22 вересня 2002 року в газеті “Голос України” з різкою критикою мовної політики Міністерства освіти і науки був змушений виступити Голова Верховної Ради України Володимир Литвин: “Виразною тенденцією культурного життя в країні є маргіналізація національної культури і мови... Однобічна культурна інфільтрація з північного сходу вийшла далеко за межі нормальних культурних обмінів та співпраці і набрала фактично ознак керованої та цілеспрямованої агресії... Нещодавно Міністерство освіти і науки прийняло, здавалося б, прогресивне рішення про обов’язкове вивчення з другого класу іноземної мови, або російської чи мови національних меншин. Чи є для цього умови? Для введення другої іноземної вони абсолютно відсутні, бо немає кому викладати й “першої”. І не тільки на селі, а й у великих містах також. За даними Міністерства освіти і науки України, на 1 вересня 2002 року в системі загальноосвітніх навчальних закладів залишалося вакантними 950 місць вчителів іноземних мов, хоча дипломи за такою спеціальністю цього ж року отримало 2587 чоловік... Вчителів іноземних мов катастрофічно не вистачає, зате вчителів російської — більш ніж достатньо. Тож зрозуміло, яку другу мову обов’язково вивчатимуть наші школярі з другого класу”.

Наслідком недалекоглядної, а часто й зумисної позиції проросійськи налаштованих владних структур стало замасковане, нерідко відверто брутальне ігнорування навіть того недосконалого, збудованого на компромісах Закону “Про мови в Українській РСР”, прийнятого 28 жовтня 1989 року. В умовах функціонування формально проголошеної незалежної Української держави постали численні бар’єри на шляху повнокровного україномовного потоку. Кілька років тому 51 народний депутат навіть був змушений зробити конституційне подання про офіційне тлумачення положення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних установах України. Конституційний суд України (справа про застосування української мови №1-6/99) 14 грудня 1999 року витлумачив відповідне положення.

Тим часом 7 березня 2005 року Державний секретар України Олександр Зінченко надіслав Прем’єр-міністрові Юлії Тимошенко копії оприлюднених під час виборчої кампанії проектів указів із проханням розглянути та “внести в установленому порядку пропозиції, передбачивши, зокрема, конкретизацію та узгодження відповідних заходів, можливі строки їх виконання”. Серед згаданих є й документ під назвою “Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей в Україні”. Але ж відповідно до рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99, яке “є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим”, “Положення частини першої статті 10 Конституції України... треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України... Поряд із державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади... можуть використовуватися російська та інші мови інших національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України”.

Як бачимо, проект президентського указу є неконституційним, а тому не може бути нормативно-правовим актом України. Тим не менше сьогодні на розгляді Верховної Ради перебувають 12 законопроектів, що стосуються статуту української та російської мов в Україні. З них, на думку народного депутата України Павла Мовчана, лише 10 є конституційними.

...

Оскільки держава становить історичний етап (але аж ніяк не постійну якість) організації суспільства, вона є службовою частиною. Таким чином, службова частина не може керувати, оцінювати, забороняти, заохочувати інтелектуальне сприйняття Реальності загалом-суспільством і культурою зокрема — культура є вищою категорією діяльності людини, ніж держава. Не держава повинна вказувати культурі, що і як робити, а культура — державі, оскільки вона є вищою категорією інтелектуального сприйняття Реальності.

Національно-культурна ідея тісно пов’язана з проблемою культурної ідентичності українського суспільства. Кожна культура формує свій, особливий соціум, свою форму соціально-культурного спілкування. Недаремно історія засвідчує: тоталітарні системи проводять репресивну селекцію духовно-інтелектуальних сил народу, руйнують особистість, деформуючи норми й ідеали національних культур. І щоб визріли умови для національної та духовної самоідентифікації нашого народу, потрібен комплекс державних заходів для створення повноцінного соціокультурного середовища. При цьому держава в організації суспільства повинна залишатися службовою частиною щодо культури.

Проблема розширення сфери вжитку державної мови в Україні пов’язана, крім усього, з істотною обставиною — тотальною інформатизацією суспільства, глобалізацією ринкових відносин у масштабах планети. В цих умовах, зрозуміло, перед українською мовою постали й інші (значно складніші) завдання: крім укорінення її на побутовому рівні, вона має перетворитись на ефективний інструмент ЗМІ, видавництв, письменників і журналістів, стати реальним (не віртуальним) посередником у спілкуванні з персональним комп’ютером, незамінним засобом у виробництві та наукових досліджень. Тому держава повинна б повсякчасно турбуватися щодо належного розв’язання цієї проблеми. На жаль, далі декларацій, протестів окремих представніків наукової громадськості справа не рухається.

Свого часу уряд Віктора Ющенка підготував проект постанови Кабміну “Про додаткові заходи по розширенню функціонування української мови як державної”. Передбачалась “дерусифікація різних сфер життєдіяльності”. З відомих причин реалізувати уповні зазначену постанову не вдалося. Тому не може не викликати здивування нинішня позиція президента В. Ющенка щодо справедливого розв’язання мовного питання в Україні. Вона розпливчаста, половинчаста — такий висновок можна було зробити з двогодинного інтерв’ю у прямому ефірі на трьох загальнонаціональних телеканалах 12 травня 2005 року. Президент не знайшов за можливе продемонструвати принципову позицію в обстоюванні конституційних прав української мови як мови державної. Саме така хисткість президента в такому надзвичайної ваги питанні, очевидно, уможливила появу проекту указу про обов’язкове знання російської мови українськими держслужбовцями. І це при тому, що вони, чиновники, не володіють достатньою мірою державною мовою (часто демонстративно не бажають розмовляти українською). Крім того, В. Ющенко наголосив, що “ми будемо проти запровадження будь-яких пільг до українськомовних видавців”.

“… безсумнівна фактична двомовність України не є природним етнічно-суспільним явищем, як, до прикладу, чотиримовність Швейцарії тощо. Це — наслідок понад трьохсотлітнього імперсько-російського терору щодо самої мови (...) і щодо її носіїв. (...) Цей загарбник і досі живе імперською ідеологією і цілком справедливо й розумно трактує мовну політику як один із найсуттєвіших складників своєї зовнішньої політики із геостратегічним засягом щодо країн колишнього СССР”.

Хто перешкоджає скористатися позитивним досвідом мовних уроків Франції? Навіть росіяни відзначають їх ефективність: “Иностранные языки (в первую очередь, английский) здесь очень дозированы. Сразу угадывается и экономический, и политический расчёт. Жёстко отслеживается употребление в официальной письменной речи иностранных заимствований, ограничено число передач и фильмов иностранного производства на ТВ, — стало быть, шире открыта дорога своему искусству и деньги французов пополняют казну Франции. Браво! Всё очень цивилизованно и демократично!” .

Проблема національної мови в національній державі одна з найважливіших. Бо мова “не тільки засіб спілкування, вона — генетичний код розвитку суспільства, психології нації, її науки й культури, в ній спресований історичний досвід багатьох поколінь”.

Врешті-решт влада має зрозуміти, що “… державна мова потрібна державі як робочий механізм, а іще конкретніше — як комунікаційний засіб всередині державної машини. Без нього не буде держави. (…) У багатонаціональній державі державна мова потрібна для міжнаціонального спілкування її народів між собою. (…) вся інформація, призначена для загальнонаціонального розповсюдження, повинна мати повний переклад державною мовою. (…) Державна мова виконує функцію державного кордону. І функція ця стосується передусім інформаційного простору. (…) У багатонаціональній країні державна мова виконує функцію консолідації народу країни. (…)

Державна мова, шановні друзі, — це інструмент держави, який покликаний виконувати наступні функції: функцію державного управління; функцію міжнаціонального спілкування; функцію загального інформаційного еквівалента; функцію державного кордону в інформаційному просторі; функцію об’єднання народу країни. І без цього інструменту держава існувати не може. А отже, будь-яке зазіхання на державну мову є фактично зазіханням на державний суверенітет ”.

Якщо В. Ющенко та український уряд цього не розуміють — це одне. Якщо ж розуміють, але не хочуть (не можуть?) переламати ситуацію, то це вже щось інше. Під час президентських виборів 2004 року опозиційні сили підкреслено демонстрували свою толерантність до російськомовного населення України (в більшості своїй зрусифікованих українців). Безумовно, що напрочуд складна і далеко не однозначна політична ситуація вимагала різноманітних тактичних ходів. Але чи не задалеко зайшли політики у своїх передвиборних обіцянках? Чи можна говорити про демократичність Української держави, якщо мовне право титульної нації по суті уневажнене? Бо навіть відомий російський політик Ірина Хакамада переконана, що “другой официальный русский язык в Украине вводить не стоит, чтоб не притеснять национальное достоинство украинцев” .

Висновок однозначний: державна мова потребує державного захисту. Безкомпромісність Юрія Андруховича (“Боротися за зміну правопису чи відразу за зміну влади?”) цілком зрозуміла. Отже, йдеться про політичну волю уряду, політичну волю Президента, яку необхідно виявити при розв’язанні мовної проблеми. Влада повинна визнати рацію академіка Миколи Жулинського, який 1999 року задекларував: “Без єдиної державної мови не буде України”.

Повна версія статті в журналі