Щоб відповісти на ці запитання, треба ще багато чого з’ясувати. Що таке окрема мова? Чим визначається окремішність мови у групі споріднених мов і в мовному просторі планети? На чому тримається мовна система? Що творить її цілісність, єдність і стійкість? Чи можуть мови повноцінно функціонувати, перекриваючи одна одну? Чи залишаються вони самими собою, коли перехрещуються і змішуються? Звідки береться і як розвивається суржик? Що дає йому силу жити й що з ним врешті-решт стається? Як і чому постає літературна мова? Де її коріння, з чого вона складається на кожному щаблі свого розвитку? Насамкінець, якою ж таки мовою послуговується сьогодні Україна? Яким є реальний стан мовної ойкумени, що його і так, і сяк, але завжди абстрактно, коли не упереджено, подають статистичні звіти, численні замовні соціологічні опитування та ідеологічні доктрини?

Хоча перелічені проблеми не раз висвітлювалися, зокрема й автором цієї статті¹, вони не втрачають актуальності, а ланцюги їх намотуються дедалі більшим клубком.

Кожна мова багатовимірна функційно, і її суспільні параметри взаємодіють як силові складники, сплітаючись у систему. Ця внутрішня взаємодія забезпечує мові цілісність, міць і стійкість. Однак мова — система відкрита й має зовнішню структуру. Перший-ліпший етимологічний словник доводить, що мова є виплодом стосунків між мовами. Мова — вмістище, провідник і виразник людської енергії, яка творить і саму мову. Але цей рушій процесів в організмі мови також і руйнівний, бо коштує матері зубів, потребує крові донорів, живиться гумусом чужих теренів, зрештою витісняє з них інші мови.

Розвиток мов — поняття, яким на людях тепер багато спекулюють. Політики вигадали навіть «безконфліктний розвиток», а з ним і «гармонійний розвиток». Тоді як за філософським постулатом розвиток є боротьбою протилежностей і передбачає драматичне зіткнення сил у суперечливому переплетенні животоків. Смерть міститься в зародку як запорука поступу. Кінець розвитку мови закладено в почині. Мовна система росте, міцніє, шириться і розгалужується тільки за рахунок іншої або інших, а вмирає частинами, повільно й довго, адже природа її консервативна. Мова й не відходить у небуття цілком: деякі одиниці її звукоряду, лексикону та граматики продовжують жити в інших мовних цілостях. Говірки всіх часів і племен містять спільне ядро понять — у цьому сенсі мова єдина й вічна.

Гармонія ж в естетиці — це узгодженість і стрункість. Первісно в давніх греків — порядок на відміну від хаосу. Але людина має один рот і один голос. Ніхто не потрапить говорити двома чи кількома мовами одночасно, поєднуючи в хор чи оркестр різні фонетики, а з ними й самобутні галактики значень. Не годен утнути такий цирк жодний поліглот, осяяний мудрістю Л. Вітгенштайна: «Межі моєї мови є межами мого світу». Це ілюзія, буцім ареал Держави слова можна без кінця-краю розширювати, не зачіпаючи кордонів іншої мови. Утім, нічого грішного й ганебного в рукотворній гармонії і не траплялося б, якби «порядок» силоміць не насаджували коштом слабших. Інакше й не було би підстав для ЮНЕСКО запроваджувати 21 лютого Міжнародний день рідної мови, який щороку нагадує про розстріл демонстрації оборонців мовних прав в Індії (тепер Бангладеш) 1952 року. А тим часом заборон української мови і розправ над нею набереться стільки², що відзначати сумні дати можна ледве не щодня. Тільки от — як саме? Не перетворилася б ця ідея на плаксивий ідеал, що паралізує найкращі уми, які покликані здійснювати стратегію мовного будівництва і для того прозирати перспективу, рівновагу тенденцій в ній, етап за етапом.

Проте наука про майбутнє мови — не метеорологія, навіть тоді, коли є певність, що її ось-ось наречуть лінгвофутурологією. У нашому випадку це радше профілактична медицина, хоча дехто, ставлячи за зразок Ізраїль, Італію з Німеччиною і Чехію, наводить докази на користь реанімації, інтенсивної фізіотерапії та хірургії. Утім, для першої нам нині бракує усвідомлення того, що розвиток — процес незворотний, для другої — уміння розпоряджатися ресурсами й засобами (неправда, що ми злидні і їх не маємо, — вистачило б кошторису урядових бенкетів), а для третьої — характеру й здорового інстинкту самозбереження, що їх як нетлінні цінності так само ще треба навчитися плекати й боронити. Загалом же бракує розуміння, що наука — то найкраща політика.

З іншого боку, життя щодня доводить: істину пізнають не лише словом та думкою, але передусім — дією. Фаталісти ширять забобон, ніби мова розвивається самопливом — не з волі людей. Кажуть: мова — то море, океан, широчезна ріка свідомості, що її течією не можна керувати в принципі. То Божий промисел, якого ані збагнути до кінця, ані поправити ніяк не випадає. Хай мова пожирає мову, як щука окуня, а культура хай дощенту асимілює і витісняє культуру! Хай буде PR-акція і піарник (чи піарщик), але ніяк не вплив на громаду (вихід до людей) і гезист — фахівець із громадських зв’язків (ГЗ)! Хай буде губернатор регіону («грязь Москви») у кріслі обласного голови, а відділи управ хай і далі залишаються департаментами адміністрацій! Хай вулиці міст і сіл заливає брудна матірщина, а в топонімії панує рабський дух плазування перед завойовниками, тиранами і гнобителями! Хай сотні українських шкіл на перервах між уроками, як по команді, переходять на чужу мову, а реклама хай сіє суржик та ідеологеми неоколоніалізму! Не треба втручатися в мову — цей складний процес, живий організм-огром, тендітний саморушний безмір. Негоже з міркувань обачності. Заперечують, отже, саму ідею мовного будівництва, обмежуючись шкільною грамотою та утримуванням репресивного правопису. Лінгвістиці накидають роль реєстратора змін у мові, хоч би й безглуздих, у кращому разі — глядача театру мовних законів, та й то лишень деяких. Не тільки умовний спосіб, що його як потужне знаряддя думки вже знає історія³, але й майбутній час оголошено єретичним у мовознавстві, відлучено від діла й зацитькано.

Звідки беруться такі табу? Одне з пояснень дає Біблія: «Пізнайте істину й будете вільними». Мало хто згадує, наводячи першу статтю Всесвітньої декларації людських прав, що вона відлунює думку Руссо, який застерігав проти неволі: «Людина народжується вільною, проте скрізь її заковують у кайдани. Власник рабів сам ще більший раб». Завжди знайдуться охочі застувати народові майбутнє, адже народ без перспективи — отара, якою легко поганяти. На кін поставлено гідність кожного громадянина і свободу всієї країни. Науковий прогноз зобов’язує діяти чітко, праведно і прямо. Як, зрештою, і наша Конституція. А мутний ставок невизначеності зручний, щоб ловити кон’юнктурну рибу, нехтувати Основним Законом і крутити ним, як дишлом. Безпорадність тут часто удавана й лукава. А відмова від мовного планування — свідома. Власне, вона є елементом негласного зустрічного плану — поруч із підступними міфами про давноминуле та єлеєм вічномайбутнього: «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». Таки цікаво, запануємо ми разом з «ними» чи без «них»? І коли саме? Чи роса очі виїсть, поки сонце зійде?

Тема взаємодії мов важлива для обґрунтування концепції державного мовного будівництва, а надто з огляду на потребу відродити до повноцінного буття в Україні її питому мову — основу громадянства. Тема ця болюча, бо деякі примітні риси й можливі наслідки сьогоднішніх мовних контактів на наших теренах дають підстави сумніватися в тому, що мова народу, віддзеркалюючи мінливий світ, сама змінюється відповідно до усталених понять про розвиток як такий. Чи дає собі раду українська мова з напливом іншомовних запозичень? Чи органічні для неї недавні лексичні, граматичні й фонетичні новації? Чи, навпаки, вони спричинюють у ній шкідливі метастази? Чи збагачується мова ними чи, навпаки, в ній самій її витісняє й поступово замінює інша мова? Чи може взагалі мова поповнюватися й розгалужуватися до безмежжя без напруги й розривів у своїй структурі? Що відімре в ній і що погасне в культурі внаслідок іншомовного втручання? Скільки слів під силу знати пересічній людині? І який обсяг лексикону здатна утримувати в активному вжитку людська громада, надто коли вона — багатомовна? Не може ж усе людство чи один народ, хоча б якого рівня цивілізованості він досяг, опанувати всі етномови, а окремий індивід — усі тонкощі навіть не чужої, а своєї, однієї-єдиної рідної мови. Наскільки драматичними є тенденції взаємодії мов? Якою мірою вони об’єктивні й неминучі, чи відповідають суспільним потребам, а коли так, то яким саме й чиїм конкретно?

В Україні мільйони людей розмовляють суржиком, який доволі впевнено усталюється як розпізнавальна ознака спільноти і не вельми зважає на вимоги норми. Під час переписів населення, коли в поняттях і оцінках виникає сум’яття, цьому суржику накидають давні і звичні назви. Назви мов — незмінні, проте й сама норма в кожній мові — плинна, що, зокрема, потверджує естафета підручників. Як бачимо, в мовну ріку не можна увійти двічі, але згодом-перегодом стихія змінює навіть конфігурацію русла. Втім, перекривши ГЕСами течію Дніпра, ми маємо справу зі значно складнішою ситуацією в мовному середовищі. Сказати б по щирості, ми тут лише пасивні свідки — і не весняного паводка могутньої ріки, а замулювання й пересихання її чистих джерел та приток. Тим часом годі сподіватися, що з такими сумлінням та спритністю ми обмежимося роллю свідків на суді історії. Який вирок готує нам майбутнє? Про це неважко здогадатися, пізнавши закони співжиття мов, для чого досить оглянутися в минуле на широку панораму мовних процесів.

Продовження читайте в журналі