— Пане Петре, Голлівуд лежить в іншому кінці Америки, але сьогодні Ви тут, разом з нами, у Чикаго. Що привело Вас до столиці Середнього Заходу?

— Я познайомився з Віктором Ющенком, коли він працював на посаді прем’єра. Згодом ми декілька разів зустрічалися, і майбутній Президент запросив мене до себе на дачу. Там я мав можливість по-справжньому оцінити його духовний світ та відчути його неймовірну закоханість у світ мистецтва. Колекції мистецьких творів Віктора Ющенка можна позаздрити (зрештою, він сам гарно малює), я ніби потрапив у музей. Треба відзначити витончений смак господаря та його дружини. Там я не побачив жодної речі, яка б гармонійно не вписувалася у домашній інтер’єр. Під час цих зустрічей ми обговорювали багато цікавих проектів і спільних задумів, тож спорідненість духу завжди притягала до цієї людини, що має надзвичайно велику харизму. З ним дуже легко спілкуватися як фахівцям, так і простим людям. А Сполучені Штати Америки хоча й видаються дуже великими, однак у час надзвукових швидкостей відстані стають значно коротшими, тому я вважав за свій обов’язок побувати на зустрічі з Президентом, тим паче, що його дружина походить з Чикаго. І мені хотілося відчути святково-піднесений настрій, який панував того вечора у залах Palmer House.

— Користуючись нагодою, хочу поговорити з Вами про те, що Вам близьке за родом діяльності. Нещодавно Ви зустрічалися з провідними кінематографістами України. Не є секретом, що українське кіно перебуває в жалюгідному фінансовому та матеріально-технічному стані, попри всі здобутки і нагороди наших митців. Про що йшлося на цій зустрічі?

— Безперечно, українське кіно треба цілком відбудовувати, і новий український уряд починає це робити. Ми всі сподіваємося побачити нове лице української кіноіндустрії, і я вірю, що українське кіно стане частиною світового. На цій зустрічі багато говорилося про те, що держава не може стояти осторонь проблем культури та мистецтва, і кінематографії зокрема. Якщо так станеться (а саме так і повинно статися, якщо ми хочемо називати себе цивілізованою нацією, яка дала світові Олександра Довженка, Сергія Бондарчука, Івана Миколайчука та багатьох-багатьох інших визначних майстрів великого екрану), то все, що ми задумали, буде реалізовано, і українське кіно продукуватиме шедеври незгірш, ніж це роблять в Італії, Франції чи Голлівуді.

— Останнім часом багато розмов точиться навколо кінопроекту “Тарас Бульба”. Виявив бажання взяти в ньому участь такий відомий актор, як Жерар Депард’є, цей проект підтримує і Президент України Віктор Ющенко. Яка Ваша думка з цього приводу?

— Тарас Бульба — складне питання. Це дуже цікавий сюжет, але одночасно і дуже великий кінопроект, що потребуватиме чималих коштів на його реалізацію, бюджет фільму матиме справді голлівудський розмах, приблизно 60 — 75 мільйонів доларів. І реально зважуючи всі обставини, я не бачу можливості, щоб такий бюджет міг скластися упродовж декількох тижнів чи навіть місяців. Це надзвичайно серйозна розробка, яка може забрати кілька років на підготовку і вимагатиме концентрації зусиль багатьох зацікавлених сторін. Тут не обійдеться без залучення до співпраці якоїсь солідної американської кіностудії та відомих кінопродюсерів сучасності. Але поряд з тим, є багато цікавих і менш коштовних проектів.

— Чи можете вже назвати хоч би деякі з них?

— Насамперед, уже згаданий Президентом проект фільму про бандуристів. Що ж стосується фільму “Тарас Бульба”, то він уже був зроблений понад сорок років тому. Новий мав би бути оригінальним, не гіршим від того, який був створений кінокомпанією Metro Goldwуn Mayer майже півстоліття тому.

— Яка Ваша думка про залучення славнозвісного режисера і продюсера Мела Гібсона до постановки фільму про український геноцид тридцятих років?

— Мелу Гібсону пропонують, напевно, по двісті — триста проектів щодня. На сьогодні його ім’я є найбільш популярним у світі кіно, тож не дивно, що кожен хоче його залучити до свого проекту. Однак я поки що не бачу його зацікавлення жодним українським проектом. Це зрозуміло, адже тепер він постійно на видноті і якщо братиметься за якийсь фільм, то це має бути щось знакове. “Сірятини” йому не пробачать ні кінокритики, ані, насамперед, глядачі. Сьогодні Мел Гібсон не виявляє якихось ознак зацікавлення українською тематикою. Він сказав, що розуміє історію українського Голодомору, але це зовсім не значить, що він готовий знімати про цю трагедію ХХ століття фільм.

— Треба розуміти, що він би взявся за зйомки такого фільму лише у разі якогось надзвичайно цікавого сценарію, зіркового складу акторів або ж якщо фільм мав би великий резонанс у світі кіно?

— Безперечно. Такий проект до того ж мусив би мати солідну фінансову підтримку, адже майстри світового кіно не звикли братися за проекти, що не підкріплені фінансами, а такого фільму коштом одного — двох мільйонів доларів не зробиш. Ті, хто хоч трохи попрацював у Голлівуді, знають його вимоги і усвідомлюють, що тут треба жити і знімати за його законами, а не так, як думають на Хрещатику. Мел Гібсон сьогодні може робити те, що йому подобається. Він найкращий, і за ним право вибору. Всі хочуть мати його: сценаристи, кіноактори, лідери держав. Але їх багато, а Мел Гібсон — один! Я кажу це для того, щоб ми не “зациклювалися” на його імені. Якщо у нас буде гарний сценарій і необхідні кошти, то добрих режисерів у світі є багато, й серед них знайдуться такі, яких ця тема зацікавить і вони з готовністю візьмуться за проект. Зрештою, на цій темі, створивши шедевр, теж можна ввійти в історію світового кіномистецтва.

— Що повинен зробити український кінематограф, щоб вибратися з “творчої ями”?

— Насамперед необхідно відбудувати українську кіноіндустрію, щоб вона майоріла прапором на світовому рівні, а не була маленькою шматинкою російської кіно- та телеіндустрії, так як сьогодні. Те, що робиться на кіностудії імені Довженка, призначене для обслуговування навіть не кіноіндустрії Росії, а для задоволення потреб російського телебачення. Це взагалі не кіно, це не праця для держави, а якийсь покруч, дивлячись на який, стає соромно за державу. Але я хочу, щоб мене правильно зрозуміли — все це тимчасове явище. При належному державному підході до кіноіндустрії все з часом прийде. І Україна на повен голос заявить про себе на світовій кіноарені.

— Хто, на Вашу думку, мав би сьогодні очолити українську спілку кінематографістів?

— Фахівці (сміється). Фахівці, які зможуть втримати цей процес у правильному руслі, а незабаром наспіє талановита молодь, яка вже активно про себе заявляє на міжнародних фестивалях, і тоді поєднання життєвого досвіду та молодечого запалу зможе перевернути гори.

— Що ще перешкоджає розвитку українського кінематографа?

— Ми повинні збагнути просту істину, що кіно та телебачення — цілковито різні речі. Дехто помилково стверджує, що телебачення — то підготовка до кіно. Це — нісенітниці. Кіно є кіно, а телебачення є телебаченням. Його треба відірвати від кіно, бо воно заважає його розвитку. Це і цілком інша фінансова динаміка, інша техніка, це зовсім інший світ. Це так, якби порівнювати наших менших друзів — кота і собаку. Вони чотириногі, живуть разом з людьми, але кожен належить до іншого виду свійських тварин.

— Ви очолюєте Асоціацію українських кінематографістів “Тризуб”у Голлівуді. Якими проектами зараз займається очолювана Вами асоціація?

— Ми розглядаємо різноманітні проекти, але конкретно ще не вирішили, на який будемо робити ставку. Серед них є і українські, але хочемо реалізувати їх як українсько-американську продукцію. Нас цікавлять проекти, які будуть “ходовими”, передусім на світовому ринку. Такі проекти мають бути, пасамперед, англомовними, тоді ми легко з ними зможемо виходити у світовий кінопрокат. Такий фільм повинен бути зробленим у стилі Голлівуду, тоді на ньому можна буде заробляти й відповідні гроші, а акторів, сценаристів, режисерів та продюсерів висувати на найвищі мистецькі номінації.

— І такі фільми варто робити незважаючи на те, чи буде там українська тематика?

— Звичайно, адже не всі фільми, зроблені в Голлівуді, пов’язані з американською тематикою, але, ставши шедеврами, вони приносять славу всім без винятку, незважаючи на походження акторів чи режисерів та прив’язку до національної тематики. Якщо з двадцяти кінофільмів (для прикладу) лише два — три матимуть українську тематику, але підуть у світовий прокат, то вони зроблять більшу справу для держави, ніж вся Верховна Рада України.

— Чи за ті півроку, що минули від президентських виборів в Україні, зайшли якісь зміни у Голлівуді у ставленні до нашої держави?

— Зміни сталися разючі. До українського кінематографа почали ставитися дуже позитивно, хоч про українське кіно тут майже нічого не знають, тому що його ще не бачили. Великою помилкою було послати минулого року фільм “Водій для Віри” до Кіноакадемії “Оскара”, бо це було російське кіно. Академія відкинула цей фільм. Таким чином, Україна втратила цілий рік на світовій кіносцені як країна-виробник кінопродукції. Але маймо надію, що цього року до оскарівської номінації буде представлений справді український фільм. У Голлівуді дуже симпатизували Помаранчевій революції, всі захоплюються Віктором Ющенком, знають, що його дружина походить з Чикаго. Завдяки подіям, що пов’язані з президентськими виборами, Україна стала дуже популярною у світі кіноіндустрії, ми завоювали серце Голлівуду, і це необхідно використати у правильному руслі для розвитку українського кінематографа. Зараз ми над цим інтенсивно працюємо.

— Юрій Іллєнко — визнаний не лише в Україні майстер кіно. Однак у діаспорі його останній фільм “Молитва за гетьмана” був сприйнятий дуже стримано, і думки щодо цього художнього кінотвору розділилися: одні перебувають у захваті і вважають фільм шедевром, інші ж — в розгубленості, адже побачене на екрані не збігається з тими стереотипами, які в їхній свідомості міцно зафіксовані ще з часів дитинства чи молодих років. Ваша думка з цього приводу?

— Юрій Іллєнко — відомий режисер, сценарист та оператор в національному кінематографі. За його плечима великий творчий досвід. Це надзвичайно талановитий митець і справжній майстер українського кіно, і я не погоджуюся з тими людьми, які сьогодні його критикують. Даймо історії все розставити на свої місця, хай час покаже, хто мав більшу рацію: Іллєнко чи його опоненти. Але я абсолютно переконаний, що Юрій Іллєнко зробить ще не один фільм, а сьогоднішні його критики будуть стоячи аплодувати йому і скажуть: “Це — праця генія!” Він надзвичайно сильна і талановита людина. Тому я вважаю великою помилкою тих, хто його так агресивно сьогодні атакує. Вони або цілком не розуміються на кіномистецтві, або ж перебувають у полоні дрімучих стереотипів. Юрій Іллєнко ніколи не знімав кон’юнктурного кіно. Він є людиною філософського складу розуму і завжди відрізняв зерно від полови.

— Я цілком з Вами погоджуюся. Юрія Іллєнка не можна запідозрити у колабораціонізмі з будь-якими режимами: брежнєвським, кравчуківським чи кучмівським. Він більше не знімав, ніж знімав, а те, що було відзняте, роками, а то й десятками років припадало порохом на полицях кіностудій. Цей чоловік не лукавив, тому його й тримали “в холодному тілі”, адже знали, що коли він знімає кіно, то воно — справжнє, правдиве, а правду зазвичай гірко та неприємно чути. Серія статей з проблем українського кіно, які він написав останнім часом, засвідчує його велике патріотичне серце та бажання якомога більше зробити для української нації саме за посередництвом кінематографа.

— Звичайно, Іллєнкові не завжди вдавалося зробити все так, як він хотів, але якщо повернутися до історії, то навіть найбільшим майстрам не завжди вдавалося все зробити так, як вони собі уявляли. Але безперечним є те, що Іллєнко дуже багато зробив, навіть в тих умовах, коли йому більше забороняли, ніж дозволяли. А фільм “Молитва за гетьмана” з часом сприйматиметься як шедевр світового кіномистецтва.

Показана на екрані правда про російського самодержця-тирана Петра Першого має велику силу. А сам факт, що кінострічка заборонена для показу у нашого північного сусіда, є дуже промовистим: не хоче Росія позбуватися старих, віками утверджених та зафіксованих у свідомості обивателя стереотипів про доброго батюшку-царя, “собіратєля зємєль русскіх”. Ми ж, а тим паче наші діти та внуки, маємо знати правду про кривавого різника та ката українського народу. І подобається це комусь чи ні — ми повинні засобами кінематографа цю правду говорити вголос, щоб світ про неї все більше дізнавався.

— Іллєнко зробив велику справу, знявши фільм про Івана Мазепу, тому варто дати історії трохи часу і можливість подумати над цим кінотвором, а не робити поспішні висновки.

— Немає пророків у своїй Вітчизні, і часто все велике пізнається здалеку.

Скажіть, будьте ласкаві, а хто розумів Ван Гога, Модільяні, Гогена, чи багатьох інших визначних майстрів серед їхніх сучасників? Потрібен був час, щоб осягнути цих геніїв. Подібне стосується і Юрія Іллєнка — потрібен час, щоб осягнути ним створене. А також час, щоб Іллєнко створив ще декілька фільмів, у нових умовах, та зміг вповні розкрити свій непересічний талант. І лише після цього можна буде розпочинати дискусії навколо його особи.

— Пане Петре, минуло майже два роки відтоді, як Ви виступали у містечку Блумінгдейлі, в околицях Чикаго на вшануванні пам’яті жертв українського геноциду 1932 — 1933 років. Ваша промова тоді запала у серце сотням присутніх на жалобному мітингу. Старожили навіть казали, що за останні 25 — 30 років вони не чули більш гострого та патріотичного виступу. Які Ваші подальші плани, чи й надалі будете озвучувати тему геноциду?

— Це обов’язок кожного українця. Та найголовніше, щоб цим перейнялася молода генерація. Ми не закликаємо до помсти над катами українського народу, але правда повинна звучати і передаватися з покоління в покоління, щоб подібна трагедія більше не повторилася у світовій історії. Це наше першочергове завдання. Ми повинні працювати над тим, щоб ця жахлива трагедія не стерлася з нашої генетичної пам’яті. Світ має знати про геноцид української нації у тридцятих роках минулого століття, як він знає про винищення вірмен, курдів чи камбоджійців. І чим швидше він це усвідомить, тим більше шансів, що подібне ніколи не повториться у жодному куточку планети Земля. І над цим нам всім треба ще багато працювати. Обов’язком кожного з нас повинно стати поширення правди про наше минуле серед сучасників і зберегти її для майбутніх поколінь

— Дякую Вам, пане Петре, за розмову і сподіваюся, що все Вами задумане буде в недалекому майбутньому реалізоване, і ми про це дізнаємося у наших наступних зустрічах.

Розмову вів Володимир ПАВЕЛЧАК,
головний редактор часопису “Час і події” (США)