоном») для етногенетичних процесів. Через це тут і почалося таке успішне формування слов’ян, тут визріла їхня творчо-експансивна вітальна психологія. Іншими словами, гірський ландшафт, гірська ментальність і спосіб світотрактування увійшли в глибини української етнопсихології. Ця поетика гір, відчутно містифікована, яскраво представлена у творчости кожного західноукраїнського письменника. Тому, коли теоретики русинства намагаються якось протиставити гірську психологію «закарпатських автохтонів» степовій психології українців, то вони й не завважують, що прямують до глибин української душі. Український праетнос ще у VI–VIII ст. глибоко проникав у Південні і Західні Карпати, охоплював простори аж до Дунаю, лише бурі історії та наступ інших народів і держав розмежували, асимілювали широкі маси українства на цих просторах. Українці у Мараморощині чи Словаччині, їхні культурно-церковні раритети в Угорщині – це лише дрібні уламки колись могутнього і суцільного українського світу в межиріччі Дунаю і Дністра.

3. Мовний принцип. Великою мірою русинські теорії спекулюють на деяких мовних відмінностях між мешканцями Закарпаття і Прикарпаття. Однак, коли ми вслухаємося у вимову, вдумаємося у семантику і словотвір закарпатських говорів (не діялектів), то відчуємо їхню глибинну спорідненість із говорами українців, які проживають по той бік Карпат. Передусім говори майже усього Закарпаття (окрім його крайніх західних і східних околиць, які мають, відповідно, лемківську і гуцульську діялектні основи) дуже подібні до говорів Бойківщини, великого карпатського і прикарпатського регіону між Сяном і Дністром, між Ужем і Тисою. Зрозуміло, у закарпатських говорах і говірках є багато відмінностей, зумовлених і запозиченнями з угорської, румунської, словацької мов, і розвитком власного, специфічного словотвору та вимови, і впливами російської (від ХІХ ст.) та чеської (від початку ХХ ст.) мовно-граматичних систем, які накидувалися або через ідеологію (слов’янофільство), або через державну політику (перебування Закарпаття у 1920–30 рр. у складі Чехословаччини). І це закономірно: хіба могла зберегтися мовна єдність упродовж 1000 (!) років, коли Закарпаття було відмежоване від решти України міцними кордонами і перебувало під колосальним тиском асиміляції з боку угорців?

Феномен бойківського субетносу полягає в тому, що він є прямим нащадком прадавніх карпів, про яких писали ще грецькі і римські автори як про народ, що міцно засів у Карпатах і звідси впливав на сусідні терени, відбиваючись і від скіфів, і від германців. Можливо, правдивою є версія, вперше висунена ще П. Й. Шафариком, що етнонім «бойки» походить від назви великого кельтського народу боїв, які, зазнавши поразок від римлян і германців у Галлії, Італії (Болонья – їхнє велике місто, назва походить від етноніму бої) та в Баварії і Богемії (обидва ці краї названі за їхнім іменем), частково переселилися десь перед Р. Х. в Карпати. Принаймні, археологічні дослідження фіксують потужні кельтські центри (опідуми) в районі Мукачева і Галича, на теренах між Північними Карпатами і Дністром.¹⁰ Це й є простір сучасної етнографічно-лінгвальної Бойківщини. Історично назва «бойки» зафіксована вперше у знаменитому трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління державою» у Х ст. Саме прадавністю бойківського субетносу пояснюється те, що його самоназва загубилася протягом століть, особливо на Закарпатті. На відміну від самоназв гуцулів і лемків, які широко побутують, хоча появилися зовсім недавно, відповідно, у 18 і 19 століттях. І це при тому, що в теперішньому сприйнятті якраз лемки і гуцули вважаються носіями патріярхальної культури через те, що їхні етнографічні особливості мають яскравість і контрастність.

Отже, карпи-бойки, міцно вкорінившись у Карпатах і Прикарпатті по обидва боки гірських хребтів, стали тією основою, на якій і зміг сформуватися один із найбільших слов’янських субетносів – хорвати. Їхні мовні особливості й несуть сьогодні мешканці великої Бойківщини в Закарпатті і галицькому Прикарпатті.

4. Історичний принцип. Уже ці історичні факти пояснюють, до чого насправді прив’язана історія Закарпаття: до західноукраїнського (карпатського) державо- і націотворчого ядра, яке визріло з праісторії (карпи-бойки), увібрало в себе цивілізаційно-духовні інтенції Великої Моравії і Києва, стало другою за важливістю регіональною опорою першої української держави, активно взаємодіяло (особливо в період могутнього Галицько-Волинського князівства XI–XIV ст.) з цілим комплексом центральноевропейських держав і культур (Польща, Чехія, Литва, Угорщина, Молдова) і яке зуміло у XVI–XVII ст. вийти на рівень творення модерної національної ідеології у вигляді засвоєння европейської ренесансної і барокової культури, прилучення до загальноукраїнської (козацької) системи моральних, ідеологічних, військово-політичних та геостратегічних принципів і вартостей. Чим є історія Закарпаття без взаємодії, взаємовіддзеркалення щодо цього західноукраїнського націотворчого ядра? Питання риторичне.

Історія Закарпаття до кінця XVIII ст. практично розчинена в історії Угорського королівства й угорської нації. Асиміляційний тиск завойовників на русино-українських мешканців регіону був настільки потужним і жорстоким, що не дав розвинутися хоч би мінімалістичним тенденціям до культурного самоусвідомлення на національній основі, до вироблення державницького мислення, формування еліти. Єдиним заборолом проти асиміляції для закарпатців стала Церква православної традиції (від 1646 р. – Унійна Церква). Лише в добу реформ в Австрійській імперії, тобто в другій половині XVIII ст., на теренах Закарпаття намітилася тенденція до якогось культурного відродження його православних мешканців. Саме ця доба зродила такі могутні постаті, як Андрій Бачинський (1732–1809), єпископ Мукачівської єпархії у 1773-1809, Михайло Лучкай (1769–1843), Петро Лодій (1764–1829), Михайло Балу­дянський (1769–1847), Василь Ку­кольник (1765–1821), Іван Орлай (1771–1829), Іван Фогарашій-Бере­жанин (1476–1834), Юрій Гуца-Венелін (1802–1839) та ін. Це були визначні вчені-інтелектуали, що відчутно вплинули на культурне життя і свого рідного краю, і Галичини, де тоді пробивалися перші паростки національного відродження, і Російської імперії, куди мігрувало багато відомих закарпатців.

Піднесення руського руху сталося великою мірою під впливом загальнослов’янських ідей відродження, передусім під впливом діяльности чеських будителів (Й. Добровський, П. Й. Шафарик, В. Ганка та ін.). Центром нових ініціятив був Відень, де діяли навчальні заклади (славетний Barbareum), організовувалися спорадичні видання для церковних потреб підкарпатських мешканців. Австрійські просвічені монархи (Марія Терезія, Йосип ІІ) таким чином пробували після 1772 р., коли до імперії були долучені мільйони русинів-українців в Галичині, якось організувати культурне життя цього, може, найменш освіченого і найменш соціяльно захищеного народу в своїх володіннях.

Однак паралельно із слов’янським відродженням в Угорщині спалахнув могутній націоналістичний рух, який, маючи добру героїчну традицію, державну підтримку і вміння, якісну еліту (свідому шляхту) і велике почуття власної національної гідности та місії, почав упевнено протидіяти своїм найближчим сусідам – румунам, словакам, хорватам, сербам, підкарпатським русинам-українцям. Останні потерпіли від цього найбільше, бо у плані національної змобілізованости, самосвідомости і рівня культури були набагато слабшими. Ось як характеризує про цей період П Р. Маґочій: «Та, на відміну від своїх слов’янських сусідів, підкарпатські русини не зробили навіть будь-якого першого кроку, потрібного для національної консолідації. 1848 р. вони ще не мали ні газет, ні наукових журналів, ні національних музеїв, ні культурних товариств. Та найважливіше, що вони навіть не вирішили, яку мову вживати. Одні казали, що треба користуватися слов’яно-руською (церковнослов’янська мова з домішками місцевих діялектів), інші схилялись до місцевої говірки. Зрештою, наукові трактати писали переважно латиною. Саме через це підкарпатські русини не мали єдиного культурного підмурку, з якого можна було б розпочинати будівництво, і були не готові до бурхливих подій 1848–1849 рр.»¹¹

Революція 1948 р. сформувала нове покоління закарпатських діячів на чолі з енергійними і творчими Адольфом Добрянським (1817–1901), Олександ­ром Духновичем (1803–1865), Іваном Раковським (1815–1885) та ін. Тоді ж розвинулася доволі багата література, але вона так і не набула народної глибини і духовно-естетичного розмаху через використання штучної мови на базі церковнослов’янщини і російщини. З посиленням у краї слов’янофільських ідей і тенденцій культурне життя Закарпаття захлинулося в облудних теоріях єдности з російським народом. Так тривало до 1920-х років, коли почалася нова велика хвиля національного відродження в умовах демократичної Чехословаччини і під впливом ідей Національної української революції 1917–20 рр., зокрема під впливом по-особливому динамічного українського націоналістичного руху (УВО–ОУН).

Література, попри те, що в закарпатському регіоні появилося у другій половині ХІХ ст. багато активних і плодовитих авторів (О. Духнович, О. Павлович, О. Митрак, І. Сільвай, Ю. Ставровський-Попрадов, Є. Фенцик, А. Кралицький та ін.), не набула ідейно-естетичної повноти, передусім тому, що переважно калькувала чужі, особливо російські, художні зразки, не була повернута до народних джерел. Наслідком стали великі масштаби денаціоналізації серед інтелігенції і навіть селянства, оскільки тепер воно в умовах щораз інтенсивніших соціяльних змін відривалося від традиційної церковної культури, але не знаходило якоїсь чіткої національної ідеології у світській культурі.

Отже, до ХХ ст. уся історія Закарпаття не має внутрішньої цілісности, суцільности, надміру фрагментизована під тиском чужої (насамперед угорської) політики. Закарпатським русинам не вдалося створити визначальних засад для започаткування власного націотворення: вони не сформували цілісної ідеології націоналізму, не мали візії і хоч якихось традицій власної державности, не спроєктували чіткої програми культурного розвитку (постійно орієнтуючись то на російську версію культури (москвофіли-панславісти), то на угорську (мадярони), не мали у своїй історії якихось значущих етапів і постатей героїчної боротьби за свої права, а саме героїка – романтичний порив, жертви, культ змагання і завзяття – дає кожному народові історичне право стати нацією. За великим рахунком усі змагання закарпатців були переважно лише пошуками легшого шляху, як пристосуватися до влади сильного. І в цьому головна причина їхньої історичної поразки до періоду половини ХХ ст. Нація, яка не бореться, прирікає себе на долю недонації. Тобто у змаганнях закарпатців так і не появився вирішальний принцип націотворення – психоволюнтаристський (за О.Бочковським).

Натомість у контексті цілої західноукраїнської історії, у співвідношенні з уже означеним західноукраїнським ядром націотворення, історія Закарпаття дістає свій сенс. По-перше, тому, що з цим простором підкарпатців єднає генетична, психологічна, мовна, духовна, культурна, геополітична спільність і подібність. По-друге, тому, що всі конкретні перипетії соціяльної, політичної, ідеологічної, правової, культурної історії Закарпаття є відображенням і доповненням усіх тих проблем і тенденцій, які визначали історію Західної України, і, власне, своєю специфікою Закарпаття лише увиразнює всі складності національних змагань українців у регіоні Карпат.

Продовження в журналі