Феномен сусідства двох країн — Росії й України — не унікальний, але яскравий. Українці й росіяни не стали однаковими після 350-літнього “співжиття”. Ми завжди були і будемо різними, і не зіллємося в один народ, навіть якщо заговоримо всі однією мовою. Але “інші” — не значить “гірші” або “кращі”. І коли стосунки між нашими державами перестануть подаватися як особливо близькі, “братньо-сестринські”, а почнуть будуватися на звичних для світу нормах міжнародного права, коли з гамірливої “комуналки” ми, врешті, втрапимо до власної “національної квартири”, — виграємо як ми, так і наші сусіди. Просто на кілька зайвих стереотипів і комплексів і у нас, і в них буде менше.

Хід конем до спільного знаменника

За підрахунками відомого історика і політолога Тараса Гунчака, за останні 400 років Росія щодня збільшувала свою територію в середньому на 50 квадратних миль. Починалося все скромно: московський цар Іван III прорік: “Русь — моя вотчина” і почав іменуватися “государем усієї Русі”. 1713 року наказом Петра І Московію перейменовано на Росію. Подальшим кроком стало поширення “прав” московитян на культурну спадщину Русі. Адалі невідомо навіть, що опинилося на першому плані — теорія чи практика. Упродовж століть були завойовані руські Київ і Новгород, землі стародавньої держави Урарту і Крим, Самарканд і Тифліс... Ворогів у “мирної” Росії завжди було чомусь неміряно. Згадаємо хоча б про деяких, з якими “довелося” боротися. 1499 року відбувся похід за Урал; 1550 — війна проти Казанського ханства; 1556 — проти Астрахані; 1557 — проти Криму; 1634—1652 — проти Китаю; 1668—1669 — проти Персії; 1806-похід на Сахалін; 1813 — війна проти Грузії; 1820 — похід на Казахстан; 1843—1859 — війна з Чечнею, Дагестаном, Черкесією; 1880—1881 — похід на Туркменистан; 1901 — окупація Маньчжурії; 1917 — війна проти Фінляндії.

Ідею спільного слов’янського дому під “покровом” орлиних крил усім мешканцям велетенської країни століттями закладала російська церква, система освіти, установи культури й науки. Переважна більшість населення РФ досі свято переконана, ніби слов’яни — це “рускіє”; отож українці, поляки, білоруси — “такі ж, як ми”, але ще “незавершені”. “Справжніми” вони стають тоді, коли уподібнюються до росіян мовою. І тоді можуть виникати кумедні, з точки зору українця, твердження. Скажімо, відомий мистецтвознавець Володимир Стасов писав: “Російська (живописна. — Авт.) школа чогось та варта... Вона в багатьох випадках нічим не поступається кращим сторінкам російської історії. “3апорожці” (харківця Іллі Рєпіна. — Авт.) ні на копійку не поступаються історичним сторінкам “Тараса Бульби”.

Значний відсоток українського населення і досі ідентифікує себе з Росією. До того ж сьогодні ми відчуваємо на собі не менший потік пропаганди “однокорінності” українців і росіян. Шляхи до зрівнялівки шукаються постійно нові, для цього витрачаються чималі кошти. Чого варта тільки робота зі словом: “У фестивалі візьмуть участь українські, російські і зарубіжні колективи...”; “Відбувся марафон бігунів з України і Росії під девізом “У здоровому тілі — здоровий дух, дружба України і Росії непорушна!..”; “журнал поширюватиметься в Україні, у Росії та за кордоном”... В українському ефірі все більшає теле- і радіоведучих, запрошених з Росії. І в якийсь момент помічаєш, що надокучлива російська попса у маршрутках і кав’ярнях стає обридливо-звичною. Так звана “Українська православна церква” Московського патріархату чомусь, подібно до ідеологів “вєлікой імперіі”, не розрізняє слова “Русь” і “Росія”, і Росію перед своїми українськими прихожанами нарікає “нашей страной”.

Очевидно, щоб “виправити помилку” провалу російських політтехнологів 31 березня цього року, на замовлення російського каналу НТВ режисер Небієрідзе заздалегідь розпочав роботу над телесеріалом “Лялька” — про атмосферу передвиборчих перегонів. Фільм знімається в Києві, місто впізнаватиметься, але вибори будуть російські. “Ситуація з виборами однакова як у Росії, так і в Україні, — пояснив режисер. — Мистецтво завжди відображає ситуацію в суспільстві”. Так висловлювалися і радянські працівники, які все ж використовували мистецтво не як люстерко, а саме як засіб для формування вигідної для них “громадської думки”.

“Якщо порівняти політичний процес в Україні і в Росії, це — небо і земля, — каже директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України, кандидат політичних наук Олександр Сушко. — Там опозиція винятково опереткова. В нас існує реальний плюралізм, який все більше тяжіє до європейського зразка трипартійності. Є інтрига політичного процесу, хоч і дикувата, але є конкуренція осіб, партій, політичних програм. Співчуваю російським політологам, які займаються внутрішньою політикою. “Добрий Путін” — “поганий Пу-тін” — у цьому вся амплітуда дискусій. Критичний дух майже вивітрився із російського суспільства. Це не суспільство громадян, це суспільство підданих, які вважають, що не влада існує для них, щоб реалізовувати їхні інтереси, а що вони існують для влади, і влада може розпоряджатися їхнім життям, як вона хоче”.

“Не позволям!” по-сусідськи

1910 року у Віденському парламенті депутати-галичани поставили питання про заснування у Львові українського університету. 1913 року цісарським декретом було оголошено, що 1 вересня 1916 року такий університет буде відкрито. Російський посол у Відні відразу ж склав ноту протесту, де наміри щодо відкрили вузу назвав “неприязним актом проти Росії”. 2001 року, перед візитом Папи Римського Івана Павла II до Києва Посол Росії в Україні постійно нагадував, що дозволу від РФ на такий візит Україна не отримала. Врешті, перед самим прибуттям Папи патріарх російської церкви Алексій “засвітився” перед телебаченням за дивним заняттям: він повагом ішов уздовж україно-білоруського кордону, розмахуючи кадилом. Пояснював священик свої дії тим, що треба хоча б Білорусь убезпечити від “отої зарази”. Коли навесні цього року в Україні розпочалися активні виступи за визнання Української повстанської армії, від імені росіян висловлювалася вже. Держдума, сприйнявши навіть плани щодо такого визнання “антиросійським актом”.

Дозволити народові бути іншим — означає заперечити однаковість, отож і “спільні” права на територію, на яскраве історичне минуле, здобутки культури. Такого “незавершеним” етносам не дозволяють. Натомість чиновники за царськими указами планомірно вивозили з України архіви, стародруки, літописи, унікальні культурні цінності; змінювали мову освіти і церковних богослужінь; перебудовували собори. Цензура стежила не тільки за друкованими виданнями, а й за архітектурними пам’ятками. Так, 1800 року цар Павло І видав указ про заборону будівництва церков у стилі козацького бароко. 1721 року відбулася реформа церкви в Росії; утворено Синод, яким керувала цивільна особа, призначена царем. Держава засобами церкви встановлювала в Україні свої звичаї, навіть спосіб мислення, скажімо, “почітаніє батюшки-царя”. Людей, які ставали яскравими зразками самобутності убивали, решту залякували. Особливо після Полтави: “Великий майстер у терорі, Петро, вмів налякати український народ сильно, смертельно, до нестями... Вроджена м’якість характеру, неохота до суворих кривавих розправ поєднувалися з конституційними ідеями польського устрою... Палення, нищення, масові вбивства — все це посипалося . такою мірою, що зовсім приглушило суспільність”, — писав Михайло Гру-шевський про наслідки для українців трагічної битви 1709 року.

Важко не дозволяти країні щось робити, якщо інші сусіди це ж саме дозволяють. 1993 року Христина Фріланд у газеті “Файненшл Таймз” повідомляла, що провідні російські урядовці застерігали європейські країни від встановлення тісних політичних і військових зв’язків з Україною, попереджали, щоб ті не будували великих посольств у Києві. У приватних розмовах тодішній посол РФ в Україні Леонід Смоляков називав незалежність України “перехідним явищем”.

“Брат” — на полі бою

Майже двісті років тому Міхаіл Лєрмонтов писав у “Колисковій” від імені матусі-росіянки:

По камням струится Терек,

Плещет мутный вал,

Злой чечен ползет на берег,

Точит свой кинджал.

Но отец твой — старый воин,

Закален в бою.

Спи, малютка, будь спокоен,

Баюшки-баю...

Нині такі “колискові” штампують російські сценаристи і кінорежисери. Окрім “Брата” (який здатен не тільки ненавидіти усіх “інородців”, але й вважає себе спасителем, убиваючи їх) і “Сестер” (де мета життя щирої і доброї дівчинки — поїхати до Чечні снайпером), е низка інших фільмів та серіалів — загалом талановитих, психологічних, — в яких маски то “хохла”, то “чечена” вдягають на негідників і дурників. Образ бійця завзято культивують російські ЗМІ; кліп на відому пісню гурту “Любе” під назвою “Давай за...” (и за Сибирь, и за Кавказ... и за десант, и за спецназ...”) — просто шедевр російської бойової лірики. “Прикол” у тому, що такі серіали, кліпи і купу “розважальних” передач раз по раз транслюють українські телеканали, отож українська молодь привчається жити не своїм життям, “серцями братів” ненавидіти самих себе. Свою роль відіграє в цьому творенні віртуального світу насильства і підозр Російська православна церква з її потужним видавничим потенціалом. На . полицях “іконних лавок” знайдемо чимало книг, в заголовках яких варіюється, скажімо,“риторичне” запитання: “Спасутся ли католики?” А вже про мусульман та юдеїв і говорити нема чого...

На сьогодні в Москві нараховується декілька тисяч скінхедів, які мету свого існування бачать у тому, щоб відлупцювати “нєрусского”; кількість їх і в столиці, і на периферії постійно зростає. Як зазначають російські дослідники, цьому сприяє “низка факторів, серед яких домінують Чечня, мілітаристська пропаганда і погана міліція”. Підтримують рух скінхедів російські націоналістичні партії, передусім Народна національна партія на чолі з Олександром Івановим-Сухарєвським. Пан Іванов-Сухарєвський мітингує в центрі російської столиці: “Смерть кавказцям і жидам!” і закликає гнати з Москви “кавказців, азіатів і негрів”. Зізнаємося: такі заклики бальзамом лягають на душі дуже багатьох росіян, змучених страхом, бідністю, браком ясних перспектив. Не всі, звісно, зізнаються в цьому, але скільки мільйонів людей готові звинуватити в своїх бідах, великих і малих, пришельців з колись братніх республік... За цими настроями відчувається безсилля влади, що не вміє вирішувати делікатні проблеми в багатонаціональній країні”, — пише Олександр Федоров у російському виданні “Трибуна”.

Згідно з результатами досліджень Інституту соціології НАНУ 2002 року, кількість національне толерантних громадян в Україні за останні роки знизилася більш ніж утричі. “Расизм і ксенофобія небезпечні, але насамперед через те, що в самій Україні не сформовано внутрішнього зрілого інформаційного простору, який би утримував сучасну систему цінностей — з точки зору інтересів багатоскладового українського суспільства, — каже Олександр Сушко. — Росія — це в недалекому майбутньому поліцейська держава, з істотним расистським компонентом. Звісно, якщо сусідня величезна держава перетворюється на поліцейську, це негативно впливає. Однак це не є вирішальним чинником. У нас існує певний консенсус і серед владної еліти, і серед опозиційної, — що Україна є максимально толерантною державою. Загалом, усі руйнуючі чинники нації виростають з її ж нутра. Ми маємо чесно визнати, що зерно тоталітаризму виросло і в нас. Завжди знаходилися українці, за допомогою яких сусіди робили тут свою чорну справу. Тому нам треба бути відповідальними у визначенні причин тієї біди, яка спіткала нашу націю внаслідок її невміння опиратися”.

“Україна молода”