З цих засадничих для демократії положень випливає, що всі представники роду людського терплять у разі порушення їхніх основних прав; що “ранжувати” подібні ситуації (в юридичному, історичному, етичному чи будь-якому іншому сенсі) можливо хіба що за кількістю та вагою допущених порушень; що, зрештою, homo ethicus не може, переймаючись стражданнями одних людських спільнот, одночасно ігнорувати страждання інших (або, скажемо, страждання іншого типу) з мотивів особистої заангажованості чи зацікавлення. Однак історія великих трагедій ХХ ст. перейнята саме “селективним” їх сприйняттям. Приміром, повоєнний Токійський трибунал засудив ватажків японської вояччини за злочини проти європейців та американців, тоді як набагато численніші насильства проти корінних мешканців Східної та Південної Азії були згадані лише побіжно. За часів “холодної війни” західні вболівальники прав людини в СРСР оминали увагою народи Поволжя чи Північного Кавказу, концентруючи її натомість на становищі євреїв, прибалтів, кримських татар і ще декількох зі 150 поневолених Москвою етносів. Сьогодні “борці з тероризмом” усіляко відхрещуються від розмов про долю невинних жертв антитерористичних операцій, хоча з погляду жертв і NATO-вські, й давніші гітлерівські бомбардування Югославії здаються абсолютно ідентичними... Продовжує існувати, на жаль, велика розбіжність між фактами “фізичними”, історичними (себто визнаними більшістю істориків), юридично доведеними й, зрештою, тими, що формують масову свідомість та спонукають до дій політиків, адміністраторів і фахівців. Наші минуле й сучасність рясніють, сказати б, непрочитаними драмами й трагедіями.

Українська трагедія 90-х років минулого століття — одна з таких непрочитаних. (Як на те пішло — й незавершених теж, але задля комплексного й по змозі незаангажованого сприйняття мусимо бодай штучними хронологічними рамками дистанціюватися від неї). Її видимі свідчення щільним кільцем оточують кожного українця чи прибульця в Україні — руїни знерухомілих підприємств, порослі бур’янами лани, вирубані ліси, спорожнілі оселі, “блошині ринки”, натовпи жебраків... Пересічний громадянин почувається об’єктом найжорстокіших за останні півстоліття репресій. Зневажено його фах і кваліфікацію, позбавлено праці й заробітку, неперервних зазіхань зазнає худий гаманець, а будь-які спроби економічної самодіяльності немилосердно караються. Пішли з димом майже всі соціальні гарантії; пенсіонери, інваліди, багатодітні матері, “ветерани” житлових черг , “афганці” й чорнобильці несподівано виявляють, що в цій державі їм “ніхто нічого не винен”. Державні репресії дедалі активніше доповнює “приватна ініціатива” — корупція, рекет, експлуатація, шахрайство, криміналізація багатьох сфер економіки та громадського життя. Обман і брехня стали нормами суспільної моралі. Зруйновано вітчизняну культуру, замість неї громадянам агресивно нав’язуються цілком чужі й неприйнятні для них духовні цінності... Це неминуча “плата за реформи”.

Жахають і зворохоблюють уяву статистичні виміри української трагедії. Так, за період між двома переписами населення України скоротилося на 3,5 млн. осіб, що еквівалентне зникненню з її карти цілого Поділля! Від решти слід відняти ще близько 6,5 млн. емігрантів-заробітчан — це теж людські втрати, великою мірою незворотні. (Історична довідка: за кілька століть работоргівлі на Американський континент було завезено близько 10 млн. темношкірих невільників...) Смертність зросла в 9,3 раза паралельно з катастрофічним (у 1,5 раза) падінням народжуваності. Чоловіки стали жити пересічно на 16, а жінки — на 13 років менше, ніж за “клятих совітів”. ВВП скоротився разюче, цілі галузі національної господарки фактично припинили своє існування (виробництво продукції електроніки, приміром, зменшилося в 100 разів!), причому жодної нової порослі на цих згарищах наразі не видно...

Цифри й факти не лишають, здавалося б, жодної лазівки для двозначностей, кривотлумачень, спроб брати під сумнів самий факт трагедії та її масштаби. Як же сприймає цю ситуацію свідома частина українського загалу? Воістину, в сфері сприйняття та осмислення подибуємо ще страшнішу фантасмагорію, ніж у царинах демографії чи економіки.

“Я сказав, — описує одну зі своїх розмов д.м.н. О. Голяченко, — що 2,5 млн. вимерлих і 6,5 млн. емігрантів — це поганий результат першого десятиріччя незалежності. На це мені рухівці відповіли, що 2,5 млн. вимерлих — природня річ, їм прийшла пора вмирати, а 6,5 млн. емігрантів — це добре, бо й за Австро-Угорщини й Польщі нарід їздив заробляти гроші, щоб прикупити додаткові морги поля”... Під час війни та голодомору теж знаходилися люди із зашореною свідомістю чи просто циніки, які вбачали в тих жахливих подіях явища буденні або навіть і позитивні. Але масштаби теперішнього цинізму!.. Мені самому доводилося чути від поважного банкіра сентенції про корисність масового заробітчанства. (Світова економіка, дійсно, знає приклади застосування вчорашніми “гастарбайтерами” здобутих “за бугром” знань та зароблених грошей для успішної розбудови бізнесу на батьківщині. Ось тільки чи часто трапляється щось подібне в Україні? — це питання мого бізнесового співрозмовника, вочевидь, не дуже цікавило...) Доводилося читати у виданнях із претензіями на аналітичність, що українські безробітні — просто люди, які не вміють чи не бажають працювати кваліфіковано й продуктивно. (Так мало би бути за законами ринку, але чи працюють ці закони на вітчизняному ґрунті — над тим шановні “аналітики” воліють не замислюватися). В останньому елекційному сезоні грандіозний проект “Команда озимого покоління” обрав своїм ідеологічним брендом пропаганду успіху та “успішних людей”, у сьогоднішній Україні не більш доречну, ніж, приміром, за колючими дротами ГУЛАГу. (Нагадаємо, що там “успішних людей” називали паханами — але це так, до слова)...

Другою стороною української трагедії 90-х є її антиадекватне сприйняття вітчизняними політиками, бізнесовцями, інтелектуалами. (Феномен, до речі, далеко не унікальний в українській історії — але наразі втримаємося від історичних ремінісценцій і спробуємо залишатися в рамках сучасної тематики). Ці люди щодня ходять вулицями наших міст, спілкуються з посполитими, не раз провідують батьків на селах і т.п., однак ідеологізовані стереотипи мають над їх свідомістю мабуть більшу владу, ніж свідчення власних очей та вух. Якою ж бачать тоді українську дійсність звіддаля, із західного “прекрасного далека”? “В Україні випадки голодної смерті поодинокі, — переконаний, приміром, магістр міжнародних відносин М. Михайленко (Будапешт), — загалом таке буває тому, що родичі на тиждень забули про бабусю або якийсь інфантильний чолов’яга вважав за краще померти, аніж піти помити чиюсь машину”. Знаний правозахисник С. Глузман стверджує тим часом, що лише в 1998 р. в Україні від голоду або спричинених ним хвороб померли 6000 чоловік. Враховуючи типову “ретельність” розслідування смертних випадків у нашій державі, “надійність” та “доступність” відповідної інформації, ми сміливо можемо збільшити наведену цифру щонайменше втричі, аби наблизитися до скільки-небудь реального показника голодової смертності. “Які ж забудькуваті, які інфантильні ці українці!” — так і хочеться вигукнути за М. Михайленком.

Пригадується, на самому початку 90-х років один літературознавець спробував дослідити (здається, в “Літературній Україні”), які сліди полишив Великий Голодомор в сучасній йому “українській радянській” літературі. На диво, сліди вдалося-таки відшукати, хоча правдивого уявлення про масштаби та справжні причини трагедії вони, ясна річ, не дають. Натомість постишеви й кагановичі демократичної доби можуть спати цілком спокійно — новітня українська література принаймні у своїх “вершинних досягненнях” не містить і натякових свідчень народних страждань. Ось, приміром, скандальне “Польове дослідження українського сексу”, гучно розрекламована “Перверзія”, розвідки про гомосексуальні нахили вітчизняних класиків, безсоромно оголюване “Те, що на споді”... “На вибір”, маємо ще “чорнуху”, містику, нео-, пост- та різні інші модернізми й просто ...ізми. Тільки гіркої правди нашого сьогодення ми тут майже не стрінемо. Доля сучасного українського робітника, службовця, селянина, безробітного, пенсіонера не стає предметом художнього аналізу, а реальні культурні запити цих верств населення — орієнтирами для публіцистів та митців.

А що знає про українську трагедію довколишній світ? Чорнобиль, справа Лазаренка, “касетний” скандал, “Кольчуги”... Ці інформаційні бренди знижують рейтинг України, однак мало сприяють розумінню ситуації всередині українського суспільства. Відтак до багатьох жахливих сторінок української минувшини на наших очах додається ще одна — й теж вчасно не прочитана! Тому мусимо, відкинувши облудні стереотипи “розбудови держави”, “ринково-демократичних перетворень”, “повернення в Європу” тощо назвати перше десятиліття незалежності десятиліттям національної трагедії — бо передовсім у трагедії полягав сенс того, що пережила основна маса українців протягом тих років.

Що таке “народ”? Самозрозуміле на рівні “клюмби”, це поняття стає напрочуд неоднозначним у світлі соціології, політології, етнографії. “Народовці” франкової доби принаймні бачили наочний образ “народу”, — в особі селянина у вишиванці чи пролетаря в засмальцьованій блузі, — але в постіндустріальному суспільстві з його розмаєм фахів, соціальних статусів, орієнтацій та ідентичностей колишня однорідність народної маси канула в Лету. Що мають спільного між собою “стогривнева” посудниця й “крутий” бізнесовець, донецький шахтар і карпатський вівчар, сестра-служебниця й валютна повія, звихнутий на інтернеті тінейджер і сивочолий ветеран УПА?.. Спробуй-но знайти спільний знаменник усіх цих соціальних типів та людських постав!

Тим не менш подальшу мову вестимемо саме про “український народ”. Означення цього складного поняття спробуємо дати “від супротивного”: адже є “народ” — і є “еліта”. Останню прийнято поділяти на “загальнонаціональну” (переважно співпадає зі столичною) та регіональні; на адміністративну, бізнесову, інтелектуальну, кримінальну та інші фахові верстви; на власне еліту, контр- та антиеліту тощо. Попри виявлену таким чином численність еліт, щонайменше 95% українців до жодної з них не належать. Вони не засідають у владних кабінетах, не колекціонують “іномарки”, не “світяться” в медіа-просторі, не “замовляють” конкурентів, не роблять наукові відкриття, не пишуть бестселлери, не... не... не... Поза більш-менш вузьким колом своєї родини та особистих знайомих ці люди не мають істотних впливів та підтримки й не спроможні мобілізовувати скільки-небудь значні ресурси. Сукупність саме таких громадян України ми й називатимемо далі українським народом. Ясна річ, подібне визначення годі вважати універсальним — еліта адже теж не “висить у повітрі” й у багатьох відношеннях є від свого народу невіддільною. Надто наша, українська еліта, що серед неї зникомо малою є частка елітаріїв з походження. Ми однак ставимо за мету показати, що драматичні випробування українства в 90-х роках мали діаметрально протилежні наслідки для еліт і “нееліти” й що, власне, лейтмотивом та рушійною силою національної трагедії є невпинне поглиблення цієї протилежності

Наприкінці епохи “застою” ситуація в Україні виглядала доволі неоднозначною. Народ був невдоволений безвідповідальністю та лицемірством влади, “тіньовізацією” товарних потоків (або, попросту кажучи: чергами та дефіцитами), наростанням соціально-економічних диспропорцій. Люди відчували, що вони живуть гірше, ніж на те заслуговують і ніж мусили б жити на такій багатій землі, як українська... З другого боку, в країні було створено величезний матеріально-технічний та культурно-освітній потенціал, який, попри очевидну неефективність командно-адміністративної системи, дозволив значно підвищити добробут громадян. Українці наїдалися досита, незле вдягалися та обставляли оселі, без проблем здобували освіту аж до вищої й т.д. Кожний мав певні соціально-економічні гарантії й майже кожний — деякий простір для подальшого зміцнення свого добробуту та бодай мізерного кар’єрного зростання. На тлі ситуації в розвинених країнах Заходу, впадали в очі скромність та відносний характер цих досягнень (грошова маса, приміром, не мала достатнього товарного покриття, до того ж якість багатьох товарів не витримувала жодної критики). Однак мало хто з тодішніх українців бував на Заході — зате своє голодне, босе та безправне минуле люди пам’ятали незле й саме з ним, а не з малознаним Заходом зазвичай порівнювали сьогодення.

Всупереч жорстокій цензурі й тоталітарногму свавіллю, духовний ландшафт аж ніяк не виглядав пустельним. Величезні сили та ресурси були задіяні в царині науки й техніки. (Приміром, рівень винахідницької активності у СРСР майже дорівнював американському). Люди охоче купували книжки, передплачували газети та журнали, відвідували кінотеатри, вистави, концерти. Народ мав свої улюблені літературні твори, пісні, кінофільми, своїх, воістину народних авторів та митців, популярних не завдяки “розкрутці”, а нераз і всупереч офіційному замовчуванню. Попри всі старання ідеологічних євнухів, існувала доволі обширна сфера контркультури — “самвидав”, авторська пісня, мистецтво андерграунду тощо. Стало відтворювався феномен вітчизняної інтелігенції, відмінної від західних “інтелектуалів” своїм специфічним статусом — потенційної опозиції засадничо антиінтелектуальному режимові.

Відомо, що за умов тоталітаризму та в перші роки по його скасуванні принципово неможливо буває з’ясувати “правдиву думку” громадян з тих чи інших питань — будь-які референдуми, голосування чи опитування нехибно дають результати, бажані для чинної влади... Маємо тим не менш підстави стверджувати, що за доби “перебудови”, як і після неї, більшість громадян не хотіла радикальних змін. Навіть безпрецедентно масована кампанія розвінчання правлячим режимом власних історичних, економічних, правових та ідейних засад не змусила основну масу українців докорінно переглянути звичні світоглядні орієнтири. Крім сталої елекційної статистики, про це говорять непрямі свідоцтва: від мізерних у більшості регіонів України показників громадсько-політичної активності (авантюра “ГКЧП”, приміром, тут просто не викликала жодної реакції з боку політиків та населення) — до численних “пам’яток” комуністичного режиму, які дотепер “прикрашають” наші села й міста... Лишається незаперечним фактом, що доленосний “перехід до демократії” сам по собі не був опосередкований жодною демократичною процедурою. Себто народові нав’язали цей перехід — як чергову, типову для української історії спробу примусового ощасливлення українців. Наслідки не забарилися...

Література

1. From The Declaration of Independence.

2. Михайло Павловський: “Вільний ринок без державного втручання в економіку — це шлях до економічного та політичного краху держави і нації”. Універсум, — №11 — 12, 2001 р. — С. 31 — 38.

3. Голяченко О.М. Охорона здоров’я?.. Універсум,— №7 -10, 2001 р. — С. 48 — 53.

4. Михайленко М. Новий “Дикий Захід” та міфи про сучасну Україну. — “День”, №103, 10.06.2000 р.

(далі буде)