Такими найприкметнішими напрямами, позначеними вимогами нашого часу, є:

1. Остаточний і концептуальний вибір Україною вектора євроінтеграції та прийняття інноваційної моделі розвитку, що було чітко зазначено в посланні Президента України Верховній Раді щодо соціального і економічного розвитку України на 2002—2011 роки.

2. Поступова соціалізація Україною нової світової парадигми сталого розвитку, яка засадничо була започаткована наприкінці минулого тисячоліття (Ріо, 92) і підтверджена як світова теорія і практика цивілізаційного поступу третього тисячоліття на Саміті Землі в 2002 році (Йоганнесбург).

3. Посилення і поширення впливу такого потужного загальноцивілізаційного процесу, як глобалізація економіки, торгівлі, інформаційного простору, освіти, культури тощо, який дедалі дужче позначається на всіх сегментах суспільного життя України, зрештою, як і кожної сучасної держави. Йдеться насамперед про певні види її національної безпеки, інтелектуальної власності та суверенітету, визиску та перетоку творчих умів, а відтак екзистенції України як конкурентоспроможного (водночас рівнопартнерського) суб’єкта міжнародних взаємин.

4. Духовне і національне відродження народів і народностей світу, які донедавна зазнавали (чи ще зазнають) колоніальних (тоталітарних) утисків, тобто інтенсифікація процесів ренаціоналізації та виникнення наперекір зовнішньому (часто глобальному) спротиву і тиску нових національних держав. Цим державам, ослабленим багатовіковим пригніченням, для збереження національної ідентичності своїх титульних народів за умов посилення нівелюючих впливів країн-глобалізаторів, вкрай потрібно розвивати у випереджальному темпі, щоб надолужити згаяне і не бути поглинутими, ті регіональні (національні) домінанти, котрі зберігають самобутність їх народів, а отже забезпечать прийдешнім поколінням хоча б на сьогоднішньому рівні успадковане розмаїття світу.

З огляду на актуальність і масштаби наведених світових тенденцій та векторів (напрямків) вітчизняного розвитку аксіоматичного звучання набуває твердження: час дискусій та суперечок навколо них, час картання глобалізації та проклинання пов’язаних з нею наслідків — вичерпано. Щобільше, Україна не має альтернативи випереджальній стратегії розвитку, якщо вона не хоче опинитися на маргінесі історії та прогресу. Визнаємо це чи ні, але, узагальнивши всі можливі шляхи, ми змушені погодитись, що “із трьох альтернатив суспільного розвитку: “рух на місці”, “рух навздогін”, “рух на випередження” Україні найбільше підходить останній — випереджальні стратегії розвитку країни” [1, с.70].

Сьогодні вже нібито зрозуміло усім, хто спроможний мислити і кому не байдуже майбутнє України, що тільки спираючись на пріоритети створення комплексу інноваційних структур випереджального і потужного духовно-інтелектуального потенціалу (систем національної науки, освіти, культури, економіки тощо) як стратегічних чинників забезпечення реалізації української національної ідеї, а також використовуючи активізацію творчо-креативних та патріотичних зусиль народу, насамперед вітчизняної еліти в генеруванні інтелектуальної власності (нових проектів, технологій, різних ноу-хау, методик, творів і т. інше) як бази необхідних суспільних інновацій, Україна спроможна вибудувати концепцію власного розвитку і віднайти ефективні механізми гуманізації зодноріднювального впливу сучасних глобалізаційних процесів чи, принаймні, їх синхронізувати зі своїм становленням самостійною клітиною світового тіла [2]. Це стосується не лише України, а широкого контексту країн, що прагнуть стати розвиненими та інтегруватися у світовий простір як рівні серед рівних.

Отже, йдеться про доконечну, далекосяжну і доленосну необхідність нового підходу до етики глобалізації, зокрема гуманізації її процесів, передовсім на ослаблених посттоталітарних (постколоніальних) просторах, опрацювання нових “правил гри”, в яких би взяли участь ці народи та було б чути голос не лише сильних світу цього. Це можна зробити, запровадивши нову соціогуманістичну політику в сфері міжнародних стосунків, морально-ідеологічні засади якої грунтувалися б на врахуванні усього комплексу чинників, який мала б увібрати теорія “сталого розвитку”, що такий розвиток формують у соціально-економічному, духовно-інтелектуальному, національно-інноваційному, інформаційно-мовному, демографічному та інших важливих для пострадянських країн вимірах. При цьому домінантним повинен бути не лише критерій прибутку, а й загальних суспільних благ та рівних можливостей розвитку всіх, “ощасливлених” імперіями народів, зокрема щодо побудови нової постіндустріальної інформаційної економіки, випуску вітчизняної наукоємної продукції, повноформатного функціонування реабілітованих мов, культур тощо.

Науковці щораз більше схиляються до думки, що “сталий розвиток суспільства — не система показників, які мають бути досягнуті у відповідні строки на відповідній території, а насамперед духовний — духовно-інформаційний напрям, в якому мають рухатися суспільства, народи, держави й окремі індивіди вже сьогодні, завтра і в далекому майбутньому” [3, с.14]. Теорія сталого розвитку на будь-якому його рівні (країни чи регіону, нації чи окремої особи) має цілісно і всебічно охоплювати весь комплекс стратегічних пріоритетів та базових чинників, які уможливлюють такий розвиток у плані збереження для наступних поколінь як національної окремішності, так і розмаїття світу. Її предметом не можуть бути лише завдання, які сьогодні стоять перед економістами, захисниками природного середовища чи працівниками соціального захисту. Поле досліджень тут значно ширше. Воно стосується насущних для людини і нації проблем духовно-морального, інтелектуально-інноваційного, інформаційно-мовного, етнокультурного, демографічного і соціально-психологічного, врешті суспільно-політичного та іншого порядку, без розв’язання яких немає сталого розвитку як такого.

Таким чином, сталий розвиток — це не тільки розв’язання питань щодо забезпечення кадрами тієї чи іншої галузі виробництва, проведення належної екологічної та соціальної політики, а загальноцивілізаційний рух до пізнання, де якість знань, національної освіти, науки, рівень культури та комунікації дедалі більше визначають духовно-інтелектуальний потенціал людини, її світогляд і світосприйняття, врешті демократичність устрою країни, життєвий добробут, соціальний захист, стан екології, здоров’я тощо. Як свідчить практика, саме високий інтелектуальний та інноваційний потенціали, духовно-освітній рівень людини детермінують ефективність вирішення екологічних та побутових питань, а не навпаки.

Усе це вимагає диференційованого підходу до концепції сталого розвитку. Причому особливого значення саме у виборі його стратегії набуває враховування специфіки країн, які стають на шлях утвердження своєї державної самостійності. Головно це стосується соціогуманістичної компоненти, яка буде суттєво відрізнятися своїм наповненням для країн-глобалізаторів і тих, які є переважно пасивними об’єктами впливу глобалізаційних процесів. Так, для другої групи країн важливим моментом у становленні їх державності є не тільки вибір інноваційної моделі свого розвитку, але й те, чи ці інновації будуть базуватися на вітчизняній інтелектуальній власності, випереджальному розвиткові національної науки, освіти , їх відповідному фінансовому забезпеченні тощо.

Чи візьмімо освіту як соціогуманістичну компоненту стратегії сталого розвитку. Жодна країна, що турбується розвитком національної освіти, не є задоволеною її ефективністю принаймні з трьох причин. По-перше, оперативністю впровадження нових знань в навчальний процес, тобто — незадоволення станом інтеграції таких окремих і взаємопов’язаних систем, як наука і освіта. По-друге, незадоволення рівнем соціальної справедливості, за якою кожна молода людина, що прагне знань, має умови, аби їх здобути. Нарешті, незадоволення неадекватністю ринку освіти викликам і потребам часу, практики тощо. Проте лише ті країни, які звільнилися з-під імперського ярма, в т.ч. і Україну, турбує питання мови навчання, утвердження в освіті, науці, театрі, церкві, армії, зрештою в інформаційному просторі у цілому рідної мови як державної. Для цих країн розвиватися — це значить національно і духовно відроджуватися.

Це, своєю чергою, потребує широкого, а не вузького — переважно побутово-матеріального чи гуманітарно допомогового розгляду в теорії сталого розвитку терміна “соціогуманістичний”. Його, скажімо, не можна застосовувати для означення гуманітарної політики процесу “виживання” сущих, тобто не лише гуманітарної (головно, матеріальної) разової допомоги нужденним, а справді для “розвитку”, тим паче — сталого майбутніх поколінь молодих держав як самостійних і рівноправних суб’єктів побудови більш справедливого націоцентричного світопорядку. Адже нині йдеться в Україні про безпеку життєдіяльності не лише людини, її соціальний захист, а українського народу в цілому за умов, коли він ще не викристалізувався як модерна нація; коли від граней його національного “Я” ще не відстали вікові нашарування колоніальної денаціоналізуючої системи — мовно-асиміляційної, екологічно-руйнівної, системи економічного, творчо-інтелектуального визиску, рідкісного у світі державного методу геноциду і інтелектоциду — прихованого масового голодомору народу, нищення його національної еліти, церкви, системи освіти, науки, культури, спалювання рукописів та інші злочини.

На жаль, теорія сталого розвитку враховує лише три фактори розвитку (економічний, соціальний і екологічний), залишаючи на маргінесі мовно-інформаційний, духовно-інтелектуальний, національно-інноваційний та інші соціогуманістичні компоненти поступу, який без ренесансу націй і народностей світу просто неможливий.

Таким чином, ця теорія принаймні в сьогоднішньому її потрактуванні, не розв’язує проблеми духовного і національного відродження народів, що вибороли (чи виборюють) свою державну самостійність, зокрема проблеми ренесансно необхідного співвідношення традицій і новацій у процесі розвитку. Оскільки останні генеруються переважно країнами-глобалізаторами, то запровадження їх в практику інноваційного розвитку постколоніальних країн, ослаблених довготривалою асиміляцією, загрожує їм, якщо вони не творитимуть своєї інтелектуальної власності, своїх ноу-хау у різних сферах життєдіяльності, опинитися на периферії прогресу, до того ще в ролі денаціоналізованих елементів.

Глобалізація є загальноцивілізаційним процесом, який “відкриває перед людством величезні можливості в розширенні обміну товарами, послугами, інформацією, технологіями та капіталом. Водночас для значної частини людства глобалізація несе в собі й істотні загрози, зумовлюючи розшарування країн на “цивілізаційний центр” і “периферійну зону”, поглиблюючи їх диференціацію в соціально-економічному розвитку” [4, №5, с.20]. Тому треба справді соціогуманістичний імператив перевести в ширшу площину — площину адекватної нової світової політики. Тобто розглядати соціогуманістичну політику не тільки в її вузькому побутовому розумінні, скажімо, на рівні соціального захисту новатора, підприємця чи окремого творця — навіть геніального, а і на рівні захисту самобутності нації загалом, її розвитку. Не може бути захищеною людина, якщо незахищеною є її нація чи країна у цілому.

Потреба комплексного захисту і людини, і нації від негативів глобалізації вимагає концептуально нового трактування низки складних синтетичних за утворенням, понять і термінів. Зокрема, це стосується бінома “соціогуманістичний”, який повинен відображати не лише стан людини в соціумі, а й екзистенцію соціуму в системі світових відносин. “Запропонований біном має адекватно віддзеркалювати процеси в сфері міжнародних стосунків націй і прав людини як взаємодію, взаємопроникнення і взаємозумовленість таких основних та багатовекторних конструкцій цивілізації, як: “соціум” і “гуманізм” [2, с.75]. Лише таке розуміння запровадженого поняття уможливить системне дослідження творчо-пошукових, науково-дослідних, проектно-конструкторських та інших життєво необхідних інноваційних циклів на рівні проблемно-продуктивних результатів (а не лише розмов) і реальних перспектив сталого розвитку держави чи більш глобальних утворень

Багатим (країнам, регіонам, особам) потрібно не лише ділитися з бідними, а прагнути і робити так, щоб глобалізація не була однобічним рухом багатих на дорозі бідних до прогресу. Необхідна глобальна справедливість між глобалізованими країнами, які мають старі системи, переважно індустріальні (чи ще гірше — перехідні) економіки, і країнами—глобалізаторами, які освоїли економіки інформаційного рівня розвитку. Саме останні “не відчувають тиску обмеженості сировинних і матеріальних ресурсів (як це відбувається за старої індустріальної економіки), оскільки визначальні чинники їх розвитку — це інтелектуально-інформаційні ресурси, які на відміну від матеріально-фізичних, не мають кількісних обмежень, створюють абсолютний простір для саморозвитку. Їм притаманна містична функція мультиплікації” [5. с.4].

Усе це спонукає опрацювати в Україні стратегію випереджального інтелектуально-інноваційного розвитку, який би був сталим на основі створення справедливих і рівних можливостей для всіх народів (народностей) в плані генерування нових технологій, знань, нової інформації як першоідеї будь-якого розвитку — світового, національного чи регіонального. Інша річ, чи, скажімо, якнайкраще обгрунтувавши і вибравши стратегію свого розвитку, Україна зможе її ефективно і повною мірою реалізувати за умов, коли національна (чи, може, це не є національна) економіка майже на 60 відсотків перебуває у тіні. Це ще одне із аргументів, що до усього, в т.ч. і до вибору стратегії сталого розвитку, в Україні слід підходити комплексно, але з чистими помислами і руками, робити все під знаком розуму, відповідальності, науки та патріотизму, а не пустопорожніх гучних декларацій про вектори руху та гуманітарну, часто жебрацьку допомогу на цьому шляху. У голосах страйкарів-освітян, науковців почуймо не лише шкільні дзвіночки, а українські дзвони, що сумно гудуть в просторі і часі не лише в Києві і сповіщають не тільки сьогоднішню Верховну Раду — радше майбутнє України — про можливості зростання її духовно-інтелектуального потенціалу, людського капіталу, врешті інформаційної економіки, здатності творити та використовувати для свого розвитку нові знання, проекти, ідеї тощо, спроможності євроатлантичної інтеграції та побудови задекларованого інформаційного суспільства

Адже від рівня освіти, науки, ефективної їх інтеграції залежать нині всі атрибути інформаційного суспільства (якісно нові системи навчання, організації та управління виробництвом, зміст праці та структура зайнятості, в яких домінує розумова праця, перевага сфери послуг, в т. ч. зв’язку над матеріальним сектором, високий рівень екологічного забезпечення) та компоненти інформаційної економіки — інформаційно-телекомунікаційні технології, кількість організацій з розробки програмного забезпечення, виробників комп’ютерів, насиченість послугами мережі Інтернет, онлайновий бізнес тощо (6). За умов глобалізації, взаємопроникнення економік на базі нових інформаційних технологій і систем міжнародних комунікацій розбудова інформаційної економіки, де інформація є предметом і результатом творчої, високоінтелектуальної праці — це стратегічний напрям освоєння економічних систем майбутнього, де знання, національна свідомість, духовність і мотиви молодого покоління будуть вирішальними для нарощування інноваційного потенціалу розвитку (7).

Л і т е р а т у р а

1. Осип Мороз, Юрій Саєнко. Час інтелекту: сукупний український розум. Львів: Вид. дім. “Панорама”, 2002 — 96 с.

2. Степан Вовканич. Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея. Львів: ЛБА. 2001. — 540 с.

3. Олександр Стоян. Екологія духу в соціальній і економічній сфері (в контексті стратегії безпеки, сталого розвиту). // “Схід”, 2002, — № 5, — С.12—17.

4. Європейський вибір. Концептуальні принципи економічного і соціального розвитку України на 2002—2011 роки. Послання Президента України Верховній Раді. // “Економіст”, 2002, — № 5, 6.

5. Олег Білоус. Глобальний прогноз нашої епохи: український шлях оновлення та розвитку в ХХ1 столітті. // “Економічний часопис”, 2001, — № 7—8, С. 3-7

6. Л. С. Винарик, А. Н. Щедрин, Н. Ф. Васильева. Информационная экономика: становление, развитие, проблеми. Донецк: Институт зкономики промшленности НАНУ, 2002. — 312 с.

7. Степан Вовканич, Христина Копистянська. Людський вимір інноваційного потенціалу розвитку: глобальний і регіональний аспекти. // “Регіональна економіка”, 2002, №3, — С. 25—40.