Не випадково ж і таке українське видання у США, як «Листи до приятелів», у квітні 1957 року, разом з інформацією про видання роману «Тигролови», в перекладі англійською мовою умістило радісне послання автору-землякові: «Коли призначення еміграції бути речником Духа України перед вільним світом, то Іван Багряний своє завдання виконав. Вітаємо письменника з його успіхом і славою, що є успіхом і славою українського імені в світі».

А цей успіх був справді колосальний. Вважаємо не зайвим нагадати, що, крім англійської мови, твори українського автора в середині минулого століття (за збігом обставин саме тоді, коли заявили про себе й «шістдесятники»), виходили також німецькою, французькою, голландською. І то — накладом 100, 200 тисяч, навіть більше. Загальна кількість трьох накладів роману «Тигролови» тільки англійською мовою становила 1 мільйон примірників! (Не треба бути аж надто проникливим, щоб збагнути, що це, безперечно, вплинуло і на політику кремлівських верховодів, які робили все належне, аби — на противагу тріумфу письменника Івана Багряного за кордоном — виставити в найкращому, тобто прикрашеному світлі досягнення підцензурної української радянської культури взагалі і літератури зокрема. Тому-то й практикувалися у Москві всілякі пропагандистські шоу у вигляді так званих «декад культури і літератури», на які запрошували з союзних республік добірні художні національні колективи та співців радянської епохи, літераторів-орденоносців.

Живучи і працюючи у ФРН, буваючи у США, Канаді, Англії, Бельгії, Франції, Італії, зустрічаючись із політиками, читачами та прихильниками, скрізь і всюди не втомлюючись пропагувати й відстоювати гуманістичні ідеали, а найголовніше — словом і ділом виборюючи незалежність України, Іван Багряний в одному з інтерв’ю 8 липня 1961 року радіостанції «Свобода» сказав: «Те, що кричать про нас більшовики, — це нормально. Інакше вони й не могли б нас назвати. Бо ми — вороги совєтської системи. Ми були з наличкою «ворогів народу» тоді, коли Сталін із нами розправлявся руками Єжова. Ми сиділи по тюрмах. Нас там бито, нас там мордовано під виглядом, що ми вороги народу, з метою нас знищити. А чому? Бо ми були патріотами своєї Батьківщини, вірними синами свого народу лишилися й досі письменники на еміграції. Багато з нас було в тюрмах і концентраційних таборах. Хрущов на 20-му з’їзді партії сказав сам, що то хибна сталінська політика, хоч, правда, він Сталіна не засудив за боротьбу з «буржуазними націоналістами». Отже, багато з нас пройшло тяжкі муки, тяжкий іспит, саме страждаючи за інтереси свого народу, за його волю. Тут, на еміграції, ми цю боротьбу не тільки продовжуємо, а й посилили всіма можливими засобами проти тієї системи. За це нас більшовики ненавидять. Письменники на еміграції не торгують своєю Батьківщиною, її інтересами. Ні. Вони — не запроданці; вони своєю творчістю довели, що збагачують скарбницю не тільки української, а й світової літератури та світових надбань. Прийде час — і кожен на Україні в цьому переконається».

І такий час настав! Буквально напередодні проголошення Державної незалежності України — 1991 року Іванові Багряному, нарешті, віддали належне, удостоївши Державної премії України імені Тараса Шевченка (посмертно). Його твори ввели у шкільну та вузівську програми. Перший ювілей — 85 років з дня народження видатного письменника і громадсько-політичного діяча — широко, з пієтетом відзначили як у столиці — на сцені Державного драматичного театру ім. І. Франка, так і в Харкові, Сумах та в його рідній Охтирці.

Минуло зовсім небагато часу — і круглий, 90-річний ювілей Івана Багряного, було відзначено ще вагоміше — в Національній опері України. До того ж — на державному рівні. (Оргкомітет з підготовки до святкування очолив колишній Президент України Леонід Кравчук). Саме тоді було засновано престижну премію імені Івана Багряного і названо перших її лауреатів, зокрема, Івана Дзюбу, за своїми ідейними переконаннями, безперечно, щирого й самовідданого багряніста.

Продовження читайте в журналі