Символом української культури і її становища є сьогодні кінотеатр “Загреб”, де в залі встановлено кількаметрову клітку, і в тій клітці — молоді хлопці, учасники акції 9 березня. Їх судять, і разом з ними, за ґратами, в тій величезній клітці — наш синьо-жовтий державний прапор і портрет Тараса Шевченка. Символом української культури є й інші кінотеатри, які нині перетворено на нічні клуби та казино. Реальністю нашої культури є бібліотека імені Вернадського, в якій вода затопила безцінні рукописи. І Софія Київська, біля стін якої риють котлован для фітнес-центру, бо комусь саме тут хочеться займатися аеробікою і шейпінгом. І той же історичний Андріївський узвіз, який нині перетворили на проїзну вуличку для машин зі спецномерами, руйнуючи тим самим унікальний український Монмартр.

У жодній програмі уряду, в жодному посланні Президента духовність не була і не є пріоритетною. Навпаки, саме культура стає заручницею нечистої політичної гри. Так, у 2001 році Кучма під час візиту канцлера Шредера в Київ подарував йому 800 тисяч сторінок рукописів та старих видань композиторів XVI-XVIII століть. Це архів Баха, унікальна цінність, його вартість 10 мільярдів доларів США. Архів врятували радянські танкісти в Польщі, і це вже третя колекція, передана Кучмою Німеччині. Взамін Україна не отримала жодного втраченого в роки війни експоната. Я цитую тут стенограми виступів народних депутатів минулого скликання Наталі Покотило та Дмитра Чобота, які ще в грудні минулого року заявили на повний голос про чергове пограбування України Президентом. І я думаю, що Кучма не мав ніякого права дарувати те, що йому не належить, а належить українському народу, врешті, належить тим, хто власним життям рятував світ і світову культуру від фашизму. І ще нагадаю, що в Ялтинсько-Потсдамських домовленостях зазначено, що німецькі культурні цінності, які опинилися у союзників по антигітлерівській коаліції, є компенсацією збитків від німецької агресії. Стаття 107 Статуту ООН також забороняє повернення Німеччині будь-яких трофеїв. Якби Україна повернула Німеччині цей архів, а взамін отримала грошову компенсацію і гроші пішли б на лікування онкохворих, на пенсії, на повернення вкладів — це ще можна було б зрозуміти і пояснити. Але ж це було зроблено з однією метою — задобрити сильних світу цього, щоб вони забули про плівки майора Мельниченка і загибель Гонгадзе.

Культура може бути лише національною, і влада має дбати про розвиток саме національної культури. Тут народний депутат Тамара Прошкуратова говорила про негативну роль телебачення у вихованні наших дітей. І вона так гордо заявляла, що вона з СДПУ(о), що соціал-демократів це дуже хвилює. Шановна колего, але дозвольте запитати — кому ж належить телебачення? Той же канал “Інтер”? Хіба не СДПУ(о)? Давайте називати речі своїми іменами. Все починається з голови. Кучма як Президент держави приймав Жванецького, Джину Лоллобріджиду, зустрічався з Пугачовою і знаходив для цього час, — але я хотів би знати, чи він хоч раз прийняв особисто, як П’єра Рішара, ту ж Ніну Матвієнко або Нілу Крюкову, Галину Яблонську — тобто тих, про кого можна сказати словами Ліни Костенко як про духовну ауру нації?

Які ж перспективи? Чим зарадити справі? Прийняти нові закони? Ну є в нас закон про вивезення, ввезення та повернення культурних ціностей, то й що? Архіви все одно подарували й вивезли. Є закон про мови в Україні, то й що? Рідна мова й донині — як сирота у власній державі. І тому я хочу наголосити, що розвиток культури можливий лише при усвідомленні двох речей. Перше. Українська держава має бути українською, а це станеться лише тоді, коли основою державної політики стане національна ідея; і друге: культура, духовність ніколи не розвиватимуться в атмосфері диктатури, цензурування, несвободи. Лише глибока національна приналежність, усвідомлення свого роду і народу, а водночас з тим демократія, свобода — саме це є тим ґрунтом, на якому має будуватися велична споруда української культури.

Високодуховні люди є совістю нації, вони несуть ідеї добра, справедливості, для них пріоритетом є Україна, а саме це й не потрібне нинішній владі. Ви ж гляньте, ще в перші роки незалежності та й пізніше в уряді були такі професійні, патріотичні діячі вітчизняної культури, як Петро Таланчук, Анатолій Погрібний, Іван Драч, Микола Жулинський, Іван Дзюба — зараз таких в уряді немає і бути не може.

Тут голова профспілки працівників культури говорила, що вона надіється на новий уряд. Ви знаєте, я теж піду цим шляхом і теж скажу, що є надія лише на нову владу. Але надія не на цей, нинішній, уряд, який сповідує ті ж принципи, що й інші, призначені Кучмою, урядовці-попередники. Є в нас єдина надія на владу, яка має бути новою за своєю суттю і за цілком іншими підходами до справи. А тому питання про перспективи української культури слід відкласти до наступних президентських виборів. Хочеться вірити — дострокових.

P.S. Після виступу Віктора Терена міністр культури Юрій Богуцький виправдовував передачу архіву тим, що, мовляв, у нас залишилися його копії. Хіба міністр культури не знає, що вартість оригіналів старовинних рукописів і їх копій — це абсолютно непорівнянні речі? І ще міністр говорив, що це поліпшило імідж України в світі. Але знову ж завважимо, що не можна ототожнювати Кучму з Україною. І коли Кучма фактично подарував Шредеру під час його візиту в Київ 10 мільярдів не своїх, а державних доларів, він менш за все дбав про престиж України. Нагадаємо, що це було в розпалі так званого “касетного скандалу”, коли Кучма став небажаним гостем у європейських столицях. І тому готовий був віддати все, аби лише хтось його запросив або приїхав до нього.

P.P.S. Про те, як українська влада розбазарює культурні цінності, “Універсум” (ч. 7-10, 2001 р.) розповідав у матеріалі “Чи любите ви Баха?”. Цю тему неодноразово порушував у своїх публікаціях доктор Ярослав Новицький (Австрія).