Не здавати собі справи з цего, зацитькувати себе тим, що це наслідки “інтриґ” наших добрих сусідів-ворогів та що проблема української нації сама собою ясна й очевидна (хочби у феноменальних чинах УПАрмії!) й ніхто її з лиця землі не змете — було б справді легкодушностю та самодурством. Істнує-ж на світі проблема неодного народу, що бажав би стати нацією-державою, а одначе — помимо кількасотлітних змагань — оці народности негодні осягти своєї державности, не всилі стати націями чи в політично-правному чи в міжнародному змислі. Вистане згадати Каталонців, Бретонців, Басків, Ввелшів (Валійців) чи Флямандців.

І українська державна проблема, цебто проблема української нації, істнує вже від трьох сот років, від часу Богдана Хмельницького. Але як тоді вона не була вповні розвязана, так нерозвязаною вона остає й до сегодня. Це наче хронічна проблема Сходу Европи. Україна була і є Ахиллевою пятою кожної східно-европейської потуги, що по черзі намагалися опанувати Сарматський Низ. Але за кожним опадом, коли прийшло до спроби викроїти з цего Низу чорноморське злевище і на нім здвигнути українську державу — хоч зразу і як надійно ці спроби заповідалися — так одначе кінчалися вони невдачею або й навіть так тяжким вичерпанням сил українського народу, що воно прямо загрожувало його істнуванню як окремішної народности взагалі. (“Руїна” з другої половини XVII віку або й теперішна руїна під видом “Радянської України”).

Неодного читача оцих стрічок певно здивує, а може й обурить, порівняння української проблеми з проблемами вище згаданих, релативно малих народів західної Европи. — Як це!?.. Порівнувати сорок чи сорок-пять-міліонову Україну з “якоюсь там” триміліоновою Каталонією або Бретонією, або з ще меншими Баскією, Фламандією чи Ввелсом (Валією)?.. Це несеріозно! Це прямо сміх…

Істнують в Европі (і в других частях світа також) держави-нації, що не мають більше населення як Каталонія або навіть Фландрія та що їх політична історія далеко не дорівнує історії цих країн, а одначе були вони і є самостійними націями. За нашої памяти зродилися такі малі держави як Альбанія, Фінландія, Естонія, Лотва, Литва, Ливанон, Ісландія. І на наших таки очах здобуває своє признання як нація Ізраіль. Та рівночасно фактом остає, що 35-міліонова Радянська Україна — хоч і допущена до Орґанізації Обєднаних Націй — остає під знаком запиту як суверенна нація. Цему й дано вислів у дебатах Обєднаних Націй. Ще частіше і з ще більшою емфазою квестіонують її суверенність самі Українці всюди там де вони мають волю вислову. І це не тільки полемічна пересада з їннього боку. Коли взяти під увагу політичну структуру Совєтського Союза та практичне її пристосування до України — так це суща правда.

Та всеж — скаже з правила, кожен “свідомий” Українець — Україна, хоч і не є суверенною, независимою державою, але вона такою бажає бути; є отже нацією in potentia. — Чи справді так?.. Чи справді стати самостійною нацією-державою є артикулованим бажанням українського народу як цілости або бодай рішаючої його більшости чи хочби рішаючої його верстви?

Перш за все, що то таке “нація”?

На сході Европи, в тракті відродження чи формації середноевропейських, балканських і східно-европейських народів (у 19-ім століттю), “народом” називано кожну етнічну збірноту, що признавала свою єдність на основі одної мови та менше-більше спільної історичної минувшини (звичайно: спільної неволі під чужим ярмом). Значить: основою поняття “народу” була етноґрафія, філолоґія, література, а почасти й історія. Щойно з ходом часу, коли на громадянську арену виступили господарсько-соціяльні верстви, поняття “народу” в тих частях Европи зачинає набирати політичного а далі й державного змісту. Вистає, щоб це ствердити, прослідити лишень історію відродження Чехів, Українців, Румунів, Словаків, Сербів, Болгарів, Литовців, Лотишів, Естонців і т.д. Властиво ще й до нині не виросли вони в цілости з етноґрафічно-язикового поняття народности. Ще до нині в тих народів мова є вирішальним критерієм національности.

Цілком інше натомість поняття “нації” в західноевропейських народів. “Нація” ідентична в них з державностю, бо вона й сама є витвором держави, котра — в свою зновже чергу — є витвором ґеоґрафії та історичної минувшини (між тим дуже часто династичної тяглости). Тому ми з правила стрічаємося в західній Европі з націями, складеними з ріжних мовних чи етнічних елементів.

У Великій Британії говорять пятьма ріжними мовами (анґлійсьною, ґаелською, ввелшською у Ввелсі, мовою “манкс” на острові Ман, та французькою на островах Каналу Ля-Манш). У Франції населення вживає сім язиків: француського, провансальського, бретонського, баскійського, фламандського, німецького (Альзація) і італійського (на Корсиці). Еспанія говорить чотирма мовами: кастилійською (то, що в світі зовуть “еспанською” мовою), каталонською, баскійською, а в північно-захід. провінціях, Ґаліції і Астурії, мовою “галлєґо” (нарічям портуґальсткої мови).

Далеко до язикової одноцілости й Італії; мова Сардинії є каталонським наріччям, в південнім Тиролі говорять по “ладинськи” (рето-романськи), а в Альпах Савої по провансальськи. У Швайцарії чотири мови є урядовими, державними: німецька, француська, італійська і ладинська; в Бельґії дві: француська і флямандська. Німеччина поділена на дві мові: горішно-німецьку (що стала урядовою) і долішно-німецьку (плят-дойтч), що ближча до голандської мови. І скандинавські країни не є одномовними.В Данії побіч данської вживається й фризійська мова; південна часть Швеції говорить данським наріччям; а в Норвеґії літературно-урядовою мовою все ще остає данська, а не норвежська.

Оце найкраща ілюстрація, що на поняття західно-европейської “нації” склалися не так етнічно-мовні елементи, як ґеоґрафічні, господарські і історично-державні. І тому ми стрічаємось з таким феноменом, що люди, говорячі німецькою мовою, вважають себе членами чотирьох ріжних націй, або що знов людські спільноти, вживаючі анґлійської чи еспанської мови, творять не лиш по термінолоґії, але справді який десяток ріжних націй. По сути своїй отже “нація” явище не філолоґічне чи культурне, а ґеоґрафічно-політичне. Культурні моменти є лишень добавком до нього. Нацією затим є населення даної ґеоґрафічної одиниці, що ради своїх животних інтересів та по спільній традиції є чи бажає собі бути суверенною, самостійною державою.

По оцій деґресії в соціолоґічну царину яснійшим може стане, що очеркнути українську мовно-етнічну збірноту як “націю” сегодня ще не так то легко. У своїй цілости вона ще не цілком рішена, чим вона є і де вона належить. Що правда, процес її консолідації як національної одиниці поступає скорим темпом вперед. За останніх 30 літ в українське національне русло включилася центральна Україна, що за царату ще була “Малоросією”, та Закарпаття, котре одно покоління взад не знало ще, на який шлях йому вступати. Але натомість Пинщина та інші околиці Полісся, що безперечно говорять українськими наріччями та етноґрафічно українські, відділені сегодня від України й остає питання чи повернуться до неї. Східні частини Слобожанщини над горішним Доном це чисто українське продовження України; але вони відколені від України та денаціоналізуються. Те саме мається річ з Підкавказзям. Навряд, чи там є яка сяк-так замітна українська національна свідомість.

Значиться, якщо розходиться про волевий чинник у творенню української нації, цебто про те, що зовемо свідомостю, ідеєю та змаганням, то він далеко ще не вповні існує і діє в цілій українській етнічній масі “від Попрада по Манич” чи “від Бескида по Кавказ”,як це громогласно говориться у святочних промовах чи ґазетних статтях, або як це співають наші боєві поети. Під цим оглядом українська нація щойно твориться, щойно наростає. В ріжних землях України ріжна сила оцего “волевого” чинника; не всюди однаково скристалізований він, а тим самим й ріжний його ефект. На загал — можна сказати — напруга його, найвища на заході української території, маліє постепенно в східному чи південно-східному напрямку, щоб остаточно зійти майже до зера. Де починається а де кінчається українська нація (а не етнічна маса!) — хто її знає?

Що правда, всюди в Европі на окраїнах етнічних груп бачимо перехідні полоси з подвійними, і язиковим і чуттєвим, обличчям. Та в нас їх рішучо за богато і за великі вони, щоб назвати їх нормальними. Вони очевидне свідоцтво недорозвитку нашого як нації. Можна надіятися, що в разі створення сильної і справді суверенної України ці землі з природи свого етнічного характеру (а також з господарських і політичних спонук) потяготіють до України. Ці землі є отже проблемою, але не такою ще, щоб справді серіозно квестіонували остаточне сформування та закріплення України як нації.

Істнують одначе далеко поважнійші перешкоди, що стоять в дорозі гладкому та легкому скристалізуванню української нації-держави і на свідомих українських територіях — перешкоди, що в історії України діють постійно, від століть. Їх годі усунути та нелегко їм протидіяти. Це перш за все чинники ґеоґрафічного, цебто ґеополітичного характеру, а по друге нездорова, окалічіла соціяльна структура українського народу.

Український нарід є народом Сарматського Низу. Неодин уже історик — східно-европейський чи західний — помічав, що цей Низ має тенденцію до злуки в одну імперію. Це природне. Цей Низ від Карпат до Уралу неперерваний ніякими горами, а його великі, сплавні ріки, що творять чотири злевища — чорноморське, балтійське, арктичне і каспійське — та котрі у своїх верхівях переплітаються з собою, ділають радше як звязь ніж як межі.

З цього Низу перше чорноморське злевище, під скомбінованими впливами Середземноморських (візантійських) звязків та норманських (варяжських) завоєвників-державотворців, сформувалось як держава (Київська Русь) та покорило собі імперію від Пейпус-озера, Неви, Лагоди і Білозера до Карпат, Дунаю та Кубані — від Висли і Сяну до Волги і Ками (Святослав, Володимир Великий, Яростав Мудрий і наслідники). По розгромі староруської імперії Моголама Батухана, з черги прийшла литовсько-руська великодержава з осередком в захиснім балтійськім злевищі (Німан-Двина), що сягала, у свого апоґея, знов від Пейпуса до гирла Дніпра і Дністра, від Буга на заході до Дону і Оки на сході (Олгерд, Витовт, Казимир Ягайлович). Унія Польщі, Литви і Руси була лиш продовженням литовсько-руської імперії з деяким пересуненням осередка її дальше на захід балтійського злевища. Був час, коли ця імперія замахнулась включити і басейн Волги в себе (Володислав Ваза із Сагайдачним під Москвою). Слідуюча імперія, що опанувала вже всі чотири злевища — російський царат — тріває дефакто до сегодня.

Був момент по розвалі царату в 1917-1918-ім році, що Україна могла знов сягнути по імперіяльну місію на Сарматськім Низі. Михайло Грушевський в проблиску ґеніальної інтуіції дав їй за герб Володимирів Тризуб, чим в умах тисячів — свідомо чи несвідомо — збудив дрімучу величну традицію Київської Русі, дав великодержавний розмах українській державній думці. На жаль, вона заснітилася в гущі соціялістичного доктринерства і демаґоґії.

Підняв її ще раз сміливий, далеко і широко видющий ум Павла Скоропадського, що не був російським імперіялістом — як то без тями торочать ріжні недоріки, піґмеї чи мізерні клеветники — але імперіялістом українським. Не реставрація московського царату ввижалася йому, а реставрація київської імперії Святослава-Завойовника — по Волгу і Каспій, але з центром у Києві. В хаосі і розвалі 1918-го року лежало це в сфері можливостей. Але соціялістична, безвиглядна гайдамаччина перемогла і затопила ґрандіозну історичну ідею. Її підняли і здійснили нові “собирателі землі руської” (цебто Сарматськиого Низу) — Лєнін і Сталін.

Як бачимо, ґеополітичні дані Східної Европи такі, що — супроти тенденції до творення імперії з цілого Сарматського Низу — виділити якунебудь її часть в окрему самостійну державу не так то легко. То відноситься таксамо до України, як до Білоруси, балтійських країв, а дальше й до Московщини, Донщини чи Підкавказзя. Що більше! Як показують події останніх літ, навіть Польщі тяжко охоронитися від того всетягуючого, східно-европейського конґломерату. І вона, вже по третий раз у своїй історії увійшла в нього — з тим, що коли за першим разом вона грала ролю центра, так тепер центр пересунувся до Москви. Хто зна отже, що властиво лекше було до здійснення по розвалі царату в 1918 році: чи східноевропейська імперія з Україною і Києвом як її орґанізаційним осередком чи окрема українська держава чорноморського лиш басейну?..

Та сегодня оця дилема має лиш чисто академічне, а не практичне значіння. Сегодня, коли Московщина знов сконсолідувалась і стала так націоналістичною та імперіялістичною, як ніколи за царів не була — цілком нереальна річ говорити про Україну як метрополію східно-европейської імперії. Момент на це проминув марно і без вороття. Сегоднішна дилема отже звучить: або самостійна Україна як суверенна нація, або Україна в лабетах імперіялістичної Москви. Котре з тих двох мусимо вибрати, це ясне.

Виходить отже, що перед сучасним українським поколінням таки невмолимо стає оця проблема української нації, що виринула ще в 1648-1654 роках, а так скомплікована, що до сегодня ще нерозвязана. Її нам “і конем не обїхати“. Це Гамлетове траґічне “бути або не бути”, а Мазепинське “або добути — або дома не бути” (дослівно!).

Супроти ґеополітичних чинників, котрі — нема де правди діти — ділають в меншій мірі “за”, як радше проти українського сепаратизму (це саме вперше кидається в очі чужинцям!), ми безсильні. Ми не можемо їх змінити. Ми мусимо ділати серед них та — як треба — помимо них і проти них. Та натомість в людській силі остає реґулювати людський, соціяльний елемент в будові нації і це є те, на що саме Українцям треба звернути всю свою увагу та всі свої сили і змагання.

Як натякнено вже повище, соціяльний орґанізм українського народу є нездоровий, окалічілий. Ми додамо: так окалічілий, як ніодного другого народу в Европі. Ампутація українського етнічного пня з його провідних, державних верстов почалося ще над Калкою (1224 р.), коли в бою з Моголами впало вище сотки князів а до 100,000 лицарського цвіту, дружинників-бояр. Вона продовжувалася у дальшім наході Татарів (1240 р.), у розгромі над Ворсклою (1399 р.), у перемиській різні боярів Ягайлом (1389 р.), в заміні Придніпрянщини в Дике Поле, в полонізації здесяткованої і ослабленої української шляхти. Богдан Хмельницький а опісля Іван Мазепа намагалися з її недобитків реконструувати ту провідну державну версту наново. Українська Церква — заможна й майже самоуправна — зі свого боку була помічною в тім. Одначе руїна, що наступила по Хмельниччині а опісля ще більше по Мазепиншині, знов здесяткувала рештки українськї шляхти чи козацької старшини. Списки поляглих в кількадесятьлітних війнах, розстріляних, помордованих, засланих на Сибір тощо — прямо застрашаючі.

Оця “чистка” тревала вище сотні літ. Її результатом було повне вичерпання і знеможення України на переломі 18-го і 19-го віків. Лиш з великим трудом та повільно, вельми повільно народжувалася в другій половині 19-го віку нова провідна верства — дрібна, покищо, буржуазія. До неї примикали ідейнійші люди з недобитків “малоросійського” дворянства чи спольщеної шляхти.

Ось так захопила нас революція 1917-го року. Зразу здавалося, що оці слабкі державницькі елементи які вони застала на Україні — новонароджена дрібна укр. буржуазія, потомки козацького дворянства на Лівобережі та українофілської шляхти на Правобережі — подадуть собі руки, щоб спільно вдержати відроджену українську державу, перевівши в ній потрібні соціяльні реформи. Маркантною спробою цего змагання була Гетьманщина 1918-го року. Але соціялістичне доктринерство перемогло та розпутало пекло. В огні большевицької революції, в котрій й Українці були співакторами, загинули (переважно таки фізично!) рештки традиційних, історичних провідних верстов та пропала й новонароджена українська дрібна буржуазія. Систематичне винищування її останків доконується на наших очах по нинішну днину.

Як справи сегодня маються, Україна є одним великим політичним цвинтарищем. Вона нині безкласова, соціяльно знівельована країна, що було ідеалом соціялістичних мрійників-дітваків з часів Центральної Ради та Директорії. В ній істнують сегодня тільки дві верстві: десятки міліонів прибитих, мовчазних, неартикулованих пролетарів-рабів і сотки тисяч комуністичних партійників: комісарів, підкомісарчуків, НКВД-истів та інших посіпак. Tertium non datur.

Національний орґанізм такої соціяльної структури рішучо є крайно хорим, обезвіченим орґанізмом. Як цей орґанізм зуміє — не случай розгрому Совєтів — оформити себе в національну державу, це справді мало-що не безнадійна проблема. Що правда, найдеться якийсь процент теперішних службовиків совєтської влади та інтелектуалів, яких Совєти ще не донищили, котрі стануть до праці над будовою української національної держави. Правда й те, що зі скитальщини повернеться до пів міліона збігців, в тім яких 100,000 спосібних заняти нищі чи вищі державні позиції. Але на 40- чи 45-міліонову країну все те далеке ще від того, що потрібне для її суспільної будови: для господарської орґанізації, державної адміністрації і поліційно-мілітарної охорони. Ввиду того постороння поміч в оформленню української національної держави буде невідхильно потрібна і конечна.

Та всеж таки істнують на Україні — цебто: істнують бодай in potentia — дві поважні суспільні сили, на які, як на певну, тверду основу, можна сперти будову української держави. Ці сили з природи річи консервативні і конструктивні. А то Церква і селянський, господарський стан.

В кожній нації Церква грає ролю однієї з головних основ державного життя. В новозорґанізованій українській національній державі 50,000-75,000 духовенства і церковної причти, розділених рівномірно по всій Україні, були б природним державопіддержуючим цементом, сягаючим своїм впливом у кожне село. Цего не може спускати з ока ніхто, хто береться будувати самостійну Україну.

Було б проте прямим божевіллям зачинати ту будову по соціялістичним рецептам, іґноруючи Церкву. Навпаки: Церкві треба згори признати не тільки повну волю в будучій Україні, але й опіку держави та вплив на духовне обличчя народу: на виховання, законодавство, родину, мораль і т.д. Нова українська держава мусить бути христіянською нацією. Заміт, що найдуться між Українцями люди байдужі до віри і Церкви, а навіть противні їм, що проте було б це насиллям накидати тій зникаючій меншости вплив Церкви на життя нації — не видержує критики. Чому тоді накидати подавляючій більшости нації безреліґійну державу? Звідки цей привілей для жмені українських не-християн?.. Тим більше, якщо байдужість до Церкви шкодить відбудові і закріпленню української нації.

Сказане оце відноситься й до найчисленнішого стану на Україні, а саме до хліборобів-селян (сільських малих землевласників-господарів, хозяінів). Запро все природне і штучне упромисловлення України, вона остається хліборобською головно країною. Не глядючи на всі коллективізації рільництва, Українці осталися хліборобськими індивідуалістами. Привернення приватної, особистої власности землі селянству (і козацтву) з розподілом бувшої великої земельної посілости між дрібних хліборобів — це перше услівя для здвигнення здорової і кріпкої української держави.

Не знайде вона такої опори в зденаціоналізованих, інтернаціонально настроєних містах та промислових районах. Їх робітничому населенню належить дати всі забезпеки і блага модерного соціяльного законодавства та робітничих орґнізацій, взорованих на країнах Заходу. Можна серіозно подумати про участь робітництва в управі і в доходах великого промислу. Але це все — хоч як вказане та спасенне — не буде мати рішаючого значіння для здвигнення і закріплення самостійної України.

Рішаючою буде нова аґрарна революція в напрямі від комуністичного коллективізму до аґрарного індивідуалізму. Основною клясою, на якій лиш може і тому має опертися самостійна Україна, повинен бути індивідуальний дрібний земельний власник-хлібороб (господар, хозяїн). Це одинока велика, численна, господарсько здорова і сильна верства, що всіми фібрами буде заінтересована в створенню і закріпленню свобідної української нації, дасть їй політичну постійність, потрібну рівновагу і стане в її обороні на смерть і життя.

Інші концепції — соціялістичні, фашистсько-націстичні, псевдо-большевицькі тощо — що плентаються по головах ріжних гуртків здеклясових інтеліґентів (званих евфемістично “партіями”), можуть тільки внести хаос в відбудову української самостійної держави. Одушевити міліонові маси українського села може тільки індивідуалістична хліборобська революція. Все, що їй противне чи що ослаблює її, мусить бути полишене на боці.

Приходимо осьтак до остаточних заключень про проблему української нації. Її здвигнути це тяжка, вельми трудна задача. Але для нас, для сучасного покоління, вона неминуча, невідхильна. Лиш колосальне напруження нашої спільної волі і сил може перемогти ті ґеополітичні перепони, що стоять в дорозі її здійсненню. Та тільки рішуче видвигнення двох революційних кличів — привернення Христової віри і зворот землі селянству на його особисту власність — зможе добути з України ту дрімучу динамічну силу, що здвигне, оборонить і закріпить Україну як самостійну націю.

In hoc signo vincemus. Цим побідимо. Тому й вся політика української еміґрації мусить пристосуватись до цих кличів, мусить мати їх на приміті та кермуватись ними. Іншого шляху нема.

(Календар “Провидіння” Стоваришення українців-католиків в Америці. На звичайний 1949 рік. Зладив Богдан Катамай . З Друкарні “Америка”).