Розділ VII
ЩЕЗНИК

— Що ж робити? Що його робити? — бурмотів хованець, нервово чухаючи чорне кошлате стегно. — Що ж робити? Ніхто, крім нас... І як усе швидко!.. Либонь, і не здогадуються... А ми тут сидимо... Ніхто ж не знає... Що робити?

Галявина, що на ній по-турецькому розсівся хованець, де-не-де проростала пролісками, і нявка переходила від кущика до кущика, встромлюючи гострого писка просто всередину кожної квітки, ніби хотіла випити весь квітковий аромат. Помалу вона віддалялася від свого супутника у бік ріки, де кущі з набубнявілими бруньками грілися на сонці, і сторонньому спостерігачеві могло здатися, що вона таким чином намагається накивати п’ятами, аби не вислуховувати хованцевих душевних терзань.

Насправді ж нявка міркувала. Міркувалося їй краще на бігу, на льоту, коли ноги наче наздоганяють думку, яка щораз хоче висковзнути, тільки-но з’явилася. Жовтоока нявка, як кицька, оббігла галявину, обнюхала всі до одної квіточки й повернулась до смутного товариша.

— Маю план, — промовила вона вагомо.

Хованець здригнувся і застиг нашорошено.

Нявка зробила коло довкруж нього. Тоді заговорила. Що далі слухав хованець, то смутнішим ставав. Нявка наступала. Він супив волохаті брови й мовчав. У якийсь момент в очах його навіть майнув страх, але хованець швидко притлумив його і стер з обличчя наполохані зморшки. Знав хованець, надто добре знав, що нявчині плани рідко добром кінчаються, але у нього самого в голові було пусто, як у сухому колодязі! Він совався по землі і затято мовчав.

— То йдеш зі мною? — нарешті не витримала нявка його мовчанки.

Капловухий хованець скреготнув зубами, та знехотя підвівся. Товаришка миттєво оцінила ситуацію і, не даючи йому оговтатися, застрибала геть із галявини і за хвилину зникла поміж темними стовбурами старих сосон. Слідком за нею хованець ступив до бору, і сосни зімкнули свої верхівки, зрізаючи сонячні промені. Під важкими чорними лапами тріскали гілочки, а безтілесна нявка неслася десь попереду, майже не торкаючи ногами землі. На сухій брунатній глиці, яка пружно вгиналася під хованцевими незграбними ногами, нявчині пальчики не відбивалися зовсім.

Сосновий бір перетворився у загущений змішаний ліс. Світло гуляло десь у високості, але не могло пробитися крізь щільне шатро гілля. Під ногами земля була вогкою і важкою, і хованцеві здалося, що далі й зовсім почнеться багнюка, і лишень він подумав про це, як п’яти провалилися в зимну трясовину.

— Ох, куди ж ти мене завела? — рикнув він.

— Циць, — приклала нявка палець до вуст, — гляди.

Хованець глянув. За якихось кілька кроків від нього на горбку, який випинався з багнюки, сидів дивний дідок. Сам із лікоть, а сива борода — на сім ліктів. Голова велика, мов розпухла, а сам дрібненький. Дідок насвистував; закотивши ногавиці зашмарованих штанів, він ляпав ногами по воді та з цікавістю спостерігав, як далеко долітають брудні бризки. Хованець прислухався і зрозумів: те, що йому щойно видалося свистом, насправді було наспівуванням.

Ох, ох, в драговині

Я сиджу у трясовині,

Коло мене жаба кумка —

Прикликає свата-кума,

Цвіт багна ясніє рясно,

Низько небо, близько ряска,

Кроки ловить чуйне вухо,

Терпко пахне людським духом.

Ох, ох, пізні гості —

Білі кості...

Хованець нервово заозирався. Безлюдне болото було тихим і наче неживим, навіть жаби, про яких співав дідок, і не думали ще кумкати.

— Це від тебе хатою пахне, подом, людським духом, — глянула на нього нявка знизу вгору.

Хованець здригнувся, уявивши власні обсмоктані й обгризені білі кості.

— Хто це? — прошепотів він.

— Капуш.

— Ага, — мовив хованець і зробив два обережних кроки. Капуш підняв велику голову. Темні пронизливі очі зло зиркнули на двох непроханих гостей.

— Доброго дня, — привіталася нявка.

Хованець кивнув. Капуш невдоволено повів головою, відчув, що його щось не пускає, і маленькою чіпкою ручкою смикнув брудну довгу бороду. Почулося нахабне гиготіння, і хованець побачив, що якась крихітна потвора, яка було вчепилася в сиве волосся капуша, нарешті випустила його й ляпнулася назад у болото. Капуш злісно засичав, потвора ще раз вигулькнула на мить і, примарилося хованцеві, скрутила бородатому дідку велику дулю. Капуш плюнув.

— Ми до вас у невідкладній справі, — суворо повідомила нявка.

Капуш пажерно облизнув тонкі вуста, за якими майнули гостренькі коричневі зуби. О, ці зуби можуть до білого обгризти будь-яку кісточку!

— Ласкаво прошу, сідайте, — аж надто люб’язно запропонував він, ховаючи в бороду хтиву посмішку.

Нявка підібрала білу сорочку й церемонно всілася на горбку навпроти головатого діда. Хованець тупцяв поряд і ніяк не міг знайти собі сухого клаптика землі: ноги він уже замастив до колін, і тепер між пальцями у нього настовбурчилась огидна жорстка солома.

— Ох, яка гарненька дівонька, — солоденько заспівав капуш, простягаючи до нявки кістляві пальці. Він помацав її хазяйновито, але нявка була худореброю, аж прозорою, і дідок невдоволено поплямкав губами і вже готовий був знову плюнути, але якась думка стримала його. Він перевів погляд на хованця. Той набундючився.

— Ти маєш нюх гострий, а очі зіркі, — почала підлабузнюватись нявка до капуша, — носом чуєш, де яка звірина, де яка істота пробігає. Скажи нам, звідки мертвим духом пахне? Опирячим духом?

— Ох, скажу, скажу, — задріботів капуш, — тільки ходи до мене, дівонько, на коліна...

Хованець смикнувся. Нявка ж напрочуд спокійно злізла з горбка, обтрусила сорочку, розмазавши мокру землю по всій пелені, і ступила назустріч дідкові. Той простягнув руки, спритно підхопив її і, всадовивши на коліна, почав лагідно заколисувати, хитренько примружуючи очі.

— Ох, яка у тебе ніжна шийка, — бурмотів капуш, наближаючи зуби до нявчиної тонкої шкіри.

“Просто казковий дідок Ох, — подумав хованець, — заговорить, улестить, а тоді хап! — і затягне до себе під землю. І сидітимеш там тридцять і ще три роки, доки не врятує тебе якась добра душа...”

— Скажи спершу, що твій ніс говорить, — манірно відсторонювалася нявка.

— Ох, які в тебе тендітні плечі, — далі вів своєї капуш.

— Ні, — капризувала нявка, — перше про опирів!

— Ох, які в тебе тонкі ручки, — колисав її капуш, а гострі нігті малювали загадковий малюнок на нявчиній долоні.

— Ні, хочу про опирів! — у нявчиному голосі чулося роздратування малої дитини.

Якби хованець під своєю чорною шерстю міг червоніти, довколишній ліс уже би паленів від пекучого сяєва. Але він міг тільки світити сердито очима й потай шкірити зуби, так і не вирішивши, що йому робити.

— Опирі? — гойдався з боку в бік капуш. — А носик мій каже, що опирями оно звідти тягне, — махнув він сивою бородою.

— Звідки? — одразу пожвавішала нявка.

— А з тартаку! — ще один зліт бороди і ласкавий, медвяний голос: — Ох, які в тебе гарненькі очка...

Нявка спробувала звільнитися, але з обіймів капуша не так легко було випручатися. Хованець відступив на крок і оглянув місцевість. Ондечки лісок, а в ньому тартак, тож якщо він зараз дасть шалабана цьому миршавому дідугану, вирве з його кістлявих рук нявку й побіжить, то коло тартаку опиниться дуже швидко — хвилин за три. Але то лишень у тому разі, якщо десь не гепне у багнюку і їх обох не засмокче болото. А капуш своє діло знає: вмить усі горбки поховає під воду, шукай потім, де його стати на сухе! Ні, план кепський. Прямо треба визнати, нездалий план.

Добре, план номер два. Хованець зміряв дідка з голови до ніг і спинив очі на бороді, яка зміїлася й викручувалася ледь не до самого лісу. Отож, він зараз робить кілька обережних кроків до лісу, хапає капуша за бороду й зав’язує вузлом довкола найближчого стовбура... Хованець позадкував. Капуш підняв голову й зло блимнув очима. Борода підстрибнула й поповзла, обкручуючись довкола горбка, що на ньому сидів дідок. План номер два провалився.

Гаразд, план номер три. Хованець занурив долоні в болото й набрав повні жмені бруду. Якщо він зараз добре ляпне капушеві в зморшкувате личко, та заліпить йому гидкі його очі, а тоді вхопить нявку і чкурне до лісу... Різкий біль, наче від долоні зараз відкрають шмат плоті чиїсь гострі зуби, стрельнув у руку.

— Ох! — скрикнув хованець.

Він відсмикнув руку й утупився в темну долоню. Жодного сліду не проступило на шкірі. Що ж це було?

— Ох-ох-ох! — передражнив його хтось писклявим голосом. Крихітна потвора, підстрибуючи на кривих ніжках, тоненько підсміювалась і дражнила великого незграбного хованця. — Ох-ох-ох! — підспівувала вона.

— Хто ще сказав “ох”? — почув раптом хованець здушений голос. Капуш несамохіть випустив нявку і тепер хижо озирався. — Хто ще сказав “ох”?

Нявка зробила обережний рух і сповзла з дідових колін. Той крутив головою, але луна вже підхопила оте пискляве “ох” і понесла болотом далі, далі, і тепер здавалося, що те “ох” лунає з усіх кутків, з-під кожного куща, з-за кожного горбка. Нявка тихо рушила до лісу. Хованець теж почав відступати. Крок. Іще крок. Гілка тріснула під ногами. Капуш хитнувся й от уже мав обернутися... Одночасно підстрибнувши й розвернувшись до лісу, нявка й хованець вдалися до ганебної втечі.

Продовження в журналі