Вступ

Наукове осмислення реформ — це найголовніше завдання сьогодні, бо в Посланні Президента України до Верховної Ради України 2002-2011 рр. “Європейський вибір” визнано, що “Ми фактично почали рухатися у зворотному напрямі — демонтажу відповідного потенціалу розвитку, до запровадження стандартів країн, що нині спеціалізуються на обслуговуванні потреб постіндустріального центру… Найбільш небезпечним є зміцнення позицій олігархічного капіталу”, і не було “суто теоретичного осмислення” реформ, незважаючи на те, що саме в Україні на порозі ХХI століття вперше у світі започатковано науковий напрям політичної, економічної і соціальної глобалістики (Білорус О.Г., Пахомов Ю.М., Павловський М.А., Лук’яненко Д.Г. та ін.)

Глобалізація — це незворотний шлях розвитку суспільства, але вона, поряд з перевагами, несе загрози розвитку і навіть повну деградацію тим країнам, в яких не враховуються національні інтереси [1,2].

Світова організація торгівлі (СОТ) — це один із головних, поряд із МВФ, інститутів та механізмів глобалізації. Метою цієї статті є визначення умов, за яких СОТ несе вигоду країні, а за яких загрозу її розвитку, злиденність і навіть геноцид нації.

Проблема полягає ще й у тому, що у підпорядкованих Адміністрації Президента і кримінальним олігархам ЗМІ наголошують в основному на вигоді вступу до СОТ, але не кажуть кому і за яких умов, повністю ігноруючи об’єктивні закономірності економічного розвитку.

У статті показано, що виконання завдання, поставленого Президентом України Л.Д.Кучмою, про негайний вступ до СОТ створить майже нездоланну перешкоду для вступу України в Європейський Союз.

Природним є питання: кому це вигідно?

Що потрібно для вступу країни до Європейського Союзу?

Для вступу країни до ЄС потрібно виконати три головні кінцеві умови (три критерії):

• досягнути європейського рівня розвитку демократії та громадянського суспільства;
• досягнути європейського рівня технологій та продуктивності праці;
• досягнути європейського рівня добробуту та стандарту життя.

Проміжними умовами є гармонізація законодавства, вступ до МВФ, СОТ, НАТО та інші політичні і організаційні критерії.

Виконання проміжних умов є лише необхідною, але далеко не достатньою умовою вступу до ЄС. Без виконання одночасно всіх трьох умов або критеріїв ніяка країна не може бути прийнята до ЄС.

На сьогодні в Україні розвиток реформ такий, що вона не наближається до європейських критеріїв, а дуже стрімко віддаляється від них [3].

Розглянемо питання докладніше.

Стан демократії

Замість демократичного розвитку посилюється авторитарний відкат. Замість становлення правової держави іде нехтування багатьох положень Конституції, законів, починаючи від Президента і кінчаючи найнижчим чиновником у вертикалі Адміністрації Президента. Адмінресурс живе не за законами, а за вказівками [4,5].

Замість розбудови громадянського суспільства — розбудова поліцейської держави. ЗМІ повністю підпорядковані владі кримінальних олігархів і діють не за сумлінням, а за “темниками”. Провладні ЗМІ не просвіщають, а зомбують народ, не розвивають культуру та духовність, а залякують усіх, хто не з владою.

У гуманітарній сфері науки заохочується не об’єктивність, а конформізм (обслуговування влади) [3].

Розвиток технологій

Щодо розвитку технологій, то розвинуті країни роблять ставку на науковомісткі технології.

Сьогоднішній світовий порядок визначається не протистоянням ідеологій, а володінням технологіями. Так, продаж США нових технологій становить 700 млрд. дол. на рік, у Німеччині — 500, Японії — 400 [6].

Якщо в Китаї затрати на розвиток інформатики дорівнювали в 1997 р. 25 млрд. дол. США, а в 2002 р. вже 71 млрд. дол. США (тобто в два рази більше, ніж весь ВВП України), то в Україні близько 5 млн. дол. США, тобто в 14000 разів менше, і це незважаючи на те, що Україна першою в світі ще в довоєнний період виготовила електронно-обчислювальну машину (академік Лебедєв, Київ) і створила найпотужнішу у світі школу кібернетики на чолі з академіком Глушковим.

Цю тенденцію руху України не в той бік відображають і макроекономічні показники: за роки реформ Україна втратила економічного потенціалу майже в 2 рази більше, ніж за роки Другої світової війни (відповідно 75,2% і 40%). Машинобудування скоротилось у 3 рази, легка промисловість у 8 разів, а електронна галузь — мозок промисловості — більше ніж у 100 разів.

Якщо у 1991 році частка металургії у ВВП України становила 25,6%, то у 2000 році вже 59%, якщо в 1991 році енергомісткість виробництва дорівнювала 0,8 кг умовного палива на 1 долар ВВП, то в 2000 році вже 2 кг, тоді як в ЄС лише 0,2 кг, тобто в 10 разів менше.

При збереженні лише цього одного показника Україну ніколи не приймуть в ЄС.

Високий європейський стандарт технологій неможливий без пріоритетного фінансування науки. Може, тут Україна зробила прорив? Ба, ні. Судіть самі. Бюджетні витрати на науку за останніх 10 років зменшились більше ніж у 30 разів і не піднімались вище 0,4% ВВП, 2002 р. — 0,28%, тоді як у США — 3,8%, Німеччині — 3,5%, Росії — 2,5% до їх ВВП, який до того ж в десятки, а то й у сотні разів більший від нашого. Інноваційний розвиток економіки складає не більше 1% ВВП. При цьому ще й структура нашої науки є збоченою — такою, що не відповідає умовам ринкової конкуренції.

Якщо у розвинутих країнах 10% витрат на науку іде на фундаментальні дослідження, 40-60% на конструкторсько-технологічні розробки, а 30-50% на впровадження у виробництво і закріплення товару на ринку (дизайн, реклама, маркетинг тощо), то на сьогодні в Україні витрати на наукову діяльність розподіляються таким чином:

• 60% — науково-дослідні інститути, що займаються фундаментальними дослідженнями;
• 15-20% — конструкторсько-технологічні розробки;
• 5-10% — підприємства, що випускають дослідні зразки;
• решта, близько 10%, на впровадження у виробництво і просування товарів на ринок.

Це означає, що, фінансуючись таким чином за структурою і за обсягами, наша наука працює на іноземні фірми. Не випадково, що лише 4% нашого виробництва має науковий супровід — використовуються досягнення вітчизняної науки.

Як видно із викладеного, псевдореформатори заклали в Україні структуру знищення конкурентоспроможності нашого виробництва та умови для деградації суспільства.

Життєвий рівень і стандарт життя

В Україні сьогодні панує бідність і злиденність. За межею бідності опинилося понад 82% населення. За роки реформ воно скоротилось на 11 млн. чоловік (більш як 4 млн. вимерло, а решта втекла за кордон). Ці втрати сумірні із втратами на війні, а ми чуємо через ЗМІ ідеологічну настанову олігархів — “Лишь бы не было войны”.

А виявляється, що війна економічна не менш нищівна, ніж пряма агресія. Більше того, вона страшніша, бо торкається генофонду нації і нищить його майбутнє.

Загалом за роки реформ в Україні життєвий рівень знизився в 10-12 разів, а в Китаї за роки реформ зріс майже в стільки ж разів. Стартувавши в реформи за науково-технологічним розвитком в першій десятці розвинутих країн світу, через 10 років реформ Україна опинилась на 139 місці (всього ООН фіксує 160 країн) в колі “бананових республік”, особливо за стандартом життя як показником відношення багатств 10% найбагатшої частини населення до багатства такої ж кількості найбіднішого [4].

У Європейському Союзі це відношення становить (5/7):1, а в Україні — 40:1. Точно як в “банановій республіці” — народ найбідніший, а олігархи найбагатші. Сьогодні відомо, що наші олігархи (Ахметов, Медведчук, Суркіс, Пінчук, та ін.) входять у в першу десятку найбагатших людей Європи.

У виданій Світовим Банком монографії “Якість економічного зростання” [7] за всіма параметрами якості життя Україна займає найгірші місця. Рівень ВВП на душу населення в Україні в 2,5-8,3 разу менший, ніж у тих постсоціалістичних країнах, яких на Празькому саміті запросили цього року до ЄС.

Постає питання: з погляду геоекономіки, такий злиденний рівень життя в Україні — це випадковість чи закономірність? Виявляється, що закономірність. У монографії “Стратегія розвитку суспільства. Україна і світ (економіка, політологія, соціологія)” (2002 р.) я довів, що визначальним для успіху країни в глобальному світі є не її природно-кліматичні умови, не її природні ресурси, а інтелект нації, талановитий, розумний лідер і сильна держава, що мобілізує, організовує націю на розвиток власного виробництва на основі науковомістких технологій, ставлячи, таким чином, пріоритет національних інтересів вище від глобалізації. Президент США Буш (старший) ставив мету: “Національні інтереси США в усьому світі”, а на противагу йому Президент України Кучма твердив: “Національна ідея в Україні не спрацювала”.

У результаті цього Україна підпадає під світову статистику, що дає таке співвідношення: країна, яка експортує в основному сировину чи низького рівня переробки товари та інтелект (як Україна) і завозить до себе готову науковомістку продукцію, повинна мати зарплату в 20-40 разів меншу. Порівняйте, для прикладу, зарплату нашого вчителя (30-50 дол. США на місяць) і вчителя у ЄС (1000-2000 дол. США), і попадемо у вказане співвідношення 1:(20/40).

Це означає, що за рівнем життя і його стандарту Україна вже має статус або колонії, або “бананової республіки”. Так що падати їй далі нікуди. Залишаються два шляхи: або йти і далі на периферію світового господарства, що неодмінно приведе до геноциду нації та повної втрати державності і перспективи розвитку, або змінити курс реформ на інноваційний розвиток, на розвиток власного наукомісткого виробництва і різкого зростання добробуту населення, на досягнення європейського стандарту життя.

Яка політична сила може це зробити, буде показано в кінці статті.

Умови вступу до СОТ: що це дає і кому це вигідно

Світова організація торгівлі (СОТ), яку створено у 1994 році на базі ГААТ, це, по суті, нова міжнародна торговельна організація. До неї були залучені, в першу чергу, розвинуті країни, а в другу — ті, що розвиваються, та країни із перехідною економікою.

Домінуюче становище і вплив на політику СОТ мають могутні транснаціональні компанії (ТНК) країн “золотого мільярда”. Супердержава США, країни ЄС в останні десятиліття ХХ століття спочатку акумулювали, інтегрували та організовували на науковій основі кадровий, інтелектуальний, науково-технологічний, фінансовий та виробничий потенціал Заходу, а потім, після розвалу СРСР, ще більше зміцнили свою могутність та вплив у світі.

Їх стратегічна позиція полягає у рішучому руйнуванні устоїв інших країн, у підпорядкуванні їх своїй політичній волі та економічному впливу через два головні інститути — фінансовий (МВФ) та міжнародну торгівлю (СОТ) з метою формування зеленої вулиці для вільного руху міжнародного капіталу та товарів транснаціональних корпорацій. Перед таким зухвалим викликом стоїть сьогодні Україна — політично покорена, фінансово закабалена, економічно розорена, світоглядно спустошена, але із талановитим і працьовитим народом, із ще не до кінця зруйнованим науково-технічним, технологічним потенціалом, із збереженою поки що системою освіти, із бездарними та безсовісними керівниками і лідерами владної еліти [1].

СОТ діє нібито за справедливими принципами [4]:

• торгівля без дискримінації — правила торгівлі для всіх однакові;
• недопущення будь-якого протекціонізму, тобто захисту свого ринку та підтримки свого виробника;
• передбачуваний і збільшуваний доступ до ринків;
• чесна конкуренція (для слаборозвинутих країн);
• економічний розвиток і реформи.

З більш як 150 країн світу, що входять до СОТ, три чверті є такими, що розвиваються і в яких відбуваються ринкові реформи. Правила СОТ формально передбачають поступки їм у ряді галузей, що узгоджуються в переговорному процесі.

Але, як показано в уже вказаній монографії [4], це лише ілюзія справедливості, а насправді згадані умови СОТ є пасткою, тому що СОТ по суті заморожує навічно або на дуже великий термін ту структуру виробництва і той стан інноваційного процесу, який має країна на момент вступу до СОТ. Відбувається це через неадекватність умов міжнародної торгівлі СОТ та умов конкурентоспроможності країн у геоекономіці.

СОТ нав’язує слаборозвинутим країнам, і Україні зокрема, умови чесної конкуренції вільного ринку, або “ринкового фундаменталізму” (термін Дж. Сороса) ХVIII століття. Тим часом ТНК діють не за нормами чесної конкуренції, а за правилами монополістичної конкуренції між фірмами та політичної конкуренції між країнами.

У цьому головний сенс подвійної моралі Заходу, про яку весь час пише академік Ю.М. Пахомов [2]: “Захід живе за одними правилами, а периферії нав’язує зовсім інші правила”. Колишній віце-президент Світового банку, відомий вчений США Дж. Стігліц сказав стосовно “порад” фанатиків монетаризму МВФ: “Якби до цих порад дослухалися, то не вдалося би досягнути в США значного економічного зростання”.

В цілому, як показано в моїй книзі “Макроекономіка перехідного періоду. Український контекст” (1999 р.) [3], розвинуті країни як базову економічну політику беруть українську інноваційну політику М.Тугана-Барановського, яка веде завжди до зростання науковомісткого виробництва, а периферії, і Україні зокрема, нав’язують монетаристську політику Фрідмена, що стабілізує грошову одиницю, але завжди веде до рецесії (падіння) будь-якого виробництва.

Далі правила СОТ відстоюють лише однакові умови справедливої торгівлі, але вони не враховують різних умов виробництва, серед яких, при рівних інших умовах, суттєве значення мають і природно-кліматичні умови, патріотизм і турбота про власний народ урядів і лідерів країн. Правила СОТ не враховують подвійної моралі Заходу, яка виявляється ще і в тому, що розвинуті країни явно чи неявно, прямо чи опосередковано стосовно своїх фірм проводять політику протекціонізму, а стосовно периферії — політику лібералізації і відкритості. Досить вказати на демпінгові процеси щодо продажу українського металу, надумані штучні обмеження продажу українського зерна на ринку країн ЄС.

Або те, як під приводом захисту інтелектуальних технологій і боротьби із піратством зупиняють руками українських чиновників виробництво в Україні лазерних компакт-дисків, технологію виготовлення яких розробила вперше (70-ті роки ХХ століття) і подарувала безоплатно світові саме Україна.

Умови СОТ та МВФ дуже часто змушують президентів і уряди країн периферії (і Україну в тому числі) нехтувати відомими студентам теоремами щодо геоекономіки, зокрема першою теоремою Паретто [3]: “При обмежених ресурсах на Земній кулі, якщо якась країна збагачується, то лише за рахунок збідніння інших”, запропонованою мною теоремою про лібералізацію: “Якщо на Земній кулі будь-яка країна, а особливо мала, знаходиться у кризі, а в цей час її уряд чи президент проводять політику лібералізації чи вона вступає до СОТ, то своє науковомістке виробництво ця країна не відродить і не розвине навіть теоретично” [4].

Потрібно визнати, що західні фахівці чесно вказують на те, що реалізація угод СОТ і в короткотерміновій і в довгостроковій перспективах вигідна, в першу чергу, розвинутим країнам чи країнам, лідери яких здатні приймати політичні рішення самостійно і опиратись на рекомендації науки (Китай та ін.). Розвинуті країни, зокрема країни ЄС, виграють, а слаборозвинуті країни, зокрема Центральної та Східної Європи, майже повністю програють. В цілому перевага країн ЄС при виконанні умов СОТ у довгостроковій перспективі буде в 42,5 разу більшою ніж для країн Центральної і Східної Європи, а в короткостроковій — порівняння неможливе, бо країни Центральної і Східної Європи матимуть лише втрати.

Для України негайний вступ до СОТ буде мати ще важчі наслідки, бо вона найбідніша серед країн Центральної і Східної Європи.

Якби, наприклад, Україна сьогодні вступила до СОТ то, як показано у роботі В.С.Шуміхіна [6], вона втратила би зразу 1070-1100 млн. дол. США, зокрема

• у деревообробній промисловості 60-70 млн. дол. США;
• у автомобільній промисловості 260-280 млн. дол. США;
• у машинобудуванні 500 млн. дол. США;
• у суднобудівній промисловості 250 млн. дол. США

і в той же час могла би отримати (а могла би і не отримати) додатково 150-180 млн. дол. США за рахунок скасування демпінгових обмежень на експорт металу.

До цього потрібно додати, що Україна вже ніколи б не змогла відродити своїх високих технологій.

Найнебезпечніше те, що Україна не змогла б витіснити із свого ринку навіть тих імпортних товарів, які вона може і повинна виробляти сама, розвиваючи свій внутрішній ринок.

Сьогодні в Україні через нерозвиненість внутрішнього ринку, через бідність населення частка експорту у ВВП становить 50%, тим часом як в країнах ЄС — 15-20%, Росії — 23%, Китаї — 17%, Польщі — 26% від ВВП.

Наведене вище переконливо показує, що чим швидше за нинішніх умов Україна вступить до СОТ, тим пізніше увійде до ЄС, а може й ніколи не досягне європейських критеріїв розвитку і, отже, не буде прийнята до ЄС, а навічно залишатиметься на периферії світового господарства як сировинний та інтелектуальний придаток Заходу.

Чи має Україна шанс досягти європейських стандартів життя?

Україна поки що не втратила такого шансу. Європейський вибір можливо реалізувати, якщо змінити нинішній політичний режим і нинішній курс реформ. Починати потрібно із якомога швидшого конституційного усунення Л.Кучми із поста Президента України. Обрати нового Президента із числа справжніх патріотів України, розумних, талановитих, вольових і сміливих політичних лідерів, які є сьогодні в опозиції, бо обрання представника олігархічних кланів може ситуацію ще більше погіршити.

Розробити стратегію науково обґрунтованого інноваційного розвитку України на базі високих, енергозбережних технологій, на основі раціональної політики протекціонізму і дуже виваженої політики лібералізації, поставивши, за прикладом розвинутих країн, пріоритет національних інтересів вище від глобалізації.

Як тільки внутрішній ринок буде розвинуто за обсягом і конкурентоспроможністю до рівня, який є в розвинутих країнах, вигідно буде зразу ж вступити до СОТ, і тоді будуть створені всі передумови для досягнення всіх трьох критеріїв ЄС.

Це означатиме, що Україна стане європейською державою не лише за географічним розташуванням, а й за рівнем демократії, технологій, виробництва і життя народу.

Тоді вступ України до ЄС буде природним і безболісним процесом, не потрібно буде проситись до нього, бо він сам нас запросить до себе.

Таку ідеологію розвитку, ідеологію європейського вибору розробили і відстоюють політичні сили, що об’єднались навколо акції “Повстань, Україно!” із її лідерами Юлією Тимошенко, Петром Симоненком та Олександром Морозом.

Отже, вибір за народом України:

• чи бути “банановою республікою” і стати рабами своїх кримінальних олігархів, підтримуючи нинішній курс реформ;
• чи досягнути європейських стандартів життя, підтримавши опозицію та її акцію “Повстань, Україно!”

Література:

1. Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г., Пахомов Ю.М., Павловський М.А. та ін. Глобалізація і безпека розвитку. (Керівник авт. колективу і наук. ред. Білорус О.Г.) — К., 2001. — 733 с.

2. Пахомов Ю.Н., Крымский С.Б., Павленко Ю.В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Междунар. деловой центр, 1998. — 432 с.

3. Павловський М.А. Макроекономіка перехідного періоду: Український контекст. — К.: “Техніка”, 1999. — 336 с.

4. Павловський М.А. Стратегія розвитку суспільства. Україна і світ (економіка, політологія, соціологія). — К.: “Техніка”, 2001 р. — 312 с.

5. Павловский М.А. Законодательное обеспечение инновационного процесса конкурентоспособности. Сб. докладов Международной научно-практической конференции. Рынок технологий: проблемы и пути решения. — К., 2002. — С. 13-14.

6. Шумихин В.С. Современная ситуация в развитии технологических потоков. Сб. докладов Международной научно-практической конференции. — К., 2002. — С. 219-226.

7. В. Томас, М. Дайламі, А. Дарешвар та інш. Якість економічного зростання. Пер. з англ. — К.: “Основи”, 2002. — 350 с.