Проведення Року Росії в Україні не було якимось ексклюзивним проектом РФ, оскільки 2003 рік проголошений також роком Росії в Казахстані. Очевидно, що Росія, втративши можливість політичної інкорпорації колишніх республік СРСР, намагається здійснити “збирання російських земель” під твердою рукою Путіна через інші вектори впливу, а саме — економічну, інформаційну та культурну експансію. Проведення Року Росії в Україні та Казахстані є не тільки пробною кулею, зондуванням ґрунту перед тотальним наступом російської культури, але й лакмусовим папірцем для української та казахської контреліти на здатність відстояти національну незалежність.

Хоч Рік України в Росії вже закінчився, ми не можемо стверджувати, що негативні стереотипи у свідомості росіян щодо українців остаточно викорінені. Російська інтелігенція в превалюючій більшості ставиться до України як певної провінції Росії, колишньої колонії, яка відрізняється від Росії тільки своїм етнографічним колоритом. Роман Кісь з цього приводу влучно зауважує: “Українство і нині все ще залишається значною мірою неоромантичним ретроспекціоністським мрійництвом. Ретроспективне мрійництво — погана традиція українства. В цьому один з факторів пасивізму українства, його недостатньої динамічності. У великих містах цілковито панує субкультура російського євразійства. Брак українського урбанізму — це печатка російської ідеї. Український маргіналізм — це також печатка російської ідеї”.

Великодержавне шовіністичне мислення російських інтелігентів превалює в цьому плані над раціональними аргументами прихильників української незалежності. Імпер-етатизована свідомість російського політичного бомонду не дає йому змоги побачити та усвідомити через власну засліпленість “величчю Росії” окремий український політичний, соціокультурний, мовний світ. Як зазначає ряд українських політологів та аналітиків, модерна Росія внаслідок болісної травми “імпер-етатизму” прагне у зовнішній політиці до гіперкоменсації у вигляді “життєвих інтересів” Росії та геополітичних доктрин про російську “зону відповідальності”.

З цього приводу авторитетне російське видання “Независимая газета” (20 грудня 2002 р.) зазначає: “Якщо судити за підсумками Року України в РФ, що минає, можна передбачити, що 2003-й завершиться підсиленням позицій Росії в найперспективнішій країні Центральної Азії на шкоду інтересам Заходу в цьому регіоні”.

Гіпотетично можна спрогнозувати, що Рік Росії в Україні (куратором за проведення якого призначено голову АП Віктора Медведчука) стане черговим акордом в російській кампанії “збирання земель”, новою хвилею експансії в інформаційному, культурному та економічному просторі держави. Російські фінансово-економічні монстри де-факто приватизували всі “блакитні фішки” української економіки (детальніше з російською економічною експансією в Україні можна ознайомитись в “Універсумі”, № 7-8 2002 р.). Можна з повною відповідальністю стверджувати, що завдання повальної фінансово-економічної інкорпорації України російською економікою виконано. Разом з тим, така інтегрованість російського капіталу в українську економіку може негативно відбитися на ній в разі чергової економічної кризи в Росії.

Сьогодні державний борг України перед Росією становить 1778,9 млн. дол., РФ є третім найбільшим кредитором нашої країни. За даними Міністерства економіки і з питань європейської інтеграції України, інвестиції надійшли із 113 країн світу. У 2001 році в економіку країни нерезиденти інвестували близько $813,7 млн. (на 2,7 відсотка більше, ніж 2000 р.). Загальний обсяг прямих інвестицій в Україну на 1 січня 2002 року становив близько $4406,2 млн. Приріст іноземних інвестицій 2001 року дорівнював $531,2 млн., що на 10,4% менше, ніж приріст в 2000 році. Російська Федерація входить у п’ятірку найбільших інвесторів України. Офіційно питома вага російських інвестицій в економіку держави становить 6,7% від їх загального обсягу ($295,1 млн.).

В “економічному співробітництві” України та Росії існує цілий комплекс “гарячих точок” та проблем, пов’язаних, зокрема, з “торговельними війнами” між країнами. Рік України в Росії ознаменувався підвищенням мита на український цукор і карамель. Росія ввела 32%-не мито на український оцинкований лист, 21%-не мито на поставки прутів для залізобетону. Притчею во язицех стало запровадження квот (650 тис. тонн) на експорт українських труб ще у квітні 2001 року, традиція була продовжена в тих же розмірах і у 2002 році. Україна відповідала на подібні заходи, зокрема, ухваленням ще наприкінці березня урядової постанови, якою запроваджувалося 20%-не мито на імпорт в Україну 20 найменувань російської продукції, включаючи російські автомобілі. Поруч з цим, у вересні 2002 року Кабмін ухвалив постанову про скасування спеціального мита на окремі російські товари в розмірі 20%, але рішення набуде чинності з часу скасування Росією спеціального мита на імпорт українських труб з чорних металів. “Торговельні війни” призвели до того, що товарообіг між країнами у першому півріччі 2002 року скоротився на 15,8% порівняно з аналогічним періодом попереднього року та становив 4,2 млрд. дол. Експорт українських товарів у Рік України в Росії через торговельні санкції щодо українських товарів зменшився на 34,2% і дорівнював 1,4 млрд. дол. Водночас імпорт російських товарів до України скоротився лише на 1,5% і становив відповідно 2,8 млрд.

Сьогодні сусідня Росія всіляко намагається використовувати український інформаційний простір у своїх інтересах, для поширення неоімперіалістичних ідей, для антиукраїнської інформаційної обробки наших громадян. За останніми даними Держкомінформполітики, кореляція україномовнх та російськомовних видань становить 20 на 80 відсотків. Очевидно, що в інформаційному суспільстві, наскрізь насиченому інформацією, російська інформаційна експансія в Україні може призвести до втрати національного суверенітету (детальніше — у статті Віталія Карпенка “Інформаційний простір і національна безпека України”, “Універсум”, № 7-8 2002 р.). Варто зазначити, що під час свого візиту до Києва спікер Держдуми Геннадій Селезньов наголосив, що Україні треба остаточно вирішити проблему російської мови та освітніх закладів для російської нацменшини. В контексті Року Росії в Україні — це досить красномовний натяк на інтенсифікацію русифікації української освіти та надання російській мові статусу другої державної.

В той же час 2002 рік ознаменувався посиленням присутності російської культури в Україні. Співвідношення театральних та музичних гастролей з російської і української сторони становило 80 на 20 відсотків. Враховуючи, що 2003 рік проголошений Роком Росії в Україні, то можна очікувати тотального засилля російської культури на теренах України. Разом з тим треба врахувати той факт, що українцям нав’язуються найнижчі рівні російської культурної спадщини, ерзац “високої та серединної” культури Росії. Таким чином в культурному дискурсі Україна є своєрідною віддаленою російською провінцією, де домінують російська “попса” та сурогатні елементи російського мистецтва, музики, театру etc.

“Євразійство” поступово окуповує наші думки, почування та національний менталітет. Індикатором “євразійщення”, дзеркалом її повільної інкорпоритаризації та інкультуризації в наше національне єство є мова та культура. Засилля русизмів, “блатних” слів, жаргону в милозвучній українській мові вже давно стало нормою. Ця лінгвістична аномалія, поступовий та виважений лінгвоцид вже нікого не лякає, і мало знайдеться таких, які спроможні викорінювати суржик та відділяти полову від зерна-насіння, яке ми знову сіятимемо в серцях та думках наших наступних генерацій.

Вагомою деструктивною складовою так званого “євразійства” є й авторитаризм, симптоми якого особливо помітні в Росії та Білорусії. Так, Юрій Афанасьєв стверджує, що “тенденція самовладдя в Росії посилюється”. Цьому сприяє й культ лідера на пострадянському просторі, про що свого часу писав Дмитро Волкогонов. Тенденція до “сильної руки” та “мудрого вождя” таїть у собі зів’янення демократичних паростків та нівеляцію прав і свобод людини. Це в певній мірі симптоматичне й для України, оскільки квазіетатизм, псевдоелітарність та олігархічність власть імущих, охлократичність народу та паразитизм державних мужів сприяють цьому негативному феномену. Дмитро Фурман, політолог, провідний аналітик РАН, з цього приводу, зокрема, зазначає: “Усі пострадянські президенти хочуть одного й того самого — подовше бути при владі і послуху…”

Варто згадати й про активне нав’язування Україні членства в Євразійському економічному співтоваристві — ЄврАзЕС. Російський прем’єр-міністр Михайло Касьянов зазначає, що вступ України до ЄврАзЕС стане першим кроком до створення зони вільної торгівлі між Україною та Росією. Заступник секретаря Ради національної безпеки та оборони України Сергій Пирожков під час одного з нещодавніх “круглих столів” заявив, що “економічне співробітництво між Україною та Росією є базовим, стрижневим елементом для двосторонньої співпраці в контексті євроінтеграції”. Однак під час нещодавньої вербальної перепалки між Олександром Чалим та російським амбасадором Віктором Черномирдіним багато українських політологів та аналітиків зауважили, що економічний прагматизм та преференції від гіпотетичної участі України в ЄврАзЕС не повинні домінувати при виробленні остаточного рішення. Сам Олександр Чалий зазначив, що вступ до ЄврАзЕС може обернутися для України економічним крахом. Євразійське економічне співтовариство, як резонно стверджують Олександр Сушко та Олесь Лісничук, може стати економічним сиром в політичній мишоловці.

Свого часу Микола Хвильовий висунув досить гучний лозунг: “Геть від Москви, дайош Європу!”. Безумовно, такий принцип наразі не відповідає нинішньому рівню задекларованих добросусідських відносин. У модерних російсько-українських реаліях гасло Хвильового було б коректно сформулювати як: “Геть від ЄврАзЕС, дайош ЄС!”.

Одна з теорій взаємовідносин Росії та Заходу, розроблена Романом Кісем, стверджує, що Росія є маргінальною цивілізацією, якій іманентне вічне хитання, роздвоєння та неприйняття ні західних, ні східних стандартів та цінностей. Маргінальність російської цивілізації полягає в перманентному балансуванні між Сходом та Заходом, що викликає певні асоціації з Україною. Однак маргіналізація в Україні загрожує скочуванням на маргінеси людської цивілізації, в той час як Росія намагається реанімувати та сакралізувати колишні імперські культурні надбання, цінності та норми, віднайти своє місце під сонцем глобалізованого світу.

З цього приводу скандально відомий російський теоретик “євразійства” Дугін зазначає у своїх “Основах геополітики”: “Україна як держава не має жодного геополітичного значення. У неї немає ні особливого культурного покликання універсального значення, ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості. Історичний сенс України відбитий у самій її назві — “україна”, тобто “околиця”, “прикордонна територія”. В епоху Київської Русі території нинішньої України були центром державності східних слов’ян, для яких у той час Владимир (пізніше Москва) був східною околицею (“україною”), а Новгород — північною. Але в міру перетворення Руси зі слов’янської держави на євразійську імперію геополітичні функції найбільших центрів радикально змінили своє значення. Столицею імперії стала Москва, а Київ перетворився на другорядний центр, де перетиналися євразійський і середньоєвропейський впливи. Про жодний синтез культур не могло бути й мови. Вірогідно, архаїчніші, суто російські православні пласти були піддані дійовому впливу з боку динамічної та “модерністичнішої” Західної Європи… Безумовно, українська мова та культура своєрідні й унікальні, але якогось універсального значення вони позбавлені… Усе це прирікає Україну на маріонеткове існування та геополітичну службу таласократичній (“морській” тобто англо-саксонській — С.Б.) стратегії в Європі”.

“Касетний скандал” став ще однією ланкою у послідовній інкорпорації Росією України, супремацією не лише інформаційного, економічного й культурного простору, але й значним посиленням політичного впливу на українську владу.

Загальна колія подій україно-російських відносин демонструє, що з тією ж сумою енергій, з якими Захід відсувається від України з її внутрішньополітичною специфікою, до неї наближається Росія. Очевидною видається й інша закономірність: чим більше Україна підпадає під тінь Росії, тим більше відсувається від ЄС, адже тим більше стає зоною російських зацікавлень і впливу. Російське керівництво мудро використовує загальну політичну нестабільність в Україні для досягнення своїх стратегічних інтересів. Після вибуху касетного скандалу у листопаді 2000 року, вже у лютому 2001 року між Києвом та Москвою було досягнуто так званих Дніпропетровських домовленостей. Зокрема, було укладено угоди про співпрацю в енергетичній сфері та в ракетно-космічній галузі. В самій Україні вони оцінювалися діаметрально протилежно — від жорсткої критики бажання “кардинально повернути вектор державної політики” (В. Пинзеник) до сентенцій щодо того, що “співробітництво з Росією підтвердить конкурентоспроможність українського виробника і, можливо, сприятиме зміні іміджу України як держави, що здатна поставляти на Захід лише сільськогосподарську продукцію” (В. Лановий). Остання теза почасти може трактуватися і як своєрідне відлуння слогану, що легітимував українську багатовекторність та експлуатувався протягом 2001 року, перед парламентськими виборами, проросійськи орієнтованими політиками від великого українського бізнесу відносно того, що до ЄС потрібно просуватися разом з Росією відповідно до формули: “У Європу разом з Росією”.

Провал геополітичного проекту ГУАМ, мабуть, і змусив українського Президента видати на-гора сенсаційну заяву щодо необхідності посилити співпрацю у межах Співдружності незалежних держав і не займатися створенням нових організацій. Репліка Гаранта під час центральноазіатського турне стала для ряду українських дипломатів та прихильників євроатлантичної інтеграції своєрідним холодним душем, яким у листопаді для Кучми, безумовно, став Празький саміт. Очевидно, що у найближчій перспективі говорити про одноосібну інтеграцію до ЄС та НАТО у світлі нещодавніх заяв Романо Проді та напруженості з США якось не доводиться. Залишаються два вектори: геополітичний нейтралітет (за прикладом Австрії) або остаточний аншлюс України Росією. Ключі від геополітичного та геоекономічного майбутнього України — не тільки в руках української влади, але й вітчизняної Фронди, яка повинна перейти від “піррової стратегії” та шантажу можновладців до реальних механізмів впливу на політичні та економічні рішення України.